Віктор Пєлєвін: бібліографія та цікаві факти. Повний гід за книгами Віктора Пєлєвіна: від їдкої сатири до ліричних романів Серія книг — Повне зібрання творів
Одним із провідних авторів сучасності є Віктор Олегович Пєлєвін. Творчість письменника буде висвітлено у цій статті. У ньому, як у дзеркалі, позначилися реалії навколишнього світу. Незважаючи на численні деталі, автор вміє зробити акцент на найважливішому і найважливішому. Завдяки своєму таланту наш співвітчизник набув світової популярності. Давайте дізнаємось, які твори письменника стали справжнім одкровенням для вдячних читачів.
Походження
Віктор Пєлєвін, бібліографія якого буде представлена в нашій статті, народився в Москві, в 1962 році. Його тато – Олег Анатолійович Пєлєвін – працював викладачем військової кафедри в університеті імені Баумана. У минулому він був кадровим офіцером. Мама майбутнього письменника – Зінаїда Семенівна Пелевіна – свого часу завідувала відділом одного з центральних гастрономів столиці. Вона мала доступ до всіх дефіцитних продуктів на той час. Однак, незважаючи на це, Пелевін жили небагато. Вони тулилися разом із бабусею у комунальній квартирі, у будинку на Тверському бульварі. Тільки 1970-х їм пощастило переїхати в окрему трикімнатну оселю в Північному Чертановому.
Пошук свого призначення
У 1979 році закінчив навчання у середній англійській спецшколі Віктор Пєлєвін. Бібліографія письменника свідчить про великі знання, які автор отримав ще дитинстві. Освітнє установа у центрі Москви вважалося дуже престижним. Після цього перед випускником відкривалися широкі можливості. Спочатку майбутній письменник віддав документи до Московського енергетичного інституту. Там він значився на факультеті електрифікації та автоматизації. Навчальний заклад було успішно закінчено у 1985 році. Після цього Пєлєвін почав працювати інженером на кафедрі рідного інституту. Не оминула його і служба в армії. Він віддавав свій обов'язок перед Батьківщиною у військово-повітряних військах.
1987 року Віктор Олегович вступив до аспірантури МЕІ, але протримався там лише два роки. Він відчував, що письменство - його покликання, і вирішив не чинити опір цьому. 1989 року він стає студентом імені Горького. Майбутня знаменитість відвідує заочний курс, але швидко розчаровується у навчанні. У 1991 році його відрахували як «що втратив зв'язок» з вищим навчальним закладом. Дивне формулювання досі є предметом живого обговорення у шанувальників письменника. Хто втратив зв'язок Пєлєвін з вузом, або інститут із майбутнім іменитим автором - невідомо. Проте письменник ніколи не шкодував, що залишив Літінститут.
Початок творчого шляху
Незважаючи на розбіжності з викладачами, саме у літературному виші Віктор Олегович познайомився зі своїми майбутніми соратниками – Альбертом Єгазаровим та Віктором Кулле. Молодий прозаїк та перспективний поет заснували власне видавництво. Його назва кілька разів мінялася – спочатку «День», потім – «Ворон», а після – «Міф». Для цього видавництва Пєлєвін, бібліографія якого багата і складна, підготував тритомник американського містика Кастанеди. Він активно допомагав товаришам, співпрацював із ними, що, безсумнівно, допомогло йому знайти потрібні зв'язки у видавничому середовищі. Письменника охоче публікували ще широку популярність серед читачів.
Перші літературні досліди
З 1989 до 1990 року наш герой працює штатним кореспондентом видання Face to Face. Крім того, публікується в журналі «Наука та релігія» Віктор Пєлєвін. Бібліографія письменника почалася з невеликого оповідання, надрукований у ньому. Він називався «Колдун Гнат і люди» і особливого враження на читачів не справив.
А ось у 1992 році автор голосно заявив про себе. Він випустив збірку оповідань під назвою "Синій ліхтар". Спочатку цей витвір був проігнорований критиками, однак через кілька років Пєлєвін отримав за неї кілька престижних літературних премій - Малу букерівську, «Інтерпрескон» і «Золотий равлик».
