Головна > Аналізи сечі > Бунін 1901 біографія. Іван бунін - біографія, інформація, особисте життя

Бунін 1901 біографія. Іван бунін - біографія, інформація, особисте життя

Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня 1870 року у Воронежі у дворянській сім'ї. Дитинство та юність його пройшли у збіднілому маєтку Орловської губернії.

Раннє дитинство провів у невеликому фамільному маєтку (хутір Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії). Десяти років від народження був відданий до Єлецької гімназії, де провчився чотири з половиною роки, був виключений (за несплату грошей за навчання) і повернувся до села. Систематичної освіти майбутній письменник не отримав, про що жалкував усе життя. Щоправда, старший брат Юлій, який блискуче закінчив університет, пройшов з Ванею весь гімназичний курс. Вони займалися мовами, психологією, філософією, суспільними та природничими науками. Саме Юлій вплинув на формування смаків і поглядів Буніна.

Аристократ за духом, Бунін не поділяв пристрасті брата до політичного радикалізму. Юлій, відчуваючи літературні здібності молодшого брата, познайомив його з російською класичною літературою, радив писати самому. Бунін із захопленням читав Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, а 16-річному віці почав писати вірші сам. У травні 1887 року журнал "Батьківщина" надрукував вірш "Жебрак" шістнадцятирічного Вані Буніна. З цього часу почалася його більш менш постійна літературна діяльність, в якій знайшлося місце і для віршів, і для прози.

З 1889 почалося самостійне життя — зі зміною професій, з роботою як у провінційній, так і столичній періодиці. Співпрацюючи з редакцією газети "Орловський вісник", молодий літератор познайомився з коректором газети Варварою Володимирівною Пащенко, що вийшла за нього заміж у 1891. Молоде подружжя, яке жило невінчане (батьки Пащенка були проти шлюбу) у губернській управі. У 1891 вийшла перша збірка віршів Буніна, ще дуже наслідувальних.

1895 став переломним у долі письменника. Після того, як Пащенко зійшлася з другом Буніна О.І. Бібіковим, письменник залишив службу і переїхав до Москви, де відбулися його літературні знайомства з Л. Н. Толстим, чия особистість і філософія справили сильний вплив на Буніна, з А. П. Чеховим, М. Горьким, Н.Д. Тілєшовим.

З 1895 р. Бунін живе у Москві та Петербурзі. Літературне визнання прийшло до письменника після появи таких оповідань, як «На хуторі», «Вісті з батьківщини» і «На краю світу», присвячених голоду 1891 р., епідемії холери 1892 р., переселенню селян до Сибіру, а також зубожіння і занепаду дрібномаєтного дворянства. Свою першу збірку оповідань Бунін назвав "На краю світу" (1897). У 1898 р. Бунін випускає поетичну збірку «Під відкритим небом», а також переклад «Пісні про Гайавату» Лонгфелло, який отримав дуже високу оцінку та удостоєний Пушкінської премії першого ступеня.

У 1898 (у деяких джерелах зазначений 1896) одружився з Ганною Миколаївною Цакні — гречанкою, дочкою революціонера та емігранта Н.П. Цакні. Сімейне життя знову виявилося невдалим і в 1900 подружжя розлучилося, а в 1905 помер їх син Микола.

4 листопада 1906 року в особистому житті Буніна відбулася подія, що вплинула на його творчість. Будучи у Москві, він знайомиться з Вірою Миколаївною Муромцевою, племінницею того самого С.А.Муромцева, який був головою Першої Державної Думи. А у квітні 1907 року письменник і Муромцева разом їдуть у свою "першу далеку мандрівку", відвідуючи Єгипет, Сирію, Палестину. Ця подорож не тільки започаткувала їхнє спільне життя, але й дало народження цілому циклу бунінських оповідань "Тінь птиці" (1907 - 1911), в яких той писав про "світлоносні країни" Сходу, їх давню історію та дивовижну культуру.

У грудні 1911 р. на Капрі письменник закінчив автобіографічну повість «Суходіл», яка, будучи надрукована у «Віснику Європи» у квітні 1912 р., мала величезний успіх у читачів та критики. 27-29 жовтня цього року вся російська громадськість урочисто відзначала 25-річчя літературної діяльності І.А. Буніна, а 1915 р. у петербурзькому видавництві А.Ф. Маркса вийшло його повне зібрання творів у шести томах. У 1912-1914 роках. Бунін брав найближчу участь у роботі «Книговидавництва письменників у Москві», і збірки його творів виходили в цьому видавництві один за одним – «Іоан Ридалець: оповідання та вірші 1912-1913 рр.» (1913 р.), «Чаша життя: оповідання 1913-1914 рр.» (1915 р.), «Пан із Сан-Франциско: твори 1915-1916 рр.» (1916).

Перша світова війна принесла Буніну "велике душевне розчарування". Але саме під час цієї безглуздої світової бійні поет і письменник особливо гостро відчув значення слова, не так публіцистичного, як поетичного. Лише у січні 1916 року їм було написано п'ятнадцять віршів: "Святогор та Ілля", "Край без історії", "Напередодні", "Настане день - зникну я ..." та ін. У них автор зі страхом чекає розвалу великої російської держави. До революцій 1917 року (лютийської та жовтневої) Бунін поставився різко негативно. Жалюгідні постаті лідерів Тимчасового уряду, як вважав великий майстер, були здатні привести Росію лише до прірви. Цьому періоду був присвячений його щоденник - памфлет "Окаяні дні", вперше опублікований у Берліні (Собр. соч., 1935).

У 1920 р. Бунін з дружиною емігрували, оселившись у Парижі, та був переїхавши у Грасс, невелике містечко Півдні Франції. Про цей період їхнього життя (до 1941 року) можна прочитати у талановитій книзі Галини Кузнєцової "Грасський щоденник". Молода письменниця, учениця Буніна, вона жила в їхньому будинку з 1927 по 1942 рік, став останнім дуже сильним захопленням Івана Олексійовича. Безкінечно віддана йому Віра Миколаївна пішла на цю, можливо, найбільшу жертву в її житті, розуміючи емоційні потреби письменника ("Поету бути закоханим ще важливіше, ніж подорожувати", - говорив Гумільов).

В еміграції Бунін створює свої найкращі твори: «Мітіна любов» (1924), «Сонячний удар» (1925), «Справа корнета Єлагіна» (1925) і, нарешті, «Життя Арсеньєва» (1927-1929, 1933). Ці твори стали новим словом і в бунінській творчості, і в російській літературі загалом. А за словами К. Г. Паустовського, «Життя Арсеньєва» - це не тільки вершинний твір російської літератури, а й «одне з найпрекрасніших явищ світової літератури».
У 1933 році Буніну була присуджена Нобелівська премія, як він вважав, насамперед за "Життя Арсеньєва". Коли Бунін приїхав до Стокгольма отримувати Нобелівську премію, у Швеції його вже впізнавали в обличчя. Фотографії Буніна можна було побачити в кожній газеті, у вітринах магазинів, на екрані кінематографа.

З початком Другої світової війни, в 1939 році, Буніни оселилися на півдні Франції, в Грасі, на віллі "Жаннет", де і провели всю війну. Письменник уважно стежив за подіями в Росії, відмовляючись від будь-яких форм співпраці з нацистською окупаційною владою. Дуже болісно переживав поразки Червоної Армії на східному фронті, а потім щиро радів її перемогам.

1945 року Бунін знову повертається до Парижа. Бунін неодноразово висловлював бажання повернутися на Батьківщину, указ радянського уряду 1946 року "Про відновлення в громадянстві СРСР підданих колишньої Російської імперії ..." назвав "великодушною мірою". Проте жданівська постанова про журнали "Зірка" та "Ленінград" (1946), що розтоптала А. Ахматову та М. Зощенко, назавжди відвернула письменника від наміру повернутися на Батьківщину.

Хоча творчість Бунін набула широкого міжнародного визнання, його життя на чужині було нелегким. Остання збірка оповідань «Темні алеї», написана у похмурі дні нацистської окупації Франції, пройшла непоміченою. До кінця життя йому довелося захищати свою улюблену книгу від "Фарісеїв". У 1952 році він написав Ф. А. Степуну, автору однієї з рецензій на бунінські твори: "Шкода, що ви написали, що в "Темних алеях" є певний надлишок розгляду жіночих спокус... Який там "надлишок"! Я дав тільки тисячну частку" того, як чоловіки всіх племен і народів "розглядають" усюди, завжди жінок зі свого десятирічного віку та до 90 років".

Наприкінці життя Бунін написав ще ряд оповідань, а також на рідкість уїдливі «Спогади» (1950), в яких радянська культура піддається різкій критиці. Через рік після появи цієї книги Буніна було обрано першим почесним членом Пен-клубу. які представляли письменників у вигнанні. В останні роки Бунін почав також роботу над спогадами про Чехов, які він збирався написати ще в 1904 р., відразу після смерті друга. Проте літературний портрет Чехова і залишився незакінченим.

Іван Олексійович Бунін помер у ніч на 8 листопада 1953 року на руках своєї дружини в страшній погані. У своїх спогадах Бунін писав: "Занадто пізно народився я. Народись я раніше, не такі були б мої письменницькі спогади. Не довелося б мені пережити ... 1905 рік, потім першу світову війну, слідом за нею 17-й рік і його продовження, , Сталіна, Гітлера ... Як не Позаздрити нашому батькові Ною! Всього один потоп випав на долю йому ... "Похований Бунін на цвинтарі Сент-Женевьев-де-Буа під Парижем, в склепі, в цинковому гробу.

Творчість Івана Буніна (1870-1953)

Початок творчості Буніна
Любовна лірика Буніна
Селянська лірика Буніна
Аналіз оповідання «Антонівські яблука»
Бунін та революція
Аналіз оповідання «Село»
Аналіз повісті «Суходіл»
Аналіз оповідання «Пан із Сан-Франциско»
Аналіз оповідання «Сни Чанга»
Аналіз оповідання «Легке дихання»
Аналіз книги «Окаяні дні»
Еміграція Буніна
Зарубіжна проза Буніна
Аналіз оповідання «Сонячний удар»
Аналіз збірки оповідань «Темні алеї»
Аналіз оповідання «Чистий понеділок»
Аналіз роману «Життя Арсеньєва»
Життя Буніна у Франції
Бунін та Велика Вітчизняна Війна
Самотність Буніна на еміграції
Смерть Буніна

Початок творчості Буніна

Творчий шлях видатного російського прозаїка та поета кінця XIX - першої половини XX століття, визнаного класика вітчизняної літератури та її першого Нобелівського лауреата І. А. Буніна відрізняється великою складністю, розібратися в якому - справа непроста, бо в долі та книгах письменника по-своєму переломилися долі Росії та її народу, найгостріші конфлікти та протиріччя часу.

Іван Олексійович Бунін народився 10 (22) жовтня 1870 року у Воронежі, в збіднілій дворянській сім'ї. Дитинство його пройшло на хуторі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії.

Спілкування з селянами, зі своїм першим вихователем, домашнім вчителем М. Ромашковим, що прищепило хлопчику любов до красного письменства, живопису та музики, життя серед природи дали майбутньому письменнику невичерпний матеріал для творчості, визначили тематику багатьох його творів.

Навчання в Єлецькій гімназії, куди Бунін вступив у 1881 році, було перервано через матеріальну потребу і хворобу.

Він закінчував гімназичний курс наук вдома, в елецькому селі Озерки, під керівництвом брата Юлія, людину чудово освічену і відмінну демократичними поглядами.

З осені 1889 Бунін став співпрацювати в газеті «Орловський вісник», потім деякий час жив у Полтаві, де, за власним зізнанням, «багато кореспондував у газети, старанно вчився, писав ...».

Особливе місце у житті юного Буніна займає глибоке почуття до Варвари Пащенко, дочки елецького лікаря, з якою він познайомився влітку 1889 року.

Історію своєї любові до цієї жінки, складну і болісну, що закінчилася повним розривом у 1894 році, письменник розповість потім у повісті «Ліка», що склала заключну частину його автобіографічного роману «Життя Арсеньєва».

Літературну діяльність Бунін розпочав як поет. У віршах, написаних у підлітковому віці, він наслідував Пушкіну, Лермонтову, і навіть кумиру тодішньої молоді поету Надсону. В 1891 в Орлі вийшла перша книга віршів, в 1897 - перший збірник оповідань «На край світу», а в 1901 - знову віршований збірник «Листопад».

Переважаючі мотиви поезії Буніна 90-х – початку 900-х років – багатий світ рідної природи та людських почуттів. У пейзажних віршах виражено життєву філософію автора.

Мотив тлінності існування, що звучить у ряді віршів поета, врівноважується протилежним йому мотивом - утвердженням вічності і нетлінності природи.

Пройде моя весна, і цей день пройде,

Але весело тинятися і знати, що все проходить,

Тим часом як щастя жити навіки не помре, -

вигукує він у вірші «Лісова дорога».

У віршах Буніна на відміну декадентів немає песимізму, зневіри у життя, спрямованості на «світи інші». У них звучить радість буття, відчуття краси та життєдайної сили природи та навколишнього світу, фарби та кольори якого поет прагне відобразити та відобразити.

У поемі «Листопад» (1900), присвяченій Горькому, Бунін яскраво і поетично живописав осінній пейзаж, передав красу російської природи.

Бунінські описи природи - не мертві, застигли воскові зліпки, а картини, що динамічно розвиваються, наповнені різними запахами, шумами і фарбами. Але природа тягне за собою Буніна не тільки різноманітністю відтінків квітів і запахів.

У навколишньому світі поет черпає творчу силу та бадьорість, бачить джерело життя. У віршів «Відлига» він писав:

Ні, не краєвид тягне мене,

Не фарби я прагну помітити,

А те, що в цих фарбах світить,

Кохання та радість буття.

Почуття краси та величі життя обумовлено у віршах Буніна релігійним світовідчуттям автора. У них звучить подяка Творцю цього живого, складного та різноманітного світу:

За все Тобі, Господи, дякую!

Ти, після дня тривоги та смутку,

Даруєш мені вечірню зорю,

Простір полів і лагідність синій дали.

Людина, на думку Буніна, має бути щасливою вже тим, що Господь дарував йому можливість бачити цю розчинену в Божому світі нетлінну красу:

І квіти, і джмелі, і трава, і колоски,

І блакит, і полуденна спека-Термін настане -

Господь сина блудного запитає:

«Чи був ти щасливий у житті земному?»

І забуду я все - згадаю тільки ось ці

Польові шляхи між колосків і трав -

І від солодких сліз не встигну відповісти,

До милосердних колін припавши.

(«І квіти, і джмелі»)

Поезія Буніна є глибоко національною. Образ Батьківщини відбитий у ній через непомітні, але яскраві картини природи. Любовно описує він простори середньої смуги Росії, привілля рідних полів та лісів, де все напоєне світлом та теплом.

В «атласному блиску» березняка, серед квіткових і грибних запахів, спостерігаючи, як пізньої осінньої пори тягнуться на південь журавлі, поет з особливою силою відчуває щемливу любов до Батьківщини:

Рідні степи. Бідні селища -

Моя батьківщина: я повернувся до неї,

Втомлений від поневірянь самотніх,

І зрозумів красу в її смутку

І щастя – у сумній красі.

(«У степу»)

Крізь почуття гіркоти з приводу бід і негараздів, що зазнає його батьківщина, у віршах Буніна звучить синівська до неї любов і подяка, а також сувора відповідь тим, хто байдужий до її долі.

Вони знущаються з тебе,

Вони, о батьківщина, корять

Тебе твоєю простотою,

Убогим виглядом чорних хат.

Так син, спокійний і нахабний,

Соромиться матері своїй

Втомленою, боязкою та сумною

Серед його міських друзів.

Дивиться з усмішкою співчуття

На ту, хто сотні верст брела

І для нього, до дня побачення,

Останній грішок берегла.

("Батьківщина")

Любовна лірика Буніна

Так само чіткі, прозорі і конкретні бунінські вірші про кохання. Любовна лірика Буніна в кількісному плані невелика. Але вона відрізняється здоровою чуттєвістю, стриманістю, яскравими образами ліричних героїв і героїнь, далеких від добродушності та зайвої захопленості, що уникають пишномовності, фрази, пози.

Такі вірші «Я до неї увійшов опівночі…», «Пісня» («Я - проста дівка на баштані»), «Ми зустрілися випадково на розі…», «Самотність» та деякі інші.

Проте в ліриці Буніна, незважаючи на зовнішню стриманість, відображено різноманіття та повнота людських почуттів, багата гама настроїв. Тут і гіркота розлуки і нерозділеного кохання, і переживання страждаючої, самотньої людини.

Для поезії початку XX століття загалом характерні граничний суб'єктивізм та підвищена експресивність. Досить лірику Блоку, Цвєтаєвої, Мандельштама, Маяковського та інших поетів.

На відміну від них Буніну-поету, навпаки, властива художня скритність, стриманість у прояві почуттів та у формі їхнього вираження.

Прекрасним зразком такої стриманості є вірш «Самотність» (1903), що розповідає про долю людини, покинутої коханої.

