Головна > Аптечка > «Мільйон мук» Софії Фамусової в комедії А. С

«Мільйон мук» Софії Фамусової в комедії А. С

У якій він прожив сам, весь його будинок і коло. Ще не схаменувшись від сорому і жаху, коли маска впала з Молчаліна, вона перш за все радіє, що "вночі все дізналася, що немає докоряючих свідків в очах!"

А немає свідків, отже, все шито та крито, можна забути, вийти заміж, мабуть, за Скалозуба, а на минуле дивитися...

Горе від розуму. Вистава Малого театру, 1977

І не дивитися. Своє моральне почуття стерпить, Ліза не проговориться, Молчалін пікнути не сміє. А чоловік? Але який же московський чоловік, "з жениних пажів", озиратиметься на минуле!

Це її мораль, і мораль батька, і всього кола. А тим часом Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом незнання, сліпоти, в якій жили всі,

Світло не карає помилок,
Але ж таємниці вимагає для них!

У цьому двовірші Пушкіна виражається загальний зміст умовної моралі. Софія ніколи не прозрівала від неї і не прозріла б без Чацького ніколи, за відсутності випадку. Після катастрофи з моменту появи Чацького залишатися сліпою вже неможливо. Його суду ні оминути забуттям, ні підкупити брехнею, ні заспокоїти – не можна. Вона не може не поважати його, і він буде вічним її "докоряючим свідком", суддею її минулого. Він розплющив їй очі.

До нього вона не усвідомлювала сліпоти свого почуття до Молчалина і навіть, розбираючи останнього, у сцені з Чацьким, по ниточці, сама собою не прозріла на нього. Вона не помічала, що сама викликала його на це кохання, про яке він, тремтячи від страху, і подумати не смів. Її не бентежили побачення віч-на-віч, і вона навіть промовилася в подяці до нього в останній сцені за те, що "в нічній тиші він тримався більше боязкості в вдачі!" Отже і тим, що вона не захоплена остаточно і безповоротно, вона зобов'язана не собі самій, а йому!

Нарешті, на самому початку, вона промовляється ще наївніше перед покоївкою.

Подумаєш, як щастя норовливо, -

каже вона, коли батько застав Молчаліна рано вранці у неї в кімнаті, -

Буває гірше – з рук зійде!

А Молчалін просидів у неї в кімнаті цілу ніч. Що ж розуміла вона під цим "гірше"? Можна подумати бозна-що: але honny soit qui mal y pense! Софія Павлівна зовсім не така винна, як здається.

Це – суміш добрих інстинктів з брехнею, живого розуму з відсутністю всякого натяку на ідеї та переконання, плутанина понять, розумова та моральна сліпота – все це не має в ній характеру особистих пороків, а є як спільні риси її кола. У своїй, особистої її фізіономії ховається в тіні щось своє, гаряче, ніжне, навіть мрійливе. Решта належить вихованню.

Французькі книжки, на які нарікає Фамусов, фортепіано (ще з акомпанементом флейти), вірші, французька мова та танці – ось що вважалося класичною освітою панночки. А потім "Кузнецький міст і вічні обнови", бали, такі, як цей бал у її батька, і це суспільство - ось те коло, де було укладено життя "панночки". Жінки вчилися тільки уявляти і відчувати, і не вчилися мислити і знати. Думка мовчала, говорили одні інстинкти. Життєву мудрість почерпали вони з романів, повістей – і звідти інстинкти розвивалися у потворні, жалюгідні чи дурні властивості: мрійливість, сентиментальність, шукання ідеалу у коханні, котрий іноді гірше.

У снодійному застою, у безвихідному морі брехні, у більшості жінок зовні панувала умовна мораль – а тишком-нишком життя кишало, за відсутністю здорових і серйозних інтересів, взагалі всякого змісту, тими романами, з яких і створилася "наука пристрасті ніжної". Онєгіни та Печорини – ось представники цілого класу, майже породи спритних кавалерів, jeunes premiers. Ці передові особи в high life – такими були і у творах літератури, де й посідали почесне місце з часів лицарства і до нашого часу, до Гоголя. Сам Пушкін, не кажучи про Лермонтова, дорожив цим зовнішнім блиском, цією представністю du bon ton, манерами вищого світу, під якою крилося і "озлоблення", і "тужить лінь", і "цікава нудьга". Пушкін щадив Онєгіна, хоча стосується легкої іронією його ледарства і порожнечі, але до дрібниці і із задоволенням описує модний костюм, дрібнички туалету, франтовство - і ту напущену на себе недбалість і неувага ні до чого, цю fatuité, позування, яким хизувалися денді. Дух пізнішого часу зняв привабливе драпірування з його героя і всіх подібних до нього "кавалерів" і визначив справжнє значення таких панів, зігнавши їх з першого плану.

Вони й були героями і керівниками цих романів, і обидві сторони дресирувалися до шлюбу, який поглинав усі романи майже безслідно, хіба траплялася й оголошувалась якась слабонервна, сентиментальна – словом, дурочка, або героєм виявлявся такий щирий "божевільний", як Чацький.

Але в Софії Павлівні, поспішаємо обмовитися, тобто в почутті її до Молчаліна, є багато щирості, що дуже нагадує Тетяну Пушкіна. Різницю між ними кладе "московський відбиток", потім жвавість, уміння володіти собою, яке з'явилося в Тетяні при зустрічі з Онєгіним вже після заміжжя, а доти вона не змогла збрехати про кохання навіть няні. Але Тетяна – сільська дівчина, а Софія Павлівна – московська, по-тодішньому, розвинена.

Тим часом, вона в любові своїй так само готова видати себе, як Тетяна: обидві, як у лунатизм, бродять у захопленні з дитячою простотою. І Софія, як Тетяна ж сама починає роман, не знаходячи в цьому нічого поганого, навіть не здогадується про те. Софія дивується реготу покоївки під час розповіді, як вона з Молчаліним проводить усю ніч: "Ні слова вільного! – і так вся ніч минає!" "Ворог зухвалості, завжди сором'язливий, сором'язливий!" Ось чим вона захоплюється у ньому! Це смішно, але тут якась майже грація – і куди далеко до аморальності, потреби немає, що вона промовилася словом: гірше – це теж наївність. Величезна різниця не між нею та Тетяною, а між Онєгіним та Молчаліним. Вибір Софії, звичайно, не рекомендує її, але й вибір Тетяни теж був випадковим, навіть навряд чи їй і було з кого обирати.

Вдивляючись глибше в характер і в обстановку Софії, бачиш, що не аморальність (але й не "бог", звісно) "звели її" з Молчаліним. Насамперед, потяг заступати коханій людині, бідній, скромній, не сміючій підняти на неї око, - підняти його до себе, до свого кола, дати йому сімейні права. Без сумніву, їй у цьому посміхалася роль панувати над покірним створінням, зробити його щастя і мати у ньому вічного раба. Не її вина, що з цього виходив майбутній "чоловік-хлопчик, чоловік-слуга – ідеал московських чоловіків!" На інші ідеали не було де наткнутися в будинку Фамусова.

Взагалі до Софії Павлівни важко поставитися не симпатично: у ній є сильні задатки незвичайної натури, живого розуму, пристрасті та жіночої м'якості. Вона занапащена в задусі, куди не проникав жоден промінь світла, жоден струмінь свіжого повітря. Недарма любив її і Чацький. Після нього вона одна з усього натовпу напрошується на якесь сумне почуття, і в душі читача проти неї немає того байдужого сміху, з яким він розлучається з іншими обличчями.

Їй, звичайно, найважче, важче навіть Чацького, і їй дістається свій "мільйон мук"»...

Уривок із статті А. І. Гончарова «Мільйон мук».

Мені здається, що ось це правильно
А І. А. Гончаров у своїй статті "Мільйон мук" писав: "Лихо з розуму" - є і картина вдач, і галерея живих типів, вічно гостра пекуча сатира, і разом з тим комедія. . І, мабуть, тому комедія Грибоєдова досі цікава читачам, вона не сходить зі сцен багатьох театрів. Це справді безсмертний твір.
Ще Гончаров у своїй статті «Мільйон мук» правильно відзначив, що «Чацький, як особистість, незрівнянно вищий і розумніший за Онєгіна та лермонтовського Печоріна... Ними закінчується їхній час, а Чацький починає нове століття - і в цьому все його значення і весь « розум».
Комедія А.С.Г рибоїдова «Лихо з розуму», робота над якою завершилася в 1824 році, твір новаторський і з проблематики, і за стилем, і за композицією. Вперше в російській драматургії було поставлено завдання показати не просто комедійну дію, засновану на любовному трикутнику, не образи-маски, що відповідають традиційним амплуа комедій класицизму, а живі, реальні типи людей - сучасників Грибоєдова, з їх справжніми проблемами і не лише особистими, а й суспільними конфліктами.

Дуже точно про особливості побудови комедії «Лихо з розуму» сказав у своєму критичному етюді «Мільйон мук». І.А. Гончаров: «Дві комедії ніби вкладені одна в одну: одна, так би мовити, приватна, дрібна, домашня, між Чацьким, Софією, Молчаліним та Лізою: це інтрига кохання, повсякденний мотив усіх комедій. Коли перша переривається, у проміжку є несподівано інша, і дія зав'язується знову, приватна комедія розігрується у спільну битву та зв'язується в один вузол».

Це важливе становище дозволяє правильно оцінити і зрозуміти як проблематику, і героїв комедії, отже, дати раду тому, який сенс її фіналу. Але насамперед треба визначити, про який фінал ідеться. Адже якщо, як переконливо каже про це Гончаров, у комедії дві інтриги, два конфлікти, отже, і розв'язок має бути дві. Почнемо з традиційнішого - особистого - конфлікту.

У комедіях класицизму дія зазвичай ґрунтувалася на «любовному трикутнику», який складали герої з чітко визначеною функцією у сюжеті та характером. У цю «систему амплуа» входили: героїня і два коханці - щасливий і невдаха, батько, який не здогадується про кохання дочки, і покоївка, що влаштовує побачення закоханих, - так звана субретка. Така собі подібність «амплуа» є і в комедії Грибоєдова.

Чацький мав би грати роль першого, щасливого коханця, який у фіналі, успішно подолавши всі труднощі, благополучно одружиться зі своєю коханою. Але розвиток дії комедії і особливо її фінал спростовують можливість такого трактування: Софія явно віддає перевагу Молчаліну, вона дає хід плітці про божевілля Чацького, що змушує Чацького залишити не тільки будинок Фамусова, а й Москву і, разом з тим, розлучитися з надіями на взаємність Софії. . Крім того, у Чацькому є риси героя-резонера, який у творах класицизму служив виразником ідей автора.

Молчалін підійшов би під амплуа другого коханця, тим більше, що з ним пов'язано ще й наявність другого – комічного – «любовного трикутника» (Молчалін – Ліза). Але насправді виявляється, що саме він щасливий у коханні, до нього Софія відчуває особливу прихильність, що більше підходить під амплуа першого коханця. Але і тут Грибоєдов уникає традиції: Молчалін явно не позитивний герой, що обов'язково для амплуа першого коханця, і зображується з негативною авторською оцінкою.

Грибоєдов дещо відходить від традиції та у зображенні героїні. У класичній «системі амплуа» Софія мала б стати ідеальною героїнею, але в «Лихо з розуму» цей образ трактується дуже неоднозначно, а у фіналі на неї чекає не щасливий шлюб, а глибоке розчарування.

