Герой швабрин. Аргументи: «Сміливість і боягузтво» у повісті «Капітанська донька
« Капітанська дочка». Глава 3. «Двобій». «...Я впав і знепритомнів». Художник В. Сысков. 1984.
Нижче, до дня народження О.С. Пушкіна, ми публікуємо фрагмент із першої монографії, присвяченої «Капітанській доньці» - по суті, заповіту великого російського письменника -одного з найкращих знавців його життя та творчості, Миколи Івановича Черняєва (1853-1910) (Див. про нього).
Публікацію (у скороченні), спеціально дляРосійської Народної Лінії (за виданням: Черняєв Н.І. «Капітанська донька» Пушкіна: Іст.-крит. етюд.- М.: Унив. NN2-4, 8-12;1898.- N8) підготував професор А. Д. Каплін.
Швабрін.- У нього немає нічого спільного з мелодраматичними лиходіями. - Його минуле. дійовим особам"Капітанської доньки".
Швабрін вважається звичайно невдалим Пушкіну обличчям. Князь Одоєвський відмовлявся розуміти його; Бєлінський називав його мелодраматичним героєм. А тим часом Шваб-рин, і як тип, і як характер, змальований у «Капітанській доньці» з такою ж дивовижною майстерністю, як Гриньов, Миронов, Пугачов і т. д. Це в повному розумінні слова жива людина, і все непорозуміння з приводу його пояснюються виключно тим, що Пушкін, слідуючи засвоєному ним у «Капітанській доньці» лаконізму викладу, не підказує читачеві, якими спонуканнями керується Швабрін у деяких випадках свого життя. Обов'язок критики полягає в тому, щоб з'ясувати ці спонукання і тим самим покласти край неправильному, але, на жаль, дуже поширеному погляду на Швабрина.
Між мелодраматичними героями і Швабриним немає нічого спільного. Якщо зарахувати до них Швабрина, його треба буде зарахувати до категорії про лиходіїв. Такої думки, очевидно, був і Бєлінський. Але хіба Швабрін схожий на традиційних лиходіїв західноєвропейської сцени, які дихають злочинами і наяву і уві сні мріють про те, щоб когось отруїти, задушити, погубити і т. д. Швабрін не та чи інша ходяча пристрасть, не той чи інший ходячий порок, а складний характер і істота в повному розумінні слова живе, що носить ще й риси тієї епохи, яка відтворена в «Капітанській доньці».
Швабрін молодий, «хороше прізвище і має стан». Він говорить по-французьки, знайомий з французькою літературою і, мабуть, здобув, по своєму часу, непогану освіту. Він називає Тредіаковського своїм учителем і, володіючи літературним смаком та деякою літературною підготовкою, підсміюється з його любовних куплетів. Він служив у гвардії, до Білогірської фортеці потрапив за п'ять років до появи в ній Гриньова. Його перевели сюди за вбивство якогось офіцера на дуелі. Швабрін нічого не говорить про свої релігійні, філософські та політичні погляди, але про них можна судити з його вчинків і деяких натяків, розкиданих у романі. Швабрін належав очевидно, до наших вільнодумців минулого століття, котрі, під впливом Вольтера, французьких енциклопедистів і загального духу часу, засвоїли собі негативне ставлення до Церкви і до всього російського, дивилися на вимогу обов'язку і моральності, як на забобони, і взагалі , дотримувалися грубо матеріалістичних поглядів. «Він і в Господа Бога не вірує», - з жахом говорить про Швабрина Василіса Єгорівна (у четвертому розділі), і вже це одне не могло не відштовхнути від нього Марії Іванівни, якій він пропонував за рік до приїзду Гриньова до Білогірської фортеці.
«Швабрін був дуже недурний, - каже Гриньов - розмова його була гостра і цікава». Маючи товариський характер і звикнувши в Петербурзі обертатися у великому світлі, він вкрай тяжівся перебуванням у тій глушині, куди його закинула доля, зверхньо поглядав на людей, якими був оточений, і непідробно зрадів приїзду Гриньова, бо думав знайти в ньому скільки-небудь. відповідного співрозмовника та товариша. Він з першого ж разу обворожив недосвідченого юнака своєю жвавістю, своїм умінням говорити та представляти інших у карикатурному вигляді. Гриньов лише згодом зрозумів, що під веселістю Швабрина ховалося недобре почуття. Швабрін не шкодував навіть таких необразливих людей, як старі Міронові та Іван Ігнатьич. З цього, однак, не випливає, що він був справді спостерігаючим і добре знав людське серце.