Поява романів
Не лише розповідями займався Віктор Пєлєвін. Бібліографія автора відома своїми романами. Перший – «Омон Ра» – був надрукований у журналі «Прапор» у 1992 році. Він відразу був номінований на потім у тому ж виданні опублікували роман «Життя комах» у 1993 році. Це закріпило за Віктором Олеговичем звання талановитого та перспективного письменника. Автор не тільки писав цікаві твори, а й умів «давати здачі» зайво зарозумілим критикам. Так, 1993 року в «Независимой газете» з'явилося есе «Джон Фаулз та трагедія російського лібералізму». Воно було настільки сильним і переконливим, що згодом стало згадуватись у засобах масової інформації як «програмне». 1993 ознаменувався для письменника ще однією доленосною подією - його прийняли в Союз російських журналістів.
«Чапаєв та Пустота»
Віктор Пєлєвін, біографія та творчість якого цікавить багатьох шанувальників, регулярно публікувався в журналі «Прапор». У 1996 році в ньому було надруковано твір під назвою «Чапаєв і Пустота». Критики назвали його першим вітчизняним "дзен-буддистським" романом. Сам автор позиціонував його як "перший роман, дія якого відбувається в абсолютній порожнечі". Прогресивний витвір отримав відразу кілька престижних номінацій. Наприклад, письменнику вручили нагороду «Мандрівник-97». А в 2001 році він взагалі увійшов до списків претендентів на найбільшу у світі літературну премію під назвою International Impac Dublin Literary Awards.
Загальна популярність
1999 року шанувальники отримали можливість прочитати новий твір, який написав Пєлєвін. Бібліографія письменника прикрасилася свіжим літературним шедевром - романом Generation П. Загалом було продано 3 500 000 мільйонів екземплярів цієї книги. Вона здобула всілякі нагороди і стала культовою. За неї автору вручили німецьку літературну премію Ріхарда Шенфельда.
Далі була п'ятирічна перерва, після якої вийшов роман з довгою назвою «Діалектика перехідного періоду. З нізвідки в нікуди». Протягом двох років твір номінувався на всілякі нагороди: у 2003 році – премію Апполона Григор'єва, у 2004 році – «Національний бестселер» тощо. Після цього, у 2006 році, опублікував роман Empire V. Його надрукувало видавництво «Ексмо». Текст книги читачі змогли знайти задовго до виходу у світ. Видавці стверджували, що сталася крадіжка, але дехто вирішив, що це був нестандартний маркетинговий хід.
Дивні назви
Славиться своєю оригінальністю Віктор Пєлєвін. Бібліографія письменника наповнена романами з короткими, лаконічними назвами, що привертають увагу. Восени 2009 вийшов роман «t». Завдяки цьому твору автор став лауреатом вітчизняної літературної премії «Велика книга» і стає третім у списку претендентів. Читачі беззастережно визнали його лідером, проте журі ухвалило незалежне рішення.
Наприкінці 2011 року Віктор Олегович представив на суд читачів роман S.N.U.F.F.. Цей твір отримав премію «Електронна книга». Можливо, такі дивні найменування - знак якості великого художника. Вивчаючи незвичну абревіатуру, кожен із нас намагається проникнути у її сенс. І часто він виявляється ширшим, ніж у простої назви із двох-трьох зрозумілих слів.
Творча концепція
Герої романів Пєлєвіна часто залежать від наркотиків. Автор всіляко підкреслює, що не використовує подібні речовини, хоча у молодості й експериментував із нею розширення своєї свідомості. Навіщо? Відповідь лежить у філософській концепції, якої дотримується Віктор Пєлєвін. Особливості творчості письменника тісно пов'язані із дзен-буддизмом. Справа в тому, що прихильникам цієї течії навколишній світ бачиться не об'єктивною реальністю, а продуктом індивідуального сприйняття. Піддається сумніву як існування реалій, а й самої особистості. Наприклад, Петра в «Чапаєві та Пустоті» у психіатричній клініці лікують від «роздвоєння хибної особистості». Цим автор натякає, що обидва втілення пацієнта недостовірні однаково. Як дізнатися, у чому полягає справжня природа світу? Шлях до просвітління лежить через розумове пізнання, відштовхування від звичних рамок світорозуміння та пошуку нірвани. Іноді, щоб усунути жорсткі межі реальності, використовуються психотропні речовини. Автор у жодному разі не закликає до вживання наркотиків. Він просто пропонує глянути на навколишній світ по-іншому.