Ще більше відхиляється автор від норм класицизму у зображенні субретки – Лізи. Як субретка вона хитра, кмітлива, винахідлива і досить смілива у стосунках із панами. Вона весела і невимушена, що, однак, не заважає їй, як і належить по амплуа, брати активну участь

У комедії Грибоєдова «Лихо з розуму» відбився той бунтівний час, коли передові люди Росії стали поширювати свої вільнолюбні ідеї. Головним героєм комедії є Олександр Андрійович Чацький, особистість, що втілює у собі найкращі риси прогресивної дворянської молоді початку XIXстоліття. Головна сюжетна лінія«Горя від розуму» зображує конфлікт «століття нинішнього» і «століття мі-вулого», тобто протистояння Чацького і фамусівського суспільства. Інша лінія сюїту комедії розкриває особисту драму героя. Чацький - Софія - це та:ть та сама «інша» лінія сюжету.
Пушкін писав про грибоедовской героїні: «Софія накреслена незрозуміло...» Цілком траведлива оцінка - між тверезим розумом Софії та її романтичними пережи-шиями дійсно ми спостерігаємо протиріччя. З одного боку, дівчина екрасно розуміє сутність характеру свого батька, дає йому справедливі оцен-1 («Брюзгливий, невгамовний, швидкий...»), бачить душевну порожнечу Скалозуба. З іншого боку, вона не помічає в Молчалині жодних недоліків, не кажучи вже про те, "про вона не в змозі поки зрозуміти всю ницість характеру її коханого.
За всієї суперечливості в поданні образу головної героїніА. С. Грибоєдов прагне читачу Софію набагато вище за рівнем розвитку, ніж її ровес-щ, представлених у творі.
Так, наприклад, шість княжон Тугоуховських зображені автором як духовно ці, для яких важливе в житті лише одне - знайти навіть не дружину, а «чоловіка-1льчика», «чоловіка-слугу». Софія ж хоче справжнього кохання, і живе героїня толь-цим. У Молчалині дівчину навіть приваблюють залежне становище і те, що він ойт нижче за неї на соціальній драбині. Любов Софії настільки сильна, що вона боїться думки «вищого» суспільства.
«Слов'ячка в простоті не скажуть, всі з утиском» - ці слова Фамусова про москов-их панночок ніяк не застосовні по відношенню до Софії. Вона завжди щира, і думки інших людей про неї не дуже турбують героїню: «Що мені чутка? про хоче, так і судить». Світська метушня не цікавить дівчину. Вона має, за словами Фамусова, «при-гь» - читання книжок. А таке заняття для дівчини вищого суспільства на той час було незвичайним. Софія, як дівчина недурна, жахається від того, що батько гавкає бачити в зятях Скалозуба, який, як каже героїня, «слова розумного не говорить зроду».
Однак Софія, за всієї її неординарності, не в змозі оцінити гідно Чацького. Грибоєдов змушує нас зрозуміти, що дочка Фамусова просто-напрос-ще не доросла до розуміння головного героя твору. Її відштовхують перші судження Чацького, його нещадна критика «століття минулого». Думаю, що коли він образив її тим, що раптово поїхав і три роки вона нічого не чує-з ним. Софія ж була захоплена Чацьким, і їй здалося, що він знехтував нею:<ота странствовать напала на него... Ах! Если любит кто кого, зачем ума искать и ить так далеко?» Героиня считает, что Чацкий способен только «прикинуться)бленным». Теперь же колкие насмешки Чацкого в адрес Молчалина раздража-Софью: «Не человек, змея!»
Любов Софії до Молчаліна – своєрідний протест, виклик світла, реакція на чарівність у Чацькому. Їй здається, що Молчалін хоч і бідний, але володіє ви-ними людськими якостями і на нього можна покластися. У молчалінській гості героїня побачила шляхетність, цнотливість, скромність. Вона щирий! ерить у те, що помисли Молчаліна по відношенню до неї чисті. Самого ж щалина обтяжує закоханість Софії, яка вже почала забувати про дотримання-обережність при таємних побаченнях із коханим. Молчалина ж 1ет це, оскільки він боїться викликати гнів Фамусова. Швидше за все, він і не викликав у Софії почуття закоханості, а поводився з нею шанобливо і намагався догодити тільки тому, що його батько заповів йому так поводитися з усіма, хто має відношення до господаря або стоїть вище на соціальній драбині. Боягузтість не дозволяє Молчаліну зізнатися в тому, що він не може відповісти на почуття дівчини, адже він захоплений привабливою і жвавою мовою служницею панночки Лізою.
Софія не зуміла розглянути справжній характер Молчаліна, не змогла й оцінити Чацького. Фінал комедії для неї трагічний - покинутий нею колишній коханий Чацький змушує Софію бути при дуже неприємній сцені, щоб вона зрозуміла всю сутність свого коханого. Гірке розчарування залишається їй, та ще й посилання «в село, до тітки, в глухість, в Саратов».
У статті «Мільйон мук» Гончаров писав про характер Софії: «Це - суміш добрих інстинктів з брехнею, живого розуму з відсутністю всякого натяку На ідеї та переконання, плутанина понять, розумова і моральна сліпота - все це не має в ній характеру особистих а є як спільні риси її кола... Софія... ховає у тіні щось своє, гаряче, ніжне, навіть мрійливе. Решта належить вихованню».

Література ХІХ століття

(1795–1829)

А. С. Грибоєдов – поет, драматург, дипломат та громадський діяч.

У 11 років він став студентом Московського Університету. За шість із половиною років пройшов курс трьох факультетів та готувався до кар'єри вченого. Досконало опанував декількома європейськими мовами, знав давні та східні мови.

Війна з Наполеоном перервала заняття Грибоєдова; у серпні 1818 року він вирушив секретарем російської місії при іранському дворі. У Тегерані Грибоєдов успішно виконав низку відповідальних дипломатичних доручень: повернення батьківщину російських солдат-військовополонених, підготовка і підписання Туркманчайського мирного договору (1828 р.).

30 січня 1829 року величезний натовп тегеранців напав на будинок, який займає російське посольство. Невеликий конвой козаків сам Грибоєдов героїчно захищалися, але сили були нерівними. Грибоєдов загинув.

Віршованою творчістю Грибоєдов зайнявся ще в університеті, його літературні дебюти (1815-1817 рр.) пов'язані з театром: переклади-обробки з французької, оригінальні комедії та водевілі, написані у співавторстві з поетом П. А. Вяземським, драматургами Н. І. Хмельницьким та А. А. Шаховським.

Комедію «Горі з розуму» (у початковому задумі – «Горі розуму») Грибоєдов закінчив 1824 року. Опублікувати повністю текст комедії йому не вдалість через протидію цензури, побачити на сцені теж. Поставлено її було лише після смерті автора, спочатку у уривках, повністю – 26 січня 1831 року.

«Мільйон мук» (стаття І. А. Гончарова)

Комедія «Лихо з розуму» тримається якимось особняком у літературі та відрізняється молоджуванням, свіжістю та міцнішою живучістю від інших творів слова. Вона як сторічний старий, біля якого всі, відживши по черзі свою пору, вмирають і валяться, а він ходить, бадьорий і свіжий, між могилами старих і колисками нових людей. І нікому на думку не спадає, що настане колись і його черга.

Всі знаменитості першої величини, звичайно, недаремно надійшли в так званий храм безсмертя. У всіх у них багато, а в інших, як, наприклад, у Пушкіна, набагато більше прав на довговічність, ніж у Грибоєдова. Їх не можна близько і ставити одного з одним. Пушкін величезний, плідний, сильний, багатий. Він для російського мистецтва те саме, що Ломоносов для російського Просвітництва взагалі. Пушкін зайняв собою всю свою епоху, сам створив іншу, породив школи художників, - взяв собі в епосі все, крім того, що встиг узяти Грибоєдов і чого не домовився Пушкін.

Незважаючи на геній Пушкіна, передові його герої, як герої його століття, вже бліднуть і йдуть у минуле. Геніальні створення його, продовжуючи служити зразками та джерелом мистецтва, самі стають історією. Ми вивчили Онєгіна, його час та її середовище, зважили, визначили значення цього, але не знаходимо вже живих слідів цієї особистості сучасному столітті, хоча створення цього залишиться незабутнім в літературі. Навіть пізніші герої століття, наприклад лермонтовський Печорін, уявляючи, як і Онєгін, свою епоху, кам'яніють, однак, у нерухомості, як статуї на могилах. Не говоримо про те, що з'явилися пізніше, більш-менш яскравих типах, які за життя авторів встигли зійти в могилу, залишивши по собі деякі права на літературну пам'ять.

Називали безсмертною комедією «Недоросль» Фонвізіна, - і ґрунтовно - її жива, гаряча пора тривала близько півстоліття: це величезно для твору слова. Але тепер немає жодного натяку у «Недорослі» на живе життя, і комедія, відслуживши свою службу, звернулася до історичної пам'ятки.

«Лихо з розуму» з'явилося раніше Онєгіна, Печоріна, пережило їх, пройшло неушкоджено через гоголівський період, прожило ці півстоліття з часу своєї появи і все живе своїм нетлінним життям, переживе ще багато епох і все не втратить своєї життєвості.

Чому ж це, і що таке взагалі «Лихо з розуму»?

Критика не чіпала комедію з одного разу зайнятого нею місця, ніби важко, куди її помістити. Вусна оцінка випередила друковану, як сама п'єса задовго випередила друк. Але грамотна маса оцінила її власне. Відразу зрозумівши її краси і не знайшовши недоліків, вона рознесла рукопис на клапті, на вірші, напіввірші, розвела всю сіль і мудрість п'єси в розмовній промові, ніби звернула мільйон у гривеньники, і до того поспішила грибоїдівськими приказками розмову, що буквально виснажила комедію до преси .

Але п'єса витримала і це випробування - і не тільки не спохилилася, але стала ніби дорожчою для читачів, знайшла собі в кожному з них покровителя, критика та друга, як байки Крилова, які не втратили своєї літературної сили, перейшовши з книги в живу мову.

Друкована критика завжди ставилася з більшою чи меншою строгістю тільки до сценічного виконання п'єси, мало торкаючись самої комедії або висловлюючись уривчастих, неповних та суперечливих відгуках. Вирішено якраз усіма назавжди, що комедія – зразковий твір, – і на тому всі помирилися.

Що робити актору, який вдумується у свою роль у цій п'єсі? Покластися на один власний суд – бракує жодного самолюбства, а прислухатися за сорок років до говору громадської думки – немає можливості, не загубившись у дрібному аналізі. Залишається, з незліченного хору висловлених і думок, що висловлюються, зупинитися на деяких загальних висновках, найчастіше повторюваних, - і на них вже будувати власний план оцінки.

Одні цінують у комедії картину московських звичаїв відомої епохи, створення живих типів та його майстерне угруповання. Вся п'єса представляється якимось колом знайомих читачеві осіб, і до того ж таким певним і замкненим, як колода карт. Особи Фамусова, Молчаліна, Скалозуба та інші врізалися в пам'ять так само твердо, як королі, валети та пані в картах, і у всіх склалося більш-менш згодне уявлення про всіх осіб, крім одного – Чацького. Так усі вони накреслені вірно і строго і так набридли всім. Тільки про Чацького багато хто дивується: що він таке? Він наче п'ятдесят третя якась загадкова карта в колоді. Якщо було мало розбіжності у розумінні інших, то про Чацькому, навпаки, суперечності не скінчилися досі і, можливо, не закінчаться ще довго.