"Капітанська дочка". Глава 3. Гриньов і Швабрін у Миронових. Художник П. Соколов. 1891.
Він був глузливий, і тільки. Розум Швабрина був неглибокий, поверхневий розум, позбавлений тієї тонкощі і глибини, без яких не може бути ні далекоглядності, ні вірної оцінки своїх і чужих дій та намірів. Правда, Швабрін був хитрий, пронизливий і цікавий, як співрозмовник, але якби з ним зустрівся Печорін, він сміливо міг би сказати про його розум те, що говорить у «Княжне Мері» про розум Грушницького: Швабрін, як і Грушницький, був «досить гострий»; його вигадки і гостроти були часто кумедні, але ніколи не були мітки і злі, навіть у тих випадках, коли їх породжувала найпідробніша злість; він нікого не міг убити одним словом, бо не знав людей та їхніх слабких струн, займаючись цілим життям самим собою. Швабрін міг написати, ніби Іван Ігнатьич перебуває у зв'язку з Василісою Єгорівною і ніби Марія Іванівна торгує своїми ласками; але він, незважаючи на всю свою підступність, не вмів користуватися людьми, як знаряддями своїх цілей, не вмів підпорядковувати їх своєму впливу, незважаючи на те, що пристрасно бажав цього; він не умів навіть майстерно носити одягнуту на себе маску і бути в очах інших тим, чим хотів здаватися.
Ось чому він і потрапляв постійно в розкидані ним для інших мережі і нікого не ввів в оману щодо своєї особи, крім недосвідченого і довірливого Петра Андреїча. Не тільки Марія Іванівна, але навіть Василиса Єгорівна та Іван Ігнатьич анітрохи не сумнівалися в тому, що Швабрін поганий чоловік. Швабрін відчував це і мстився їм лихослів'ям. Про стосунки його до Пугачову можна сказати те, що говорить Пушкін про Шванвіча: «Він мав малодушність пристати до самозванця і дурість служити йому з усією старанністю». Це теж дає не дуже вигідне поняття про далекоглядність і проникливість Швабрина.
Швабрін належав до тієї ж категорії людей, до якої належать шекспірівський Яго і Рашлей Вальтер Скотта (з роману «Роб Рой»). Він плаває дрібніше за них, але він так само бездушний і аморальний, як вони. Сильно розвинене самолюбство, страшна мстивість, звичка ходити манівцями і досконала нерозбірливість у засобах становлять головні риси його характеру. Він жваво відчував гіркоту кожної нанесеної йому образи і не прощав своїх ворогів. Іноді він одягав на себе маску великодушності і щирості для того, щоб приспати їхню пильність, але він ніколи не міг примиритися з тими, кого раз намічав у свої жертви.
Двоєдушність і вдавання ні на хвилину не покидали Швабріна. Після дуелі з Гриньовим він приходить до нього, просить у нього вибачення і зізнається, що сам навколо був винен, але в той же час пише старому Гриньову листа, в якому, звичайно, не пощадив ні Петра Андрійовича, ні Марії Іванівни і якщо якби не пугачевський напад, досяг би своєї мети - переведення молодого Гриньова з Білогірської фортеці в якусь іншу «фортецію». Добиваючись руки Марії Іванівни, Швабрін чорнить молоду дівчину, щоб упустити її в очах Гриньова, і, таким чином, відвернути їх один від одного. Він і в цьому випадку залишився вірним самому собі. Улюбленими засобами його інтриг були брехня, наклеп, навушництво та доноси. Він вдавався до них у зносинах і з Пугачовим, і зі старим Грінєвим, і в Слідчій Комісії.
Нервовий, настирливий, юркий, неспокійний і глузливий Швабрін, зовсім чужий щирості та доброти, не міг не мати зіткнень із близькими йому людьми. Про першу його, петербурзьку дуель у «Капітанській доньці» не повідомляється жодних подробиць, зате нам чудово відомо, за яких обставин сталася дуель через Марію Іванівну. Швабрін був бреттером печоринського типу. Він не шукав небезпек і боявся їх. Правда, він не проти був розіграти роль сміливця, але тільки тоді, коли цього можна було досягти, не ставлячи на карту свого життя. Це видно з його зіткнення із Гриньовим.
