Хто приймає печоріна таким, яким він. Григорій Печорін із роману М
Печорін – головний геройроману М.Ю. Лермонтова "Герой нашого часу". Один з найбільш відомих персонажівросійської класики, чиє ім'я стало загальним. У статті наведено інформацію про персонажа з твору, цитатна характеристика.
Повне ім'я
Григорій Олександрович Печорін.
Його звали... Григорієм Олександровичем Печоріним. Славний був малий
Вік
Раз, восени, прийшов транспорт із харчами; у транспорті був офіцер, юнак років двадцяти п'яти
Ставлення до інших персонажів
Печорин майже всім оточуючим ставився зневажливо. Виняток становлять тільки те, якого Печорін вважав рівним собі, і жіночі персонажі, які викликали в ньому якісь почуття.
Зовнішність Печоріна
Молода людина років двадцять п'ять. Яскрава особливість — очі, що ніколи не сміються.
Він був середнього зросту; стрункий, тонкий стан його і широкі плечі доводили міцне додавання, здатне переносити всі труднощі кочової; пильний оксамитовий сюртучок його, застебнутий лише на два нижні гудзики, дозволяв розглянути сліпуче чисту білизну, що викривала звички порядної людини; його забруднені рукавички здавались навмисне пошитими по його маленькій аристократичній руці, і коли він зняв одну рукавичку, то я був здивований худорлявістю його блідих пальців. Його хода була недбала і лінива, але я помітив, що він не розмахував руками, - вірна ознака певної скритності характеру. Коли він опустився на лаву, то прямий табір його зігнувся, ніби в його спині не було жодної кісточки; становище всього його тіла зобразило якусь нервичну слабкість: він сидів, як сидить бальзакова тридцятирічна кокетка. З першого погляду на його обличчя я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять. У його посмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; Біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо описувало його бліде, благородне чоло, на якому, тільки по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса його та брови були чорні – ознака породи в людині, так як чорна грива та чорний хвіст у білого коня. У нього був трохи кирпатий ніс, зуби сліпучої білизни і карі очі; про очі я повинен сказати ще кілька слів.
По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся! Це ознака - або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. Через напівопущені вії вони сяяли якимось фосфоричним блиском. То був блиск сталі, сліпучий, але холодний; погляд його - нетривалий, але проникливий і важкий, залишав неприємне враження нескромного питання і міг би здаватися зухвалим, якби не був настільки байдуже спокійним. Взагалі він був дуже непоганий і мав одну з тих оригінальних фізіономій, які особливо подобаються жінкам світським.
Соціальний статус
Офіцер, засланий на Кавказ за якусь погану історію, може бути дуель.
Раз, восени, прийшов транспорт із харчами; у транспорті був офіцер
Я їм пояснив, що я офіцер, їду до діючого загону за казенною потребою
Та й яка справа мені до радостей і лих людських, мені, мандрівному офіцеру
я сказав ваше ім'я. Воно було їй відоме. Здається, ваша історія там наробила багато галасу.
У цьому багатий аристократ із Петербурга.
міцне складання ... не переможене ні розпустою московського життя
та до того ж у мене є лакеї та гроші!
вони на мене подивилися з ніжною цікавістю: петербурзький крій сюртука ввів їх в оману
Я помітив, що, мабуть, вона вас зустрічала в Петербурзі, десь у світлі.
порожній дорожній візок; її легкий хід, зручний пристрій і чепурний вигляд мали якийсь закордонний відбиток.
Подальша доля
Помер, повертаючись із Персії.
Нещодавно я дізнався, що Печорін, повертаючись із Персії, помер.
Особа Печоріна
Сказати, що Печорін – незвичайна людина – це нічого не сказати. У ньому переплітаються розум, знання людей, гранична чесність до себе та невміння знайти мету в житті та низька моральність. Через ці якості він постійно потрапляє в трагічні ситуації. Його щоденник вражає щирістю оцінки своїх вчинків та бажань.
Печорин про себе
Сам відгукується про себе як про нещасну людину, яка не може уникнути нудьги.
у мене нещасний характер; чи виховання мене зробило таким, чи бог так мене створив, не знаю; знаю лише те, що якщо я причиною нещастя інших, то й сам не менш нещасливий; Вочевидь, це їм погана втіха – лише у тому, що це. У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я почав насолоджуватися шалено всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші, і, зрозуміло, ці задоволення остогидли мені. Потім я пішов у велике світло, і незабаром суспільство мені також набридло; закохався у світських красунь і був коханим, - але їхнє кохання тільки дратувало мою уяву і самолюбство, а серце залишилося порожнім... Я став читати, вчитися - науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрохи, бо самі щасливі люди- невігласи, а слава - удача, і щоб досягти її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно… Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями – даремно: через місяць я так звик до їхнього дзижчання і до близькості смерті, що, право, звертав більше увагу на комарів, – і мені стало нудніше, ніж колись, бо я втратив майже останню надію. . Коли я побачив Белу у своєму домі, коли вперше, тримаючи її на колінах, цілував її чорні локони, я, дурень, подумав, що вона ангел, посланий мені співчутливою долею... Я знову помилився: любов дикуни трохи краща за кохання знатної пані; невігластво і простосердя однієї так само набридають, як і кокетство іншої. Якщо ви хочете, я її ще люблю, я їй вдячний за кілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, – тільки мені з нею нудно… Дурний я чи лиходій, не знаю; але те вірно, що я також дуже гідний жалю, можливо більше, ніж вона: у мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до печалі я так само легко звикаю, як до насолоди, і життя моє стає пустішим день у день; мені залишився один засіб: мандрувати. Як тільки буде можна, відправлюся – тільки не в Європу, визволь боже! - поїду в Америку, в Аравію, в Індію, - може, десь помру на дорозі! Принаймні я впевнений, що ця остання втіха не скоро виснажиться, за допомогою бур та поганих доріг».