Інші, віддаючи справедливість картині звичаїв, вірності типів, дорожать більш епіграматичної сіллю мови, живою сатирою - мораллю, якою п'єса досі, як невичерпна криниця, забезпечує всякого на кожен повсякденний крок життя.

Але й ті й інші поціновувачі майже оминають саму «комедію», дію, і багато хто навіть відмовляє їй в умовному сценічному русі.

Незважаючи на те, щоразу, однак, коли змінюється персонал у ролях, і ті та інші судді йдуть до театру і знову піднімаються жваві чутки про виконання тієї чи іншої ролі та про самі ролі, начебто в новій п'єсі.

Всі ці різноманітні враження і на них заснована своя точка зору у всіх і у кожного є кращим визначенням п'єси, тобто що комедія «Лихо з розуму» є і картина вдач, і галерея живих типів, і вічно гостра, пекуча сатира і водночас і комедія і - скажімо самі за себе - найбільше комедія, яка навряд чи знайдеться в інших літературах, якщо прийняти сукупність інших висловлених умов. Як картина вона, безперечно, величезна. Полотно її захоплює довгий період російського життя – від Катерини до імператора Миколи. У групі двадцяти осіб відобразилася, як промінь світла у краплі води, вся колишня Москва, її малюнок, тодішній її дух, історичний момент та звичаї. І це з такою художньою, об'єктивною закінченістю та визначеністю, яка далася в нас лише Пушкіну та Гоголю.

У картині, де немає жодної блідої плями, жодної сторонньої, зайвої штрихи та звуку, глядач і читач почуваються і тепер, у нашу епоху, серед живих людей. І загальне і деталі - все це не вигадано, а так повністю взято з московських віталень і перенесено в книгу і на сцену, з усім теплом і з усім «особливим відбитком» Москви, - від Фамусова до дрібних штрихів, до князя Тугоуховського і до лакея Петрушки, без яких картина була б не сповнена.

Однак для нас вона ще не цілком закінчена історична картина: ми не відсунулися від епохи на достатню відстань, щоб між нею та нашим часом лягла непрохідна безодня. Колорит не згладився зовсім; століття не відокремилося від нашого, як відрізаний скибка: ми дещо звідти успадкували, хоча Фамусови, Молчаліни, Загорецькі та ін. видозмінилися так, що не влізуть вже в шкіру грибоїдівських типів. Різкі риси віджили, звичайно: ніякий Фамусов не стане тепер запрошувати в блазні і ставити приклад Максима Петровича, принаймні так позитивно і явно Молчалін, навіть перед покоївкою, нишком не зізнається тепер у тих заповідях, які заповідав йому батько; такий Скалозуб, такий Загорецький неможливі навіть у далекій глушині. Але поки буде існувати прагнення до почестей крім заслуги, поки будуть водитися майстри та мисливці догоджати і «нагородження брати і весело пожити», поки плітки, неробство, порожнеча пануватимуть не як пороки, а як стихії суспільного життя, - доти, звичайно , Миготять і в сучасному суспільстві риси Фамусових, Молчаліних та інших, потреби немає, що з самої Москви стерся той «особливий відбиток», яким пишався Фамусов.

Загальнолюдські зразки, звичайно, залишаються завжди, хоч і ті перетворюються на невпізнанні від тимчасових змін типи, так що на зміну старому художникам іноді доводиться оновлювати, після довгих періодів, що були вже колись в образах основні риси звичаїв і взагалі людської натури, вдягаючи їх у нове тіло і кров у дусі свого часу. Тартюф, звичайно, вічний тип, Фальстаф - вічний характер, але й той, і інший, і багато ще знаменитих подібних до них примх, пороків та ін., зникаючи самі в тумані старовини, майже втратили живий образ і звернулися в ідею, в умовне поняття, у загальне ім'я пороку і нам служать не живим уроком, а портретом історичної галереї.

Це особливо можна зарахувати до грибоїдівської комедії. У ній місцевий колорит надто яскравий, і позначення самих характерів так строго окреслено і обставлено такою реальністю деталей, що загальнолюдські риси ледве вирізняються з-під громадських положень, рангів, костюмів тощо.

Як картина сучасних вдач комедія «Лихо з розуму» була частково анахронізмом і тоді, коли в 30-х роках з'явилася на московській сцені. Вже Щепкін, Мочалов, Львова-Синецька, Ленський, Орлов та Сабуров грали не з натури, а за свіжим переказом. І тоді почали зникати різкі штрихи. Сам Чацький гримить проти «століття минулого», коли писалася комедія, а вона писалася між 1815 і 1820 роками.

Як порівняти та подивитися (каже він),
Вік нинішній і повік минулий,
Свіже переказ, а віриться насилу -

а про свій час виражається так:

Тепер вільніше кожен дихає -

Бранив ваш вік я
Жорстоко, -

каже він Фамусову.

Отже, тепер залишається лише небагато від місцевого колориту: пристрасть до чинів, поклоніння, порожнеча. Але з якими-небудь реформами чини можуть відійти, низькопоклонництво до ступеня лакейства мовчалинського вже ховається і тепер у темряву, а поезія фрукта поступилася місцем суворому і раціональному напрямку у військовій справі.

Але все ж таки деякі живі сліди є, і вони поки заважають звернутися картині в закінчений історичний барельєф. Це майбутнє ще поки що в ній далеко попереду.

Сіль, епіграма, сатира, цей розмовний вірш, здається, ніколи не помруть, як і сам розсипаний у них гострий і їдкий, живий російський розум, який Грибоєдов уклав, як чарівник якогось духу, у свій замок, і він розсипається там злісним. з хутром. Не можна уявити, щоб могла з'явитися колись інша, природніша, проста, більш взята з життя мова. Проза і вірш злилися тут у щось нероздільне, потім, здається, щоб їх легше було утримати в пам'яті і пустити знову в обіг весь зібраний автором розум, гумор, жарт і агресивність російського розуму та мови. Ця мова так само далася автору, як далася група цих осіб, як дався головний сенс комедії, як далося все разом, ніби вилилося разом, і все утворило незвичайну комедію - і в тісному сенсі, як сценічну п'єсу, - і в широкому, як комедії. життя. Іншим нічим, як комедією, вона б і не могла бути.

Залишивши дві капітальні сторони п'єси, які так явно говорять за себе і тому мають більшість шанувальників, тобто картину епохи, з групою живих портретів, і сіль мови, звернемося спочатку до комедії як до сценічної п'єси, потім як до комедії взагалі, до її загальному сенсу, до головного розуму її у суспільному та літературному значенні, нарешті скажемо і про виконання її на сцені.

Давно звикли говорити, що немає руху, тобто немає дії у п'єсі. Як немає руху? Є – жива, безперервна, від першої появи Чацького на сцені до останнього його слова: «Карету мені, карету!»

Це - тонка, розумна, витончена і пристрасна комедія, в тісному, технічному сенсі вірна в дрібних психологічних деталях, але для глядача невловима, тому що вона замаскована типовими особами героїв, геніальною малюванням, колоритом місця, епохи, красою мови, усіма поетичними. так рясно розлитими у п'єсі. Дія, тобто власне інтрига в ній, перед цими капітальними сторонами здається блідою, зайвою, майже непотрібною.

Тільки при роз'їзді в сінях глядач точно прокидається при несподіваній катастрофі, що вибухнула між головними особами, і раптом нагадує комедію-інтригу. Та й то ненадовго. Перед ним уже зростає величезний, справжній сенс комедії.

Головна роль, звичайно, - роль Чацького, без якої не було б комедії, а була б, мабуть, картина вдач.

Сам Грибоєдов приписав горі Чацького його розуму, а Пушкін відмовив йому зовсім у голові.

Можна було б подумати, що Грибоєдов, з батьківської любові до свого героя, спокусив йому в назві, ніби попередивши читача, що герой його розумний, а решта біля нього не розумні.

І Онєгін, і Печорін виявилися нездатними до справи, до активної ролі, хоча обидва неясно розуміли, що у них все зотліло. Вони були навіть «озлоблені», носили в собі і «невдоволення» і тинялися як тіні «з тужливою лінню». Але, зневажаючи порожнечу життя, марне панство, вони піддавалися йому і не подумали ні боротися з ним, ні тікати остаточно. Невдоволення і озлоблення не заважали Онєгіну франтити, «блищати» і в театрі, і на балі, і в модному ресторані, кокетувати з дівчатами і серйозно доглядати за ними в заміжжі, а Печорину блищати цікавою нудьгою і мукати свою лінь і озлоблення між княжною. Білою, а потім малюватись байдужим до них перед тупим Максимом Максимовичем: ця байдужість вважалася квінтесенцією донжуанства. Обидва мучили, задихалися у своєму середовищі і не знали, чого хотіти. Онєгін пробував читати, але позіхнув і покинув, тому що йому і Печоріну була знайома одна наука «пристрасті ніжної», а всьому всьому вони вчилися «чомусь і якось» - і їм не було чого робити.

Чацький, очевидно, навпаки, готувався серйозно до діяльності. "Він славно пише, перекладає" - говорить про нього Фамусов, і всі твердять про його високий розум. Він, звичайно, подорожував недаремно, вчився, читав, приймався, мабуть, за працю, був у зносинах з міністрами і розійшовся - не важко здогадатися чому:

Служити б радий, - прислужуватися нудно! -

натякає він сам. Про «нудьгуючу лінощі, про марну нудьгу» і помину немає, а ще менше про «пристрасть ніжної», як про науку і заняття. Він любить серйозно, бачачи у Софії майбутню дружину.

Тим часом Чацькому довелося випити до дна гірку чашу, не знайшовши ні в кому «співчуття живого», і поїхати, забираючи з собою лише «мільйон мук».

Ні Онєгін, ні Печорін не вчинили б так нерозумно взагалі, особливо в справі любові і сватання. Але вони вже зблідли і звернулися для нас у кам'яні статуї, а Чацький залишається і залишиться завжди живим за цю свою «дурість».

Читач пам'ятає, звичайно, все, що зробив Чацький. Простежимо злегка хід п'єси і постараємося виділити з неї драматичний інтерес комедії, той рух, що йде через усю п'єсу, як невидима, але жива нитка, що пов'язує всі частини та особи комедії між собою. Чацький вбігає до Софії, прямо з дорожнього екіпажу, не заїжджаючи до себе, гаряче цілує в неї руку, дивиться їй у вічі, радіє побаченню, сподіваючись знайти відповідь колишньому почуттю, - і не знаходить. Його вразили дві зміни: вона надзвичайно погарнішала і охолола до нього - теж незвичайно.

Це його і спантеличило, і засмутило, і трохи дратує. Даремно він намагається посипати сіллю гумору свою розмову, частково граючи цією своєю силою, чим, звичайно, колись подобався Софії, коли вона його кохала, – частково під впливом досади та розчарування. Всім дістається, всіх перебрав він - від батька Софії до Молчаліна, - і якими влучними рисами малює він Москву, і скільки цих віршів пішло в живу мову! Але все марно: ніжні спогади, гостроти – ніщо не допомагає. Він терпить від неї одні холодності, поки, їдко зачепивши Молчаліна, він не зачепив за живе та її. Вона вже з прихованою злістю питає його, чи трапилося йому хоч ненароком «добро про когось сказати», і зникає при вході батька, видавши останньому майже головою Чацького, тобто оголосивши його героєм розказаного перед тим батькові сну.