Знущаючись у присутності Гринева над Марією Іванівною, Швабрін, очевидно, не думав, що його молодий товариш, якого він вважав хлопцем, прийме так близько до серця його слова і відповість йому різкою образою. Швабрін викликає Гриньова на дуель, захоплений хвилинним спалахом і давно назрілим у ньому почуттям заздрощів і ненависті. Зробивши виклик Гриньову, вони не шукають секундантів. «Навіщо нам вони?» - каже він Гриньову, дізнавшись про його розмову з Іваном Ігнатовичем, який навідріз відмовився «бути свідком поєдинку».
- І без них обійдемося. Справа в тому, що Швабрін був майстерніший за Гриньова у фехтуванні, дивився на нього, як на безпечного противника, і, викликаючи його на дуель, був упевнений, що грає напевно. Готуючись покінчити з Гриньовим, Швабрін зовсім не мав наміру битися з ним по-лицарськи і вже, звичайно, заздалегідь готувався не пропустити нагоди завдати йому зрадницького удару (адже не погребнув же він зробити це в той час, коли Гриньов почув своє ім'я, вимовлене Савельічем, і озирнувся назад). Ось розгадка, чому Швабрін не шукав секундантів. Вони б тільки заважали йому.
Швабрін був боягуз. У цьому немає жодного сумніву. Він боявся смерті і нездатний був жертвувати життям в ім'я обов'язку та честі.
- «Як ти думаєш, чим це все скінчиться?» - Запитує його Гриньов, після першої наради у Івана Ігнатовича з приводу Пугачова.
Бог, знає, відповів Швабрін: - Подивимося. Важливого, поки що, ще нічого не бачу. Якщо ж...
Тут він замислився і в розсіянні став насвистувати французьку арію.
«Якщо ж» Швабрина означало, що він ні в якому разі не має наміру йти на шибеницю, і що він перейде на сторону Пугачова, якщо самозванець, справді, такий сильний, як каже.
Думка про зраду з'явилася у Швабрина при першому ж натяку на небезпеку і остаточно дозріла на той час, коли пугачівці з'явилися біля Білогірської фортеці. Він не пішов за капітаном Мироновим, Іваном Ігнатовичем і Гриньовим, коли ті кинулися на вилазку, а приєднався до козаків, що передалися Пугачову. Все це можна було б пояснити політичною безпринципністю Швабріна і такою легкістю, з якою він звик грати присягою, як невіруюча людина.
Наступне поведінка Швабрина показує, проте, що, змінюючи Імператриці, він діяв, головним чином, під впливом боягузтва. Коли Пугачов приїжджає в Білогірську фортецю, разом із Гриньовим, Швабрін, помітивши, що самозванець незадоволений ним, тремтить, блідне і позитивно втрачає присутність духу. Коли Пугачов дізнається, що Марія Іванівна не дружина Швабріна, і грізно каже йому: «І ти смів мене обманювати! Чи знаєш, ледар, чого ти гідний? - Швабрін падає навколішки і тим вимовлює прощення. У Слідчій Комісії, коли Швабрину не загрожує негайна кривава розправа, і коли він уже звик зі становищем викритих злочинців, у нього вистачає духу давати свої свідчення проти Гриньова «сміливим голосом»: Гриньова йому не було чого боятися.
Як поводився Швабрін перед суддями спочатку? Потрібно думати, що він валявся і в їхніх ногах. Дуже можливо, що він принижено просив би пробачення і у Гриньова під час дуелі, якби серйозно побоювався за своє життя.
Чи любив Швабрін Марію Іванівну? Так, наскільки можуть любити себелюбні та низькі люди. Як людина недурна, вона не могла не зрозуміти і не оцінити її високих моральних достоїнств. Він знав, що Марія Іванівна буде зразковою дружиною, що вона скрасить життя того, кого обере своїм чоловіком, і йому, як людині самолюбній, було б приємно підкорити чудову дівчину своєму впливу. Коли його пропозиція не була прийнята, і коли він помітив, що Марія Іванівна вважає за краще Гриньова, він вважав себе глибоко ображеним. З того часу до почуття любові в нього домішується приховане почуття ненависті і помсти, і це виражається в тому наклепі, який він надумав поширювати про неї. Поносячи Марію Іванівну перед Гриньовим, Швабрін не тільки діяв своїм знаряддям проти зароджуваної прихильності молодих людей, але й мстив дівчині, що відкинула його, - ворожнечу злослів'ям охолоджуючи.