…Мені крикнути хотілося слідом:

«Повертайся, я зріднився з тобою!»

Але для жінки минулого немає:

Розлюбила - і став їй чужим.

Що ж! Камін затоплю, питиму ...

Добре було б собаку купити!

У цьому вірші привертає увагу перш за все дивовижна простота художніх засобів, повна відсутність тропів.

Стилістично нейтральна, навмисне прозова лексика підкреслює буденність, буденність обстановки - порожня холодна дача, дощовий осінній вечір.

Бунін вживає тут лише одну фарбу – сіру. Також прості синтаксичний і ритмічний малюнки. Чітке чергування трискладових розмірів, спокійна оповідна інтонація, відсутність експресії та інверсії створюють рівний і, здавалося б, байдужий тон всього вірша.

Проте цілою низкою прийомів (відточенням, повторенням слова «один», використанням безособових дієслівних форм «мені темно», «мені крикнути хотілося», «добре собаку купити»).

Бунін підкреслює гострий душевний стримуваний біль людини, що переживає драму. Основний зміст вірша пішов, таким чином, у підтекст, сховався за навмисне-спокійним тоном.

Діапазон лірики Буніна досить широкий. Він звертається у своїх віршах до російської історії («Святогор», «Князь Всеслав», «Михайло», «Архістратиг середньовічний»), відтворює природу та побут інших країн, головним чином Сходу («Ормузд», «Есхіл», «Єрихон») , «Втеча до Єгипту», «Цейлон», «Біля берегів Малої Азії» та багато інших).

Ця лірика філософічна у своїй основі. Вдивляючись у минуле, Бунін прагне відбити вічні закони буття.

Бунін не залишав своїх поетичних дослідів все життя, але широкому колу читачів він відомий „насамперед як прозаїк, хоча поетична «жилка» виразно позначилася і в його прозових творах, де багато ліризму, емоційності, безсумнівно привнесених до них поетичним талантом письменника.

Вже ранній прозі Буніна позначилися його глибокі роздуми над сенсом життя, долі рідної країни. Його розповіді 90-х років наочно свідчать про те, що молодий прозаїк чуйно вловлював багато найважливіших сторін тогочасної дійсності.

Селянська лірика Буніна

Основні теми ранніх оповідань Буніна - зображення російського селянства і дрібномаєтного дворянства, що розоряється. Між цими темами існує найтісніший зв'язок, зумовлений авторським світосприйняттям.

Невеселі картини переселення селянських сімей намальовані їм у оповіданнях «На чужому боці» (1893) і «На край світу» (1894), безрадісне життя селянських дітей відображено в оповіданнях «Танька» (1892), «Вісті з Батьківщини». Знищує мужицьке життя, але не менш безперспективна і доля помісного дворянства («Нова дорога», «Сосни»).

Усім їм - і селянам, і дворянам - загрожує загибеллю прихід у село нового господаря життя: хамовитого, безкультурного, не знає жалю до слабких світу цього буржуа.

Не приймаючи ні способів, ні наслідків подібної капіталізації російського села, Бунін шукає ідеал у тому способі життя, коли, на думку письменника, існувала міцна кровна зв'язок мужика і поміщика.

Запустіння і виродження дворянських гнізд викликає у Буніна почуття глибокого смутку про гармонію патріархального побуту, що пішла, поступове зникнення цілого стану, що створив найбільшу національну культуру.

Аналіз оповідання «Антонівські яблука»

Особливо яскраво епітафія по старому селі, що йде в минуле, звучить у ліричному оповіданні «Антонівські яблука»(1900). Ця розповідь - один із чудових у художньому відношенні творів письменника.

Прочитавши його, Горький писав Буніну: «А ще дякую за «Яблука». Це добре. Тут Іван Бунін, як молодий Бог, заспівав. Красиво, соковито, щиро».

В «Антонівських яблуках» вражає найтонше сприйняття природи та вміння передати його у чітких зорових образах.

Хоч як ідеалізує Бунін стародворянське життя, це найголовніше у його оповіданні для сучасного читача. Почуття батьківщини, яке народжується з відчуття її неповторної, своєрідної, трохи сумної осінньої природи, незмінно виникає, коли читаєш «Антонівські яблука».

Такі епізоди збору антонівських яблук, молотьби та особливо майстерно написані сцени полювання. Ці картини органічно поєднуються з осіннім пейзажем, в описи якого проникають лякаючі Буніна прикмети нової дійсності як телеграфних стовпів, які «тільки одні становлять контраст із усім, що оточувало старосвітське гніздо тітки».

Для письменника прихід хижого володаря життя - жорстока, непереборна сила, що несе з собою загибель колишньому дворянському укладу. Перед лицем такої небезпеки цей устрій стає для письменника ще дорожчим, слабшає його критичне ставлення до темних сторін минулого, зміцнюється думка про єднання селян і поміщиків, чиї долі однаково, на думку Буніна, тепер поставлені під удар.

Багато пише Бунін у ці роки про людей похилого віку («Кастрюк», «Мелітон» та ін.), і цей інтерес до старості, заходу людського існування, пояснюється підвищеною увагою письменника до вічних проблем життя і смерті, які не переставали хвилювати його до кінця днів .

Вже в ранній творчостіБуніна проявляється його неабияка психологічна майстерність, уміння будувати сюжет і композицію, формується свій особливий спосіб зображення світу та духовних рухів людини.

Письменник, зазвичай, уникає гострих сюжетних ходів, дія у його оповіданнях розвивається плавно, спокійно, навіть уповільнено. Але це уповільнення лише зовнішня. Як і в самому житті, у творах Буніна вирують пристрасті, стикаються різні характери, зав'язуються конфлікти.

Майстер гранично деталізованого бачення світу, Бунін змушує читача сприймати навколишнє буквально всіма почуттями: зором, нюхом, слухом, смаком, дотиком, даючи волю цілому потоку асоціацій.

«Легкий холодок зорі» пахне в нього «солодко, лісом, квітами, травами», місто в морозний день «весь скрипить і верещить від кроків перехожих, від полозів мужицьких розвальнів», ставок блищить «жарко і нудно», квіти пахнуть із «жіночої» розкішшю», листя «ліплять тихим дощем, що струмує, за відкритими вікнами» і т.д.

Текст Буніна насичений складними асоціаціями та образними зв'язками. Особливо важливу роль у такому способі зображення грає художня деталь, яка розкриває авторський погляд на світ, психологічний стан персонажа, красу та складність світу.

Бунін та революція

Революцію 1905 Бунін не прийняв. Вона жахнула письменника своєю жорстокістю як з того, так і з іншого боку, анархічною свавіллям певної частини селян, проявом дикості та кривавої злості.

Похитний був міф про єднання селян і поміщиків, руйнувалися уявлення про селянина як про лагідну, смиренну істоту.

Усе це загострило інтерес Буніна до російської історії та проблем російського національного характеру, у якому тепер Бунін побачив складність і «строкатість», переплетення позитивних і негативних рис.

1919 року, вже після Жовтневої революції, він запише у своєму щоденнику: «Є два типи в народі. В одному переважає Русь, в іншому - Чудь, Меря. Але і в тому, і в іншому є страшна мінливість настроїв, образів, «хиткість», як казали за старих часів.

Народ сам сказав про себе: "З нас, як з дерева, - і кийку, і ікона", - залежно від обставин, від того, хто це дерево обробляє: Сергій Радонезький або Омелян Пугачов".

Ось ці «два типи в народі» Бунін і глибоко досліджуватиме у 1910-і роки у своїх творах «Село», «Суходіл», «Стародавня людина», «Нічна розмова», «Веселий двір», «Ігнат», «Захар Воробйов», «Іоан Ридалець», «Я все мовчу», «Князь у князях», «Худа трава» та багатьох інших, у яких, за словами автора, його займала «душа російської людини в глибокому сенсі, зображення рис психіки слов'янина» .

Аналіз оповідання «Село»

Першою серед таких творів з'явилася повість «Село» (1910), що викликала шквал суперечок і читачів, і критики.

Дуже точно оцінив сенс і значення бунінського твору Горький: «Село»,- писав він,- була поштовхом, який змусив розбите і розхитане російське суспільство серйозно замислитися вже не про мужика, не про народ, а над строгим питанням - бути чи не бути Росії ?

Ми ще не думали про Росію як про ціле, цей твір вказав нам необхідність мислити саме про всю країну, мислити історично ... Так глибоко, так історично поселення ніхто не брав ... ». «Село» Буніна - це драматичні роздуми про Росію, її минуле, сьогодення та майбутнє, про властивості історично сформованого національного характеру.

Новий підхід письменника до традиційної йому селянської теми визначив і пошуки нових засобів художньої виразності. На зміну проникливій ліриці, характерної для колишніх оповідань Буніна про селянство, в «Село» прийшла сувора, твереза розповідь, ємна, лаконічна, але водночас економно насичена зображенням буденних дрібниць сільського побуту.

Прагнення автора відобразити в повісті великий період у житті села Дурновки, що символізує, в уявленні Буніна, російське село взагалі, і ширше - всю Росію («Та вона все село»,- говорить про Росію один з персонажів повісті), - вимагало від нього і нових засад побудови твору.

У центрі оповіді - зображення життя братів Красових: землевласника і кабатника Тихона, що вибився з бідноти, і бродячого поета-самоучки Кузьми.

Очима цих людей показані всі основні події часу: російсько-японська війна, революція 1905 року, післяреволюційний період. Єдиного сюжету, що безперервно розвивається, у творі немає, повість є серією картин сільського, а частково і повітового життя, яке протягом багатьох років спостерігають Красови.

Основна фабульна лінія повісті – історія життя братів Красових, онуків кріпака. Вона перебивається багатьма вставними новелами та епізодами, що оповідають про життя Дурнівки.

Важливу роль розуміння ідейного сенсу твори грає образ Кузьми Красова. Він не лише один із головних героїв твору, а й основний виразник авторської точки зору.

Кузьма – невдаха. Він «все життя мріяв вчитися і писати», але доля його склалася так, що йому доводилося завжди займатися чужою і неприємною справою. У молодості він був торговцем-коробейником, мандрував Росією, писав статейки до газет, потім служив у свічковій лавці, був конторником і, зрештою, переїхав до брата, з яким колись жорстоко посварився.

Тяжким гнітом лягають на душу Кузьми і свідомість безцільно прожитого життя, і безрадісні картини навколишньої дійсності. Все це спонукає його міркувати про те, хто винен у подібному устрої життя.

Погляд на російський народ та його історичне минуле вперше висловлено у повісті вчителем Кузьми – міщанином Балашкіним. Балашкін вимовляє слова, які змушують згадати знаменитий «мартиролог» Герцена: «Боже милостивий! Пушкіна вбили, Лермонтова вбили, Писарєва втопили... Рилєєва вдавили, Полежаєва в солдати, Шевченка на 10 років у солдати законопатили... Достоєвського до розстрілу тягали, Гоголь з глузду з'їхав... А Кольцов, Решетников, Нікітін, Помяловський, Левітов?».

Список кращих представників нації, що тимчасово пішли з життя, підібраний на рідкість переконливо, і у читача є всі підстави розділити обурення Балашкіна проти такого стану речей.

Але кінець тиради несподівано переосмислює все сказане: «Ох, чи є ще така країна у світі, такий народ, будь він тричі проклятий?». Кузьма гаряче заперечує: «Такий народ! Великий народ, а не «такий», дозвольте вам помітити… Адже письменники ці - діти цього народу».

Але Балашкін по-своєму визначає поняття «народ», ставлячи поруч із Платоном Каратаєвим і Разуваева з Колупаєвым, і Салтичиху, і Карамазова з Обломовим, і Хлестакова, і Ноздрева. Згодом, редагуючи повість для зарубіжного видання, Бунін вніс у першу репліку Балашкіна такі характерні слова: «Скажеш, уряд винен? Адже з холопу і пан, по Сеньці і шапка». Такий погляд на народ стає надалі визначальним і для Кузьми. Його схильний поділити і сам автор.

Не менше значення має у повісті образ Тихона Красова. Син кріпака, Тихін розбагатів на торгівлі, відкрив шинок, а потім купив у зубожілого нащадка своїх колишніх панів імениці Дурновку.

З колишнього жебрака сироти вийшов господар, гроза всього повіту. Суворий, жорсткий у поводженні з прислугою та мужиками, він уперто йде до своєї мети, багатіє. «Лют! Зате й господар», - кажуть про Тихона дурнівці. Почуття господаря справді - головне в Тихоні.

Кожен ледар викликає в ньому гостре почуття ворожості: «У працівники б цього ледаря!» Проте всепоглинаюча пристрасть накопичення заслонила від нього різноманіття життя, спотворила почуття.

«Живемо - не мотаємо, потрапиш - обернемо», - улюблена його приказка, що стала керівництвом до дії. Але з часом він починає відчувати марність своїх зусиль і всього прожитого життя.

Зі скорботою в душі він зізнається Кузьмі: «Пропало моє життя, братку! Була в мене, розумієш, куховарство німа, подарував я їй, дуре, хустку закордонну, а вона взяла та й виснажила його навиворіт… Розумієш? Від дурниці та від жадібності. Шкода в наявності по буднях носити, - свята, мовляв, дочекаюся, - а прийшло свято - лахміття одні залишилися ... Так от і я ... з життям своїм ».

Цей зношений комір-навиворіт хустку - символ безцільно прожитого життя не тільки Тихона. Він поширюється і його брата - невдаху Кузьму, і темне існування багатьох селян, зображених у повісті.

Ми знайдемо тут чимало похмурих сторінок, де показано темряву, забитість, невігластво селян. Такий Сірий, чи не найбідніший мужик у селі, який так і не вибився з потреби, проживши весь свій вік у маленькій курній хаті, швидше схожій на барліг.

Такі епізодичні, але яскраві образи вартових з поміщицької садиби, які страждають на хвороби від вічного недоїдання і убогого існування.

Але хто ж винен у цьому? Це питання, над яким б'ються і автор, та його центральні герої. «З кого стягувати? – питає Кузьма. – Нещасний народ, насамперед – нещасний!..». Але це твердження відразу спростовується протилежним ходом думок: «Так, але хто винен у цьому? Сам народ!».

Тихін Красов дорікає братові в протиріччях: «Ну, вже ти нічого не знаєш. Сам же довбаєш: нещасний народ, нещасний народ! А тепер – тварина». Кузьма і справді розгублений: «Нічого не розумію: чи то нещасний, чи то…», але схиляється все-таки (ас ним і автор) до висновку про «винність».

Взяти знову того ж таки Сірого. Маючи три десятини землі, він не може і не хоче її обробляти і воліє жити в злиднях, віддаючись пустим думкам, що, може, багатство саме припливе до нього в руки.

Бунін особливо не сприймає надії дурнівців на милості революції, яка, за їхніми словами, дасть їм можливість «не орати, не косити – дівкам жамки носити».

Хто ж у бунінському розумінні є «рушійною силою революції»? Один із них - син селянина Сірого, бунтівник Дениска. Цього молодого ледаря поманив до себе місто. Але він не прижився і там, і через якийсь час повертається назад до жебрака з порожньою торбинкою та з кишенями, набитими книгами.

Але що це за книги: пісенник «Маруся», «Дружина-розпусниця», «Невинна дівчина в ланцюгах насильства» та поруч із ними – «Роль пролетаріату («проталеріату», як вимовляє Дениска) у Росії».

Вкрай сміховинні та карикатурні власні письмові вправи Дениски, які він залишає Тихонові, викликавши в того репліку: «Ну й дурень, вибач, Господи». Дениска не лише дурний, а й жорстокий.

Він «смертним боєм» б'є свого батька лише за те, що той обдер на цигарки стелю, яку Дениска обклеїв газетами та картинками.

Однак у повісті є і світлі народні характери, намальовані автором із явною симпатією. Не позбавлений, наприклад, привабливості образ селянки Однодворки.

У сцені, коли Кузьма бачить Однодвірку вночі, що носить із залізниці щити, які вона використовує на паливо, ця спритна і суперечка селянка чимось нагадує сміливих і волелюбних жінок із народу в ранніх оповіданнях Горького.

З глибоким співчуттям і симпатією намальований Буніним і образ вдови Пляшечки, яка приходить до Кузьми диктувати листи синові Миші, який забув її. Значної сили та виразності досягає письменник у зображенні селянина Іванушки.

Цей глибокий старець, який твердо вирішив не піддаватися смерті і відступає перед нею тільки тоді, коли дізнається, що для нього, тяжкохворого, вже заготовлений родичами труна, постать воістину епічна.

У зображенні цих персонажів чітко видно симпатії до них як самого автора, і одного з головних героїв повісті - Кузьми Красова.

Але особливо повно виражені ці симпатії по відношенню до персонажа, який проходить через всю повість і є першорядним інтересом для розуміння позитивних ідеалів автора.

Це селянка на прізвисько Молода. Вона виділяється з маси дурнівських жінок насамперед своєю красою, про яку Бунін не раз говорить у повісті. Але краса Молодий постає під пером автора як попрана краса.