З цієї хвилини між нею та Чацьким зав'язався гарячий поєдинок, найживіша дія, комедія у тісному сенсі, в якій беруть близьку участь дві особи – Молчалін та Ліза.

Кожен крок, майже всяке слово в п'єсі тісно пов'язане з грою почуття його до Софії, роздратованого якоюсь брехнею в її вчинках, яку він і б'ється розгадати до кінця. Весь розум його і всі сили йдуть у цю боротьбу: вона і послужила мотивом, приводом до роздратування, до того «мільйону мук», під впливом яких він тільки і міг зіграти вказану йому Грибоєдову роль, роль набагато більшого, вищого значення, ніж невдала любов , словом, роль, на яку і народилася вся комедія

Чацький майже помічає Фамусова, холодно і розсіяно відповідає з його питання: де був? - "Тепер мені до того?" - каже він, і, обіцяючи приїхати знову, йде, промовляючи з того, що його поглинає:

Як Софія Павлівна у вас гарнішала!

У другому відвідуванні він починає розмову знову про Софію Павлівну: «Чи не хвора вона? Чи не сталося їй печалі? - І настільки охоплений і підігрітим її розквітлою красою почуттям, і її холодністю до нього, що на запитання батька, чи не хоче він на ній одружитися, в розсіяності запитує: «А вам на що!» І потім байдуже, тільки з пристойності, доповнює:

Нехай я посватаюсь, що б ви мені сказали?

І, майже не слухаючи відповіді, мляво помічає на пораду «послужити»:

Служити б радий, - прислужуватися нудно!

Він і до Москви, і до Фамусова приїхав, очевидно, для Софії та однієї Софії. До інших йому справи немає: йому й тепер прикро, що він замість неї знайшов Фамусова. "Як тут би їй не бути?" - задається він питанням, пригадуючи колишнє юнацьке своє кохання, яке в ньому «ні далечінь не остудило, ні розвага, ні зміна місць», - і мучиться її холодністю.

Йому нудно й говорити з Фамусовим, і лише позитивний виклик Фамусова на суперечку виводить Чацького з його зосередженості:

Ось те, всі ви горді;
Дивилися б, як робили батьки,

каже Фамусов і потім креслить такий грубий і потворний малюнок раболепства, що Чацький не витерпів і у свою чергу зробив паралель віку «минулого» із віком «нинішнім».

Але все ще роздратування його стримане: він начебто совість за себе, що надумав відрізати Фамусова від його понять; він поспішає вставити, що «не про дядечка його говорить», якого привів у приклад Фамусов, і навіть пропонує останньому полагодити і свій вік, нарешті, всіляко намагається зам'яти розмову, бачачи, як Фамусов заткнув вуха, заспокоює його, майже вибачається.

Довжити суперечки не моє бажання, -

каже він. Він готовий знову увійти до себе. Але його будить несподіваний натяк Фамусова на слух про сватання Скалозуба:

Ось ніби одружується з Софійкою... і т.д.

Чацький нагострив вуха.

Як метушиться, що за спритність!
«А Софія? Чи немає тут нареченого якого?» -

каже він і хоч потім додає:

Ах - той скажи любові кінець,

Хто на три роки вдалину поїде! -

але сам ще не вірить у це, за прикладом усіх закоханих, поки ця любовна аксіома не розігралася над ним до кінця.

Фамусов підтверджує свій натяк про весілля Скалозуба, нав'язуючи останньому думку «про генеральше», і майже явно викликає сватання.

Ці натяки на весілля порушили підозру Чацького про причини зміни до нього Софії. Він навіть погодився було на прохання Фамусова кинути "завіральні ідеї" і помовчати при гості. Але роздратування вже йшло crescendo, і він втрутився в розмову, поки недбало, а потім, роздратований незручною похвалою Фамусова його розуму та ін., підносить тон і дозволяється різким монологом: «А судді хто?» і т. д. Тут вже зав'язується інша боротьба, важлива та серйозна, ціла битва. Тут у кількох словах лунає, як у увертюрі опер, головний мотив, натякається на справжній сенс і мету комедії. Обидва, Фамусов і Чацький, кинули один одному рукавичку:

Дивилися б, як робили батьки,
Навчалися б, на старших дивлячись! -

пролунав військовий клік Фамусова. А хто ці старші та «судді»?

За старість років
До вільного життя їхня ворожнеча непримиренна, -

відповідає Чацький і страчує -

Минулого життя подліші риси.

Утворилися два табори, або, з одного боку – цілий табір Фамусових та всієї братії «батьків і старших», з іншого – один палкий і відважний боєць, «ворог шукань». Це боротьба життя і смерть, боротьба існування, як нові натуралісти визначають природну зміну поколінь у тваринному світі. Фамус хоче бути «тузом»: «є на сріблі і на золоті, їздити цугом, весь в орденах, бути багатим і бачити дітей багатими, в чинах, в орденах і з ключем» - і так без кінця, і все це тільки за те , що він підписує папери, не читаючи і боячись одного - «щоб безліч не нагромадилося їх».

Чацький рветься до «вільного життя», «до занять наукою та мистецтвом» та вимагає «служби справі, а не особам» тощо. На чиєму боці перемога? Комедія дає Чацкому лише «мільйон мук» і залишає, мабуть, у тому ж становищі Фамусова та його братію, в якому вони були, нічого не кажучи про наслідки боротьби.

Наразі нам відомі ці наслідки. Вони з'явилися з появою комедії, ще в рукописі, у світ - і, як епідемія, охопили всю Росію!

Тим часом інтрига кохання йде своєю чергою, правильно, з тонкою психологічною вірністю, яка у будь-якій іншій п'єсі, позбавленої інших колосальних грибоїдівських крас, могла б зробити автору ім'я.

Непритомність Софії при падінні з коня Молчаліна, її участь до нього, що так необережно висловилося, нові сарказми Чацького на Молчаліна - все це ускладнило дію і утворило той головний пункт, який називався в пиитиках зав'язкою. Тут зосередився драматичний інтерес. Чацький майже вгадав істину:

Збентеження, непритомність, поспішність, гнів! переляку!
(з нагоди падіння з коня Молчаліна)
Все це можна відчувати,
Коли позбавляєшся єдиного друга, -

говорить він і їде в сильному хвилюванні, у муках підозр на двох суперників.

У третьому акті він раніше забирається на бал з метою «змусити визнання» у Софії – і з тремтінням нетерпіння приступає до справи прямо з питанням: «Кого вона любить?»

Після ухильної відповіді вона зізнається, що їй миліші за його «інші». Здається, зрозуміло. Він і сам бачить це і навіть каже:

І я чого хочу, коли все вирішено?
Мені в петлю лізти, а їй кумедно!

Проте лізе, як усі закохані, незважаючи на свій «розум», і вже слабшає перед її байдужістю. Він кидає нікуди не придатну проти щасливого суперника зброю - прямий напад на нього, і сходить до удавання:

Раз у житті вдаю, -

вирішує він, - щоб «розгадати загадку», а власне, щоб утримати Софію, коли вона рвонулася геть за нової стріли, пущеної в Молчаліна. Це не вдавання, а поступка, якою він хоче випросити те, чого не можна випросити - любові, коли її немає. У його промові вже чується благаючий тон, ніжні закиди, скарги:

Але чи є в ньому та пристрасть, то почуття, палкість та...
Щоб, крім вас, йому цілий світ
Здавався порох і суєта?
Щоб серця кожне биття
Любов'ю прискорювалося до вас... -

каже він, - і нарешті:

Щоб байдужіше мені повести втрату,
Як людині - ви, яка з вами виросла -
Як вашому другу, як братові,
Мені дайте переконатись у тому...

Це вже сльози. Він торкається серйозних струн почуття:

Від божевілля можу я стерегтися,
Пущусь далі простигнути, охолонути... -

укладає він. Потім залишалося тільки впасти на коліна та заридати. Залишки розуму рятують його від марного приниження.

Таку майстерню сцену, висловлену такими віршами, навряд чи представляє якийсь інший драматичний твір. Не можна благородніше і тверезіше висловити почуття, як воно висловилося у Чацького, не можна тонше й граціозніше виплутатися з пастки, як виплутується Софія Павлівна. Тільки пушкінські сцени Онєгіна з Тетяною нагадують ці тонкі риси розумних натур.

Софії вдалося було зовсім позбутися нової підозрілості Чацького, але вона сама захопилася своєю любов'ю до Молчалина і мало не зіпсувала всю справу, висловившись майже відкрито у коханні. На запитання Чацького:

Навіщо ж ви його (Молчаліна) так коротко впізнали? -

вона відповідає:

Я не намагалася! Бог нас звів.

Цього досить, щоб розплющити очі сліпому. Але її врятував сам Молчалін, тобто його нікчемність. Вона в захопленні поспішила намалювати його портрет на повний зріст, можливо, в надії примирити з цією любов'ю не тільки себе, а й інших, навіть Чацького, не помічаючи, як портрет виходить.

Дивіться, дружбу всіх він у домі набув.
При батюшці три роки служить;
Той часто без толку сердить,
А він безмовністю його обеззброє,
Від доброти душі пробачить.
І між іншим
Веселостей шукати б міг
Ані, від старих не ступить за поріг!
Ми граємося, регочем;
Він із ними цілий день засяде, радий не радий.
Грає...

Чудові властивості...
Він, нарешті, поступливий, скромний, тихий,
І на душі провини ніякої;
Чужих і вкрив і навскіс не рубає.
Ось я за що його люблю!

У Чацького розвіялися всі сумніви:

Вона його не шанує!
Шалит, вона його не любить,
Вона не ставить у гріш його! -

втішає він себе за кожної її похвали Молчаліну і потім хапається за Скалозуба. Але відповідь її – що він «герой не її роману», – знищив і ці сумніви. Він залишає її без ревнощів, але й у роздумі, сказавши:

Хто вас розгадає!

Він і сам не вірив у можливість таких суперників, а тепер у цьому переконався. Але і його надії на взаємність, що досі гаряче хвилювали його, зовсім похитнулися, особливо коли вона не погодилася залишитися з ним під приводом, що «щипці охолонуть», і потім, на прохання його дозволити зайти до неї в кімнату, за нової шпильки на Молчаліна, вона вислизнула від нього і замкнулася.

Він відчув, що головна мета повернення до Москви йому змінила, і він відходить від Софії сумно. Він, як потім зізнається в сінях, з цієї хвилини підозрює в ній тільки холодність до всього і після цієї сцени сам непритомність відніс не «до ознак живих пристрастей», як раніше, а до «примхи розпещених нервів». Наступна сцена його з Молчаліним, що цілком описує характер останнього, стверджує Чацького остаточно, що Софія не любить цього суперника.

Ошуканка сміялася з мене! -

зауважує він і йде назустріч новим особам.

Комедія між ним та Софією обірвалася; пекуче роздратування ревнощів угамувалося і холод безнадійності пахнув йому в душу.

Йому залишалося виїхати; але на сцену вторгається інша, жива, жвава комедія, відкривається разом кілька нових перспектив московського життя, які не тільки витісняють з пам'яті глядача інтригу Чацького, а й сам Чацький начебто забуває про неї і заважає натовпу. Біля нього групуються і грають, кожну свою роль, нові особи. Це бал із усією московською обстановкою, з низкою живих сценічних нарисів, у яких кожна група утворює свою окрему комедію, з повним окресленням характерів, що встигли кілька разів розігратися в закінчену дію.