Про своє виховання
Печорін звинувачує свою поведінку неправильне виховання в дитинстві, невизнання його істинних чеснот.
Так, такою була моя доля з самого дитинства. Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих почуттів, яких не було; та їх припускали – і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став потайливим. Я глибоко відчував добро та зло; ніхто мене не пестив, всі ображали: я став злопамятний; я був похмурий, – інші діти веселі та балакучі; я відчував себе вище за них, – мене ставили нижче. Я став заздрісним. Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість протікала у боротьбі з собою та світлом; найкращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я говорив правду – мені не вірили: я почав дурити; Дізнавшись добре світло і пружини суспільства, я став вправним у науці життя і бачив, як інші без мистецтва щасливі, користуючись даром тими вигодами, яких я так невтомно домагався. І тоді в моїх грудях народився відчай – не той розпач, який лікують дулом пістолета, але холодний, безсилий розпач, прикритий люб'язністю та добродушною усмішкою. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і покинув, тоді як інша ворушилася і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування загиблої. її половини; але ви тепер у мені розбудили спогад про неї, і я прочитав вам її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені ні, особливо коли згадаю, що під ними спочиває. Втім, я не прошу вас розділяти мою думку: якщо моя витівка вам здається смішною – будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що це мене не засмутить анітрохи.
Про пристрасть та задоволення
Печорин часто філософствує, зокрема, про мотиви вчинків, пристрасті та справжні цінності.
Адже є неосяжна насолода у володінні молодої душі, що ледь розпустилася! Вона як квітка, яку найкращий аромат випаровується назустріч першому променю сонця; його треба зірвати в цю хвилину і, подихавши їм досхочу, кинути на дорозі: може хто підніме! Я відчуваю в собі цю ненаситну жадібність, що поглинає все, що зустрічається на дорозі; я дивлюся на страждання та радості інших лише у відношенні до себе, як на їжу, що підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатний шаленіти під впливом пристрасті; честолюбство у мене придушене обставинами, але воно виявилося в іншому вигляді, бо честолюбство є не що інше як жадоба влади, а перше моє задоволення – підкоряти моїй волі все, що оточує мене; збуджувати до себе почуття любові, відданості та страху – чи не є першою ознакою та найбільшим торжеством влади? Бути для когось причиною страждань і радостей, не маючи на те ніякого позитивного права, – чи не це найсолодша їжа нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість. Якби я вважав себе кращим, могутнішим за всіх на світі, я був би щасливий; якби всі мене любили, я знайшов би нескінченні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає уявлення про задоволення мучити іншого; ідея зла не може увійти в голову людини без того, щоб вона не захотіла докласти її до дійсності: ідеї – створення органічні, сказав хтось: їхнє народження дає вже їм форму, і ця форма є дія; той, у чиїй голові народилося більше ідей, той більше за інших діє; від цього геній, прикутий до чиновницького столу, повинен померти або збожеволіти, так само, як людина з могутньою статурою, при сидячому житті і скромній поведінці, помирає від апоплексичного удару. Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони приналежність юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних річок починаються галасливими водоспадами, а жодна не скаче і не піниться аж до моря. Але цей спокій часто є ознакою великої, хоча прихованої сили; повнота і глибина почуттів та думок не допускає шалених поривів; душа, страждаючи і насолоджуючись, дає у всьому строгий звіт і переконується в тому, що так повинно; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її висушить; вона переймається своїм власним життям, - плекає і карає себе, як улюблену дитину. Лише у цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя Боже.
Про фатальне призначення
Печорін знає, що приносить людям нещастя. Навіть вважає себе катом:
Пробігаю в пам'яті все моє минуле і питаю себе мимоволі: навіщо жив? для якої мети я народився?.. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні... Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами пристрастей порожніх і невдячних; з горнила їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень - найкраще світло життя. І з того часу скільки разів уже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я впадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю… Моє кохання нікому не принесло щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення: я тільки задовольняв дивну потребу серця, жадібно поглинаючи їхні почуття, їх радості та страждання – і ніколи не міг насититися. Так, млосний голодом у знемозі засинає і бачить перед собою розкішні страви та шипучі вина; він пожирає із захопленням повітряні дари уяви, і йому здається легшим; але тільки прокинувся – мрія зникає… залишається подвоєний голод та розпач!
Мені стало сумно. І навіщо було долі кинути мене у мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий у гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледве сам не пішов на дно!
Про жінок
Не оминає невтішною стороною Печорін та жінок, їх логіку та почуття. Стає ясно, що жінок з сильним характером він цурається на догоду своїм слабкостям, адже такі не здатні пробачити йому байдужість і душевну скнарість, зрозуміти і полюбити його.
Як бути? у мене є передчуття… Знайомлячись із жінкою, я завжди безпомилково відгадував, чи вона мене любитиме чи ні….
Чого жінка не зробить, щоб засмутити суперницю! Я пам'ятаю, одна мене покохала через те, що я любив іншу. Немає нічого парадоксальнішого за жіночий розум; жінок важко переконати в чомусь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе; порядок доказів, якими знищують свої попередження, дуже оригінальний; Щоб вивчитися їх діалектиці, треба перекинути на думці всі шкільні правила логіки.