Молоду, дізнаємося ми, «щодня і щоноч» б'є чоловік Родька, її б'є Тихон Красов, її, оголену, прив'язують до дерева, її нарешті віддають заміж за потворного Дениска. Образ Молодий – це образ-символ.

Молода у Буніна - втілення зруйнованої краси, добра, працьовитості, вона - узагальнення світлих і добрих початків селянського життя, символ молодої Росії (ця узагальненість дається взнаки вже у прізвисько її - Молода). "Село" Буніна - це і повість-попередження. Вона не випадково закінчується весіллям Дениски та Молодий. У бунінському зображенні це весілля нагадує похорон.

Фінал повісті безпорадний: на вулиці вирує завірюха, і весільна трійка летить невідомо куди, «в темну каламут». Образ хуртовини - теж символ, що означає кінець тієї світлої Росії, яку уособлює Молода.

Так цілим рядом символічних епізодів і картин Бунін попереджає, що може статися з Росією, якщо вона «заручиться» з бунтівниками, подібними до Дениска Сірого.

Пізніше Бунін писав своєму приятелю, художнику П. Нілусу, про те, що сталася з Росією внаслідок лютневого та Жовтневого переворотів трагедію, він передбачив ще в повісті «Село».

За повістю «Село» пішла ціла низка оповідань Буніна про селянство, що продовжують і розвивають думки про «строкатість» національного характеру, що зображають «російську душу, її своєрідні сплетення».

З симпатією малює письменник людей добрих і щедрих серцем, працьовитих та турботливих. Носії ж анархічних, бунтарських начал, люди свавільні, жорстокі, ледачі викликають у нього постійну антипатію.

Іноді сюжети бунінських творів будуються на зіткненні цих двох початків: доброго та злого. Один з найхарактерніших у цьому відношенні творів - повість «Веселий двір», де контрастно зображені два персонажі: смиренна, що прожила гірке життя, працьовита селянка Анісся та її душевно черствий, недолугий син, «пустоболт» Єгор.

Довготерпіння, доброта, з одного боку, і жорстокість, анархічність, непередбачуваність, свавілля, з іншого - такі два початку, два категоричні імперативи російського національного характеру, як його розумів Бунін.

Найважливіші у бунінській творчості позитивні народні характери. Поряд із зображенням тупої покірності (оповідання «Лічарда», «Я все мовчу» та інші) у творах 1911 -1913 років з'являються персонажі, у яких смирення іншого плану, християнське.

Це люди лагідні, багатотерплячі і водночас привабливі своєю добротою; душевним теплом, красою внутрішньої подоби. У непоказному, приниженому, здавалося б, людині виявляється мужність, моральна стійкість («Цвіркун»).

Дрімучій відсталості протистоїть глибока духовність, розум, неабиякий творчий талант (Лірник Родіон, Хороших кровей). Значним у цьому плані є оповідання «Захар Воробйов» (1912), про яке автор повідомляв письменнику Н. Д. Телешову: «Він мене захистить».

Його герой - селянський богатир, володар величезних, але невиявлених можливостей: спраги подвигу, туги за незвичайним, велетенської сили, душевного благородства.

Бунін відверто милується своїм персонажем: його красивою, одухотвореною особою, відкритим поглядом, статтю, силою, добротою. Але цей богатир, людина благородної душі, що горить бажанням зробити щось добре людям, так і не знаходить застосування своїм силам і вмирає безглуздо і безглуздо, випивши на суперечку чверть горілки.

Щоправда, Захар – унікум серед «дрібного народу». «Є ще один подібний до мене,— говорив він часом,— та той далеко, під Задонськом». Але «в старому, кажуть, було багато таких, як він, та перекладається ця порода».

В образі Захара символізовані невичерпні сили, що таяться в народі, але ще не прийшли в потрібний рух. Примітна суперечка про Росію, яку ведуть Захар та його випадкові товариші по чарці.

Захару запали в цій суперечці слова "у нас дуб дуже великий виріс ...", в яких він відчув чудовий натяк на можливості Росії.

Одне з найпримітніших у плані оповідань Буніна-«Худа трава» (1913). З проникливою людяністю розкривається тут духовний світнаймита Аверкія.

Тяжко захворівши після 30 років наполегливої праці, Аверкій поступово йде з життя, але сприймає смерть як людина, яка виконав своє призначення в цьому світі, проживши життя чесно і гідно.

Письменник докладно показує прощання свого персонажа з життям, його відчуження від усього земного і суєтного та сходження до великої та світлої правди Христа. Аверкий шлях Буніну тим, що, проживши довге життя, не став рабом користолюбства і наживи, не озлобився, не спокусився користю.

Своєю чесністю, м'якістю, добротою Аверкий найбільш близький до бунінського уявлення про той тип російської простої людини, який особливо поширений був у Стародавній Русі.

Не випадково, епіграфом до збірки «Іоан Ридалець», куди увійшов і оповідання «Худа трава», Бунін обрав слова Івана Аксакова «Не пройшла ще давня Русь». Але своїм змістом і ця розповідь, і вся збірка звернена не до минулого, а до сьогодення.

Аналіз повісті «Суходіл»

У 1911 році письменник створює одне з найбільших своїх творів дожовтневого періоду - повість «Суходіл», названу Горьким «панахидою» за дворянським класом, панахидою, яку Бунін «незважаючи на гнів, на презирство до безсилих померлих, відслужив все-таки. жалістю до них».

Як і «антонівські яблука», повість «Суходіл» написана від першої особи. За своїм духовним виглядом бунінський оповідач із «Суходола» - все та ж людина, що сумує за колишньою величчю поміщицьких садиб.

Але на відміну від «Антонівських яблук» Бунін у «Суходолі» не тільки жалкує про дворянські гнізда, що гинуть, а й відтворює суходілські контрасти, безправ'я дворових і самодурство поміщиків.

У центрі оповіді – історія дворянської родини Хрущових, історія її поступової деградації.

У Суходолі, пише Бунін, творилися страшні речі. Старого пана Петра Кириловича було вбито своїм незаконнонародженим сином Гераською, його дочка Антоніна збожеволіла від нерозділеного кохання.

Друк виродження лежить і останніх представниках роду Хрущових. Вони зображуються людьми, що розтеряли не тільки зв'язки із зовнішнім світом, а й родинні зв'язки.

Картини суходольської життя даються в повісті через сприйняття колишньої фортечної Наталії. Отруєна філософією покірності та смиренності, Наталя не піднімається не лише до протесту проти панського свавілля, а й навіть до простого засудження дій своїх господарів. Але вся її доля – обвинувальний акт проти власників Суходолу.

Коли вона була ще дитиною, її батька віддали за провини в солдати, а мати померла від розриву серця, боячись покарання за те, що індичат, яких вона пасла, перебило градом. Залишившись сиротою, Наталя стає іграшкою в руках панів.

Вона ще дівчиськом на все життя покохала молодого господаря Петра Петровича. Але він мало того, що відхльостав її арапником, коли вона йому «попалася раз під ноги», але й з ганьбою заслав у глухе село, звинувативши в крадіжці дзеркальця.

За своїми художніми особливостями «Суходіл» більш ніж будь-який інший твір Буніна-прозаїка цих років близький до бунінської поезії. Жорстку та різку манеру оповіді, характерну для «Села», змінює в «Суходоле» м'яка лірика спогадів.

У чималій мірі ліричному звучанню твору сприяє те, що у розповідь включено голос автора, коментує і доповнює своїми спостереженнями оповідання Наталії.

1914-1916 роки – надзвичайно важливий етап творчої еволюції Буніна. Це час остаточного оформлення його стилю та світосприйняття.

Його проза стає ємною і витонченою у своїй художній досконалості, філософської - за змістом та значенням. Людина в розповідях Буніна цих років, не втрачаючи своїх побутових зв'язків з навколишнім світом, одночасно включається письменником у Космос.

Цю філософську ідею Бунін пізніше чітко сформулює у книзі «Звільнення Толстого»: «Людина повинна усвідомлювати в собі свою особистість не як щось протилежне світові, бо як малу частину світу, величезного і вічно живого».

Ця обставина, на думку Буніна, ставить людину в складну ситуацію: з одного боку, вона є частиною нескінченного і вічного життя, з іншого - людське щастя тендітним і ілюзорним перед незбагненними космічними силами.

Цією діалектичною єдністю двох протилежних аспектів світосприйняття визначається основний зміст бунінської творчості цього часу, що розповідає одночасно і про величезне щастя жити, і про споконвічний трагізм буття.

Бунін значно розширює спектр своєї творчості, звертаючись до зображення далеких від Росії держав і народів. Ці твори стали результатом численних подорожей письменника країни Близького Сходу.

Але не приваблива екзотика спричиняла письменника. З великою майстерністю зображуючи природу та побут далеких країв, Бунін насамперед цікавиться проблемою «людина та світ». У вірші 1909 «Собака» він зізнавався:

Я людина: як Бог, я приречений

Пізнати тугу всіх країн та всіх часів.

Ці настрої чітко позначилися на бунінських шедеврах 1910-х років - оповіданнях «Брати» (1914) і «Пан із Сан-Франциско» (1915), об'єднаних загальною концепцією життя.

Ідею цих творів автор сформулював епіграфом до «Пан із Сан-Франциско»: "Горе тобі, Вавилон, місто міцне" - ці страшні слова Апокаліпсису невідступно звучали в моїй душі, коли писав "Братів" і задумував "Пана з Сан-Франциско", за кілька місяців до війни", - зізнавався письменник.

Володіла Буніним у роки гостре відчуття катастрофічності світу, космічного зла сягає тут апогею. Але водночас поглиблюється і неприйняття письменником соціального зла.

Діалектичному зображенню цих двох зол, що тяжіють над людиною, Бунін підпорядковує всю образну систему творів, що характеризується яскраво вираженою двоплановістю.

Пейзаж в оповіданнях - не лише тло та місце дії. Це водночас і конкретне втілення того космічного життя, якому фатально підпорядкована людська доля.

Символами космічного життя виступають у них образи лісу, в якому «все ганялося один за одним, раділо короткою радістю, винищуючи один одного», і особливо океану – «бездонної глибини», «хисткої хляби», «про яку так жахливо говорить Біблія».

Джерело невлаштованості, катастрофічності, крихкості життя письменник одночасно бачить і в соціальному злі, яке персоніфіковане в його оповіданнях в образах англійця-колонізатора та американського бізнесмена.

Трагізм ситуації, зображеної в оповіданні «Брати», підкреслює епіграф до цього твору, взятий з буддійської книги «Сутта Ніпата»:

Поглянь на братів, які б'ють один одного.

Я хочу говорити про смуток.

Він визначає тональність оповідання, інкрустованого вигадливою в'яззю східного стилю. Оповідання про один день із життя юного цейлонського рикші, що наклав на себе руки, тому що багаті європейці відібрали у нього кохану, звучить в оповіданні «Брати» як вирок жорсткості та егоїзму.

З ворожістю малює письменник одного з них, англійця, для якого характерна нещадність, холодна жорстокість. «В Африці,- цинічно зізнається він,- я вбивав людей, в Індії, пограбованої Англією, а значить, частково і мною, бачив тисячі вмираючих з голоду, в Японії купував дівчаток у місячні дружини, у Китаї бив палицею по головах беззахисних мавпоподібних старих людей , на Яві та на Цейлоні до передсмертного хрипу заганяв рикш ... ».

Гіркий сарказм чутний у назві оповідання, в якому один «брат», що знаходиться на вершині соціальних сходів, до напівсмерті заганяє і штовхає на самогубство іншого, що тулиться біля її підніжжя.

Але й життя англійця-колонізатора, будучи позбавлена високої внутрішньої мети, постає у творі безглуздим, тому теж фатально приреченим. І лише у фіналі життя до нього приходить прозріння.

У болісно збудженому стані викриває він духовну спустошеність своїх цивілізованих сучасників, говорить про жалюгідне безсилля людської особистості у тому світі, «де кожен або вбивця, або вбивається»: «Ми ж підносимо нашу Особу понад небо, ми хочемо зосередити в ній весь світ, там не говорили про майбутнє всесвітнє братерство і рівність, - і ось тільки в океані ... відчуваєш, як тане, розчиняється людина в цій чорноті, звуках, запахах, в цьому страшному Всеєдиному, тільки там розуміємо а слабкою мірою, що означає ця наша особистість » .

У цей монолог Бунін безсумнівно вклав своє сприйняття сучасного життя, яке роздирається трагічними протиріччями. Саме в такому сенсі треба розуміти слова дружини письменника В. Н. Муромцева-Буніна: «Те, що відчував його (Буніна.- А. Ч.) англієць у «Братах», автобіографічно».

Прийдешню загибель світу, в якому «від віку переможець міцною п'ятою стоїть на горлі переможеного», в якому безжально зневажаються моральні закони людського братства, символічно віщує у фіналі оповідання давня східна легенда про ворона, який жадібно накинувся на тушу мертвого слона і з нею далеко у морі.

Аналіз оповідання «Пан із Сан-Франциско»

Гуманістична думка письменника про порочність і гріховність сучасної цивілізації ще більш гостро виражена в оповіданні «Пан із Сан-Франциско».

Цікавою є вже поетика назви твору. Герой оповідання – не людина, а саме «пан». Але він – пан із Сан-Франциско. Точним позначенням національної приналежності персонажа Бунін висловив своє ставлення до американських бізнесменів, які вже тоді були синонімом антигуманізму і бездуховності.

«Пан із Сан-Франциско» - це притча про життя та смерть. І в той же час розповідь про те, хто живий, був уже духовно мертвий.

Герой оповідання свідомо не наділений автором ім'ям. Нічого особистісного, духовного немає в цій людині, яка все життя присвятила примноженню свого статку і перетворилася на п'ятдесят вісім років на зразок золотого ідола: «Сухий, невисокий, неладно скроєний, але міцно пошитий… Золотими пломбами блищали його великі зуби, старою Лиса голова".

Позбавлений будь-яких людських почуттів, американський бізнесмен сам далекий від усього навколишнього. Навіть природа Італії, куди він їде відпочити і насолодитися «любов'ю молоденьких неаполітанок – нехай навіть не зовсім безкорисливо», зустрічає його непривітно і холодно.

Все, що оточує його, мертве і згубне, усьому він несе смерть і тлін. Прагнучи надати окремому випадку велике соціальне узагальнення, показати владу золота, що знеособлює людину, письменник позбавляє свого персонажа індивідуальних ознак, перетворюючи його на символ бездуховності, ділення та практикицизму.

Впевнений у правильності вибору життєвого шляху, пан із Сан-Франциско, якого ніколи не відвідувала думка про смерть, раптово вмирає у дорогому каприйському готелі.

Це демонструє крах його ідеалів і принципів. Сила і могутність долара, якому американець поклонявся все життя і який він перетворив на самоціль, виявилися примарними перед смертю.

Символічний і сам корабель, на якому бізнесмен їхав розважитись до Італії і який везе його, вже мертвого, у ящику з-під содової, назад до Нового Світу.

Пароплав, що пливе серед безкрайнього океану, - це мікромодель того світу, де все побудовано на продажності і фальші (чого варта, наприклад, красива молода пара, найнята зображати закоханих), де знемагають від тяжкої праці та приниження прості люди праці та проводять час у розкоші та веселощі сильні світу цього: «…у смертній тузі стогнала задушена туманом сирена, мерзли від холоднечі і шаліли від непосильної напруги уваги вахтові на своїй вежі, похмурим і спекотним надрам пекла, її останньому, дев'ятому колу була подібна до підводної утроби пароплава… а тут, , безтурботно закидали ноги на ручки крісел, цідили коньяк і лікери, плавали в хвилях пряного диму, в танцювальному залі все сяяло і виливало світло, тепло і радість, пари то кружляли у вальсах, то вигиналися в танго - і музика наполегливо, в якій- то солодко-безсоромного смутку благала все про одне, все про те ж…».

У цьому ємному та змістовному періоді чудово передано ставлення автора до життя тих, хто населяє цей Ноїв ковчег.

Пластична ясність зображуваного, різноманіття фарб і зорових вражень,- те, що завжди притаманне художньому стилю Буніна, але у названих оповіданнях набуває особливої виразності.

Особливо велика в «Пан з Сан-Франциско» роль деталі, в якій через приватне, конкретне, побутове просвічують загальні закономірності, міститься велике узагальнення.

Так, сцена переодягання до обіду пана з Сан-Франциско дуже конкретна і водночас має характер символічного передвістя.

Письменник детально живописує, як герой оповідання затискує себе в костюм, що сковує «міцне старече тіло», застібає «що здавив горло надмірно тугий комірець», болісно ловить запонку, «міцно кусала в'ялу шкірку в заглибленні під кадиком».

За кілька хвилин пан помре від ядухи. Костюм, в який одягається персонаж, - це зловісний атрибут фальшивого існування, як і корабель "Атлантида", як і весь цей "цивілізований світ", уявні цінності якого не сприймає письменник.