Хіба не повну комедію розігрують Горічові? Цей чоловік, недавно ще бадьорий і живий чоловік, тепер опустився, одягнувся, як у халат, у московське життя, пан; «Чоловік-хлопчик, чоловік-слуга, ідеал московських чоловіків», за влучним визначенням Чацького, - під черевиком нудотної, манірної світської дружини, московської пані?

А ці шість княжень і графиня-онука - весь цей контингент наречених, які «вміють, за словами Фамусова, нарядити себе тафтицею, чорнобривцем і серпанком», «співають верхні нотки і ллються до військових людей»?

Ця Хлєстова, залишок катерининського віку, з моською, з арапкою-дівчинкою, - ця княгиня і князь Петро Ілліч - без слова, але така руїна минулого, що говорить, - Загорецький, явний шахрай, що рятується від в'язниці в кращих віталень і відкуповується , і ці NN і всі толки їх, і все, що займає їх зміст!

Наплив цих осіб такий багатий, портрети їх такі рельєфні, що глядач холоне до інтриги, не встигаючи ловити ці швидкі нариси нових осіб і вслухатися в їхню оригінальну говірку.

Чацького вже нема на сцені. Але він до відходу дав велику їжу тій головній комедії, яка почалася в нього з Фамусовим, у першому акті, потім з Молчаліним, - тій битві з усією Москвою, куди він, на цілі автора, потім і приїхав.

У коротких, навіть миттєвих зустрічах із старими знайомими встиг він усіх озброїти проти себе їдкими репліками та сарказмами. Його вже жваво торкаються всяких дрібниць - і він дає волю мові. Розсердив стару Хлєстову, дав невпопад кілька порад Горичу, різко обірвав графиню-онучку і знову зачепив Молчаліна.

Але чаша переповнилася. Він виходить із задніх кімнат уже остаточно засмучений, і по старій дружбі в натовпі знову йде до Софії, сподіваючись хоч на просте співчуття. Він повіряє їй свій душевний стан.

Мільйон мук! -

каже він, -

Груди від дружніх лещат,
Ногам від човгання, вухам від вигуків,
А пущі голові від усяких дрібниць!
Тут у мене душа якимось горем стиснута! -

скаржиться він їй, не підозрюючи, яка змова дозріла проти нього у ворожому таборі.

«Мільйон мук» та «горе»! - Ось що він потис за все, що встиг посіяти. Досі він був непереможним: розум його нещадно вражав хворі місця ворогів. Фамусов нічого не знаходить, як тільки затиснути вуха проти його логіки і відстрілюється загальними місцями старої моралі. Молчалін змовкає, княжни, графині задкують геть від нього, обпалені кропивою його сміху, і колишній друг його, Софія, яку одну він щадить, лукавить, ковзає і завдає йому головного удару тишком-нишком, оголосивши його під рукою, мимохіть, божевільним. Він відчував свою силу і говорив упевнено. Але боротьба його виснажила. Він явно послабшав від цього «мільйона мук», і розлад виявився в ньому так помітно, що біля нього групуються всі гості, як збирається натовп біля будь-якого явища, що виходить із звичайного порядку речей.

Він не тільки сумний, а й жовчний, прискіпливий. Він, як поранений, збирає всі сили, робить виклик натовпу - і завдає удару всім, - але не вистачило у нього мощі проти з'єднаного ворога.

Він впадає в перебільшення, майже в нетверезість мови і підтверджує на думці гостей розпущену Софією чутку про його божевілля. Чується вже не гострий, отруйний сарказм, - в який вставлена вірна, певна ідея, щоправда, - а якась гірка скарга, ніби на особисту образу, на порожню, або, за його словами, «незначну зустріч із французиком з Бордо », яку він, у нормальному стані духу, навряд чи помітив би.

Він перестав володіти собою і навіть не помічає, що сам складає спектакль на балі. Він ударяється і в патріотичний пафос, домовляється до того, що знаходить фрак неприємним «розсудку і стихіям», сердиться, що madame і mademoiselle не перекладені російською мовою - словом, «il divague» уклали, ймовірно, про нього всі шість князів і графиня -онучка. Він відчуває це і сам, говорячи, що «у багатолюдстві він розгублений, сам не свій!»

Він точно «сам не свій», починаючи з монологу «про француза з Бордо», і таким залишається до кінця п'єси. Попереду поповнюється лише «мільйон мук».

Пушкін, відмовляючи Чацкому у думці, мабуть, найбільше мав на увазі останню сцену четвертого акта, у сінях, при роз'їзді. Звичайно, ні Онєгін, ні Печорін, ці франти, не зробили б того, що зробив у сінях Чацький. Ті були надто дресировані «в науці пристрасті ніжної», а Чацький відрізняється і, між іншим, щирістю та простотою, і не вміє, і не хоче малюватись. Він не франт, не лев. Тут зраджує йому не тільки розум, а й здоровий глузд, навіть просте пристойність. Таких дрібниць наробив він!

Відбувшись від балаканини Репетилова і сховавшись у швейцарську в очікуванні карети, він підглянув побачення Софії з Молчаліним і розіграв роль Отелло, не маючи на те жодних прав. Він закидає їй, навіщо вона його «надією заманила», навіщо прямо не сказала, що минуле забуте. Тут що ні слово – то неправда. Жодною надією вона його не приваблювала. Вона тільки й робила, що йшла від нього, ледь говорила з ним, зізналася в байдужості, назвала якийсь старий дитячий роман і ховання по кутах «дитяттям» і навіть натякнула, що «бог її звів із Мовчалиним». А він лише тому, що

Так пристрасно і так низько
Був марнотратник ніжних слів,

в люті, за власне своє марне приниження, за напущений він добровільно самим собою обман, стратить усіх, а їй кидає жорстоке і несправедливе слово:

З вами я пишаюся моїм розривом, -

коли не було чого й розривати! Нарешті, просто доходить до лайки, виливаючи жовч:

На дочку та на батька
І на коханця-дурника, -

і кипить сказом на всіх: «на мучителів натовп, зрадників, нескладних розумників, лукавих простаків, старих зловісних» і т.д.

Якби в нього з'явилася одна здорова хвилина, якби не палив його «мільйон мук», він би, звичайно, сам собі запитав: навіщо і за що наробив я всю цю гармидер? І, звичайно, не знайшов би відповіді.

За нього відповідає Грибоєдов, який недарма закінчив п'єсу цією катастрофою. У ній не тільки для Софії, а й для Фамусова та всіх його гостей «розум» Чацького, що виблискував, як промінь світла в цілій п'єсі, вибухнув у кінці в той грім, при якому хрестяться, за прислів'ям, мужики.

Від грому перша перехрестилася Софія, що залишалася аж до появи Чацького, коли Молчалін уже повзав біля її ніг, усе тією ж несвідомою Софією Павлівною, з тією ж брехнею, в якій її виховав батько, в якій він прожив сам, увесь його будинок і все коло. . Ще не схаменувшись від сорому і жаху, коли маска впала з Молчаліна, вона перш за все радіє, що «вночі все дізналася, що немає докоряючих свідків в очах!»

А немає свідків - отже, все шито та крито, можна забути, вийти заміж, мабуть, за Скалозуба, а на минуле дивитися...

І не дивитися. Своє моральне почуття стерпить, Ліза не проговориться, Молчалін пікнути не сміє. А чоловік? Але який же московський чоловік, «з жениних пажів», озиратиметься на минуле!

Це її мораль, і мораль батька, і всього кола. А тим часом Софія Павлівна індивідуально не аморальна: вона грішить гріхом незнання, сліпоти, в якій жили всі.

Світло не карає помилок,
Але ж таємниці вимагає для них!

У цьому двовірші Пушкіна виражається загальний зміст умовної моралі. Софія ніколи не прозрівала від неї і не прозріла б без Чацького - ніколи, через брак випадку. Після катастрофи з моменту появи Чацького залишатися сліпою вже неможливо. Його суду ні оминути забуттям, ні підкупити брехнею, ні заспокоїти – не можна. Вона не може не поважати його, і він буде вічно її «докоряючим свідком», суддею її минулого. Він розплющив їй очі.

До нього вона не усвідомлювала сліпоти свого почуття до Молчаліна, і навіть, розбираючи останнього в сцені з Чацьким по ниточці, сама собою не прозріла на нього. Вона не помічала, що сама викликала його на це кохання, про яке він, тремтячи від страху, і подумати не смів. Її не бентежили побачення віч-на-віч, і вона навіть промовилася в подяці до нього в останній сцені за те, що в «нічної тиші він тримався більше боязкості в звичаї!» Отже, і тим, що вона не захоплена остаточно і безповоротно, вона зобов'язана не собі самій, а йому!

Нарешті, на самому початку вона промовляється ще наївніше перед покоївкою:

Подумаєш, як щастя норовливо, -

каже вона, коли батько застав Молчаліна рано вранці у неї в кімнаті, -

Буває гірше – з рук зійде!

А Молчалін просидів у неї в кімнаті цілу ніч. Що ж вона розуміла під цим «гірше»? Можна подумати бозна-що: але honny soit gui mal у pense! Софія Павлівна зовсім не така винна, як здається.

Це суміш добрих інстинктів з брехнею, живого розуму з відсутністю всякого натяку на ідеї та переконання - плутанина понять, розумова та моральна сліпота, - все це не має в ній характеру особистих вад, а є як спільні риси її кола. У своїй, особистої її фізіономії ховається в тіні щось своє, гаряче, ніжне, навіть мрійливе. Решта належить вихованню.

Французькі книжки, на які нарікає Фамусов, фортепіано (ще з акомпанементом флейти), вірші, французька мова та танці – ось що вважалося класичною освітою панночки. А потім «Кузнецький міст і вічні обнови», бали, такі, як цей бал у її батька, і це суспільство – ось те коло, де було укладено життя «панночки». Жінки вчилися тільки уявляти і відчувати, і не вчилися мислити і знати. Думка мовчала, говорили одні інстинкти. Життєву мудрість почерпали вони з романів, повістей - і звідти інстинкти розвивалися у потворні, жалюгідні чи дурні властивості: мрійливість, сентиментальність, шукання ідеалу у коханні, інколи ж і гірше.

У снодійному застої, у безвихідному морі брехні у більшості жінок зовні панувала умовна мораль, - а тишком-нишком життя кишало, за відсутністю здорових і серйозних інтересів, взагалі будь-якого змісту, тими романами, з яких і створилася «наука пристрасті ніжної». Онєгіни та Печорини - ось представники цілого класу, майже породи спритних кавалерів, jeunes premiers. Ці передові особи в high life такими були у творах літератури, де й посідали почесне місце з часів лицарства і до нашого часу до Гоголя. Сам Пушкін, не кажучи про Лермонтова, дорожив цим зовнішнім блиском, цією представністю du bon ton, манерами вищого світла, під якою крилося і «озлоблення», і «тужить лінь», і «цікава нудьга». Пушкін щадив Онєгіна, хоча стосується легкої іронією його ледарства і порожнечі, але до дрібниці і із задоволенням описує модний костюм, дрібнички туалету, франтовство - і ту напущену на себе недбалість і неувага ні до чого, цю fatuite, позування, яким хизувалися денді. Дух пізнішого часу зняв привабливе драпірування з його героя і всіх подібних до нього «кавалерів» і визначив справжнє значення таких панів, зігнавши їх з першого плану.