Ставши комендантом Білогірської фортеці, Швабрін намагається змусити Марію Іванівну погрозами вийти за нього заміж. Це йому не вдається. Князь Одоєвський дивувався, чому Швабрін не скористався тими хвилинами, коли Марія Іванівна була у його владі, тобто чому він не задовольнив своєї пристрасті шляхом насильства або не змусив батька Герасима перевінчати його з бідною сиротою проти її волі. . Та тому, що Швабрін не Пугачов і не Хлопуша: у його відношеннях до Марії Іванівни груба чуттєвість не грала великої ролі. До того ж Швабрін не був людиною, у якої кров може отуманити розум. Він знав, нарешті, що Марія Іванівна не з тих дівчат, яких можна силою видати заміж, і що батько Герасим не погодився б здійснити таїнство шлюбу над дочкою свого старого друга, всупереч її бажанню. Швабрину хотілося, щоб Марія Іванівна стала його дружиною, а не наложницею, бо він все-таки продовжував її любити, ревнувати, і страждав від думки, що вона ставиться до нього з огидою. Намагаючись перемогти її завзятість, він пускав у хід ті засоби, які найбільше відповідали його характеру: застрошування доносом, усілякі утиски і загрози і, взагалі, свого роду моральні та фізичні тортури.
"Капітанська дочка". Розділ 12. "Сирота". Визволення Маші. Художник П. Соколов. 1891.
Наклепуючи на Гриньова перед Слідчою комісією, Швабрін ні слова не говорить про Марію Іванівну. Чому це? Відповідаючи це запитання, Гриньов зауважує: «Чи тому, що самолюбство його страждало від думки про ту, яка відкинула його з презирством; чи тому, що в серці його таїлася іскра того ж почуття, яке мене змушувало мовчати, як би там не було, ім'я дочки Білогірського коменданта не було вимовлено в присутності комісії! Слова Гриньова чудово пояснюють, які спонукання керували у разі Швабриным. Він відчував всю гіркоту образи, що полягала у відмові Марії Іванівни бути його дружиною, він відчував муки ревнощів і заздрість до свого суперника; але він усе-таки любив Марію Іванівну, відчував себе перед нею винним і не хотів вплутати її в політичну уго-ловщину, піддавши всім наслідкам близького знайомства з суворою фемідою часів Шишковського. Любов до Марії Іванівни навіть на Швабрина діяла благородним чином.
Можна, втім, допустити ще й іншу розгадку поведінки Швабрина у Слідчій комісії щодо дочки капітана Миронова, - розгадку, яку не береться до уваги Петро Андрійович Гриньов, який завжди дещо ідеалізував свого суперника і ворога. Швабрину було просто невигідно залучати до справи Марію Іванівну, бо вона могла показати багато не на його користь і легко викрити його брехню та наклеп; Швабрін, звичайно, твердо пам'ятав це на очній ставці з Гриньовим.
Отже, що таке Швабрін? Це не мелодраматичний лиходій; це живий, дотепний, недурний, самолюбний, заздрісний, мстивий, хитрий, низький і боягузливий, глибоко зіпсований егоїст, глузливий і нахабний з тими, кого він не боїться, підлесливий догідливий з тими, сто вселяє йому страх. Подібно до Шванвіча, він завжди готовий був віддати перевагу ганебному життю чесної смерті. Під впливом злості та почуття самозбереження він здатний на будь-яку ницість. З приводу його зради вірнопідданого і службового, обов'язку можна сказати те, що говорить Катерина II про Гриньова: «Він пристав до самозванця не з невігластва і легковірності, але як аморальний і шкідливий негідник».
Для Швабрина немає нічого святого, і він ні перед чим не зупинявся для досягнення своєї мети. На додаток до тринадцятої главі «Капітанської дочки» говориться, що Швабрін не дозволив розграбувати будинок Гриневих, «зберігаючи у своєму приниженні мимовільне відраза від безчесного користолюбства». Воно й зрозуміло. Швабрін отримав панське і до певної міри витончене виховання; тому багато з того, що здавалося вельми природним якомусь напівдикуна з біглих каторжників, вселяло йому почуття гидливості.