Розповідь «Пан із Сан-Франциско» завершується тією ж картиною, з якої починався: гігантська «Атлантида» здійснює свій шлях назад по океану космічного життя. Але ця кільцева композиція аж ніяк не означає згоду письменника з думкою про вічний і незмінний кругообіг історії.

Цілою системою образів-символів Бунін стверджує якраз протилежне - неминучу загибель світу, що загруз у егоїзмі, продажності та бездуховності. Про це свідчать і епіграф до розповіді, що проводить паралель між сучасним життям та сумним підсумком стародавнього Вавилону, та назва корабля.

Давши кораблю символічну назву «Атлантида», автор орієнтував читача на пряме зіставлення пароплава - цього світу в мініатюрі - з античним материком, який безслідно зник у безодні вод. Довершує цю картину образ Диявола, який стежить зі скель Гібралтара за кораблем, що йде в ніч: сатана «править бал» на кораблі людського життя.

Розповідь «Пан із Сан-Франциско» написано в період першої світової війни. І досить чітко характеризує настрої письменника цього часу.

Війна змусила Буніна ще пильніше вдивитись у глибини людської натури, у тисячолітню історію, відзначену деспотизмом, насильством, жорстокістю. 15 вересня 1915 Бунін писав П. Нілусу: «Не пригадаю такої тупості і пригніченості душевної, в якій давно перебуваю ...

Війна і нудить, і мучить, і турбує. Та й інше багато теж». Власне про першу світову війну у Буніна творів майже немає, якщо не вважати оповідань «Остання весна» та «Остання осінь», де ця тема знаходить певне висвітлення.

Бунін писав не стільки про війну, скільки, кажучи словами Маяковського, «писав війною», оголюючи у своїй передреволюційній творчості трагізм і навіть катастрофічність буття.

Аналіз оповідання «Сни Чанга»

Характерний у цьому плані та розповідь Буніна 1916 року "Сни Чанга".Пес Чанг обраний письменником як центральний персонаж зовсім не з бажання викликати добрі і ніжні почуття до тварин, чим зазвичай керувалися письменники-реалісти XIX століття.

Бунін з перших рядків свого твору перекладає розповідь у план філософських роздумів про таємниці життя, про сенс земного існування.

І хоча автор точно вказує місце дії - Одесу, докладно описує горище, на якому живе Чанг зі своїм господарем - відставним капітаном, що спився, на рівних правах з цими картинами входять в розповідь спогади, сни Чанга, надаючи твору філософський аспект.

Контраст між картинами колишнього щасливого життя Чанга зі своїм господарем і теперішнім їх жалюгідним прозябанням - це конкретне вираження суперечки двох життєвих правд, про існування яких ми дізнаємося на початку оповідання.

«Було колись дві правди на світі, які постійно змінювали один одного,-пише Бунін,- перша та, що життя надзвичайно прекрасна, а інша - що життя мислиме лише для божевільних. Тепер капітан стверджує, що є, була і на віки віків буде тільки одна правда, остання…». Що це за правда?

Про неї капітан каже своєму Другу художнику: «Друже мій, я бачив всю земну кулю - життя скрізь таке! Все це брехня і нісенітниця, ніби живуть люди: немає в них ні Бога, ні совісті, ні розумної мети існування, ні любові, ні дружби, ні чесності, - немає навіть простої жалості.

Життя – нудний зимовий день у брудному шинку, не більше…». Чанг сутнісно схиляється до висновків капітана.

Наприкінці розповіді вмирає капітан, що спився, осиротілий Чанг потрапляє до нового господаря - художника. Але думки його спрямовані до останнього господаря - Бога.

«У цьому світі має бути тільки одна правда, - третя, - пише автор, - а яка вона - про те знає той останній. Хазяїн, до якого вже незабаром має повернутися Чанг». Таким висновком завершується розповідь.

Він не залишає жодних надій на можливість перебудови земного життя відповідно до законів першої, світлої правди і сподівається на третю, вищу, неземну правду.

Вся розповідь пронизує почуття трагізму життя. Раптовий перелом у житті капітана, що привів його до загибелі, стався через зраду дружини, яку він любив.

Але дружина, по суті, не винна, вона навіть не погана, навпаки, вона прекрасна, вся справа в тому, що так зумовлено долею, і від цього нікуди не втечеш.

Одне з найбільш дискусійних питань бунінознавства – питання про позитивні устремління письменника передреволюційних років. Що ж протиставляє Бунін – і чи протиставляє – загальному трагізму буття, катастрофічності життя?

Бунінська концепція життя знаходить своє вираження у формулі про дві правда з «Снів Чанга»: «життя неймовірно прекрасне» і в той же час «життя мислиме лише для божевільних».

Ця єдність протилежностей – світлий і фатально похмурий погляд на світ – співіснують у багатьох творах Буніна 10-х років, визначаючи своєрідний «трагічний мажор» їхнього ідейного змісту.

Засуджуючи нелюдяність бездуховного егоїстичного світу, Бунін протиставляє йому мораль простих людей, котрі живуть важким, але морально здоровим, трудовим життям. Такий старий рикша з розповіді «Брати», «рухливий любов'ю не для себе, а сім'ї, для сина хотів щастя того, що не судилося, не далося йому самому».

Похмурий колорит розповіді в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» поступається місцем просвітленому, коли мова заходить про простих людей Італії:

про старого-човняра Лоренцо, «безтурботного гуляка і красеня», знаменитого у всій Італії, про коридорного примхливого готелю Луїджі і особливо про двох абруцьких горян, що віддають «покірно радісні хвали Діві Марії»: «йшли вони - і ціла країна, радісна , сонячна, тяглася над ними».

І в характері простої російської людини Бунін наполегливо шукає в ці роки позитивного початку, не уникаючи зображення його «строкатості». З одного боку, він із нещадною тверезістю реаліста продовжує показувати «дрімотність сільського життя».

А з іншого - зображує те здорове, що пробивається у російському селянині крізь товщу невігластва та темряви. У оповіданні «Весняний вечір» (1915) неосвічений і хмільний чоловік убиває заради грошей жебрака старого.

І це акт відчаю людини, коли «хоч з голоду дбати». Здійснивши злочин, він усвідомлює весь жах скоєного і кидає ладанку з грошима.

Поетичний образ юної селянської дівчини Параші, чиє романтичне кохання було грубо розтоптане хижим і жорстоким міщанином Ніканором, створює Бунін в оповіданні «При дорозі»(1913).

Мають рацію дослідники, що підкреслюють поетичну, фольклорну основу образу Параші, що уособлює світлі сторони російського народного характеру.

Велика роль виявленні життєстверджуючих початків життя належить у розповідях Буніна природі. Вона - моральний каталізатор світлих, оптимістичних характеристик буття.

У оповіданні «Пан із Сан-Франциско» природа оновлюється та очищується після смерті американця. Коли корабель із тілом багатого янкі покинув Капрі, «на острові, наголошує автор — запанували мир і спокій».

Нарешті, песимістичний прогноз на майбутнє долається у розповідях письменника апофеозом кохання.

Бунін сприймав світ у нерозкладній єдності його контрастів, у його діалектичній складності та суперечливості. Життя є і щастя, трагедія.

Найвищим, таємничим і піднесеним проявом цього життя є для Буніна любов. Але кохання у Буніна - пристрасть, і в цій пристрасті, що є вершинним проявом життя, згорає людина. У муці, стверджує письменник, є блаженство, а щастя настільки пронизливе, що схоже на страждання.

Аналіз оповідання «Легке дихання»

Показовою в цьому плані є бунінська новела 1916 року. "Легке дихання".Це виконане високого ліризму розповідь про те, як розквітаюче життя юної героїні - гімназистки Олі Мещерської - була несподівано перервана моторошною і здавалося б незрозумілою катастрофою.

Але в цій несподіванці – смерті героїні – була своя фатальна закономірність. Щоб оголити і виявити філософську основу трагедії, своє розуміння любові як величезного щастя і водночас величезної трагедії, Бунін своєрідно будує свій твір.

Початок розповіді містить у собі звістку про трагічну розв'язку сюжету: «На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий…».

У нього «вроблений… опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, вражаюче живими очима».

Потім починається плавне ретроспективне оповідання, повне тріумфальної радості життя, яке автор уповільнює, стримує епічними подробицями: дівчинкою Оля Мещерська «нічим не виділялася в натовпі коричневих гімназичних сукень… Потім вона стала розквітати… не щодня, а щогодини. …Ніхто так не танцював на балах, як Оля Мещерська, ніхто не бігав так на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не доглядали стільки, скільки її.

Останню свою зиму Оля Мещерська зовсім збожеволіла від веселощів, як говорили в гімназії…». І ось одного разу, на великій перерві, коли вона вихором носилася по шкільній залі від першокласниць, що захоплено ганялися за нею, її несподівано покликали до начальниці гімназії. Начальниця вимовляє їй за те, що вона не гімназична, а жіноча зачіска, що вона носить дорогі туфлі та гребені.

"Ви вже не дівчинка ... але і не жінка, - роздратовано каже Олі начальниця, - ... ви зовсім не берете до уваги, що ви поки що тільки гімназистка ...". І тут починається різкий фабульний перелом.

У відповідь Оля Мещерська вимовляє знаменні слова: «Вибачте, мадам, ви помиляєтеся: я жінка. І винний у цьому знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат – Олексій Михайлович Малютін. Це сталося минулого літа на селі».

У цей момент найвищого читацького інтересу сюжетна лінія різко обривається. І не заповнюючи нічим паузу, автор вражає нас новою приголомшливою несподіванкою, зовні ніяк не пов'язаною з першою словами про те, що Олю застрелив козачий офіцер.

Все те, що призвело до вбивства, що повинно, здавалося б, складати сюжет оповідання, викладається в одному абзаці, без подробиць і без будь-якого емоційного забарвлення - мовою судового протоколу: «Офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерська заманила його, була близька до нього , заприсяглася бути його дружиною, а на вокзалі, в день вбивства, проводжаючи його до Новочеркаська, раптом сказала йому, що вона й не думала ніколи любити його ... ».

Автор не дає жодного психологічного мотивування цієї історії. Більше того, в той момент, коли увага читача привертається до цього - найголовнішого сюжетного русла (зв'язок Олі з офіцером та її вбивство), автор обриває його і позбавляє очікуваного ретроспективного викладу.

Розповідь про земний шлях героїні закінчено - і в цей момент у розповідь вривається світла мелодія Олі - дівчинки, сповненої щастя, очікування кохання.

Класна дама Олі, перестигла дівчина, яка ходить кожне свято на могилу своєї учениці, згадує, як одного разу вона мимоволі підслухала розмову Олі з її подругою. «Я в одній татовій книзі, – розповідає Оля, прочитала, яка краса має бути у жінки.

Чорні, киплячі смолою очі, чорні, як ніч, вії, ніжно граючий рум'янець, тонкий стан, довший за звичайну руку… маленька ніжка, похилі плечі… але головне, чи знаєш що? - Легке дихання! Адже воно в мене є, - ти послухай, як я зітхаю, - правда, є?».

Так судорожно, з різкими зламами викладається фабула, де багато залишається непроясненим. З якою метою Бунін навмисно не дотримується тимчасової послідовності подій, і головне, порушує між ними причинно-наслідковий зв'язок?

Щоб наголосити на головній філософській думці: Оля Мещерська загинула не тому, що життя зіштовхнуло її спочатку зі «старим ловеласом, а потім із грубим офіцером. Тому і не дано сюжетного розвитку цих двох любовних зустрічей, що причини могли отримати дуже вже конкретне, житейське пояснення і забрати читача від головного.

Трагічність долі Олі Мещерської у ній самій, у її чарівності, у її органічній злитості з життям, у повній підпорядкованості її стихійним поривам – благостним та катастрофічним водночас.

Оля була спрямована до життя з такою шаленою пристрастю, що будь-яке зіткнення з нею мало призвести до катастрофи. Перенапружене очікування граничної повноти життя, любові як вихору, як самовіддачі, як «легкого дихання» призвело до катастрофи.

Оля згорів, як нічний метелик, який шалено кинувся до спалюючого вогню кохання. Не кожному дане таке почуття. Лише тим, хто має легке дихання - шалене очікування життя, щастя.

«Тепер це легке дихання, — підсумовує Бунін, — знову розвіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі».

Аналіз книги «Окаяні дні»

Лютневу, та був і Жовтневу революцію Бунін не прийняв. 21 травня 1918 р. він виїхав із дружиною з Москви на південь і протягом майже двох років жив спочатку у Києві, а потім в Одесі.

Обидва ці міста були ареною запеклої громадянської війни і не раз переходили з рук до рук. В Одесі в бурхливі та грізні місяці 1919 Бунін пише свій щоденник - своєрідну книгу, названу ним «Окаянні дні».

Бунін побачив і відбив громадянську війну лише з одного боку - з боку червоного терору. Але про білий терор ми знаємо достатньо. На жаль, червоний терор був такою самою реальністю, як і білий.

У цих умовах гасла свободи, братерства, рівності сприймалися Буніним як «знущальна вивіска», тому що виявилися обагріні кров'ю багатьох сотень і тисяч, часто ні в чому не винних людей.

Ось кілька бунінських записів: «Приїхав Д.- втік із Сімферополя. Там, каже, невимовний жах, солдати та робітники ходять прямо по коліно в крові.

Якогось старого-полковника засмажили живцем у паровозній топці... грабують, гвалтують, капослять у церквах, вирізають ремені з офіцерських спин, вінчають із кобилами священиків... У Києві... вбито кілька професорів, серед них знаменитий діагност Яновський». «Вчора було екстрене засідання виконкому.

Фельдман запропонував «використовувати буржуїв замість коней для перевезення тягарів». І так далі. Бунінський щоденник рясніє подібними записами. Багато чого тут, на жаль, не вигадка.

Свідчення тому – не один щоденник Буніна, а й листи Короленка до Луначарського та горьківські «Несвоєчасні думки», шолохівський «Тихий Дон», епопея І. Шмельова «Сонце мертвих» та багато інших творів та документів часу.

У своїй книзі Бунін характеризує революцію як розв'язання найнижчих і диких інстинктів, як кривавий пролог до невичерпних лих, які очікують на інтелігенцію, народ Росії, країну в цілому.

«Наші діти, онуки,- пише Бунін,- не в змозі навіть уявити собі ту Росію... воістину казково-багату і з казковою швидкістю процвітаючу, в якій ми колись (тобто вчора) жили, яку ми не цінували, не розуміли,- всю цю міць, складність, багатство, щастя ... ».

Подібними ж почуттями, думками та настроями пройняті публіцистичні та літературно-критичні статті, нотатки та записники письменника, лише недавно вперше опубліковані в нашій країні (зб. «Великий дурман», М., 1997).

Еміграція Буніна

В Одесі перед Буніним постало неминуче питання: що робити? Бігти з Росії або, попри все, залишитися. Питання болісне, і ці муки вибору теж позначилися на сторінках його щоденника.

Грізні події, що насуваються, призводять Буніна в кінці 1919 р. до безповоротного рішення виїхати за кордон. 25 січня 1920 р. на грецькому пароплаві "Патрас" він назавжди їде з Росії.

Бунін залишав Батьківщину не як емігрант, бо як біженець. Тому що забирав Росію, її образ із собою. У «Окаянних днях» він напише: «Якби я цю «ікону», цю Русь не любив, не бачив, через що б так божеволів всі ці роки, через що страждав так безперервно, так люто? »10.

Живучи в Парижі і в приморському містечку Грасс, Бунін до кінця днів відчував гострий біль, що щемить по Росії. Тугою по батьківщині пронизані його перші, створені після майже дворічної перерви, вірші.

Особливою гіркотою втрати батьківщини сповнено його вірш 1922 р. «У птиці є гніздо»:

Птах має гніздо, звір має нору.

Як гірко було серцю молодому,

Коли я йшов з батьківського двору,

Сказати пробач рідному дому!

Звір має нору, птах має гніздо.

Як б'ється серце, гірко й голосно,

Коли заходжу, хрестячись, у чужий, найманий будинок

Зі своєю вже старою торбинкою!

Гострий ностальгійний біль за батьківщиною змушує Буніна створювати твори, які звернені до старої Росії.

Тема дореволюційної Росії стає основним змістом його творчості на три десятиліття, до самої смерті.

У цьому плані Бунін розділив долю багатьох російських письменників-емігрантів: Купріна, Чирикова, Шмельова, Б. Зайцева, Гусєва-Оренбурзького, Гребенщикова та інших, які всю свою творчість присвятили зображенню Стародавньої Росії, нерідко ідеалізованої, очищеної від усього суперечливого.

До батьківщини, до спогадів про неї Бунін звертається вже в одному з перших оповідань, створених за кордоном – «Кістки».

Оповідаючи про красу російської народної пісні, яку співають, працюючи в молодому березовому лісі, рязанські косці, письменник розкриває витоки тієї чудової духовної та поетичної сили, яка міститься в цій пісні: «Краса була в тому, що всі ми були діти своєї батьківщини і всі були разом і всім нам було добре, спокійно та любовно, без ясного розуміння своїх почуттів, бо їх і не треба розуміти, коли вони є».