Треба зізнатися, що я точно не люблю жінок з характером: чи це їхня справа!.. Правда, тепер згадав: один раз, один раз я любив жінку з твердою волею, яку ніколи не міг перемогти... Ми розлучилися ворогами, — і то , можливо, якби я її зустрів п'ятьма роками пізніше, ми розлучилися б інакше...
Про страх одружитися
При цьому Печорін чесно зізнається, що боїться одружуватися. Навіть знаходить причину цього — у дитинстві ворожка передбачила йому смерть від злої дружини
Я іноді себе зневажаю... чи не тому я зневажаю й інших?.. Я став не здатний до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі. Інший би на моєму місці запропонував князівні son coeur et sa fortune; але з мене слово одружитися має якусь чарівну владу: хоч як пристрасно я не любив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути, що я повинен на ній одружитися, - вибач любов! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо його знову не розігріє. Я готовий на всі жертви, окрім цієї; двадцять разів життя своє, навіть честь поставлю на карту... але свободи моєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені в ній? куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього?.. Право, нічого. Це якийсь вроджений страх, невимовне передчуття... Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей... Чи зізнатися?.. Коли я був ще дитиною, одна стара гадала про мене моїй матері; вона передбачила мені смерть від злої дружини; це мене тоді глибоко вразило; у душі моїй народилася непереборна огида до одруження... Тим часом щось мені каже, що її пророцтво збудеться; принаймні намагатимуся, щоб воно збулося якнайпізніше.
Про ворогів
Ворогів Печорін не боїться і навіть радіє, коли вони є.
Дуже радий; я люблю ворогів, хоча не по-християнськи. Вони мене бавлять, хвилюють мені кров. Бути завжди настороже, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися ошуканим, і раптом одним поштовхом перекинути всю величезну і складну будівлю їхніх хитрощів і задумів – ось що я називаю життям.
про дружбу
За визнанням самого Печоріна, дружити він не може:
я до дружби нездатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден із них у цьому собі не зізнається; рабом я бути не можу, а наказувати в цьому випадку - праця виснажлива, тому що треба разом з цим і дурити; та до того ж у мене є лакеї та гроші!
Про неповноцінних людей
Погано Печорін відгукується про інвалідів, бачачи в них неповноцінність душі.
Але що ж робити? я часто схильний до упереджень… Зізнаюся, я маю сильне упередження проти всіх сліпих, кривих, глухих, німих, безногих, безруких, горбатих та інших. Я помічав, що завжди є якесь дивне відношення між зовнішністю людини та її душею: ніби з втратою члена душа втрачає якесь почуття.
Про фаталізм
Важко сказати, чи вірить Печорін у долю. Швидше за все не вірить і навіть сперечався про це. Однак того ж вечора вирішив сам випробувати долю і мало не загинув. Печорін азартен і готовий попрощатися із життям, він перевіряє себе на міцність. Його рішучість і непохитність навіть перед смертельною небезпекою вражають.
Я люблю сумніватися у всьому: це розташування розуму не заважає рішучості характеру – навпаки, що стосується мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гірше за смерть нічого не станеться – а смерті не минеш!
Після цього як би, здається, не стати фаталістом? Але хто знає напевно, чи переконаний він у чому чи ні?.. і як часто ми вважаємо обман почуттів чи промах розуму!..
В цю мить у мене в голові промайнула дивна думка: подібно до Вулича, я надумав випробувати долю.
Постріл пролунав у мене над самим вухом, куля зірвала еполет
Про смерть
Печорін не боїться смерті. За словами героя, все можливе в цьому житті він уже бачив і відчував у мріях і мріях, а тепер блукає безцільно, витративши на фантазії самі найкращі якостісвоєї душі.
Що ж? так померти! втрата світу невелика; та й мені самому вже нудно. Я як людина, яка позіхає на балі, яка не їде спати тільки тому, що ще немає його карети. Але карета готова… прощайте!
І, може, я завтра помру!.. і не залишиться на землі жодної істоти, яка зрозуміла б мене зовсім. Одні шанують мене гірше, інші краще, ніж я насправді… Одні скажуть: він був добрий малий, інші – мерзотник. І те, й інше буде хибно. Після цього чи варто жити? а все живеш – з цікавості: чекаєш чогось нового… Смішно та прикро!
У Печоріна пристрасть до швидкої їзди
Не дивлячись на все внутрішні суперечностіі дивацтва характеру, Печорін здатний по-справжньому насолоджуватися природою та силою стихії, він, як і М.Ю. Лермонтов закоханий у гірські пейзажі і шукає у них порятунку від свого неспокійного розуму
Повернувшись додому, я сів верхи і помчав у степ; я люблю стрибати на гарячому коні високою травою, проти пустельного вітру; з жадібністю ковтаю я запашне повітря і кидаю погляди в синю далечінь, намагаючись вловити туманні нариси предметів, які щохвилини стають все ясніше і ясніше. Яка б прикрість лежала на серці, хоч би яке занепокоєння мучило думку, все в хвилину розсіється; на душі стане легко, втома тіла переможе тривогу розуму. Немає жіночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем, побачивши блакитне небо або слухаючи шум потоку, що падає з скелі на скелю.
Образ Печоріна у романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»
Роман "Герой нашого часу" був написаний у 1838-1840 роках ХІХ століття. Це була епоха найжорстокішої політичної реакції, що настала у країні після поразки виступу декабристів. У своєму творі автор відтворив образ Печоріна, головного героя роману, типовий характер 30-х років XIX століття.