Це не означає, однак, щоб він був вищий за Пугачова або Хлопуші. У моральному відношенні він стоїть набагато нижче їх. У нього не було тих світлих сторін, які були в них, і якщо він гребував деякими з їхніх подвигів, то лише тому, що був більш цивілізований і делікатніший за них. Вони кидалися на ворогів, як леви і тигри, і з бою брали видобуток, він же підкрадався до своїх жертв, як лисиця, і, як змія, жалив їх у той час, коли вони менше цього чекали: Він з гидливістю ставився до грабежів і розбоям, але він, не замислюючись, завдавав своїм ворогам зрад ударів і з легким серцем пустив би їх по світу за допомогою підлог і всяких неправд, якби йому захотілося опанувати їх багатствами.
Швабрін не був ні Річардом III, ні Францем Моором, але він був би цілком придатним людиною для почту Цезаря Борджіа. У нього не могло бути ні друзів, ні беззавітних прихильностей, бо він щиро, любив тільки себе і був зовсім нездатний до самопожертви. Він не був нелюдом за покликанням, але не умів сильно любити і умів сильно ненавидіти.
Пушкін не просто наділив Швабрина негарним обличчям: як людина, схильна панувати над іншими і, ймовірно, далеко небайдужий до враження, яке він справляв на жінок, Швабрін, треба думати, проклинав свою злощасну зовнішність, переніс завдяки їй чимало уколів для свого самолюбства і вже, звичайно, не прощав тих, хто вгадував на його обличчі його душу.
У Швабрині немає нічого російського: все російське витравлено у ньому його вихованням, але він був усе-таки російський виродок,- тип, що міг виникнути лише з російської грунті під впливом ХVIII століття та її особливостей. Зневажаючи віру своїх дідів і батьків, Швабрін зневажав, разом з тим, поняття про честь і обов'язок, якими керуються обидва Гриньові.
Батьківщина, присяга і т. д. - все це для Швабріна слова, позбавлені всякого сенсу. Швабрін, як побутове явище, належить до того самого типу, до якого належить фонвізинська карикатура на наших молодих західників ХVIII століття - Іванушка в «Бригадирі». Швабрін розумніший за Іванушки; до того ж у ньому немає жодної комічної риси. Іванко може збуджувати тільки сміх і зневагу; Швабрін зовсім не годиться в герої веселої комедії. Тим не менш, він все-таки має багато спільного з бригадирським синком, як породження одного й того ж духу часу.
Олексій Іванович Швабрін – молодий аристократ, офіцер, який потрапив до Білогірської фортеці за те, що на дуелі вбив свого суперника. У повісті «Капітанська донька» він показаний як низька, цинічна і зарозуміла людина. До всіх жителів фортеці він ставився з презирством, вважаючи себе найкращим. Йому дуже подобалася донька капітана Миронова, але він називав Машу дурнею і розпускав про неї плітки. Як потім виявилося, просто вона не погодилася вийти за нього заміж і таким чином мстився їй. Наприкінці повісті Швабрін тримає її під замком, садить на хліб і воду, хоче таким чином досягти взаємності з її боку. Його підлість не знає меж, для нього нічого не варто оббрехати і принизити людину.
На дуелі з Гриньовим він скористався моментом, коли Петра відволік Савельіч і поранив його, а потім ще й розповів в анонімному листі отцю Гриньова про дуель. Здійснювати низькі вчинки для Швабрина звичайна справа, адже він не має ні сорому, ні совісті.
Коли Пугачов захоплює Білогірську фортецю, Швабрін не замислюючись переходить на бік бандитів. Він стає зрадником, забувши у тому, що давав присягу вірно служити імператриці.
Представивши перед урядовим судом, Швабрін не заспокоївся і розповів, що Гриньов теж служив у Пугачова. Він не зміг відійти від своїх принципів: брехати і чинити підлість до кінця.
«Капітанська донька» – вершинний прозовий твір Олександра Сергійовича Пушкіна. Сам автор називав свою повість історичною, оскільки в її основу було покладено справжні події селянського повстання під проводом Омеляна Пугачова. Автор відтворює атмосферу тих часів, зображує характери, типові для тієї епохи.
Повість є мемуари, «сімейні записки», оповідання у яких ведеться від імені Петра Гриньова, свідка та учасника описуваних подій. У творі основними персонажами є: сім'я Гриневих, Савельіч, сім'я Миронових, Пугачов та бунтівні селяни, а також Швабрін. Саме на ньому я хочу зупинитися докладніше.