Зарубіжна проза Буніна

Зарубіжна проза І. Буніна розвивається переважно як лірична, т. е. проза ясних і чітких висловлювань авторських почуттів, що значною мірою визначалося гострою тугою письменника по покинутій батьківщині.

Ці твори, в основному оповідання, характеризуються ослабленою сюжетністю, умінням їх автора тонко і виразно передати почуття та настрої, глибоким проникненням у внутрішній світ персонажів, поєднанням ліризму та музичності, мовною відточеністю.

На еміграції Бунін продовжив художню розробку однією з головних тем своєї творчості - теми кохання. Їй присвячені повісті «Митина любов»,

«Справа корнета Єлагіна», оповідання «Сонячний удар», «Іда», «Мордівський сарафан» та особливо цикл невеликих новел під загальною назвою «Темні алеї».

У висвітленні цієї вічної для мистецтва теми Бунін є глибоко оригінальним. У класиків XIX століття - І. С. Тургенєва, Л. Н. Толстого та інших - кохання зазвичай дається в ідеальному аспекті, в її духовній, моральній, навіть інтелектуальній сутності (для героїнь тургенєвських романів кохання не тільки школа почуття, а й школа думки ). Що ж до фізіологічної сторони любові, то класики її практично не стосувалися.

На початку XX століття у ряді творів російської літератури позначилася інша крайність: нецнотливе зображення любовних відносин, смакування натуралістичних подробиць Своєрідність Буніна в тому, що духовне та фізичне у нього злиті у нерозривній єдності.

Любов зображується письменником як фатальна сила, що схожа на первозданну природну стихію, яка, обдарувавши людину сліпучим щастям, потім завдає їй жорстокого, нерідко смертельного удару. Але все ж таки головне в бунінській концепції любові - не пафос трагізму, а апофеоз людського почуття.

Миті кохання – це вершина життя бунінських героїв, коли вони пізнають найвищу цінність буття, гармонію тіла та духу, повноту земного щастя.

Аналіз оповідання «Сонячний удар»

Зображення любові як пристрасті, як стихійного прояву космічних сил присвячено розповідь "Сонячний удар"(1925). Юний офіцер, зустрівши на волзькому пароплаві молоду заміжню жінку, запрошує її зійти на пристані містечка, повз яке вони пропливають.

Молоді люди зупиняються в готелі, і тут відбувається їхня близькість. Вранці жінка їде навіть не назвавши свого імені. «Даю вам слово честі,— каже вона, прощаючись,— що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати.

Ніколи нічого навіть схожого на те, що трапилося зі мною, не було та й не буде більше. На мене точно затемнення знайшло… Або, вірніше, ми обидва отримали щось на кшталт сонячного удару». "Справді, точно якийсь сонячний удар", - розмірковує, залишившись один, поручик, приголомшений щастям минулої ночі.

Крайня зустріч двох простих, нічим не примітних людей («І що в ній особливого?» - питає себе поручик) породжує в обох почуття такого величезного щастя, що вони змушені визнати: «Ніколи нічого подібного не зазнав за все життя ні той, ні інший ».

Не так важливо, як жили і як будуть жити після своєї швидкоплинної зустрічі ці люди, важливо, що в їхньому житті раптово увійшло величезне всепоглинаюче почуття - значить це життя відбулося, бо вони дізналися таке, що дано дізнатися не кожному.

Аналіз збірки оповідань «Темні алеї»

Філософсько-психологічному осмисленню теми кохання присвячено збірку оповідань Буніна "Темні алеї"(1937-1945). "Думаю, що це найкраще і найоригінальніше з того, що я написав у житті", - так відгукнувся автор про ці твори.

Кожна розповідь збірки цілком самостійна, зі своїми героями, сюжетами, колом проблем. Але між ними існує внутрішній зв'язок, який дозволяє говорити про проблемну та тематичну єдність циклу.

Ця єдність визначається бунінської концепцією кохання як «сонячного удару», що накладає відбиток на все життя людини.

Герої «Темних алей» без остраху та оглядки кидаються в ураган пристрасті. У цю коротку мить їм дано осягнути життя у всій її повноті, після чого інші згоряють без залишку («Галя Ганська», «Пароплав «Саратов», «Генріх»), інші ведуть повсякденне існування, згадуючи як найдорожче в житті, яке відвідало їх одного разу велике кохання («Руся», «Холодна осінь»).

Любов у розумінні Буніна вимагає від людини максимальної напруги всіх її духовних та фізичних сил. Тому вона не може бути тривалою: нерідко в цьому коханні, як уже сказано, один із героїв гине.

Ось розповідь Генріх. Письменник Глібов зустрів чудову за розумом і красою, тонку і привабливу жінку-перекладачку Генріх, але незабаром, після того, як вони зазнали найбільшого щастя взаємного кохання, вона була несподівано і безглуздо вбита з ревнощів іншим письменником - австрійцем.

Герой іншого оповідання – «Наталі» – полюбив чарівну дівчину, і коли вона, після цілого ряду перипетій, стала його фактичною дружиною, і він, здавалося б, досягнув бажаного щастя, її наздогнала раптова смерть від пологів.

В оповіданні "У Парижі" двоє. самотніх росіян - жінка, що працювала в емігрантському ресторані, і колишній полковник, - зустрівшись випадково, знайшли один в одному щастя, але незабаром після їхнього зближення полковник раптово помирає у вагоні метро.

І все-таки, незважаючи на трагічний результат, любов розкривається в них як найбільше щастя життя, незрівнянне з жодними іншими земними радощами. Епіграфом до таких творів можна взяти слова Наталі з однойменного оповідання: «Хіба буває нещасливе кохання, хіба найсумніша музика не дає щастя?»

Для багатьох оповідань циклу («Муза», «Руся», «Пізня година», «Вовки», «Холодна осінь» та ін.) характерний такий прийом, як спогад, звернення їхніх героїв до минулого. І найзначнішим у своєму колишньому житті, найчастіше в пору юності, вони вважають той час, коли любили, яскраво, палко і без залишку.

Старий відставний військовий з оповідання «Темні алеї», який ще зберіг сліди колишньої краси, зустрівшись випадково з господинею заїжджого двору, дізнається в ній ту, яку тридцять років тому, коли вона була вісімнадцятирічної дівчиною, палко любив.

Озираючись на своє минуле, він приходить до висновку, що хвилини близькості з нею були «кращі… істинно чарівні хвилини», незрівнянні з його подальшим життям.

У оповіданні «Холодна осінь» жінка, що оповідає про своє життя, втратила на початку першої світової війни гаряче кохану людину. Згадуючи через багато років останню зустріч з ним, вона приходить до висновку: «І це все, що було в моєму житті, - решта непотрібний сон».

З найбільшим інтересом і майстерністю Бунін зображує перше кохання, зародження любовної пристрасті. Особливо це стосується молодих героїнь. У подібних ситуаціях він розкриває абсолютно різні, неповторні жіночі характери.

Такими є Муза, Руся, Наталі, Галя Ганська, Степа, Таня та інші героїні з однойменних оповідань. Тридцять вісім новел цієї збірки представляють нам чудову різноманітність незабутніх жіночих типів.

Поряд із цим суцвіттям чоловічі характери менш розроблені, часом лише намічені і, як правило, статичні. Вони характеризуються швидше відбито, у зв'язку з фізичним та психічним виглядом жінки, яку вони люблять.

Навіть тоді, коли в оповіданні діє в основному тільки "він", наприклад, закоханий офіцер з оповідання "Пароплав "Саратов", - все одно в пам'яті читача залишається "вона" - "довга, хвиляста", і її "голе коліно в розрізі" капота».

У розповідях циклу «Темні алеї» Бунін трохи пише власне про Росію. Головне місце в них займає тема кохання - «сонячного удару», пристрасті, що дає людині відчуття вищого блаженства, але спопеляє його, що пов'язано з бунінським уявленням про еросу як могутню стихійну силу і основну форму прояву космічного життя.

Винятком у цьому плані є оповідання «Чистий понеділок», де крізь зовнішній любовний сюжет просвічують глибокі роздуми Буніна про Росію, її минуле та можливі шляхи розвитку.

Нерідко бунінський розповідь містить у собі як би два рівні - один сюжетний, верхній, інший - глибинний, підтекстовий. Їх можна порівняти з айсбергами: з їхньою видимою та основною, підводною, частинами.

Це ми бачимо і в «Легкому подиху», і певною мірою, в «Братах», «Пан із Сан-Франциско», «Снах Чанга». Так само і розповідь «Чистий понеділок», створений Буніним 12 травня 1944 року.

Цей твір сам письменник вважав найкращим із усього, що було написано. «Дякую Богу,— говорив він,— що він дав мені можливість написати «Чистий понеділок».

Аналіз оповідання «Чистий понеділок»

Зовнішня подійна канва оповідання не відрізняється великою складністю і цілком вписується у тематику циклу «Темні алеї». Дія відбувається у 1913 році.

Молоді люди, він і вона (Бунін ніде не називає їхніх імен), познайомилися одного разу на лекції в літературно-художньому гуртку та полюбили одне одного.

Він відчинений у своєму почутті, вона стримує потяг до нього. Їх близькість все-таки відбувається, але, провівши лише одну ніч разом, закохані назавжди розлучаються, бо героїня в Чистий понеділок, тобто в перший день передпасхального посту 1913 року, приймає остаточне рішення піти в монастир, розлучившись зі своїм минулим.

Однак у цей сюжет письменник за допомогою асоціацій, багатозначних деталей та підтексту вписує свої думки та прогнози про Росію.

Бунін розглядає Росію як країну з особливим шляхом розвитку та своєрідним менталітетом, де переплелися риси європейські з рисами Сходу, Азії.

Ця думка червоною ниткою проходить через весь твір, в основі якого лежить історична концепція, що виявляє найважливіші для письменника аспекти російської історії та національного характеру.

За допомогою побутових і психологічних деталей, якими рясніє розповідь, Бунін підкреслює складність укладу російського життя, де переплелися західні та східні риси.

У квартирі героїні стоїть «широкий турецький диван», поруч із ним – «дорогое піаніно», а над диваном, наголошує автор, – «навіщось висів портрет босого Толстого».

Турецький диван і дороге піаніно - це Схід і Захід (символи східного і західного способу життя), а босий Толстой - це Росія, Русь у її незвичайному, своєрідному, не укладається ні в які рамки вигляді.

Потрапивши ввечері в Прощену неділю в трактир Єгорова, який славився своїми млинцями і реально існував у Москві на початку століття, дівчина каже, показуючи на ікону Богородиці-троє-ручки, що висить у кутку: «Добре! Внизу дикі мужики, а тут млинці з шампанським та Богородиця-троєручиця. Три руки! Адже це Індія!».

Та сама двоїстість підкреслюється тут Буніним - «дикі мужики», з одного боку (азіатчина), а з іншого - «млинці з шампанським» - поєднання національного з європейським. А над усім цим - Русь, що символізується в образі Богородиці, але знову ж таки незвичайному: християнська Богородиця з трьома руками нагадує буддійського Шиву (знову своєрідне поєднання Русі, Заходу та Сходу).

З персонажів оповідання найбільше втілює у собі поєднання західних і східних рис героїня. Батько її - «освічена людина знатного купецького роду, жила на спокої у Твері»,- пише Бунін.

Удома героїня носить архалук - східний одяг, рід короткого каптана, оточений соболем (Сибір). "Спадщина моєї астраханської бабусі", - пояснює вона походження цього одягу.

Отже, батько – тверський купець із серединної Росії, бабуся з Астрахані, де споконвічно жили татари. Російська та татарська кров злилися воєдино у цій дівчині.

Дивлячись на її губи, на «темний пушок над ними», на її стан, на гранатовий оксамит сукні, нюхаючи якийсь пряний запах її волосся, герой розповіді думає: «Москва, Персія, Туреччина. У неї краса була якась індійська, перська», - робить висновок герой.

Коли вони одного разу приїхали на капусник МХАТу, знаменитий актор Качалов підійшов до неї з келихом вина і сказав: "Цар-дівиця, Шамаханська цариця, твоє здоров'я!" У вуста Качалова Бунін вклав свою точку зору на образ і характер героїні: вона одночасно і «цар-дівиця» (як у російських казках), і в той же час «Шамаханська цариця» (як східна героїня «Казки про золотого півника» Пушкіна) . Чим же сповнений духовний світ цієї «Шамаханської цариці»?

Вечорами вона читає Шніцлера, Гофман-сталя, Пшибишевського, грає «Місячну сонату» Бетховена, тобто тісно наближена до західноєвропейської культури. У той самий час її тягне себе все споконвічно російське, передусім давньоруське.

Герой оповідання, від імені якого ведеться розповідь, не перестає дивуватися, що його кохана відвідує цвинтарі та кремлівські собори, чудово розуміється на православній та розкольницькій християнській обрядовості, любить і готова нескінченно цитувати давньоруські літописи, тут же коментуючи їх.

Якась внутрішня напружена робота постійно відбувається в душі дівчини і дивує, іноді бентежить її коханого. "Вона була загадкова, незрозуміла для мене", - не раз помічає герой оповідання.

На запитання коханого, звідки вона знає так багато про Стародавню Русь, героїня відповідає: Це ви мене не знаєте. Підсумком цієї роботи душі з'явився відхід героїні в монастир.

У образі героїні, у її духовних пошуках зосереджені пошуки відповіді самого Буніна питанням про шляхи порятунку та розвитку Росії. Звернувшись 1944 року до створення твору, де дія відбувається у 1913 році — вихідному для Росії, Бунін пропонує свій шлях порятунку країни.

Опинившись між Заходом і Сходом, у точці перетину у чомусь протистояння історичних тенденцій та культурних укладів, Росія зберегла специфічні рисисвого національного життя, втіленого в літописах та у православ'ї.

Ця третя сторона духовного вигляду і виявляється чільною в поведінці та внутрішньому світі його героїні. Об'єднуючи у вигляді риси західні і східні, вона обирає життєвим результатом служіння Богу, т. е. смиренність, моральну чистоту, совісність, глибинну любов до Стародавньої Русі.

Саме таким шляхом могла б піти і Росія, в якій, як у героїні оповідання, також об'єдналися три сили: азіатська стихійність та пристрасність; європейська культура і стриманість і споконвічно національна смирення, сумлінність, патріархальність у найкращому розумінні цього слова і, звісно, православне світобачення.

Росія, на жаль, пішла не Буніном, в основному першим шляхом, що призвело до революції, в якій письменник бачив втілення хаосу, вибуху, загального руйнування.

Вчинком своєї героїні (відходом до монастиря) письменник пропонував інший і цілком реальний вихід із становища - шлях духовного смирення і просвітлення, приборкання стихії, еволюційного розвитку, зміцнення релігійно-морального самосвідомості.

Саме на цьому шляху він бачив порятунок Росії, затвердження нею свого місця серед інших держав і народів. По Буніну, це істинно самобутній, не зачеплений іноземними впливами, і тому перспективний, рятівний шлях, який би зміцнив національну специфіку та менталітет Росії та її народу.

Так своєрідно, по-бунінськи тонко, письменник повідав нам у своєму творі не лише про кохання, але, головне, про свої національно-історичні погляди та прогнози.

Аналіз роману «Життя Арсеньєва»

Найбільшим твором Буніна, створеним на чужині, став роман «Життя Арсеньєва»,над яким він працював понад 11 років, з 1927 по 1938 р.

Роман «Життя Арсеньєва» є автобіографічним. У ньому відтворено багато фактів дитинства та юності самого Буніна. У той же час це книга про дитинство та юність вихідця з поміщицької родини взагалі. У цьому сенсі «Життя Арсеньєва» примикає таких автобіографічним творам російської літератури, як «Дитинство. Отроцтво. Юність». Л. Н. Толстого та «Дитячі роки Багрова-онука» С. Т. Аксакова.

Буніну судилося створити останню історія російської літератури автобіографічну книгу спадкового письменника-дворянина.

Які ж теми хвилюють Буніна у цьому творі? Кохання, смерть, влада над душею людини спогадів дитинства та юності, рідна природа, обов'язок і покликання письменника, його ставлення до народу та батьківщини, ставлення людини до релігії – ось те основне коло тем, які висвітлюються Буніним у «Житті Арсеньєва».

Книга розповідає про двадцять чотири роки життя автобіографічного героя, молоду людину Олексія Арсеньєва: від народження до розриву з його першим глибоким коханням - Лікою, прототипом якої стало перше кохання самого Буніна, Варвара Пашенка.

Проте сутнісно тимчасові рамки твори значно ширші: їх розсувають екскурси в передісторії арсеньєвського роду та окремі спроби автора протягнути нитку від далекого минулого до сучасності.

Одна з особливостей книги – її монологічність та малонаселеність персонажами на відміну від автобіографічних книг Л. Толстого, Шмельова, Горького та інших, де ми бачимо цілу галерею різних дійових осіб.

У книзі Буніна герой оповідає переважно про себе: свої почуття, відчуття, враження. Це сповідь людини, яка прожила по-своєму цікаве життя.