Печорин - освічена світська людина з критичним розумом, незадоволена життям і не бачить для себе можливості бути щасливою. Він продовжує галерею "зайвих людей", відкриту Євгеном Онєгіним Пушкіна. Бєлінський зазначав, що думка зобразити героя свого часу у романі не належить виключно Лермонтову, оскільки на той час вже існував “Лицар нашого часу” Карамзіна. Бєлінський вказував також, що багатьом письменникам початку XIXстоліття приходила на думку така думка.
Печорін називається в романі "дивною людиною", так про нього говорять майже всі інші персонажі. Визначення "дивний" набуває відтінок терміну, за яким постає певний склад характеру і тип особистості, і є ширшим і ємнішим, ніж визначення "зайва людина". Подібного роду "дивні люди" були і до Печоріна, наприклад в оповіданні "Прогулянка Москвою" і в "Нарисі дивака" Рилєєва.
Лермонтов, створюючи "Героя нашого часу", говорив, що йому "весело було малювати портрет сучасної людинитаким, яким він його розуміє та насто зустрічав”. На відміну від Пушкіна, він зосереджує увагу на внутрішньому світі своїх героїв і стверджує в "Передмови до журналу Печоріна", що "історія душі людської, хоча б і найдрібнішої душі, чи не цікавіше і корисніше історії цілого народу". Прагнення розкрити внутрішній світ героя позначилося і композиції: роман починається хіба що з середини розповіді і послідовно доводиться остаточно життя Печорина. Таким чином, читач заздалегідь знає, що "шалена гонка" Печоріна за життям приречена на невдачу. Печорин проходить шлях, який робили його романтичні попередники, показуючи цим неспроможність їхніх романтичних ідеалів. Печорін потрапляє з "цивілізованого" світу у світ "дітей природи", на Кавказ, але і там він виявляється чужою, "зайвою людиною", і, крім страждань і сум'яття, нічого не несе: він стає непрямим винуватцем загибелі Бели, засмучує життя " чесних контрабандистів”, через нього руйнується доля княжни Мері.
Структура “Героя нашого часу” фрагментарна, тому роман є систему розрізнених епізодів-повестей, об'єднаних спільним героєм - Печориним. Така композиція є глибоко змістовною: вона відображає розірваність життя головного героя, відсутність у нього будь-якої мети, будь-якого початку. Життя героя проходить на роздоріжжях у вічних пошуках сенсу існування і щастя. Печорин майже весь час у дорозі. "Це світ у дорозі", - говорив Гоголь з приводу "Героя нашого часу".
У цьому, як зображує Лермонтов головного героя, відчувається бажання дати йому соціальну характеристику. Печорин - продукт і жертва миколаївської епохи в одній особі, “чия душа зіпсована світлом та розірвана на дві половинки, найкраща з яких висохла та померла”, тоді як інша “жила до послуг кожного”. Є в цьому персонажі і те, що виводить його за рамки соціальності, тобто Лермонтов розкриває у своєму герої та загальнолюдські початки, що не залежать від епохи та часу. У цьому сенсі завдання, яке ставить собі Лермонтов, можна порівняти із завданням Достоєвського: “При всьому реалізмі знайти у людині людини”. Лермонтов у романі приділяє багато уваги зображенню як свідомості, а й самосвідомості героя. Напружений психологічний аналіз - це "хвороба століття", але також і необхідна форма самопізнання розвиненої особистості. Те, що Печорін постійно розмірковує про свої вчинки, аналізує свої почуття, є свідченням того, що маємо справу з особистістю неординарною; Герой лермонтовського роману - особистість у найвищому значенні цього терміну. Ми можемо порівняти з романом Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Печорин, теж будучи “зайвою людиною”, відрізняється від Онєгіна як своїм темпераментом, як глибиною думки, а й ступенем усвідомленості себе, свого ставлення до світу. Печорин більшою мірою, ніж Онєгін, мислитель, ідеолог. У цьому вся сенсі він герой свого часу. Дійсність Печоріна, на яку робить акцент Лермонтов, пояснюється, перш за все, ступенем розвиненості цього героя: він добре освічений, добре знається на людях, знає їх слабкості, але використовує ці знання у своїх цілях. Біда Печоріна в тому, що його незалежна самосвідомість і воля переходять в індивідуалізм. У своєму протистоянні насправді він виходить тільки зі свого "я". Він не просто егоїст, він егоцентрист. Печорин є діячем не лише за натурою, а й за переконанням. Він сам показує, що “в чиїй голові народиться більше ідей, той більше за інших і діє”.
Як особистість Печорін ширша за пропоновані йому соціальні ролі, він відкидає всі уготовані йому соціальні рамки, намагається вгадати своє високе призначення, але в той же час дуже скептично оцінює свої шанси в боротьбі з навколишнім суспільством. Він розмірковує: “Багато людей, починаючи життя, хочуть закінчити його, як Байрон чи Олександр Македонський, а тим часом залишаються титулярними радниками”.
Герой не показаний ніде у виконанні своїх службових обов'язків, проте він дуже активний у житті. На прикладі Печоріна ми вперше в російській літературі зустрічаємося з героєм, який прямо ставить собі актуальні питання людського буття. Це питання про мету, про сенс життя людини, про його призначення. Підтвердженням цього є міркування героя перед дуеллю з Грушницьким та у повісті "Фаталіст".