Цей герой у повісті є прямою протилежністю Гриньову. Останній «береже честь змолоду», втілює у собі найкращі риси російської людини: широту душі, винахідливість, сміливість, готовність допомогти. Швабрін, навпаки, дріб'язковий і егоїстичний, боягузливий і підл. Лише одне їх поєднує – любов до Маші Миронової.
Швабрін – аристократ, який раніше служив у гвардії. Він розумний, освічений, промовистий, дотепний, винахідливий. Він служить у Білогірській фортеці п'ятий рік, переведений до неї за смертовбивство – на дуелі він заколов поручика. Швабрін колись сватався до Маші Миронової, отримав відмову, і тому нерідко образливо висловлювався на адресу дівчини. Саме це і стало приводом для його дуелі з Гриньовим. Але чесний поєдинок – не для Швабріна. Схитривши, він ранить Петра, коли той озирається на несподіваний поклик слуги.
До того ж, що не стосується його особистих інтересів, Швабрін глибоко байдужий. Чужий герою поняття про честь і службовий обов'язок. Як тільки Білогірська фортеця виявляється схопленою Пугачовим, Шварін переходить на бік бунтівників, стає одним із їхніх командирів. Він перейшов на бік Пугачова не через високі ідейні спонукання, а для розправи над Гриньовим і одруження з Машею, яка жила під виглядом племінниці біля місцевої попаді.
Морально спустошена людина, Швабрін викликає у Пушкіна різко негативне ставлення. Авторська оцінка цього персонажа різко негативна, у повісті він називається на прізвище, або вказуються лише його ініціали: А.І.
Чим же в результаті обертається для героя зневага чоловічої та службової честю? Пугачов, який дізнався від Гриньова те, що Швабрін утримує дівчину, розгніваний. Аристократ-зрадник буквально валяється в ногах у козака-втікача в пошуках пощади і прощення. Підлість, таким чином, обертається ганьбою, яка, на жаль, так нічого і не навчила героя. Потрапивши до рук урядових військ, Швабрін вказує на Гриньова як на пугачівця-зрадника.
Напевно, варто не засуджувати цього героя, а шкодувати та співчувати йому. Особисто у мене він ніяких почуттів, окрім жалості, не викликає. Людина, яка не зуміла подолати свої страхи, не бачить нічого далі за власний нос – слабка і нікчемна. Справа навіть не в аристократичному походженні та блискучій освіті, а у відсутності душевних якостей. Що може бути гірше, ніж постійно відчувати залежність від когось через страх просто висловити свої думки і бажання, через звичку плисти за течією? Навіщо боротися із Пугачовим, коли легше прийняти його бік? Навіщо треба чекати, коли тебе полюблять, адже можна насильно змусити дівчину вийти заміж! Навіщо чесно битися на дуелі, коли простіше обдурити суперника?!
Про яку честь може йтися, якщо людина мислить таким чином?
На жаль, таких людей, як Швабрін, довкола нас дуже багато. Через них страждають інші, схожі на душевні якості на Гриньову і Машу. Але, як правило, досконалі підлості та зради обертаються проти швабриних. У цьому й полягає їхня біда: страх породжує брехню і лицемірство, а вони, у свою чергу, є причинами невдач.
Чим мені сподобався образ Швабріна? Мабуть тим, що на його прикладі можна яскраво побачити, до чого призводить підлість та підпорядкування обставинам. Кожен наш вчинок має наслідок, тому епіграф до повісті «Бережи честь змолоду» після аналізу образу Швабрина набуває нового значення. Один раз поступившись честю, людина прирікає себе на довічні невдачі.
Образ Швабрина в повісті дуже опукло змальований, він залишає жодних білих плям, можливостей «додумати, дописати» його біографію. Детальна характеристика Швабрина дається на момент прибуття Гриньова на службу. «Офіцер невисокого зросту, з обличчям смаглявим і чудово негарним, але надзвичайно живим». Він начебто радий новому товаришеві. «Учора я дізнався про ваш приїзд; бажання побачити нарешті людське обличчя так опанувало мене, що я не витерпів».
Олексій Іванович – освічений юнак, який знає мови, вільнодумець, з невеликим послужним списком поручика, зі своїми власними уявленнями про добро і зло. Йому здається, що він не робить нічого особливого, але, домагаючись розташування Маші, переступає межу порядності та розсудливості. Яка, скажіть, дівчина піде заміж за людину, яка погрожує взяти її силою?