Інший характерною особливістю роману є наявність у ньому стійких, що проходять через усієї праці образів - лейтмотивів. Вони пов'язують різнорідні картини життя єдиною філософською концепцією - роздумами не так героя, скільки самого автора про щастя і в той же час трагічності життя, його короткочасності та швидкоплинності.

Які ж ці мотиви? Один з них - мотив смерті, що проходить через весь твір. Наприклад, сприйняття Арсеньєвим у ранньому дитинстві образу матері поєднується з наступним спогадом про її смерть.

Друга книга роману також завершується темою смерті - раптовою смертю та похороном родича Арсеньєва - Писарєва. П'ята, найбільша частина роману, яка спочатку друкувалася як окремий твір під назвою «Ліка», розповідає про кохання Арсеньєва до жінки, яка відіграла значну роль у його житті. Завершується ж глава смертю Ліки.

З темою смерті пов'язана у романі, як й у всіх пізніх творах Буніна, тема кохання. Це другий лейтмотив книги. Ці два мотиви з'єднуються в кінці роману повідомленням про смерть Ліки незабаром після того, як вона залишила знемагаючого від мук любові і ревнощів Арсеньєва.

Важливо відзначити, що смерть у творі Буніна не пригнічує і не підкоряє собі кохання. Навпаки, саме кохання як найвище почуття тріумфує у виставі автора. У своєму романі Бунін знову і знову виступає співаком здорового, свіжого юнацького кохання, що залишає вдячний спогад у душі людини на все життя.

Любовні захоплення Олексія Арсеньєва проходять у романі три стадії, відповідні загалом етапах становлення та формування юнацького характеру.

Його перша закоханість у немочку Анхен - це лише натяк на почуття, початковий вияв спраги кохання. Короткий, раптово перерваний тілесний зв'язок Олексія з Тонькою, покоївкою брата, позбавлений духовного початку і сприймається ним самим як необхідне явище, «коли тобі вже 17 років». І, нарешті, любов до Лики - всепоглинаюче почуття, в якому нерозривно зливаються і духовне, і чуттєве початку.

Любов Арсеньєва і Лики показана у романі всебічно, у складному єднанні та водночас розладі. Ліка та Олексій люблять один одного, але герой все частіше відчуває, що вони по-духовному складу дуже різні люди. Арсеньєв часто дивиться на свою кохану, як пан рабиню.

Союз із жінкою представляється йому актом, у якому для нього визначено всі права, але майже немає обов'язків. Любов, вважає він, не терпить спокою, звички, їй необхідне постійне оновлення, що передбачає чуттєвий потяг до інших жінок.

У свою чергу, і Ліка далека від того світу, в якому живе Арсеньєв. Вона не поділяє його любові до природи, смутку за стародворянським садибним життям, що йде, глуха до поезії тощо.

Духовна несумісність героїв призводить до того, що вони починають втомлюватися один від одного. Завершується це розривом закоханих.

Однак смерть Лікі загострює сприйняття героєм любові, що не відбулася, і сприймається ним як непоправна втрата. Вельми показові заключні рядки твори, що розповідають про те, що випробував Арсеньєв, побачивши Ліку уві сні, через багато років після розриву з нею: «Я бачив її неясно, але з такою силою любові, радості, з такою тілесною і душевною близькістю, якої не випробовував ні до кого ніколи».

У поетичному утвердженні любові як почуття, над яким не владна навіть смерть, - одна з найвизначніших особливостей роману.

Прекрасні у творі та психологізовані картини природи. Вони поєднують у собі яскравість і соковитість фарб з почуттями і думками героя і автора.

Пейзаж філософічний: він поглиблює і виявляє авторську концепцію життя, космічні засади буття та духовну сутність людини, для якої природа - невід'ємна частина існування. Вона збагачує та розвиває людину, лікує її душевні рани.

Істотне значення має у романі також тема культури та мистецтва, сприйманих свідомістю молодого Арсеньєва. Захоплено розповідає герой про бібліотеку одного із сусідів-поміщиків, у якій виявилося безліч «чудовіших томів у товстих палітурках із темно-золотистої шкіри»: твори Сумарокова, Ганни Буніної, Державіна, Жуковського, Веневітінова, Язикова, Баратинського.

Із захопленням і пієтетом згадує герой про перші прочитані ним у дитинстві твори Пушкіна і Гоголя.

Письменник звертає увагу у своєму творі та на роль релігії у зміцненні духовних початків людської особистості. Зовсім не закликаючи до релігійного аскетизму, Бунін тим не менше вказує на те, що лікує душу людини прагнення релігійно-морального самовдосконалення.

У романі чимало сцен та епізодів, пов'язаних із релігійними святами, і всі вони пройняті поезією, виписані ретельно та одухотворено. Бунін пише про «бурі захоплення», що незмінно виникала в душі Арсеньєва при кожному відвідуванні церкви, про «вибух нашої вищої любові і до Бога, і до ближнього».

Виникає на сторінках твори та тема народу. Але як і раніше Бунін поетизує селян смиренних, добрих серцем та душею. Але варто Арсеньєву заговорити про людей протестуючих, тим більше співчуваючих революції, як ніжність змінюється роздратуванням.

Тут далися взнаки політичні погляди самого письменника, який ніколи не приймав шлях революційної боротьбиі особливо насильство над особистістю.

Словом, вся книга «Життя Арсеньєва» - своєрідний літопис внутрішнього життя героя, починаючи з дитинства та закінчуючи остаточним формуванням характеру.

Головне, що визначає своєрідність роману, його жанр, художню структуру - це прагнення показати, як із дотику з різнорідними життєвими явищами - природними, побутовими, культурними, соціально-історичними - відбувається виявлення, розвиток та збагачення емоційних та інтелектуальних рис особистості.

Це своєрідна дума і розмова про життя, що вміщує безліч фактів, явищ і душевних рухів. У романі «Життя Арсеньєва» крізь думки, почуття, настрої головного героя звучить те поетичне почуття батьківщини, яке завжди було притаманне найкращим творам Буніна.

Життя Буніна у Франції

Як же складається особисте життя Буніна у роки його перебування у Франції?

Влаштувавшись з 1923 р. в Парижі, Бунін більшу частину часу, літо та осінь, проводить разом з дружиною та вузьким колом друзів у Приморських Альпах, у містечку Грасс, купивши там застарілу віллу «Жаннет».

У 1933 р. у мізерне існування Буніних вторгається несподівана подія – йому присуджують Нобелівську премію – першому з російських письменників.

Це дещо зміцнило матеріальне становище Буніна, і навіть привернуло щодо нього широку увагу як емігрантів, а й французької громадськості. Але це тривало недовго. Значна частина премії була роздана емігрантам-співвітчизникам, що зазнали лиха, а інтерес французької критики до Нобелівського лауреата був недовгий.

Туга за батьківщиною не відпускала Буніна. 8 травня 1941 р. він пише до Москви своєму старому другові письменнику Н. Д. Телешову: «Я сивий, сухий, але ще отруйний. Дуже хочу додому». Про це він пише і А. Н. Толстому.

Олексій Толстой зробив спробу допомогти Буніну у його поверненні на батьківщину: він надіслав докладний лист Сталіну. Давши розгорнуту характеристику бунінського таланту, Толстой просив Сталіна про можливість повернення письменника на батьківщину.

Лист було здано в експедицію Кремля 18 червня 1941 року, а через чотири дні почалася війна, що відсунула далеко убік все, що не мало до неї відношення.

Бунін та Велика Вітчизняна Війна

У роки Великої Великої Вітчизняної війни Бунін без вагань зайняв патріотичну позицію. По радіозведенням він жадібно стежив за ходом великої битви, що розгорнулася на теренах Росії. Його щоденники цих років рясніють повідомленнями з Росії, через які Бунін від відчаю переходить до надії.

Письменник не приховує своєї ненависті до фашизму. «Озвірілі люди продовжують свою дияволову справу – вбивства та руйнування всього, всього! І це почалося волею однієї людини - руйнація всієї земної кулі - вірніше, того, хто втілив у себе волю свого народу, якому не повинно бути прощення до 77 коліна », - записує він у щоденнику 4 березня 1942 року. "Лише божевільний кретин може думати, що він царюватиме над Росією", - переконаний Бунін.

Восени 1942 року відбулася його зустріч із радянськими військовополоненими, яких гітлерівці використовували на працях у Франції. Надалі вони неодноразово відвідували Буніних, таємно слухаючи разом із господарями радянські військові радіозведення.

В одному з листів Бунін зауважує про своїх нових знайомих: «Деякі… були настільки чарівні, що ми щодня цілувалися з ними, як із рідними… Вони чимало танцювали, співали – «Москва, кохана, непереможна».

Ці зустрічі загострили давню мрію Буніна про повернення на батьківщину. «Часто думаю про повернення додому. Чи доживу? - Записав він у щоденнику 2 квітня 1943 р.

У листопаді 1942 р. фашисти окупували Францію. Користуючись важким матеріальним становищем Буніна, профашистські газети навперебій пропонували йому співпрацю, обіцяючи золоті гори. Але всі їхні спроби були марні. Бунін доходив до непритомності від голоду, але не хотів йти на жодні компроміси.

Переможне завершення Радянським Союзом Вітчизняної війни зустріли його з великою радістю. Бунін уважно придивлявся до радянської літератури.

Відомі його високі оцінки поеми Твардовського «Василь Тьоркін», оповідань К. Паустовського. На той час відносяться його зустрічі в Парижі з журналістом Ю. Жуковим, письменником К. Симоновим. Він відвідує посла СРСР у Франції Богомолова. Йому видано паспорт громадянина СРСР.

Самотність Буніна на еміграції

Ці кроки викликали різко негативне ставлення до Буніна антирадянських емігрантських кіл. З іншого боку, неможливим виявилося і повернення письменника до Радянського Союзу, особливо після репресивної партійної постанови в галузі літератури 1946 р. та доповіді Жданова.

Самотній, хворий, напівзлиденний Бунін виявився між двома вогнями: багато емігрантів відвернулися від нього, радянська ж сторона, роздратована і розчарована тим, що Бунін не благає про відправлення на батьківщину, стояла глибоко.

Цю гіркоту образ і самотності посилювали думки про невблаганне наближення смерті. Мотиви прощання з життям звучать у вірші «Два вінки» та в останніх прозових творах Буніна, філософських медитаціях «Містраль», «В альпах», «Легенда» з їхніми характерними деталями та образами: палац гробовий, надмогильні хрести, мертве обличчя, схоже на маску тощо.

У деяких із цих творів письменник хіба що підбиває підсумок власним земним працям і дням. У маленькому оповіданні «Бернар» (1952) він оповідає про простого французького моряка, який працював не покладаючи рук і пішов із життя з почуттям чесно виконаного обов'язку.

Останніми його словами були: «Думаю, що я був хорошим моряком». «А що хотів він висловити цими словами? Радість свідомості, що він, живучи на землі, приносив користь ближньому, будучи добрим моряком? - Запитує автор.

І відповідає: «Ні: те, що Бог дає кожному з нас разом з життям той чи інший талант і покладає на нас священний обов'язок не закопувати його в землю. Навіщо чому? Ми цього не знаємо. Але ми повинні знати, що все в цьому незбагненному для нас світі неодмінно має мати якийсь сенс, якийсь високий Божий намір, спрямований на те, щоб усе в цьому світі «було добре» і що старанне виконання цього Божого наміру є вся заслуга наша перед Ним, а тому радість, гордість.

Бернар знав і відчував це. Він усе життя старанно, гідно, вірно виконував скромний обов'язок, покладений на нього Богом, служив Йому не за страх, а за сумління. І як же йому було не сказати того, що він сказав, у останню мить?».

«Мені здається,- завершує свою розповідь Бунін,- що я, як художник, заслужив право сказати про себе, у свої останні дні, щось подібне до того, що сказав, помираючи, Бернар».

Смерть Буніна

8 листопада 1953 р. у віці 83 років Бунін вмирає. Не стало видатного художника слова, прекрасного майстра прози та поезії. «Бунін - за часом останній із класиків російської літератури, чий досвід ми маємо права забувати»,- писав О. Твардовський.

Творчість Буніна - це не лише філігранна майстерність, приголомшлива сила пластичного зображення. Це любов до рідної землі, до російської культури, російської мови. У 1914 році Бунін створив чудовий вірш, в якому підкреслив невпинне значення Слова в житті кожної людини і людства в цілому:

5 / 5. 1

Першого російського нобелівського лауреата Івана Олексійовича Буніна називають ювеліром слова, прозаїком-живописцем, генієм російської літератури та найяскравішим представником Срібного віку. Літературні критики сходяться на думці, що в бунінських творах є спорідненість з картинами, а за світовідчуттям розповіді та повісті Івана Олексійовича схожі з полотнами.

Дитинство і юність

Сучасники Івана Буніна стверджують, що письменника відчувалася «порода», вроджений аристократизм. Дивуватися нема чому: Іван Олексійович – представник найдавнішого дворянського роду, що сягає корінням у XV століття. Сімейний герб Буніних включений до гербовника дворянських пологів Російської імперії. Серед предків письменника – основоположник романтизму, автор балад і поем.

Народився Іван Олексійович у жовтні 1870 року у Воронежі, в сім'ї бідного дворянина та дрібного чиновника Олексія Буніна, одруженого з двоюрідною племінницею Людмилою Чубаровою, жінкою лагідною, але вразливою. Вона народила чоловіку дев'ятьох дітей, з яких вижили четверо.

У Вороніж сім'я перебралася за 4 роки до народження Івана, щоб дати освіту старшим синам Юлію та Євгену. Оселилися в орендованій квартирі на Великій Дворянській вулиці. Коли Івану виповнилося чотири роки, батьки повернулися до родового маєтку Бутирки в Орловській губернії. На хуторі пройшло дитинство Буніна.

Любов до читання хлопчику прищепив гувернер – студент Московського університету Микола Ромашков. Вдома Іван Бунін вивчав мови, спираючись на латину. Перші прочитані самостійно книги майбутнього літератора – «Одіссея» та збірка англійських поезій.

Влітку 1881 року батько привіз Івана до Єлеця. Молодший син склав іспити і вступив до 1-го класу чоловічої гімназії. Вчитися Буніну подобалося, але це не стосувалося точних наук. У листі старшому братові Ваня зізнався, що іспит з математики вважає найстрашнішим. Через 5 років Івана Буніна відрахували з гімназії серед навчального року. 16-річний юнак приїхав до батьківського маєтку Озерки на різдвяні канікули, та так і не повернувся до Єлеця. За неявку до гімназії педрада виключила хлопця. Подальшою освітою Івана зайнявся старший брат Юлій.

Література

В Озерках розпочалася творча біографія Івана Буніна. У маєтку він продовжив роботу над розпочатим у Єльці романом «Захоплення», але твір до читача не дійшов. Натомість вірш юного літератора, написаний під враженням від смерті кумира – поета Семена Надсона – опублікували у журналі «Батьківщина».

У батьківському маєтку за допомогою брата Іван Бунін підготувався до випускних іспитів, склав їх та отримав атестат зрілості.

З осені 1889-го до літа 1892 Іван Бунін працював у журналі «Орловський вісник», де друкувалися його оповідання, вірші та літературно-критичні статті. Торішнього серпня 1892 року Юлій покликав брата до Полтави, де влаштував Івана посаду бібліотекаря в губернській управі.

У січні 1894 року письменник відвідав Москву, де зустрівся з близьким за духом. Як і Лев Миколайович, Бунін критикує міську цивілізацію. У розповідях «Антоновські яблука», «Епітафія» і «Нова дорога» вгадуються ностальгічні ноти за епохою, що минає, відчувається жаль про дворянство, що вироджується.

1897 року Іван Бунін видав у Петербурзі книгу «На край світу». Роком раніше переклав поему Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату». У перекладі Буніна з'явилися вірші Алкея, Сааді, Адама Міцкевича та .

У 1898 році в Москві вийшла поетична збірка Івана Олексійовича «Під відкритим небом», тепло зустрінута літературними критиками та читачами. Через два роки Бунін подарував любителям поезії другу книгу віршів – «Листопад», яка зміцнила авторитет автора як «поета російського пейзажу». Петербурзька Академія наук у 1903 році нагороджує Івана Буніна першою Пушкінською премією, за якою слідує друга.

Але в поетичному середовищі Іван Бунін отримав репутацію «старомодного пейзажиста». Наприкінці 1890-х улюбленцями стають «модні» поети, що принесли в російську лірику «дих міських вулиць», і з його тремтячими героями. у рецензії на збірку Буніна «Вірші» написав, що Іван Олексійович опинився осторонь «від загального руху», зате з погляду живопису його поетичні «полотни» досягли «кінцевих точок досконалості». Прикладами досконалості та відданості класиці критики називають вірші «Пам'ятаю довгий зимовий вечір» та «Вечір».

Іван Бунін-поет не сприймає символізм і критично дивиться на революційні події 1905–1907 років, називаючи себе «свідком великого та підлого». У 1910 році Іван Олексійович видає повість «Село», що започаткувало «цілий ряд творів, що різко малюють російську душу». Продовженням низки стають повість «Суходіл» та оповідання «Сила», « Гарне життя», «Князь у князях», «Лапті».