Одна з цілей, яку герой, безперечно, реалізує, - це розуміння природи та можливостей людини. Цим і пояснюється ланцюг психологічних та моральних експериментів Печоріна над собою та над іншими: княжною Мері, Грушницьким, Вулічем. У досягненні цієї мети він діє наполегливо та наполегливо.
Розкриття образу свого героя Лермонтова підпорядковує традиції. Він відчуває Печоріна двома почуттями: дружбою та любов'ю. Жодне, ні інше герой не витримує, Печорин розчаровується у коханні черкешенки Бели, говорячи з цього приводу, що “любов дикуни не набагато краще за кохання знатної пані; невігластво і простосердя однієї так само набридають, як і кокетство інший”. До дружби, до глибокого щирого почуття, Печорін також неспроможний, вважаючи, що з двох друзів один завжди раб іншого. У відносинах з Вернером його не влаштовує ні роль володаря, ні роль раба.
Остання повість “Фаталіст” набуває особливого значення у сприйнятті Печориним життя. Герой протягом всього оповідання постійно відчуває долю (під кулями чеченців, на дуелі з Грушницьким, у повісті “Тамань” з ундиною), але найвиразніше це показано у “Фаталісті”. Це одна з найідейніше насичених і напружених повістей роману. Вона складається з трьох епізодів, які заперечують, то підтверджують існування приречення в житті людини. Якщо й говорити про фаталізм героя, його слід назвати фаталістом дієвим. Не заперечуючи наявності сил, що багато в чому визначають життя і поведінку людини, Печорін не схильний на цій підставі позбавляти її свободи волі. Підтвердженням є те, як він кидається у вікно до козака-вбивці. На перший погляд, це нерозумно, але Печорін діє досить продумано. Це не сліпий ризик Вуліча, а осмислена людська хоробрість.
Головний зміст повістей про Печорін - це історія його протидії обставинам та долі. Обставини і доля в результаті виявилися сильнішими за Печоріна. Його енергія виливається в дію порожня. Вчинки героя найчастіше егоїстичні та жорстокі. Печорин постає у романі сформованим характером із трагічною долею. Те, що Лермонтов загострює увагу психологічному розкритті образу свого героя, ставить по-новому питання моральної відповідальності людини за вибір життєвого шляху і свої вчинки.
У цьому, як показав Лермонтов Печоріна, він ознаменував новий етап у розвитку російського нашого суспільства та російської литературы. Якщо в Онєгіні зображено процес перетворення аристократа на особистість, то в “Герої нашого часу” показана трагедія вже сформованої особи, приреченої жити в умовах миколаївської реакції. Печорин виявляється ширшим за той зміст, який вкладено в його образ. У цьому сенсі Лермонтов передбачає Достоєвського. Новаторство Лермонтова у тому, що маємо сильна, незвичайна особистість, яка знаходить собі місця й мети у житті, чужа навколишньому суспільству, внутрішньо суперечлива.
Доля Печоріна як одного з характерних типів свого часу, незважаючи на його потенційну героїчність, була трагічно безвихідною. Лермонтов як письменник-реаліст показав це у своєму романі "Герой нашого часу".
У російській класичній літературі «золотого» і «срібного» століть виділяються персонажі, які заслуговують на почесне звання - «герої нашого часу». Образ Печоріна, майстерно зображений М. Ю. Лермонтовим, гідно входить до їх числа.
Герої часу, хто вони?
Національною культурною традицією стало створення рамках певної історичної епохи персонажа, виражає найпередовіші думки, сподівання, що витають у суспільстві. Тільки зобразити таку мислячу людину, націлену в майбутнє, було під силу лише найбільш проникливим талантам, що вловили серед повсякденності паростки нового. Першим творцем такого образу став А. С. Пушкін. Його Євгеній Онєгін - аристократ, що втомився від світського життя, поступово перетворюється з «людини суспільства» на справжню особистість. На відміну від нього лермонтовський герой, прапорщик Григорій Олександрович Печорін, постає вже на початку роману як особистість, що склалася. А весь зміст книги зводиться до болісного (протягом усієї розповіді) пошуку свого життєвого шляху.
Унікальність образу Печоріна
Персонажі Пушкіна і Лермонтова за своєю суттю є виразом самосвідомості найбільш передової частини російського суспільства - освіченої аристократії. Вони, безперечно, є героями свого часу – початку XIX століття. Образ Печоріна набагато ширший за те, що вкладав у нього сам Лермонтов. Він став першим у російській літературі головним героєм психологічного роману. Причому творчий метод, вперше апробований Лермонтовим, виявив своє продовження у наступних поколінь письменників. Достоєвський називав саме автора «Героя нашого часу» своїм учителем.
Образ Печоріна багато літературних критиків співвідносять з образом самого Лермонтова. Саме в цьому аспекті він розглядається у цій статті.
Автобіографічні риси, вкладені Лермонтовим у головного героя роману
Справді, між автором і персонажем є спільні біографічні риси: військова служба, участь у бойових діях. До речі, товариші по службі відгукувалися про Михайла Юрійовича як про людину рішучу і хороброго в бою. У битві на річці Валерик, яка знаходиться за 30 км від сучасного міста Грозний, він з першими рядами сміливців штурмував бойовий порядок наїба Ахберділа Мухаммеда. Як і його літературний герой, Лермонтов брав участь у Кавказькій війні не з власної волі, а через опали. Подібно до печорінської, смерть великого російського поета виявилася безглуздою, випадковою і передчасною.