Найвідоміші твори
Написав безліч оповідань, повістей та романів Віктор Пєлєвін. Твори, список яких представлений нижче, є найвідомішими:
- «Затворник і Шестипалий» (1990);
- "Реконструктор" (1990);
- "Принц Держплану" (1991);
- "Вісті з Непалу" (1991);
- «Бубен верхнього світу» (1993);
- "Жовта стріла" (1993);
- "Зомбіфікація" (1994);
- "Іван Кублаханов" (1994);
- «Священна книга перевертня» (2004);
- "Шолом жаху" (2005);
- "П5: Прощальні пісні політичних пігмеїв Піндостану" (2008);
- "Ананасна вода для прекрасної дами" (2010).
Театральні постановки
Неодноразово ставилися у театрі твори Віктора Пєлєвіна. Творчість письменника зацікавило багатьох блискучих режисерів. Так, у 2000 році Павлом Урсулом було поставлено спектакль «Чапаєв і Пустота». Глядачі змогли побачити його у Театрі клоунади імені Дурової Терези. Через рік той самий роман з'явився на підмостках київського театру ДАХ у зовсім іншій версії. Постановка відома за назвою «…четвертий зайвий…».
У 2005 році на театральному фестивалі NET у центрі на Страсному мав успіх інтерактивний спектакль Shlem.com від Живиля Монтвілайте. Він був створений за романом Пєлєвіна «Шолом жаху». Режисер уславився постановкою «Бубен верхнього світу» за мотивами творів Віктора Олеговича. Вона побачила світ сцені Пушкінського московського театру. У Театральному центрі на Страсному відбулася прем'єра вистави Сергія Щедріна «Кришталевий світ». В основу постановки лягла однойменна розповідь Пелевіна.
- Віктор Пєлєвін, життя і творчість якого унікальні, не любить давати інтерв'ю. У нього немає власного блогу та акаунтів у соцмережах. Він більшу частину часу проводить на самоті. В Інтернеті можна знайти лише кілька його старих фотографій. Своєю поведінкою письменник дуже схожий на Селінджера.
- По завершенні навчання у вузі Віктор Олегович працював у Москві на Лісовій вулиці. Аспірантом він розробив систему електроприводу із асинхронним двигуном для тролейбусів міського типу.
- Про життя Пєлєвіна випущена книга під назвою «Пєлєвін і покоління порожнечі». Її автори – Сергій Полотовський та Роман Козак – зібрали всі відомі факти про Віктора Олеговича та підсумували їх. До книги увійшли спогади вчителів, знайомих та друзів письменника.
- Багато фраз, які свого часу вимовив чи написав Пєлєвін, пішли в народ. Наприклад, слова Василя Івановича з «Чапаєва та порожнечі»: «Ось вам моя командирська заручка».
Висновок
Заслуговують на пильну увагу книги, які написав Віктор Пєлєвін. Творчість, коротко викладене у цій статті, неодмінно увійде до золотого фонду світової літератури. Людина, яка зуміла по-іншому глянути на світ і донести це бачення до читачів, для багатьох залишається загадкою. Хочеться сподіватися, що згодом автор порадує нас новими цікавими творами та крилатими висловлюваннями. Тому що такий талант дається небагатьом, а його плоди призначені всім нам. Вивчаючи книги письменника, ми глибше осягаємо світ, у якому живемо.
Книга «Мистецтво легких дотиків» Віктора Пєлєвіна побачила світ із деяким випередженням звичайного для цього письменника щорічного графіка. До неї увійшли коротка повість, довга повість і розповідь, і кожен з текстів вже набув своєї долі захоплень і закидів, як, втім, і книга загалом. Проте, як вважає Михайло Пророков, читають Віктора Пєлєвіна не за те, що він щоразу б'є рекорди художньої досконалості (не ризикуючи сильно помилитися, можна сказати, що з часів «Чапаєва і Пустоти» досконалість взагалі перестала його турбувати), а просто за те, що, як лаконічно сформулювало видавництво, що випустило книгу, він «єдиний і неповторний». Приблизно як iPhone, уславлений у його позаминулому романі: щоб утриматися від покупки чергового, треба було не купувати десять попередніх, а купив - тож тепер.