1915-го Іван Бунін на піку популярності. Виходять його знамениті оповідання «Пан із Сан-Франциско», «Граматика кохання», «Легке дихання» та «Сни Чанга». У 1917 році письменник залишає революційний Петроград, уникаючи «жахливої близькості ворога». Півроку Бунін жив у Москві, звідти у травні 1918 року поїхав до Одеси, де написав щоденник «Окаянні дні» – запеклий викриття революції та більшовицької влади.

Портрет "Іван Бунін". Художник Євген Буковецький

Письменнику, що так люто критикує нову владу, небезпечно залишатися в країні. У січні 1920 року Іван Олексійович покидає Росію. Він їде до Константинополя, а березні опиняється у Парижі. Тут вийшла збірка оповідань під назвою «Пан із Сан-Франциско», яку публіка зустрічає захоплено.

З літа 1923 Іван Бунін жив на віллі «Бельведер» у старовинному Грасі, де його відвідував. У ці роки виходять оповідання «Початкове кохання», «Цифри», «Роза Єрихона» та «Митина любов».

У 1930 році Іван Олексійович написав оповідання «Тінь птаха» і завершив найзначніший твір, створений на еміграції, - роман «Життя Арсеньєва». Опис переживань героя овіяне смутком про минулу Росію, «загиблої на наших очах у такий чарівно короткий термін».

Наприкінці 1930-х Іван Бунін переселився на віллу «Жаннет», де мешкав у роки Другої світової війни. Письменник переживав за долю батьківщини та радісно зустрічав новини про найменшу перемогу радянських військ. Жив Бунін у злиднях. Про своє скрутне становище писав:

"Був я багатий - тепер, волею доль, раптом став жебрак ... Був знаменитий на весь світ - тепер нікому у світі не потрібен ... Дуже хочу додому!"

Вілла занепала: опалювальна система не функціонувала, виникли перебої з електро- та водопостачанням. Іван Олексійович розповідав у листах друзям про «печерний суцільний голод». Щоб роздобути хоч невелику суму, Бунін попросив друга, що виїхав до Америки, на будь-яких умовах видати збірку «Темні алеї». Книга російською мовою тиражем 600 екземплярів вийшла 1943-го, за неї письменник отримав $300. До збірки увійшла розповідь «Чистий понеділок». Останній шедевр Івана Буніна – вірш «Ніч» – вийшов 1952 року.

Дослідники творчості прозаїка помітили, що його повісті та оповідання кінематографічні. Вперше про екранізацію творів Івана Буніна заговорив голлівудський продюсер, який висловив бажання зняти фільм за розповіддю «Пан із Сан-Франциско». Але справа закінчилася розмовою.

На початку 1960-х на творчість співвітчизника звернули увагу російські режисери. Короткометражку за оповіданням «Мітіна кохання» зняв Василь Пічул. У 1989 році на екрани вийшла картина «Нестрокова весна» за однойменним оповіданням Буніна.

У 2000 році вийшов фільм-біографія «Щоденник його дружини» режисера, в якому розповідається історія взаємин у сім'ї прозаїка.

Резонанс викликала прем'єра драми «Сонячний удар» у 2014 році. В основу стрічки лягли однойменне оповідання та книга «Окаяні дні».

Нобелівська премія

Вперше Івана Буніна висунули на здобуття Нобелівської премії 1922 року. Про це клопотав лауреат Нобелівської премії. Але тоді премію віддали ірландському поетові Вільяму Йєтсу.

У 1930-х до процесу підключилися російські письменники-емігранти, їх клопіт увінчався перемогою: у листопаді 1933 року Шведська академія вручила Івану Буніну премію з літератури. У зверненні до лауреата говорилося, що він заслужив нагороду за «відтворення у прозі типового російського характеру».

715 тисяч франків премії Іван Бунін розтратив швидко. Половину в перші ж місяці роздав нужденним і всім, хто звернувся до нього по допомогу. Ще до отримання нагороди письменник зізнався, що отримав 2000 листів із проханням допомогти грошима.

Через 3 роки після вручення Нобелівської премії Іван Бунін поринув у звичну бідність. До кінця життя так і не з'явилося власного будинку. Найкраще Бунін описав стан справ у короткому вірші «У птаха є гніздо», де є рядки:

Звір має нору, птах має гніздо.
Як б'ється серце, гірко й голосно,
Коли заходжу, хрестячись, у чужий, найманий будинок
Зі своєю вже старою торбинкою!

Особисте життя

Перше кохання молодий письменник зустрів, коли працював у «Орловському віснику». Варвара Пащенко – висока красуня у пенсні – здалася Буніну надто зарозумілою та емансипованою. Але незабаром він знайшов у дівчині цікавого співрозмовника. Спалахнув роман, але батькові Варвари бідний юнак із туманними перспективами не сподобався. Пара жила без вінчання. У своїх спогадах Іван Бунін так і називає Варвару – «невінчаною дружиною».

Після переїзду до Полтави і так складні стосунки загострилися. Варварі – дівчині із забезпеченої сім'ї – обридло злиденне існування: вона пішла з дому, залишивши Буніну прощальну записку. Незабаром Пащенко стала дружиною актора Арсенія Бібікова. Іван Бунін тяжко переніс розрив, брати побоювалися його життя.

1898 року в Одесі Іван Олексійович познайомився з Ганною Цакні. Вона стала першою офіційною дружиною Буніна. Того ж року відбулося весілля. Але разом подружжя прожило недовго: розлучилося через два роки. У шлюбі народився єдиний син письменника – Микола, але у 1905 році хлопчик помер від скарлатини. Більше дітей Бунін не мав.

Кохання всього життя Івана Буніна – третя дружина Віра Муромцева, з якою він познайомився у Москві, на літературному вечорі у листопаді 1906 року. Муромцева – випускниця Вищих жіночих курсів, захоплювалася хімією та вільно розмовляла трьома мовами. Але від літературної богеми Віра була далекою.

Повінчалися молодята на еміграції, в 1922 році: Цакні 15 років не давала Буніну розлучення. Шафером на весіллі був. Подружжя прожило разом до самої смерті Буніна, хоча їхнє життя безхмарним не назвеш. У 1926 році в емігрантському середовищі з'явилися чутки про дивний любовний трикутник: у будинку Івана та Віри Буніних жила молода письменниця Галина Кузнєцова, до якої Іван Бунін мав аж ніяк не дружні почуття.

Кузнєцову називають останнім коханням письменника. На віллі подружжя Буніних вона прожила 10 років. Трагедію Іван Олексійович пережив, коли дізнався про пристрасть Галини до сестри філософа Федора Степуна Маргарите. Кузнєцова залишила будинок Буніна і пішла до Марго, що спричинило затяжну депресію письменника. Друзі Івана Олексійовича писали, що Бунін у той період був на межі божевілля та розпачу. Він працював цілодобово безперервно, намагаючись забути кохану.

Після розлучення з Кузнєцовою Іван Бунін написав 38 новел, що увійшли до збірки «Темні алеї».

Смерть

Наприкінці 1940-х лікарі діагностували у Буніна емфізему легень. На настійну вимогу медиків Іван Олексійович вирушив на курорт на півдні Франції. Але стан здоров'я не покращав. 1947 року 79-річний Іван Бунін востаннє виступив перед аудиторією літераторів.

Злидні змусила звернутися за допомогою до російського емігранта Андрія Сєдих. Той виклопотав хворому колезі пенсію у американського філантропа Френка Атрана. До кінця життя Буніна Атран сплачував письменникові 10 тисяч франків щомісяця.

Пізньої осені 1953 року стан здоров'я Івана Буніна погіршився. Він не піднімався з ліжка. Незадовго до смерті письменник попросив дружину почитати листи.

8 листопада лікар констатував смерть Івана Олексійовича. Її причиною стала серцева астма та склероз легень. Поховали нобелівського лауреата на цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа, місці, де знайшли упокій сотні російських емігрантів.

Бібліографія

«Антонівські яблука»
«Село»
«Суходіл»
"Легке дихання"
«Сни Чанга»
«Лапті»
«Граматика кохання»
«Митина любов»
«Окаяні дні»
"Сонячний удар"
«Життя Арсеньєва»
"Кавказ"
"Темні алеї"
"Холодна осінь"
"Цифри"
«Чистий понеділок»
«Справа корнета Єлагіна»

Ім'я: Іван Бунін (Ivan Bunin)

Вік: 83 роки

Місце народження: Воронеж, Росія

Місце смерті: Париж, Франція

Діяльність: російський письменник та поет

Сімейний стан: був одружений з Вірою Миколаївною Муромцевою

Іван Бунін - біографія

Бунін народився 22 жовтня 1870 року у Воронежі. Він належав до стародавнього, але збіднілого роду, який дав Росії Василя Жуковського – незаконного сина поміщика Афанасія Буніна. Батько Івана Буніна, Олексій Миколайович, у молодості воював у Криму, потім зажив у своєму маєтку звичайним, багаторазово описаним поміщицьким життям - полювання, привітний прийом гостей, випивка та карти. Його безтурботність зрештою привела сім'ю на межу розорення.

Всі господарські турботи лежали на плечах матері, Людмили Олександрівни Чубарової – тихої прочани, п'ять із дев'яти дітей якої померли в дитинстві. Смерть коханої сестрички Сашка здалася маленькому Вані страшною несправедливістю, і він назавжди перестав вірити в доброго Бога, про якого говорили і мати, і в церкві.

Через три роки після народження Вані родина переїхала до дідівського маєтку Бутирки в Орловській губернії. «Тут, у глибокій польової тиші, - згадував пізніше письменник про початок своєї біографії, - і пройшло моє дитинство, сповнене поезії сумної та своєрідної». Його дитячі враження відбилися в автобіографічному романі «Життя Арсеньєва», який Бунін вважав головною своєю книгою.

Він зазначав, що рано набув дивної чутливості: «Зір у мене був такий, що я бачив усі сім зірок у Плеядах, слухом за версту чув свист бабака у вечірньому полі, п'янів, нюхаючи запах конвалії або старої книги». Батьки приділяли сину мало уваги, і його вихователем став брат Юлій, який закінчив університет, що встиг взяти участь у революційних гуртках чорнопередільців, за що рік відсидів у в'язниці і був на три роки висланий із Москви.

У 1881 році Бунін вступив до Єлецької гімназії. Навчався він середньо, та якщо з шостого класу його вигнали за несплату - справи сім'ї стали дуже погані. Маєток у Бутирках був проданий, і сім'я переїхала до сусідніх Озерок, де Іванові й довелося закінчувати гімназійний курс екстерном, під керівництвом старшого брата. "Не минуло й року, - розповідав Юлій, - як він так розумово виріс, що я вже міг з ним майже як з рівним вести бесіди на багато тем". Крім занять мовами, філософією, психологією, суспільними та природничими науками Іван завдяки брату, літератору та журналісту, особливо захопився літературою.

У 16 років Іван Бунін почав «особливо завзято писати вірші» та «надзвичайно багато виписав папери», перш ніж зважився послати вірш у столичний журнал «Батьківщина». На його подив, воно було надруковано. Він назавжди запам'ятав захоплення, з яким йшов із пошти зі свіжим номером журналу, щохвилини перечитуючи свої вірші. Вони були присвячені пам'яті модного поета Надсона, який помер від сухот.

Слабкі, відверто наслідувальні вірші нічим не виділялися серед сотень подібних до них. Минуло чимало років, як у віршах проявився справжній талант Буніна. Сам він до кінця життя вважав себе перш за все поетом і дуже сердився, коли друзі говорили, що його твори вишукані, але старомодні – «тепер так ніхто не пише». Він справді уникав всяких новомодних течій, залишаючись вірним традиції ХІХ століття

Раннє, ледь помітне світання, Серце шістнадцяти років.
Сада дрімотна імла Липовим світлом тепла.
Тих та таємничий будинок З крайнім заповітним вікном.
Штора у вікні, а за нею Сонце всесвіту мого.

Це спогад про найпершу юнацьку любов до Емілії Фехнер (прообраз Анхен в «Життя Арсеньєва»), молоденькій гувернантці дочок, що жив по сусідству O.K. Туббе, вінокура поміщика Бахтіярова. На падчериці Туббе, Насті, в 1885 одружився брат письменника Євген. Емілією молодий Бунін захопився настільки, що Туббе вважав за благо відправити її назад додому.

Незабаром із Озерок, отримавши на те згоду батьків, вирушив у доросле життя молодий поет. На прощання мати благословила сина, якого вважала «особливим від усіх своїх дітей», родовою іконкою із зображенням трапези Трьох Мандрівників у Авраама. Це була, як писав Бунін в одному зі своїх щоденників, «святиня, що зв'язує мене ніжним і благоговійним зв'язком з моїм родом, зі світом, де моя колиска, моє дитинство». З рідного дому 18-річний юнак йшов уже цілком сформованою людиною, «з відомим життєвим багажем - знанням народу справжнього, а не вигаданого, зі знанням дрібномаєтного побуту, сільської інтелігенції, з дуже тонким почуттям природи, майже знавцем російської мови, літератури, з серцем, відкритим для кохання».

Кохання він зустрів у Орлі. 19-річний Бунін влаштувався там після довгих поневірянь по Криму та півдні Росії. Влаштувавшись у газету «Орловський вісник», він потоваришував із юною донькою лікаря Варею Пащенком – вона працювала в тій же газеті коректором. На гроші брата Юлія вони зняли у Полтаві квартиру, де жили цивільним шлюбом – проти вінчання був батько Варі. Через три роки доктор Пащенко, бачачи безмірну пристрасть Буніна, свій дозвіл на шлюб таки дав, але лист батька Варя приховала. Вона віддала перевагу незаможному літератору його забезпеченого друга Арсенія Бібікова. «Ах, ну до біса їх, - писав Бунін братові, - тут, очевидно, роль відіграли 200 десятин земельки».

З 1895 Бунін покинув службу і, перебравшись до Москви, цілком віддався літературі, заробляючи віршами і невеликими розповідями. Його кумиром тих років був Лев Толстой, і він навіть їздив до графа питати поради – як жити. Поступово він став у редакції літературних журналів, познайомився з відомими письменниками, з Чеховим навіть потоваришував і багато чому навчився в нього. Його цінували і реалісти-народники, і новатори-символісти, але ні, ні інші не вважали своїм.

Сам він більше схилявся до реалістів і постійно відвідував "середовища" у письменника Телешова, де бували Горький, Скиталь, Леонід Андрєєв. Влітку - Ялта з Станюковичем і Люстдорф під Одесою з письменниками Федоровим і Купріним. «Це початок мого нового життя був найтемнішим душевним часом, внутрішньо наймертвішим часом усієї моєї молодості, хоча зовні я жив тоді дуже різноманітно, товарисько, на людях, щоб не залишатися наодинці з самим собою».

У Люстдорфі Бунін несподівано для всіх, навіть для себе, одружився з 19-річною Ганною Цакною. Вона була дочкою одеського видавця-грека, власника газети «Південний огляд», з якою Бунін співпрацював. Побралися вони після кількох днів знайомства. «Наприкінці червня виїхав у Люстдорф до Федорова. Купрін, Карташеви, потім Цакни, що жили на дачі на 7-й станції. Раптом зробив увечері пропозицію», - записав Бунін у щоденнику 1898 року.

Його зачарували її великі чорні очі та загадкове мовчання. Після весілля з'ясувалося, що Аня дуже балакуча. Удвох зі своєю матір'ю вона нещадно лаяла чоловіка за безгрошів'я і часті відлучки. Менше ніж через рік у них із Ганною стався розрив, через два роки цей «водевільний» шлюб розпався. Який народився у них син Микола помер від скарлатини у віці п'яти років. На відміну від Варвари Пащенко, Ганна Цакні жодних слідів у творчості Буніна не залишила. Варвару ж можна дізнатися і в Ліку з «Життя Арсеньєва», і в багатьох героїнях «Темних алей».

Перший успіх у творчій біографії прийшов до Буніна у 1903 році. За збірку поезій «Листопад» він отримав Пушкінську премію, найвищу нагороду Академії наук.

Визнали критики та його прозу. Розповідь «Антонівські яблука» закріпив за письменником звання «співака дворянських гнізд», хоча життя російського села він зображував аж ніяк не благостно і не поступався в частині «гіркої правди» самому Горькому. У 1906 році на літературному вечорі у письменника Зайцева, де Бунін читав свої вірші, він познайомився з Вірою Муромцевою, племінницею голови першої Державної думи. «Тиха панночка з леонардівськими очима» відразу сподобалася Буніну. Ось як Віра Миколаївна розповідала про цю їхню зустріч:

«Я зупинилася в роздумах: чи не податися додому? У дверях з'явився Бунін. "Як ви сюди потрапили?" - спитав він. Я розсердилася, але спокійно відповіла: "Так само, як і ви". - "Але хто ви?" -"Людина". - "Чим ви займаєтесь?" – «Хімією. Навчаюся на природничому факультеті Вищих жіночих курсів». - «Але де я можу вас побачити ще?» -«Тільки у нас вдома. Ми приймаємо по суботах. У решту днів я дуже зайнята». Наслухавшись розмов про розпусне життя людей мистецтва,

Віра Миколаївна відверто побоювалася письменника. Проте вона не змогла встояти перед його наполегливими залицяннями і в тому ж 1906 стала «пані Буніною», хоча офіційно зареєструвати свій шлюб вони змогли лише в липні 1922 у Франції.