Чому Михайло Юрійович стверджував, що саме образ Печоріна – герой нашого часу? Відповідь очевидна. Справжнім мислячим особистостям було незатишно в епоху правління Імператора Миколи I, відомого придушенням повстання декабристів, урізання всяких свобод і всевладдя жандармського апарату. Що ще відбувалося в ті часи?
Логічний порядок глав роману
Це була трагедія цілого покоління молодих людей, які бажають «Отчизні присвятити душі чудові пориви». Росія під час правління Імператора Миколи I втратила свої ідеали. Болісно і напружено на сторінках роману шукає свою затребуваність і не знаходить її юнак, який прагне свободи. Саме таким постає перед читачем образ Печоріна. «Герой нашого часу» - роман, який послідовно розкриває еволюцію душі головного персонажа.
Твір складається з п'яти частин, з'єднаних між собою зовсім на хронологічному порядку. Кожен розділ - це окрема розповідь. Лермонтов не опускається до банальної констатації, його завдання складніше на порядок: він розповідає про зміни у внутрішньому світі героя.
Хронологічно послідовність подій, у яких залучений створений класиком образ Печорина, коротко слід викладати, починаючи з його військової служби на Кавказі у бойовому загоні.
Потім герой, будучи пораненим, проходить лікування у Кисловодську та П'ятигорську. Тут відбувається його дуель із Грушницьким, що закінчилася загибеллю останнього.
У покарання опального офіцера направляють служити у фортецю, де він зустрічає знайомого по службі у бойовому загоні штабс-капітана Максима Максимовича. З фортеці Печорін у справах служби виявляється спочатку у козацькій станиці. Потім він на короткий час їде до Петербурга, після чого йде до Персії через Кавказ.
Повертаючись до Росії із заморської подорожі, головний герой твору гине.
Композиція роману така, що читач спочатку знайомиться з Печориним з розповіді Максима Максимовича, який благоговіє до нього, а потім - із щоденника самого Григорія Олександровича.
Лермонтов із граничною силою наповнив проблематикою свого часу образ Печоріна. Коротко його «шалена гонка за життям», його спроби змінити свою долю можуть бути виражені шекспірівським «бути чи не бути». Адже Печорін гранично щирий у своїх пошуках і задля досягнення мети готовий пожертвувати всім.
Повість "Бела". Егоцентризм Печоріна
Логіка еволюції душі Печоріна визначила хронологічний порядок проходження частин, що входять у твір. Роман починається з повісті «Бела». По-юнацькому гарячим, справжнім максималістом постає у ньому образ Печоріна. «Герой нашого часу» виявляє читачеві офіцера, який зневажає світські умовності і бажає знайти справжнє щастя в коханні з вільною горянкою Белою.
Проте, на жаль, ця подія - лише порив пристрасті. Незабаром Бела набридає молодій людині. Він не вміє відповідати за інших людей. Він хоче реалізуватися як особистість лише сам, до тих, хто зустрічається на життєвому шляхулюдям ставиться споживчо, вважаючи абсолютною домінантою лише власний інтерес.
Тому, кинувши горянку, що набридла, він навіть не подумав про смертельну небезпеку, яка загрожувала дівчині за законами тих місць з боку жорстокого Казбича. Також герой Лермонтова не обтяжував себе роздумами про долю брата красуні - Азамате, який раніше допомагав йому вкрасти Белу, а потім змушений залишити сім'ю і стати ізгоєм.
Нехтування дружбою. Повість "Максим Максимович"
Не відрізняється й надалі душевним теплом образ Печоріна. "Герой нашого часу" оповідає в наступній частині роману - "Максим Максимович", про те, як легковажний і зациклений на своїх проблемах Печорін ображає неуважністю дружньо до нього розташованого колишнього товариша по службі.
Їхня зустріч, незважаючи на попередню домовленість, до глибокого розчарування останнього, не відбулася. Необов'язковістю та легковажністю по відношенню до інших людей відрізняється образ Печоріна в цій частині оповіді.
"Тамань". Романтика розслідування
У третій частині твору під назвою «Тамань» автор представляє читачеві вже іншого, подорослішала головного героя.
Його активність цілеспрямована та очевидна. Печорин у системі чоловічих образівЛермонтовський твор, безсумнівно, виділяється серед офіцерів. Незважаючи на середнє зростання, він міцний, спритний, енергійний. У ньому відчуваються харизма та жага діяльності. Він швидко орієнтується та приймає вірні рішення. Герой Лермонтова волею долі оселяється в будинку у спільників контрабандистів і незабаром розкриває схему їхнього нехитрого промислу. Проте внутрішнього задоволення проведене розслідування не приносить.
Більше того, він співчуває контрабандистам, які займаються цим незаконним промислом, щоб мати джерело для існування. Харизматичний моряк Данко, що йде за товаром у море на утлом човнику, а його любляча молода подруга - відчайдушна. І все-таки ця пара виявляє великодушність, забезпечуючи всім необхідним життя сліпого хлопчика і безпорадну стару. Налякані перспективою кримінальної відповідальності злочинці спливають. Читачеві не зрозуміло, як житимуть далі хлопчик та стара.
Григорій згодом навіть називає їх чесними контрабандистами і шкодує, що з власної волі вплутався у цей приватний розшук.
"Княжна Мері". Гранична відвертість Лермонтова
Набутим життєвим досвідом та харизматичною відрізняється Печорін у системі чоловічих образів повісті «Княжна Мері». Він нарешті налагоджує дружні стосунки з професором Вернером. Їх зблизили спільні особистісні риси: проникливість і скептицизм, подібні погляди, що склалися, на егоїзм оточуючих, зайнятих, перш за все, своїми особистими інтересами.