Вони й були героями й керівниками цих романів, і обидві сторони дресирувалися до шлюбу, який поглинав усі романи майже безслідно, хіба траплялася й оголошувалась якась слабонервна, сентиментальна – словом, дурочка – чи героєм виявлявся такий щирий «божевільний», як Чацький.

Але в Софії Павлівні, поспішаємо обмовитися, тобто в почутті її до Молчаліна є багато щирості, що сильно нагадує Тетяну Пушкіна. Різницю між ними кладе «московський відбиток», потім жвавість, уміння володіти собою, яке з'явилося в Тетяні при зустрічі з Онєгіним вже після заміжжя, а доти вона не змогла збрехати про кохання навіть няні. Але Тетяна – сільська дівчина, а Софія Павлівна – московська, по-тодішньому розвинена.

Тим часом вона у своїй любові так само готова видати себе, як Тетяна: обидві, як у лунатизмі, блукають у захопленні, з дитячою простотою. І Софія, як Тетяна ж сама починає роман, не знаходячи в цьому нічого поганого, навіть не здогадуючись про те, Софія дивується сміху покоївки при розповіді, як вона з Молчаліним проводить всю ніч: «Ні слова вільного! - і так вся ніч проходить!», «Ворог зухвалості, завжди сором'язливий, сором'язливий!» Ось чим вона захоплюється у ньому! Це смішно, але тут якась майже грація - і куди далеко до аморальності; потреби немає, що вона промовилася словом: гірше – це теж наївність. Величезна різниця не між нею та Тетяною, а між Онєгіним та Молчаліним. Вибір Софії, звичайно, не рекомендує її, але й вибір Тетяни теж був випадковим, навіть навряд чи їй і було з кого обирати.

Вдивляючись глибше в характер та обстановку Софії, бачиш, що не аморальність (але й не «бог», звичайно) «звели її» з Молчаліним. Насамперед - потяг заступати коханій людині, бідній, скромній, не сміючої підняти на неї око, підняти його до себе, до свого кола, дати йому сімейні права. Без сумніву, їй у цьому посміхалася роль панувати над покірним створінням, зробити його щастя і мати у ньому вічного раба. Не вина, що з цього виходив майбутній «чоловік-хлопчик, чоловік-слуга – ідеал московських чоловіків!». На інші ідеали не було де наткнутися в будинку Фамусова.

Їй, звичайно, найважче, важче навіть Чацького, і їй дістається свій «мільйон мук».

Чацького роль - роль пасивна: воно інакше й бути не може. Такою є роль усіх Чацьких, хоча вона водночас і завжди переможна. Але вони не знають про свою перемогу, вони сіють тільки, а пожинають інші - і в цьому їхнє головне страждання, тобто в безнадійності успіху.

Звичайно, Павла Афанасійовича Фамусова він не напоумив, не протверезив і не виправив. Якби у Фамусова при роз'їзді не було «докоряючих свідків», тобто натовпу лакеїв і швейцара, він легко впорався б зі своїм горем: дав би головомийку дочки, видер за вухо Лізу і поквапився б весіллям Софії зі Скалозубом. Але тепер не можна: ранком, завдяки сцені з Чацьким, вся Москва дізнається - і найдужче «княгиня Марія Олексіївна». Спокій його обуриться з усіх боків - і мимоволі змусить дещо подумати, що йому на думку не спадало. Він навряд чи скінчить своє життя таким «тузом», як колишні. Чутки, породжені Чацьким, не могли не сколихати всього кола його рідних та знайомих. Він і сам проти гарячих монологів Чацького не знаходив зброї. Всі слова Чацького рознесуться, повторяться всюди і зроблять бурю.

Молчалін після сцени в сінях не може залишатись колишнім Молчаліним. Маска зірвана, його впізнали, і йому, як спійманому злодії, треба ховатися в куток. Горичі, Загорецький, княжни – всі потрапили під град його пострілів, і ці постріли не залишаться безслідними. У цьому, досі згодні, хорі інші голоси, ще сміливі вчора, змовкнуть, або пролунають інші і за, і проти. Битва тільки спалахнула. Чацького авторитет відомий був і раніше як авторитет розуму, дотепності, звичайно, знань та інше. Має вже й однодумців. Скалозуб скаржиться, що його брат залишив службу, не дочекавшись чину, і став книжки читати. Одна з старих нарікає, що племінник її, князь Федір, займається хімією та ботанікою. Потрібен був тільки вибух, бій, і він зав'язався, завзятий і гарячий - одного дня в одному будинку, але наслідки його, як ми вище сказали, відбилися на всій Москві та Росії. Чацький породив розкол, і якщо обманувся у своїх особистих цілях, не знайшов «принади зустрічей, живої участі», то бризнув сам на глухий ґрунт живою водою, забираючи з собою «мільйон мук», цей терновий вінець Чацького, — мук від усього: від "розуму", а ще більше від "ображеного почуття".

На цю роль не годилися ні Онєгін, ні Печорін, ні інші франти. Вони і новизною ідей вміли блищати як новизною костюма, нових парфумів та ін. Заїхавши в глухий кут, Онєгін вражав усіх тим, що до дам «до ручки не підходить, склянками, а не чарками пив червоне вино», говорив просто: «та й ні» замість «да-с і ні-с». Він морщиться від «брусничної води», в розчаруванні сварить місяць «дурним» - і небосхил теж. Він привіз на гривеньник нового, і, втрутившись «розумно», а не як Чацький «дурно», у кохання Ленського та Ольги та вбивши Ленського, забрав із собою не «мільйон», а на «гривенник» же й мук!

Тепер, у наш час, звичайно, зробили б Чацькому закид, навіщо він поставив своє «ображене почуття» вище за суспільні питання, загальне благо і т. д. і не залишився в Москві продовжувати свою роль бійця з брехнею і забобонами, роль вища і важливіша ролі відкинутого нареченого?

Так, тепер! А в той час для більшості поняття про суспільні питання були б те, що для Репетилова чутки «про камеру і про присяжних». Критика багато погрішила тим, що в своєму суді над знаменитими покійниками сходила з історичної точки, забігала вперед і вражала їх сучасною зброєю. Не повторюватимемо її помилок і не звинуватимо Чацького за те, що в його гарячих промовах, звернених до фамусівських гостей, немає згадки про загальне благо, коли вже й такий розкол від «шукань місць, від чинів», як «заняття науками та мистецтвами» , вважався «розбоєм та пожежею».

Живість ролі Чацького полягає не в новизні невідомих ідей, блискучих гіпотез, гарячих і зухвалих утопій або навіть істин en herbe: у нього немає абстрактностей. Провісники нової зорі або фанатики, або просто вістники - всі ці передові кур'єри невідомого майбутнього є і - за природним ходом у суспільному розвиткові - повинні бути, але їх ролі та фізіономії до нескінченності різноманітні.

Роль та фізіономія Чацьких незмінна. Чацький найбільше викривач брехні та всього, що віджило, що заглушає нове життя, «життя вільне». Він знає, за що він воює і що має принести йому це життя. Він не втрачає землі з-під ніг і не вірить у примару, доки він не зодягнувся в тіло і кров, не осмислився розумом, правдою, словом, не олюднився.

Перед захопленням невідомим ідеалом, перед спокусою мрії він тверезо стає, як зупинився перед безглуздим запереченням «законів, совісті та віри» в балаканини Репетилова, і скаже своє:

Послухай, бреши, та знай же міру!

Він дуже позитивний у своїх вимогах і заявляє їх у готовій програмі, виробленій не ним, а вже розпочатим століттям. Він не жене з юнацькою запальністю зі сцени всього, що вціліло, що за законами розуму і справедливості, як за природними законами в природі фізичної, залишилося доживати свій термін, що може і має бути терпимим. Він вимагає місця і свободи свого віку: просить справи, але не хоче прислужуватися і таврує ганьбою низькопоклонство і блазенство. Він вимагає «служби справі, а не особам», не змішує «веселі або дурості зі справою», як Молчалін, він тяготиться серед порожнього, пустого натовпу «мучителів, зловісних старих, безглуздих старих», відмовляючись схилятися перед їх авторитетом дряхлості, інш. Його обурюють потворні прояви кріпацтва, шалена розкіш і огидні звичаї «розливання в бенкетах і марнотратстві» - явища розумової та моральної сліпоти та розтління.

Його ідеал «вільного життя» визначальний: це свобода від усіх цих численних ланцюгів рабства, якими оковане суспільство, а потім свобода - «вперти в науки розум, який прагне пізнань» або безперешкодно вдаватися до «мистецтв творчих, високих і прекрасних», свобода «служити чи не служити», «жити в селі або подорожувати», не маючи слави за те ні розбійником, ні запальником, - і ряд подальших чергових подібних кроків до свободи від несвободи.

І Фамусов, і інші знають це і, звісно, всі згодні з ним, але боротьба за існування заважає їм поступитися.

Від страху за себе, за своє безтурботно-пусте існування Фамусов затикає вуха і зводить наклеп на Чацького, коли той заявляє йому свою скромну програму «вільного життя». Між іншим -

Хто подорожує, у селі хто живе, -

каже він, а той з жахом заперечує:

Та він владу не визнає!

Отже, бреше він, бо йому нема чого сказати, і бреше все те, що жило брехнею в минулому. Стара правда ніколи не зніяковіє перед новою - вона візьме цей новий, правдивий і розумний тягар на свої плечі. Тільки хворе, непотрібне боїться зробити черговий крок уперед.

Чацький зламаний кількістю старої сили, завдавши їй у свою чергу смертельного удару якістю свіжої сили.

Він вічний викривач брехні, що заховалася в прислів'я: «один у полі не воїн». Ні, воїн, якщо він Чацький, і до того ж переможець, але передовий воїн, застрельник і завжди жертва.

Чацький неминучий за кожної зміни одного століття іншим. Положення Чацького на громадських сходах різноманітне, але роль і доля все одно, від великих державних і політичних особистостей, що управляють долями мас, до скромної частки в тісному колі.

Всіми ними управляє одне: роздратування за різних мотивів. У кого, як у грибоїдівського Чацького, кохання, в інших самолюбство чи славолюбство, але всім їм дістається свій «мільйон мук», і жодна висота становища не врятує від нього. Дуже не багатьом просвітленим Чацьким дається втішна свідомість, що вони не даремно билися - хоч і безкорисливо, не для себе і не за себе, а для майбутнього, і за всіх і встигли.

Крім великих і відомих особистостей, при різких переходах з одного століття в інший Чацькі живуть і не переводяться в суспільстві, повторюючись на кожному кроці, в кожному будинку, де під однією покрівлею уживається старе з молодим, де два століття сходяться віч-на-віч у тісноті сімейств , - все триває боротьба свіжого з віджилим, хворого зі здоровим, і всі б'ються у поєдинках, як Горації та Куріації – мініатюрні Фамусові та Чацькі.

Кожна справа, яка потребує оновлення, викликає тінь Чацького, і хто б не були діячі, біля якої б людської справи - чи буде нова ідея, крок у науці, у політиці, у війні, - не групувалися люди, їм нікуди не піти від двох. Основних мотивів боротьби: від поради «вчитися, на старших дивлячись», з одного боку, і від спраги прагнути від рутини до «вільного життя», вперед і вперед - з іншого.