Чотири друга вирушають у відпустку поблукати горами. Першого ж вечора, тільки вибравшись із таксі, вони зустрічають довговолосого сивобородого велосипедиста, який співає французькою про те, що йому було б нема чого жити, якби хтось не існував. Незабаром доля зведе їх ще раз, і в прогулянку горами вони вирушать разом.
Так починається «Якінф» - перша повість із трьох, що склали нову книгу Віктора Пелевіна. Далі потягнуться краєвиди один дивовижний за інший, мандрівники заперечать про вічне: хто створив гори? боги? з якою метою? чи не з тієї, з якою єгипетські фараони будували піраміди? «Розміри та старовину цих надгробків вказували на безмірну велич покійних. З іншого боку, божественних пірамід було стільки, що через одну їхню кількість боги здавалися не особливо довговічним народцем». Ще далі з'ясується, що принаймні один із богів вижив і знаходиться десь неподалік.
Позбавляючи своїх критиків задоволення думати, що від їх суджень доля книги хоч певною мірою залежить, Віктор Пєлєвін залишає їм іншу, більш піднесену радість: раз-по-раз намагатися усвідомити, про що він все-таки пише. І чому і критиків, і читачів так тягне до автора, не надто стурбованого ні життєвістю, ні художністю, ні сюжетоскладанням, ні навіть якістю жартів (з кожним текстом грань між стебом і буркотінням у автора «Кришталевого світу» та «Дня бульдозериста» робиться все тонше).
«Якінф» у цьому великої допомоги не надасть: надто вже він нагадує давні «Годування крокодила Хуфу» та «Тхагов», хіба що герої в ньому трохи менш несимпатичні. Остання розповідь, «Столипін», служить витонченою післямовою до торішніх «Таємних видів на гору Фудзі», тільки герої-олігархи цього разу тлумачать пристрій світобудови не один одному, а зекам, що йдуть за етапом. Отже, вся надія на власне «Мистецтво легких дотиків» - так називається друга, найбільша та концептуальна повість збірки. Її головний герой із прізвищем, що нагадує про досить відоме, а у вузьких колах і культовому мережевому літераторі, розслідує заплутану справу, пов'язану з діяльністю його сусіда по дачі, генерала ФСБ і взагалі досить загадкову особистість. Поступово з'ясовується, що з обов'язку служби генерал Ізюмін займався химерами. Щоправда, у звітності фігурував термін «хімема», але між собою його генерал та його підлеглі не вживали, чудово усвідомлюючи, що витоки справи, їм дорученої, йдуть від тих найдавніших на Нотр-Дамі зображених химер. А також горгулій (Пелевін вважає за краще говорити «гаргойлі») - але створити горгуллю людині не під силу. Зате він може творити химер - а з деяких пір цього цілком достатньо. І тут знову з'являється мотив смерті бога.
«Що, власне, мав на увазі Ніцше, коли сказав своє знамените „Бог помер“?.. Ніцше хотів сказати, що небесна музика стихла. Божественний орган, втілений, зокрема, у готичному соборі, замовк. У світ перестали спускатися сутності з найвищих планів, що несуть у собі небесну волю. У нього припинили злітатися навіть гаргойлі зла, спрямовані на ворога. Наш вимір як би тимчасово зник для Неба - і "святе місце", що не може бути порожнім, стали займати химери ». Хімери на відміну горгулій створюються не Богом, бажаючим повідомити людині свою волю, а людиною - але сприймаються як божественне наказ. Або як поклик часу, категоричний імператив гуманності та прогресу. Можна сказати й так: вони теж служать божественними глашатаями, але їхній бог - той, якому поклоняються останні кілька сотень років і який вважає за краще не відкривати себе, а працювати виключно через своїх адептів. Ім'я йому – Розум, і в середині 1790-х у Франції йому навіть присвячували храми та служили меси, але після цього він знову пішов у тінь і з того часу діє лише звідти.