У дружбі ж, на думку Григорія, обидва товариші мають бути рівними, уникати домінування.
Спочатку зблизився герой і з юнкером Грушницьким, який згодом отримав офіцерське звання. Їхнє спілкування, втім, не переросло в дружбу. Навпаки, воно закінчилося трагедією. Чому так вийшло? Спробуємо відповісти.
Психологічний автопортрет Лермонтова
Печорин у системі образів, створених Лермонтовим, займає особливе місце. Понад те, автор сповідається перед усім світом вустами цього героя. Якщо відкинути вигадану автором легенду (історію життя), то матимемо тонкий психологічний автопортрет Михайла Юрійовича. Поет, за спогадами сучасників, був по-справжньому душевним лише у вузькому колі близьких за духом людей. Тому і його герой, як і сам класик, щиро розчарований фальшю та брехливістю більшості оточуючих. Читачеві спершу здається, що юнкер Грушницький також не задоволений порядками, що панують у суспільстві. Власне кажучи, на підставі міркувань про цю прикру обставину молодик і познайомився з Печоріним. Однак незабаром проникливий герой усвідомлює, що життєва позиція цієї молодої людини - суцільна поза, що цей офіцер душевно порожній та фальшивий. Григорію стає прикро, він не приймає ханжества та брехні.
Він ухвалює рішення клацнути по носу Грушницького. Затія його, щоправда, не зовсім невинна. Герой, користуючись схильністю юнкера до князівні Ліговської, сам знайомиться з нею та відбиває дівчину у колишнього товариша. Правда, при цьому і сам Печорін йде на моральні витрати по відношенню до князівні Мері, адже він закохує її в себе, не бажаючи подальшого розвитку відносин.
Чи міг передчувати Печорін, що Грушницький, покірний раб лялькових понять про честь, що панують у вищому світі, викличе його на дуель? Григорій такого результату подій не бажав. Більше того, він передав своєму візаві право першого пострілу, запропонувавши йому альтернативу припинити це божевілля. Проте Грушницький вистрілив. У Печоріна не залишилося варіантів, як стрілятися всерйоз. В результаті юнкера було вбито.
Лермонтов – заручник сюжету своєї книги?
Як пов'язані з долею автора твори придуманий ним образ героя? Печорина сміливо можна порівнювати з Лермонтовим, адже він у цьому епізоді як би передбачив трагічну загибель свого творця. Фатальна дуель у П'ятигорську почалася з підготування поетом Мартинова. Подібно до створеного раніше свого улюбленого літературного персонажа, Михайло Юрійович не міг перенести фальші. Сам виявляв мужність у бою, не переносив Миколи Соломоновича Мартинова, фальшиво зображав собою у суспільстві жінок героя відпочинку. Лермонтов став підготувати відставного майора... Як відомо, їхня дуель закінчилася загибеллю поета.
Повернемося, однак, до повісті «Княжна Мері». Вибудовуючи її композицію, Лермонтов образ Печоріна щедро наділяв рисами своєї особистості. Федір Михайлович Достоєвський писав, що у цьому творі вперше у російській літературі прозвучав щемливий, який бере душу психологізм.
Можливо, саме тому повість написана автором як щоденникових записів героя, що перебуває на лікуванні «на водах».
Чому завершує роман повість "Фаталіст"?
Опальний після летальної дуелі, головний герой прямує до Персії. Дорогою він опиняється в козачій станиці, де проводить дозвілля в офіцерському товаристві за картами та вином. Військові спілкуються між собою, згадуючи бойові епізоди. Прапорщика Печоріна, глибоко розчарованого у суспільстві, але вірить у долю, важко чимось здивувати. Однак такий випадок все-таки відбувається.
В одному суспільстві з ним виявляється поручик Вуліч, який взагалі ні в що не вірить. Печорин, маючи досвід боїв, якимось внутрішнім чуттям визначає, що цьому офіцеру невдовзі загрожує смерть. Вуліч не вірить у це і, намагаючись довести, сам із собою грає один тур у «гусарську рулетку». Піднесений до скроні заряджений пістолет дає осічку. Однак, коли всі офіцери розходяться по місцях розквартування, Вулича, який повертається, абсолютно безглуздо вбиває шашкою п'яний козак.
Чи випадково образ Печоріна у романі є мовником? Сучасники автора книги відзначали глибинний містицизм останнього. Вони згадують важкий погляд класика: якщо Лермонтов дивився на спину людини, той неодмінно повертався. Він бавився цією своєю властивістю. За це його ненавиділи світські пані. Відомий факт: Михайло Юрійович під час єдиної зустрічі з Бєлінським так вплинув на критика, що той, що доти іронічно ставиться до нього, став повсюдно і беззастережно його підтримувати. Екстрасенси назвали б це трансом.
Михайло був останнім у роді Лермонтових. Усі його найближчі предки помирали передчасно, і смерть класика остаточно припинила сімейне дерево. Сучасники поета згадували і незвичайну бурю, що вибухнула при спокійному небі після фатального пострілу Мартинова в П'ятигорську. А через 166 років (у нумерології це число світобудови), навесні 2007 року, блискавка іншої бурі розщепила і спалила сосну, що росте на місці дуелі.
Психологи відзначають амбівалентність особистості Лермонтова (парадоксальний зв'язок ангельських та демонічних начал). Його ідеал - колишній монах Мцирі, що відкинув смирення і перемагає барса. Його Пушкін гине з жагою помсти і перебуваючи в гордині («поникнувши гордою головою»), тоді як реальний відходить зі смиренністю, прийнявши християнські обітниці.