Ось чому не постарів досі і навряд чи постаріє колись грибоєдівський Чацький, а з ним і вся комедія. І література не виб'ється з магічного кола, накресленого Грибоєдовим, щойно художник торкнеться боротьби понять, зміни поколінь. Він або дасть тип крайніх, незрілих передових особистостей, що ледь натякають на майбутнє і тому недовговічних, яких ми вже пережили чимало в житті та в мистецтві, - або створить видозмінений образ Чацького, як після сервантесівського Дон Кіхота і шекспірівського Гамлета були і є нескінченні їхні подоби .

У чесних, гарячих промовах цих пізніших Чацьких будуть вічно чутись грибоїдівські мотиви і слова, - і якщо не слова, то сенс і тон дратівливих монологів його Чацького. Від цієї музики здорові герої у боротьбі зі старим не втечуть ніколи.

І в цьому безсмертя віршів Грибоєдова! Багато можна б привести Чацьких, які були на черговій зміні епох і поколінь у боротьбі за ідею, за справу, за правду, за успіх, за новий порядок, на всіх щаблях, у всіх верствах російського життя та праці – гучних великих справ та скромних кабінетних подвигів . Про багатьох із них зберігається свіже переказ, інших ми бачили й знали, інші ще продовжують боротьбу. Звернемося до літератури. Згадаймо не повість, не комедію, не художнє явище, а візьмемо одного з пізніших борців із старим віком, наприклад Бєлінського. Багато хто з нас знав його особисто, а тепер знає його всі. Прислухайтеся до його гарячих імпровізацій: у них звучать ті ж самі мотиви і той самий тон, як у грибоїдівського Чацького. І так само він помер, знищений «мільйоном мук», убитий лихоманкою очікування і не дочекався виконання своїх мрій, які тепер уже не мріють більше.

Залишаючи політичні помилки Герцена, де він вийшов із ролі нормального героя, з ролі Чацького, цього з голови до ніг російської людини, згадаємо його стріли, що кидаються у різні темні, віддалені кути Росії, де вони знаходили винного. У його сарказмах чується луна грибоїдівського сміху і нескінченний розвиток дотепів Чацького.

І Герцен страждав від «мільйона мук», можливо, більше від мук Репетилових його ж табору, яким у нього за життя не вистачило духу сказати: «Бреши, та знай же міру!».

Але він не забрав слова в могилу, зізнавшись по смерті в «хибному сорому», що завадило сказати його.

Нарешті останнє зауваження Чацькому. Докоряють Грибоєдову в тому, що ніби Чацький не вдягнений так художньо, як інші особи комедії, в тіло і кров, що в ньому мало життєвості. Деякі навіть кажуть, що це не жива людина, абстракт, ідея, що ходить мораль комедії, а не таке повне та закінчене створення, як, наприклад, постать Онєгіна та інших вихоплених із життя типів.

Це не справедливо. Ставити поряд з Онєгіним Чацького не можна: сувора об'єктивність драматичної форми не допускає тієї широти та повноти пензля, як епічна. Якщо інші особи комедії є суворіше і різкіше окресленими, цим вони зобов'язані вульгарності і дрібниці своїх натур, легко вичерпних художником у легких нарисах. Тоді як у особистості Чацького, багатою та різнобічною, могла бути в комедії рельєфно взята одна панівна сторона, - а Грибоєдов встиг натякнути і на багато інших.

Потім якщо придивитися вірніше до людських типів у натовпі, то чи не найчастіше зустрічаються ці чесні, гарячі, іноді жовчні особи, які не ховаються покірно в бік від зустрічної потворності, а сміливо йдуть назустріч їй і вступають у боротьбу, часто нерівну, завжди зі шкодою собі та без видимої користі справі. Хто не знав чи не знає, кожен у своєму колі, таких розумних, гарячих, благородних божевільних, які виробляють свого роду гармидер у тих колах, куди їх занесе доля, за правду, за чесне переконання!

Ні. Чацький, на нашу думку, з усіх найбільш жива особистість і як людина, і як виконавець зазначеної йому Грибоєдовою ролі. Але, повторюємо, натура його сильніша і глибша за інші, а тому не могла бути вичерпана в комедії.

Нарешті, дозволимо собі висловити кілька зауважень про виконання комедії на сцені нещодавно, саме у бенефіс Монахова, і те, чого міг глядач побажати від виконавців.

Якщо читач погодиться, що в комедії, як ми сказали, рух палко і безперервно підтримується від початку до кінця, то з цього само собою має випливати, що п'єса надзвичайно сценічна. Вона така й є. Дві комедії ніби вкладені одна в одну: одна, так би мовити, приватна, дрібна, домашня між Чацьким, Софією, Молчалиним та Лізою; це інтрига кохання, повсякденний мотив усіх комедій. Коли перша переривається, у проміжку несподівано інша, і дія зав'язується знову, приватна комедія розігрується у спільну битву та зв'язується в один вузол.

Артисти, вдумывающиеся у загальний сенс і хід п'єси і кожен у ролі, знайдуть широке полі для дії. Праці до подолання будь-якої, навіть незначної ролі, чимало, - тим більше, що сумлінніше і тонше ставитиметься до мистецтва артист.

Деякі критики покладають на обов'язок артистів виконувати й історичну вірність осіб, з колоритом часу у всіх деталях, навіть до костюмів, тобто до фасону суконь, зачісок включно.

Це важко, якщо не зовсім неможливо. Як історичні типи ці особи, як сказано вище, ще бліді, а живих оригіналів тепер не знайдеш: студіювати нема з чого. Так само і з костюмами. Старомодні фраки, з дуже високою або дуже низькою талією, жіночі сукні з високим ліфом, високі зачіски, старі чепці - у всьому цьому дійові особи здадуться втікачами з ринку. Інша річ - костюми минулого століття, що абсолютно віджили: камзоли, роброни, мушки, пудра та ін.

Але при виконанні "Горя від розуму" справа не в костюмах.

Ми повторюємо, що у грі взагалі не можна претендувати на історичну вірність, тому що живий слід майже зник, а історична далечінь ще близька. Тому необхідно артисту вдаватися до творчості, створення ідеалів за рівнем свого розуміння епохи і твори Грибоєдова.

Це перша, тобто головна сценічна умова.

Друге - це мова, тобто таке саме художнє виконання мови, як і виконання дії; без цього другого, звичайно, неможливе і перше.

У таких високих літературних творах, як «Лихо з розуму», як «Борис Годунов» Пушкіна та деяких інших, виконання має бути не лише сценічне, але найбільш літературне, як виконання відмінним оркестром зразкової музики, де безпомилково має бути зіграна кожна музична фраза та у ній кожна нота. Актор, як музикант, повинен догратися, тобто додуматися до звуку голосу і до тієї інтонації, якими має бути вимовлено кожен вірш: це означає додуматися до тонкого критичного розуміння всієї поезії пушкінського і грибоедовского мови. У Пушкіна, наприклад, у «Борисі Годунове», де немає майже дії або, принаймні, єдності, де дія розпадається на окремі, незв'язні одна з одною сцени, інше виконання, як суворо і художньо-літературне, і неможливе. У ній будь-яка інша дія, будь-яка сценічність, міміка повинні бути лише легкою приправою літературного виконання, дії у слові.

За винятком деяких ролей значною мірою можна сказати те саме і про «Лихо з розуму». І там найбільше гри в мові: можна знести незручність мімічну, але кожне слово з невірною інтонацією різатиме вухо, як фальшива нота

Не треба забувати, що такі п'єси, як «Лихо з розуму», «Борис Годунов», публіка знає напам'ять і не тільки стежить за думкою, за кожним словом, але чує, так би мовити, нервами кожну помилку у вимові. Ними можна насолоджуватися, не бачачи, лише чуючи їх. Ці п'єси виконувались і виконуються нерідко у приватному побуті, просто читанням між любителями літератури, як у колі знайдеться хороший читець, вміє тонко передавати цю свого роду літературну музику.

Кілька років тому, кажуть, ця п'єса була представлена в кращому петербурзькому колі зі зразковим мистецтвом, якому, звичайно, крім тонкого критичного розуміння п'єси, багато допомагав і ансамбль у тоні, манерах і особливо вміння добре читати.

Виконували її у Москві у 30-х роках з повним успіхом. Досі ми зберегли враження про ту гру: Щепкіна (Фамусова), Мочалова (Чацького), Ленського (Молчаліна), Орлова (Скалозуба), Сабурова (Репетилова).

Звичайно, цьому успіху багато сприяв відкритий напад зі сцени на багато що вражав тоді новизною і сміливістю, що ще не встигло відійти, до чого боялися торкатися навіть у пресі. Потім Щепкін, Орлов, Сабуров виражали типово ще живі подоби Фамусових, що запізнилися, де-не-де вціліли Молчалиних або ховалися в партері за спину сусіда Загорецьких.

Все це, безперечно, надавало величезний інтерес п'єсі, але й, крім цього, крім навіть високих талантів цих артистів і типовості виконання кожним з них своєї ролі, в їх грі, як і в відмінному хорі співаків, вражав незвичайний ансамбль всього персоналу осіб. , до найменших ролей, а головне - вони тонко розуміли і чудово читали ці незвичайні вірші, саме з тим "толком, почуттям і розстановкою", яка для них необхідна. Мочалов, Щепкін! Останнього, звичайно, знає і тепер майже весь партер і пам'ятає, як він, уже й у старості, читав свої ролі на сценах та салонах.

Постановка була теж зразкова - і мала б і тепер, і завжди перевершувати ретельністю постановку будь-якого балету, тому що комедії цієї століття не зійти зі сцени, навіть тоді, коли зійдуть пізніші зразкові п'єси.

Кожна з ролей навіть другорядних до неї, зіграна тонко і сумлінно, служитиме артисту дипломом на велике амплуа.

На жаль, давно вже виконання п'єси на сцені далеко не відповідає її високим достоїнствам, особливо не блищить воно ні гармонійністю у грі, ні ретельністю у постановці, хоча окремо, у грі деяких артистів, є щасливі натяки чи обіцянки на можливість більш тонкого та ретельного виконання. . Але загальне враження таке, що глядач, разом із небагатьом хорошим, виносить із театру свій «мільйон мук».

У постановці не можна не помічати недбалості та убогості, які начебто попереджають глядача, що гратимуть слабо і недбало, отже, не варто й дбати про свіжість та вірність аксесуарів. Наприклад, освітлення на балі таке слабке, що ледве розрізняєш обличчя і костюми, натовп гостей такий рідкий, що Загорецькому, замість «пропасти», за текстом комедії, тобто ухилитися кудись у натовп від лайки Хльостової, доводиться бігти через усю. порожню залу, з кутів якої, наче з цікавості, виглядають якісь дві-три особи. Взагалі, все дивиться якось тьмяно, несвіжо, безбарвно.

У грі замість ансамблю панує розлад, наче в хорі, який не встиг заспівати. У новій п'єсі і можна було б припустити цю причину, але ж не можна допустити, щоб ця комедія була для когось нова в трупі.

Половина п'єси проходить нечутно. Вирвуться два-три вірші виразно, інші два вимовляються актором начебто лише собі - убік від глядача. Діючі особи хочуть грати грибоїдівські вірші як текст водевілю. У міміці у деяких багато зайвої суєти, цієї уявної, фальшивої гри. Навіть і ті, кому доводиться сказати два-три слова, супроводжують їх або посиленими, непотрібними на них наголосами, або зайвими жестами, чи то якоюсь грою в ході, щоб дати помітити про себе на сцені, хоча ці два-три слова , сказані розумно, з тактом, були б помічені набагато більше, ніж усі тілесні вправи.