Швабрін засланий у віддалений гарнізон за запальну вдачу та участь у дуелях. Незабаром він побачить у Гриньові суперника за серце Маші, зважиться на те, щоб обмовити її. Але він не чекає такої відсічі. Конфлікт наростає, він закінчиться дуеллю та важким пораненням Петра.
Подальша поведінка потерпілого фіаско на особистому, любовному фронті не виходить із заданих рамок. У найважчий, кульмінаційний момент розповіді Швабрін зраджує коменданта фортеці, перекинувшись на бік Пугачова. Таким чином, порушує присягу. Зрадник винагороджений: тепер він править у Білогірській фортеці.
Згодом Швабрін перешкоджає порятунку Маші, ще пізніше пише донос до слідчих органів про співпрацю товариша по службі з бунтівниками. Але безладні та хаотичні дії з вигородження себе і очорнення вічного суперника мети не досягають: Гриньов любить і любимо, він виправданий імператрицею, а на інтригана і зрадника чекає каторга.
Значною мірою образ Швабрина в повісті Капітанська донька написаний яскравими, багато в чому «уїдливими» фарбами, що вказує на ставлення автора до подібного типу людей. Негідне офіцера та чоловіки поведінка лише сильніше відтіняє шляхетність та непогрішність головного героя повісті, винагородженого за старанність, стійкість, безкорисливість.
Погоджуватися на компроміси там, де цього робити не можна, йти на угоду з совістю, шукати обхідні шляхи, писати підмітні листи, плести інтриги, тобто губити власну душу - це вибір самого Олексія. Так вважає автор, і у своїх судженнях він досить прямолінійний. Лише одного разу, наприкінці повісті, ми почуємо співчутливі нотки у промовах Петра Гриньова. Він віддасть належне підслідному у кайданах, адже на допитах той жодного разу не згадав імені Маші Миронової.
Тест за твором
Однією з найбільш «уїдливих» образів повісті Пушкіна є образ Олексія Швабрина. Автор, описуючи даний образ, зображує його найбільш повно і точно так, що читач немає можливості щось додумати або щось доповнити.
Вперше з Олексієм Швабріним читач знайомиться під час приїзду до Білогірської фортеці. Пушкін описує Швабрина, як людину невеликого зросту зі смаглявим і живим обличчям. Крім того, Олексій Іванович був освіченим молодим чоловіком, який знає іноземні мови, був вільнодумцем за вдачею. У Білогірську фортецю був засланий через те, що брав участь у дуелі. Не дивно, що Швабрін дуже швидко потоваришував із Грінєвим, адже вони були дуже схожі один на одного.
З розвитком сюжету повісті перед читачем Швабрін відкривається зовсім іншою людиною. Тепер це низька і жалюгідна людина, яка досягає своєї мети будь-якими засобами.
Так, він починає мстити, розпускаючи про неї брудні чутки, тільки за те, що дівчина відкинула його залицяння. Гриньов, як справжній офіцер, вирішує захистити честь дівчини та викликає Швабріна на дуель. Там Швабрін підло ранить Гриньова, завдавши йому удару в спину в той момент, коли останнього гукнув Савельіч. Він пише лист батькам Гриньова про те, що їхній син, беручи участь у дуелі, отримав тяжке поранення. Пізніше Швабрін напише брехливий донос на головного героя про зраду та співпрацю з бунтівниками.
Після захоплення заколотниками Білогірської фортеці, Швабрін переходить на бік заколотників і стає комендантом фортеці. Зробивши цей крок, Олексій Іванович розраховував піднятися службовими сходами, ним керували виключно корисливі мотиви. І тепер він не залишає надії завоювати Машу Миронову. Він замикає дівчину, переводить її на хліб і воду, примушує до весілля.
Але всі спроби Швабріна закінчуються невдачею. Гриньову вдається врятувати свою кохану та вивезти її з фортеці. Пізніше головний геройбув виправданий, а Швабрін засланий на каторгу.
В образі Швабрина показав своє ставлення до таких низьких та нелюдських людей. Він вважав їхню поведінку негідною і такою, яку необхідно викорінювати з нашого суспільства. Швабрін самостійно вибрав цей шлях і був покараний за це.