Григорій Печорін, як і сам Лермонтов, одержимий гординею. Хоча він не пройшов випробувань ні любов'ю, ні дружбою, але досяг того, що превалює над людськими почуттями. Він не зміг змінити світ, але він зрадив себе. Йому відкрився фатум. Подальший життєвий пошук безглуздий, відповідно, розвиток сюжету роману передбачувано: головний герой раптово і нелогічно гине. Чи прагнув до такої долі сам Лермонтов? Хто знає. Пишуть, що перед роковою дуеллю він був напрочуд спокійний...
Висновок
Михайло Юрійович у романі «Герой нашого часу» створив суперечливий та яскравий психологічний образ Григорія Олександровича Печоріна. Класик наділив улюбленого героя своїм же творчим душевним складом, невгамовністю, нігілізмом, неприйняттям брехні та ханжества. Завдяки цьому задуму автора, у російській літературі виник новий жанр - психологічний роман.
Особливість всіх класиків у цьому, що й твори найчастіше виходять глибшими, ніж початкові задуми. Можливо, саме тому все нові й нові герої нашого часу образ Печоріна намагаються усвідомити та осягнути.
Образ Печоріна, зображений Михайлом Лермонтовим, - це насамперед особистість молодого юнака, який страждає від своєї неприкаяності і постійно перебуває в полоні питань: «Навіщо я жив? З якою метою я народився?
Який він, герой ХІХ століття?
Печорин зовсім не схожий на своїх однолітків, у ньому немає ні краплі бажання рухатися второваним шляхом світської молоді того часу. Молодий офіцер служить, проте не прагне вислужитись. Він не захоплюється музикою, філософією, не бажає вдаватися до тонкощів вивчення військового ремесла. Але читачеві відразу ж стає зрозуміло, що образ Печоріна - це образ людини, яка на голову вища за людей, що оточують її. Він досить кмітливий, освічений та талановитий, відрізняється енергійністю та хоробрістю. Проте байдужість Печоріна до інших людей, егоїстичність його натури, нездатність до співпереживання, дружби та любові відштовхує. Суперечливий образ Печоріна доповнюють інші його якості: жага жити на повну силу, здатність критично оцінювати свої дії, прагнення на краще. "Жаль дій" персонажа, безглузда розтрата сил, його вчинки, які завдають біль оточуючим, - все це виставляє героя не в кращому світлі. Проте в той же час офіцер і сам переживає глибокі страждання.
Складність і суперечливість головного героя знаменитого роману особливо яскраво представлені його словами у тому, що у ньому одночасно живуть дві людини: одне їх живе у сенсі цього терміну, а другий ж - мислить і судить дії першого. Тут же розповідається про причини, що започаткували цю «роздвоєність»: «Я говорив правду - мені не вірили: я почав обманювати…» Молодий і сповнений надій юнак всього за пару років перетворився на черству, злопам'ятну, жовчну і честолюбну людину; як він сам висловився - «морального каліка». Образ Печоріна у романі «Герой нашого часу» перегукується з образом Онєгіна, створеним А. З. Пушкіним: це - «егоїст мимоволі», розчарований у житті, схильний до песимізму, відчуває постійний внутрішній конфлікт.
30-х рр. ХІХ століття не дозволила Печоріна знайти і розкрити себе. Він неодноразово робить спроби забути в дрібних пригодах, любові, підставляє себе під кулі чеченців... Проте все це не приносить йому бажаного полегшення і залишається лише спробою відволіктися.
Проте образ Печоріна - це образ багато обдарованої натури. Адже йому притаманний гострий аналітичний розум, він надзвичайно точно оцінює людей та вчинки, які вони роблять. Критичне ставлення в нього сформувалося не лише по відношенню до оточуючих, але й по відношенню до самого себе. У своєму щоденнику офіцер викриває себе: у його грудях б'ється гаряче серце, що вміє глибоко відчувати (загибель Біли, зустріч із Вірою) і надзвичайно сильно переживати, хоч і ховається під маскою байдужості. Однак ця байдужість – не більше, ніж самозахист.
«Герой нашого часу», образ Печоріна в якому є основою розповіді, дозволяє побачити ту саму особистість з різних сторін, зазирнути в різні куточки її душі. Одночасно з усім вищепереліченим у вигляді офіцера бачимо вольового, сильного і активної людини, У якому дрімають «життєві сили». Він готовий діяти. На жаль, майже всі його дії в результаті завдають біль і самому Печорину, і оточуючим, його діяльність не має творчого, а руйнівного характеру.
Образ Печоріна сильно перегукується з лермонтовським "Демоном", особливо на початку роману, коли в герої залишається щось демонічне, нерозгадане. Молода людина з волі долі стає руйнівником чужих життів: саме він винний у тому, що загинула Біла, у тому, що Максим Максимович розчарувався в дружбі, у тому, як сильно страждали Віра та Мері. Від руки Печоріна, своєю чергою, вмирає Грушницький. Печорін зіграв свою роль у тому, як помер інший молодий офіцер - Вуліч, а також у тому, як «чесні контрабандисти» змушені були залишити рідні будинки.
Висновок
Печорин - це людина, яка вже не залишилася минулого і має лише надію на щось найкраще в майбутньому. У цьому ж він залишається досконалим привидом - саме так охарактеризував цей суперечливий образ Бєлінський.