У весільну подорож вони надовго поїхали на Схід – до Єгипту, Палестини, Сирії. Добралися у своїх поневіряннях до самого Цейлону. Маршрутів для подорожей наперед не намічали. Бунін був настільки щасливий з Вірою Миколаївною, що зізнавався, що кине писати: «А моя справа пропала -писати я більше, мабуть, не буду... Поет не повинен бути щасливий, повинен жити один, і чим краще йому, тим гірше для писання. Що краще ти будеш, то гірше...» - казав він дружині. «Я в такому разі постараюся бути якомога гіршим», - жартувала вона.

Проте наступне десятиліття стало плідним у творчості письменника. Він був удостоєний ще однієї премії Академії наук та обраний її почесним академіком. «Якраз на годину, коли прийшла телеграма з привітаннями Івану Олексійовичу у зв'язку з обранням до академіків за розрядом красного письменства, – розповідала Віра Буніна, – у нас обідали Бібікові. До Арсенія у Буніна не залишилося поганого почуття, вони навіть, можна сказати, були друзями. Бібікова встала з-за столу, була бліда, але спокійна. За хвилину окремо і сухо сказала: "Вітаю вас"».

Після «різкого закордонного ляпаса», як він називав свої подорожі, Бунін перестав боятися «згустити фарби». Перша світова війна не викликала в нього патріотичного піднесення. Він бачив слабкість країни, боявся її загибелі. В 1916 він написав багато віршів, включаючи і такі:

Ось жито горить, зерно тече.
Та хто ж тиснутиме, в'язатиме?
Ось дим палить, набат гуде.
Та хто ж наважиться заливати?
Ось встане біснуватий рать, і як Мамай, всю Русь пройде...
Але порожньо у світі – хто врятує? Але Бога немає – кому карати?

Незабаром це пророцтво виповнилося. Після початку революції Бунін із сім'єю виїхав із орловського маєтку до Москви, звідки з гіркотою спостерігав за загибеллю всього, що було йому дорого. Ці спостереження відбилися у щоденнику, опублікованому пізніше під назвою «Окаяні дні». Винуватцями революції Бунін вважав як «безвісних» більшовиків, а й чудову інтелігенцію. «Не народ розпочав революцію, а ви. Народу було зовсім наплювати на все, чого ми хотіли, чим ми були незадоволені.

Навіть допомога голодуючим відбувалася в нас якось літературно, тільки зі спраги вкотре лягти уряд, підвести під нього зайвий підкоп. Страшно сказати, але правда: якби не було народних лих, тисячі інтелігентів були б просто нещасні люди: як же тоді засідати, протестувати, про що кричати і писати?»

У травні 1918 року Бунін із дружиною важко вибралися з голодної Москви до Одеси, де пережили зміну безлічі влади. У січні 1920-го вони втекли до Константинополя. У Росії Буніна вже ніщо не тримало – батьки померли, брат Юлій був при смерті, колишні друзі стали ворогами чи ще раніше виїхали з країни. Залишаючи батьківщину на перевантаженому біженцями пароплаві «Спарта», Бунін відчував себе останнім мешканцем затонулої Атлантиди.

Восени 1920-го Бунін прибув Париж і одразу ж взявся до роботи. Попереду було 33 роки еміграції, за які він створив десять книг прози. Старий друг Буніна Зайцев писав: «Вигнання навіть пішло йому на користь. Воно загострило почуття Росії, незворотності, згустило і колись міцний сік його поезії».

Про явище нового таланту довідалися і європейці.

У 1921 році французькою вийшла збірка оповідань Буніна «Пан із Сан-Франциско». Паризьку пресу заповнили відгуки: "справжній російський талант", "кровоточивий, нерівний, але мужній і правдивий", "один із найбільших російських письменників". Від оповідань прийшли в захват Томас Манн і Ромен Роллан, який у 1922 році вперше висунув Буніна кандидатом на Нобелівську премію. Проте тон у культурі на той час ставив авангард, з яким письменник не хотів мати нічого спільного.

Світовий знаменитістю він так і не став, зате еміграція читала його захлинаючись. Та й як було не залитися ностальгійною сльозою від таких рядків: «І через хвилину з'явилися перед нами чарки і фужери, пляшки з різнокольоровими горілками, рожева сьомга, смагляво-тілесний балик, блюао з розкритими на крижаних уламках раковинами, помаранчевий квадрат честера, брила паюсної ікри, білий і спітнілий від холоду каченят з шампанським... Почали з перцівки...»

Колишні бенкети здавались ще ряснішими порівняно з емігрантською убогістю. Бунін багато друкувався, але його існування було далеко від ідилії. Нагадував себе вік, паризька зимова вогкість викликала напади ревматизму. Вони з дружиною вирішили на зиму їхати на південь і в 1922 зняли в містечку Грасс віллу з пишною назвою «Бельведер». Там їхніми гостями були провідні письменники еміграції – Мережковський, Гіппіус, Зайцев, Ходасевич із Ніною Берберовою.

Тут довго жили Марк Алданов і бунінський секретар, письменник Андрій Цвібак (Сєдих). Бунін охоче допомагав з небагатих своїх коштів нужденним землякам. 1926 року до нього приїхала в гості з Парижа молода письменниця Галина Кузнєцова. Незабаром між ними почався роман. Тонка, делікатна Віра Миколаївна, яка все розуміє, хотіла думати, що любовні переживання необхідні її «Яну» для нового творчого піднесення.

Незабаром трикутник у «Бельведері» перетворився на чотирикутник - це сталося, коли за Вірою Миколаївною став доглядати літератор Леонід Зуров, який оселився в бунінському будинку. Складні перипетії їхніх стосунків стали темою емігрантських пересудів, що потрапили на сторінки мемуарів. Нескінченні сварки та примирення попсували чимало крові всім чотирьом, а Зурова взагалі довели до божевілля. Однак цей «осінній роман», який тривав 15 років, надихнув усю пізню творчість Буніна, включаючи роман «Життя Арсеньєва» та збірку оповідань про кохання «Темні алеї».

Цього не сталося б, якби Галина Кузнєцова була пустоголовою красунею - вона ж стала для письменника справжнім помічником. У її «Грасском щоденнику» можна прочитати: «Я щаслива тим, кожен глава його роману була попередньо хіба що пережита нами обома в довгих розмовах». Роман закінчився несподівано – у 1942 році Галина захопилася оперною співачкою Маргою Степун. Бунін не знаходив собі місця, вигукуючи: «Як вона отруїла мені життя – досі отруює!»

У розпал роману надійшло звістка про присудження Буніну Нобелівської премії. Вся російська еміграція сприйняла її як власний тріумф. У Стокгольмі Буніна зустрічали король із королевою, нащадки Альфреда Нобеля, роздягнені світські пані. А він дивився тільки на глибокий білий сніг, якого не бачив з часів від'їзду з Росії, і мріяв пробігтися ним, як хлопчик... На церемонії він казав, що вперше в історії премія присуджується вигнанцю, за яким не стоїть його країна. Країна вустами своїх дипломатів наполегливо протестувала проти вручення премії «білогвардійцю».

Премія того року становила 150 тисяч франків, але Бунін дуже швидко роздав їх прохачам. У роки війни він ховав у Грасі, куди не дісталися німці, кількох літераторів-євреїв, яким загрожувала смерть. Про той час він писав: «Погано ми живемо, дуже погано. Ну, картоплю мерзлу їмо. Або воду, в якій плаває щось мерзенне, морква якась. Це називається супом... Ми живемо комуною. Шість чоловік. І ні в кого гроші немає за душею». Незважаючи на поневіряння, Бунін відкидав усі пропозиції німців перейти до них на службу. Ненависть до радянської влади була тимчасово забута як і інші емігранти, він напружено стежив за подіями на фронті, пересуваючи прапорці на карті Європи, що висіла у нього в кабінеті.

Восени 1944-го Францію було звільнено, і Бунін із дружиною повернулися до Парижа. На хвилі ейфорії він відвідав радянське посольство та сказав там, що пишається перемогою своєї країни. Рознеслася звістка, що він пив за здоров'я Сталіна. Багато російських парижан від нього відсахнулися. Натомість розпочалися візити до нього радянських письменників, через які передавались пропозиції повернутися до СРСР. Йому обіцяли забезпечити царські умови, краще тих, що були в Олексія Толстого. Одному зі спокусників письменник відповів: «Мені нема куди повертатися. Нема вже ні місць, ні людей, яких я знав».

Загравання радянської влади з письменником закінчилися після виходу в Нью-Йорку його книги "Темні алеї". Вони побачили ледь не порнографію. Він скаржився Ірині Одоєвцевій: «Я вважаю «Темні алеї» найкращим, що я написав, а вони, ідіоти, вважають, що я ними зганьбив свої сивини... Не розуміють, фарисеї, що це нове слово, новий підхід до життя». Життя розставило крапки - хулітелі давно забуті, а «Темні алеї» залишаються однією з самих ліричних книгу російській літературі, справжньою енциклопедією кохання.

У листопаді 1952-го Бунін написав останній вірш, а травні наступного року зробив останній запис у щоденнику: «Це все-таки разюче до правця! Через деякий, дуже малий час мене не буде - і справи та долі всього, всього будуть мені невідомі!» О другій годині ночі з 7 на 8 листопада 1953 року Іван Олексійович Бунін помер у орендованій квартирі в Парижі в присутності дружини та свого останнього секретаря Олексія Бахраха.

Він працював до останніх днів – на столі залишився рукопис книги про Чехов. Усі великі газети помістили некрологи, і навіть у радянській "Правді" з'явилося коротке повідомлення: "У Парижі помер емігрантський письменник Іван Бунін". Його поховали на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа, а через сім років поруч із ним знайшла останній притулок Віра Миколаївна. На той час твори Буніна після 40 років забуття почали знову видаватися на батьківщині. Його мрія збулася - співвітчизники змогли побачити і дізнатися збережену ним Росію, яка давно відійшла в історію.

Іван Бунін народився 1870 року у сім'ї дворянина, колишнього офіцера Олексія Буніна, який встиг на той час розоритися. Зі свого маєтку сім'я змушена була переїхати до Орловської області, де й пройшло дитинство письменника. У 1881 році він вступає до Єлецької гімназії. Але здобути освіту не вдається, після 4 класів Іван повертається додому, тому що у розорених батьків просто не вистачає коштів на його навчання. Старший брат Юлій, що встиг закінчити університет, допоміг пройти весь курс гімназії вдома. Біографія Буніна - людини, творця та творця, - сповнена несподіваних подій та фактів. У 17 років Іван опублікував перші вірші. Незабаром Бунін переїжджає до Харкова до старшого брата, йде працювати коректором до газети «Орлівський вісник». У ній він друкує свої оповідання, статті та вірші.

У 1891 р. виходить перша поетична збірка. Тут же молодий письменник знайомиться з Варварою – своєї Батьки дівчини не бажали їхнього шлюбу, тому молода пара потай їде до Полтави. Їхні стосунки продовжилися до 1894 р. і стали для написання роману «Життя Арсеньєва».

Біографія Буніна дивовижна, сповнена зустрічей та цікавих знайомств. 1895 стає переломним у житті Івана Олексійовича. Поїздка до Москви та Петербурга, знайомство з Чеховим, Брюсовим, Купріним, Короленком, перший успіх у літературному суспільстві столиці. У 1899 р. Бунін одружується з Ганною Цакни, проте шлюб цей недовговічний. 1900 – розповідь «Антонівські яблука», 1901 – збірка віршів «Листопад», 1902 – виходить зібрання творів у видавництві «Знання». Автор – Іван Бунін. Біографія є унікальною. 1903 - присуджено Пушкінську премію! Письменник багато подорожує: Італія, Франція, Константинополь, Кавказ. Найкращі його твори – розповіді про кохання. Про кохання незвичайне, особливе, без щасливого кінця. Як правило, це швидкоплинне випадкове почуття, але такої глибини та сили, що ламає життя та долі героїв. І тут дається взнаки непроста біографія Буніна. Але твори його не трагічні, вони сповнені любов'ю, щастям від того, що це велике почуття відбулося у житті.

У 1906 р. на літературному вечорі Іван Олексійович знайомиться з Вірою Муромцевою,

тихий панночкою з величезними очима. Знову ж таки батьки дівчини були проти їхніх стосунків. Віра навчалася на останньому курсі, писала диплом. Але вона обрала кохання. У квітні 1907 Віра та Іван разом вирушили у подорож, цього разу на схід. Для всіх вони стали чоловіком та дружиною. Але повінчалися лише 1922 р., у Франції.

За переклади Байрона, Теннісона, Мюссе в 1909 Бунін знову отримує Пушкінську премію, стає почесним академіком Петербурзької академії наук. У 1910 з'являється повість "Село", що викликало багато суперечок і зробило автора популярним. Побувавши з Горьким у 1912-1914 роках. на Італії, Бунін написав своє відоме оповідання «Пан із Сан-Франциско».

А от року не вітав Іван Олексійович Бунін. Біографія письменника непроста. У 1920 році його сім'я був прийнятий на Заході як найбільший російський письменник, став головою Союзу російських літераторів і журналістів. Виходять у світ нові твори: «Мітіна любов», «Справа корнета Єлагіна», «Сонячний удар», «Боже дерево».

1933 - біографія Буніна знову дивує. Він стає першим російським На той час письменник дуже популярний у Європі. Бунін був супротивником нацистського режиму. За роки війни, незважаючи на втрати та позбавлення, він не видає жодного твору. Під час окупації Франції він пише цикл ностальгічних історій, але публікує їх лише 1946 р. Останніми роками свого життя Іван Олексійович не пише віршів. А ось до Радянського Союзу починає ставитись із теплотою, мріє повернутися. Але його плани були перервані смертю. Помер Бунін 1953 р., як і Сталін. І лише за рік у Союзі стали публікуватися його твори.

Статті потемі:

Асоціація Саморегулівна організація «Брянське Регіональне Об'єднання Проектувальників Зміни у ФЗ 340 від 03

Минулого тижня ми за допомогою нашого пітерського експерта про новий Федеральний закон № 340-ФЗ від 3 серпня 2018 року "Про внесення змін до Містобудівного кодексу Російської Федерації та окремі законодавчі акти Російської Федерації". Акцент був з

Хто розраховує заборгованість із аліментів?

Аліментна заборгованість - це сума, що утворюється внаслідок відсутності грошових виплат за аліментами з боку зобов'язаної особи або часткових виплат за певний період. Цей період часу може тривати максимально: До настання

Довідка про доходи, витрати, про майно державного службовця

Довідка про доходи, витрати, про майно та зобов'язання майнового характеру – це документ, який заповнюється та подається особами, які претендують або заміщають посади, здійснення повноважень за якими передбачає безумовний обов'язок

Поняття та види нормативних правових актів

Нормативно-правові акти – це корпус документів, який регулює правовідносини у всіх сферах діяльності. Це система джерел права. До неї входять кодекси, закони, розпорядження федеральних та місцевих органів влади тощо. буд. Залежно від виду

Популярне

2022-03-23 03:40:43	Біографія Євгена Алдоніна: нова сім'я Виступ за цска
2022-03-23 03:40:43	Нове у формуванні та веденні кадрового резерву на державній цивільній службі
2022-03-23 03:40:43	Скільки заробляють судові пристави?
2022-03-23 03:40:43	Теорія Дж. М. Кейнс. Біографія Дж. Кейнса На кому був одружений кейнс
2022-03-17 00:25:56	Історія та сучасність валюти Франції
2022-03-17 00:25:56	Хімічний склад та харчова цінність
2022-03-17 00:25:56	Гра мафія у контакті досягнення
2022-03-17 00:25:56	Варолієв міст - основний взаємозв'язок між відділами мозку Поперечний зріз моста
2022-03-17 00:25:56	Модель загальної рівноваги Вальраса
2022-03-17 00:25:56	Районування Сутність та рівні економічного районування

Нове

2022-03-17 00:25:56	Страхування від нещасного випадку та хвороб Страхування від нещасного випадку на один день
2022-03-17 00:25:56	Класифікація та асортимент сирів
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Найаномальніші дороги світу Аномальне місце на трасі
2022-03-11 18:04:07	Що говориться в Біблії про кінець світу?
11.03.2022	Ви тут: «Дезінфектор» та «Медичний дезінфектор»: у чому схожість та відмінність?
11.03.2022	Список грізних птахів, найнебезпечніших для людини Напад хижих птахів на людину
11.03.2022	Три містичні таємниці із розсекречених архівів кгб Журнал секретні архіви читати онлайн
11.03.2022	Чому геостаціонарні супутники не падають на землю?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?