Деякі з артистів начебто забувають, що дія відбувається у великому московському будинку. Наприклад, Молчалін хоч і бідний маленький чиновник, але він живе в кращому суспільстві, прийнятий у перших будинках, грає зі знатними старими в карти, отже, не позбавлений у манерах та тону відомих пристойностей. Він «викрадливий, тихий», йдеться про нього в п'єсі. Це домашній кіт, м'який, ласкавий, який бродить скрізь по дому, і якщо блудить, то тишком-нишком і пристойно. У нього не може бути таких диких лиха, навіть коли він кидається до Лізи, залишившись з нею наодинці, які засвоїв йому актор, який грає його роль.

Більшість артистів не може також похвалитися виконанням тієї важливої умови, про яку йдеться вище: саме вірним, художнім читанням. Давно скаржаться, що ніби з російської сцени дедалі більше видаляється ця капітальна умова. Вже разом із декламацією старої школи вигнано і взагалі вміння читати, вимовляти художню мову, ніби це вміння стало зайвим чи непотрібним? Чуються навіть часті скарги на деяких корифеїв драми та комедії, що вони не дають собі труду вчити ролей!

Що ж потім лишилося робити артистам? Що вони розуміють під виконанням ролей? Гримування? Міміку?

З якого ж часу з'явилося це нехтування мистецтвом? Ми пам'ятаємо і петербурзьку, і московську сцени в блискучому періоді їхньої діяльності, починаючи з Щепкіна, Каратигін до Самойлова, Садовського. Тут тримаються ще деякі ветерани старої петербурзької сцени, і між ними імена Самойлова, Каратигіна нагадують золотий час, коли на сцені були Шекспір, Мольєр, Шиллер і той же Грибоєдов, якого ми наводимо тепер, і все це давалося разом із роєм різних водевіль, переробок з французької і т. п. Але ці переробки, ні водевілі не заважали відмінному виконанню ні «Гамлета», ні «Ліра», ні «Скупого».

У відповідь на це чуєш, з одного боку, що ніби смак публіки зіпсувався (який публіки?), звернувся до фарсу і що наслідком цього була і є звичка артистів від серйозної сцени та серйозних художніх ролей; а з іншого - що й умови мистецтва змінилися: від історичного роду, від трагедії, високої комедії суспільство пішло, як з-під важкої хмари, і звернулося до буржуазної, так званої драми і комедії, нарешті, до жанру.

Розбір цієї «псування смаку» або видозміни старих умов мистецтва в нові відволік би нас від «Горя від розуму» і, мабуть, привів би до якогось іншого, безвихіднішого горя. Краще приймемо друге заперечення (про перше не варто говорити, бо воно говорить саме за себе) за факт, що відбувся, і допустимо ці видозміни, хоча зауважимо мимохідь, що на сцені з'являються ще Шекспір і нові історичні драми, як «Смерть Іоанна Грозного», « Василиса Мелентьева», «Шуйський» та інших., що вимагають тієї самої вміння читати, про яку ми говоримо. Але, крім цих драм, є на сцені й інші твори нового часу, писані прозою, і ця проза майже так само, як пушкінські та грибоїдівські вірші, має свою типову гідність і вимагає такого ж чіткого і чіткого виконання, як і читання віршів. Кожна фраза Гоголя так само типова і так само містить у собі особливу комедію, незалежно від загальної фабули, як і кожен грибоедовський вірш. І лише глибоко вірне, у всій залі чутне, виразне виконання, тобто сценічна вимова цих фраз і може висловити те значення, яке дав їм автор. Багато п'єс Островського теж значною мірою мають цей типовий бік мови, і часто фрази з його комедій чуються в розмовній мові, у різних застосуваннях до життя.

Публіка пам'ятає, що Сосницький, Щепкін, Мартинов, Максимов, Самойлов у ролях цих авторів не лише створювали типи на сцені – що, звичайно, залежить від ступеня таланту, – але й розумною та реальною вимовою зберігали всю силу та зразкову мову, даючи вагу кожної фразі, кожному слову. Звідки ж, як не зі сцени, чи можна бажати чути і зразкове читання зразкових творів?

Ось на втрату цього літературного, так би мовити, виконання художніх творів, здається, справедливо скаржаться останнім часом у публіці.

Крім слабкості виконання в загальному ході, щодо вірності розуміння п'єси, недоліку в мистецтві читання і т. д. можна б зупинитися ще над деякими невірностями і в деталях, але ми не хочемо здатися прискіпливими, тим більше, що дрібні або часті невірності, що походять від недбалості , зникнуть, якщо артисти поставляться з ретельнішим критичним аналізом до п'єси

Побажаємо ж, щоб артисти наші з усієї маси п'єс, якими вони завалені за своїми обов'язками, з любов'ю до мистецтва виділили художні твори – а їх так небагато у нас, і між іншим особливо «Лихо з розуму» – і, склавши з них самі для себе обраний репертуар, виконували б їх інакше, ніж як виконується ними все інше, що їм доводиться грати щодня, - і вони обов'язково виконуватимуть як слід.

Примітки

Наростаючи (італ.).
Він меле нісенітниця (франц.).
Ганьба тому, хто про це подумає (франц.).
Перший коханець (театр, термін) (франц.).
Найвище світло (англ.).
Гарного тону (франц.).
Фатовство (франц.).
У зародку (франц.).

Комедія «Лихо з розуму» тримається особняком у літературі, що відрізняється актуальністю в усі часи. Чому ж це, і що таке взагалі це «Лихо з розуму»?

Пушкін і Грибоєдов — два найвидатніші митці, яких не можна близько і ставити одного з іншим. Герої Пушкіна і Лермонтова — історичні пам'ятники, які пішли в минуле.

«Лихо з розуму» - твір, що з'явився раніше Онєгіна і Печоріна, пройшло через гоголівський період, і все живе і до цього дня своїм нетлінним життям, переживе ще багато епох і все не втратить своєї життєздатності.

П'єса Грибоєдова спричинила фурор своєю красою і відсутністю недоліків, колкою, пекучою сатирою ще до того, як вийшла до друку. Розмову наситили грибоїдівськими приказками до пересичення комедією.

Цей твір став дорогим серцю читача, перейшов із книги в живу мову.

Кожен цінує комедію по-своєму: одні знаходять у ній таємничість персонажа Чацького, суперечності про яке не скінчилися досі, інші захоплюються живою мораллю, сатирою.

«Лихо з розуму» - картина вдач, гостра, пекуча сатира, але перш за все - комедія.

Однак для нас вона ще не цілком закінчена картина історії: ми дещо звідти успадкували, щоправда, Фамусові, Молчаліни, Загорецькі та інші змінилися.

Тепер залишається лише трохи від місцевого колориту: пристрасть до чинів, поклоніння, порожнеча. Грибоєдов уклав живий російський розум у гостру та їдку сатиру. Ця чудова мова так само далася авторові, як дався і головний сенс комедії, і все це створило комедію життя.

Рух на сцені йде швидко і безперервно.

Проте не кожен зуміє розкрити сенс комедії — на «Горі з розуму» накинуто вуаль геніального малювання, колориту місця, епохи, чарівної мови, всіх поетичних сил, так розлитих у п'єсі.

Головна роль, безсумнівно, роль Чацького роль пасивна, хоча в той же час і переможна. Чацький породив розкол, і якщо обдурився в особистих цілях, то бризнув сам на глухий ґрунт живою водою, забравши з собою «мільйон мук» — мук від усього: від «розуму», а ще більше від «ображеного почуття».

Живість ролі Чацького полягає не в новизні невідомих ідей: у нього немає абстрактностей. Матеріал із сайту

Його ідеал «вільного життя»: це свобода від цих численних ланцюгів рабства, якими сковане суспільство, а потім свобода — «вперти в науки розум, який прагне пізнань», або безперешкодно вдаватися до «мистецтв творчих, високих і прекрасних», — свобода «служити чи не служити», жити в селі або подорожувати, не славлячись за те розбійником, — і ряд подібних кроків до свободи — від несвободи.

Чацький зламаний кількістю старої сили, завдавши їй, своєю чергою, смертельного удару кількістю сили свіжої.

Ось чому не постарів досі і навряд чи постаріє колись грибоєдівський Чацький, а з ним і вся комедія.

І в цьому безсмертя віршів Грибоєдова!

Чи не знайшли те, що шукали? Скористайтеся пошуком

На цій сторінці матеріал за темами:

і.а.гончарів. мільйон мук
конспект до твору мільйон мук
в.а гончарів мільйон мук короткий переказ
конспект статті "мільйон мук"
мільйон мук конспект тези

Статті потемі:

Асоціація Саморегульована організація «Брянське Регіональне Об'єднання Проектувальників Зміни у ФЗ 340 від 03

Минулого тижня ми за допомогою нашого пітерського експерта про новий Федеральний закон № 340-ФЗ від 3 серпня 2018 року "Про внесення змін до Містобудівного кодексу Російської Федерації та окремі законодавчі акти Російської Федерації". Акцент був з

Хто розраховує заборгованість із аліментів?

Аліментна заборгованість - це сума, що утворюється внаслідок відсутності грошових виплат за аліментами з боку зобов'язаної особи або часткових виплат за певний період. Цей період часу може тривати максимально: До настання

Довідка про доходи, витрати, про майно державного службовця

Довідка про доходи, витрати, про майно та зобов'язання майнового характеру – це документ, який заповнюється та подається особами, які претендують або заміщають посади, здійснення повноважень за якими передбачає безумовний обов'язок

Поняття та види нормативних правових актів

Нормативно-правові акти – це корпус документів, який регулює правовідносини у всіх сферах діяльності. Це система джерел права. До неї входять кодекси, закони, розпорядження федеральних та місцевих органів влади і т. д. Залежно від виду

Популярне

2022-03-23 03:40:43	Біографія Євгена Алдоніна: нова сім'я Виступ за цска
2022-03-23 03:40:43	Нове у формуванні та веденні кадрового резерву на державній цивільній службі
2022-03-23 03:40:43	Скільки заробляють судові пристави?
2022-03-23 03:40:43	Теорія Дж. М. Кейнс. Біографія Дж. Кейнса На кому був одружений кейнс
2022-03-17 00:25:56	Історія та сучасність валюти Франції
2022-03-17 00:25:56	Хімічний склад та харчова цінність
2022-03-17 00:25:56	Гра мафія у контакті досягнення
2022-03-17 00:25:56	Варолієв міст - основний взаємозв'язок між відділами мозку Поперечний зріз моста
2022-03-17 00:25:56	Модель загальної рівноваги Вальраса
2022-03-17 00:25:56	Районування Сутність та рівні економічного районування

Нове

2022-03-17 00:25:56	Страхування від нещасного випадку та хвороб Страхування від нещасного випадку на один день
2022-03-17 00:25:56	Класифікація та асортимент сирів
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Найаномальніші дороги світу Аномальне місце на трасі
2022-03-11 18:04:07	Що говориться в Біблії про кінець світу?
11.03.2022	Ви тут: «Дезінфектор» та «Медичний дезінфектор»: у чому подібність та відмінність?
11.03.2022	Список грізних птахів, найнебезпечніших для людини Напад хижих птахів на людину
11.03.2022	Три містичні таємниці із розсекречених архівів кгб Журнал секретні архіви читати онлайн
11.03.2022	Чому геостаціонарні супутники не падають на землю?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?