Досвідчені читачі вже здогадалися: Пєлєвін знову про те, що треба тримати розум у порожнечі, а вухо гостро і не вірити нікому, крім ченців Тибету (та й тим краще теж не вірити). Так, можна сказати, що «Мистецтво легких дотиків» є виконання улюблених пелевінських пісень на мотив «Операції „Burning Bush“» - так називалася повість, що увійшла до «Ананасної води для прекрасної дами», про скромного викладача на прізвище Левітан, волею ФСБ змушеного працювати спочатку голосом Божим для американського президента, а потім і голосом диявола - для російського. В «Мистецтві...» теж воюють спецслужби, але замість захованих десь у голові дикторів вони використовують химер - пошесті, моди, ідеології, загалом, еманації Zeitgeist, того самого Розуму в його актуальній іпостасі - він же, по суті, Кронос, бог-час (і тут друга повість чудово заримовується з першою).
Але тільки це не про те, як не дати себе обдурити. Чемпіон континенту зі скепсису, Пєлєвін не шанує героїв-скептиків. Надмірно просунуті в області ілюзіонізму персонажі історії про крокодила Хуфу так впевнено розкривали секрети жебрака, що загриміли на багато тисяч років будувати єгипетську піраміду. Якщо сон розуму, як нагадує Віктор Пєлєвін у новій книзі (забезпеченій, до речі, ілюстраціями-репродукціями Гойї та Рембрандта), народжує чудовиськ-химер, то сам розум – не бог, а людська здатність усвідомлювати, розуміти та вигадувати – здатний обдаровувати свого власника безліччю радостей, захоплень і осяянь («мислячий людський розум, який піддає все сумніву - теж один з ангелів», як було сказано в тій же «Операції Burning Bush»). Все, що від нього вимагається - слухати, слухати, чекати, дивуватися, не лізти вперед, не випинати себе, не брати на себе занадто багато.
І тут письменник Пєлєвін опиняється в положенні того самого фокусника з розповіді про крокодила. Він віртуозно створює ілюзії, які могли б розважати і повчати недосвідчених, але авангард його шанувальників становлять якраз ті, хто занадто досвідчений. Він, який навчався у Стругацьких, вміє ставити уявні експерименти будь-якої складності та безстрашно доводити їх до кінця, але ці експерименти мало кому щось доводять. Він обдарований талантом вичерпно точного слова (що великою мірою і пояснює його неуважність до сюжету - головні події у нього відбуваються не у фізичному світі, а в лексико-семантичному), але на відміну від читачів Стругацьких читачі Пєлєвіна - ті з них, які задають тон в обговоренні його книг - не технарі, а гуманітарії. Тобто люди, які знають все про слова, але не розуміють їхнього сенсу.
Що ж, якщо вірити генералу Ізюміну, найпотужніші химери, вже впроваджені у свідомість потенційного супротивника, до часу дрімають, а запускаються тригерами - кодовими фразами, що не мають видимого відношення до справи, а найчастіше і можуть бути безглуздими. Пєлєвін погано піддається розшифровці, хоча начебто нічого особливо і не зашифровує - це мінус. Але Пєлєвіна продовжують читати - і це плюс. Може, тому він і пише на рік за книгою - годує химеру, яка одного разу, невідомо від яких його слів, прокинеться і скаже нам, що робити.
Що читати: ці новинки обговорюють усі
17-й роман Пєлєвіна розділений на три частини: у першому епізоді четверо друзів вирушають на відпочинок, де зустрічають загадкового старця, у другій частині Пєлєвін переказує сюжет книги якогось К.П. Голгофського, а фінал став своєрідним продовженням попереднього роману Пелевіна «Таємні краєвиди на гору Фудзі». «Мистецтво» вийшло зовсім недавно, але вже стало книгою сезону, що продається. Якщо тебе не лякають по-справжньому довгі діалоги (по кілька сторінок) – welcome.
Читати повністюКниги, які вам сподобаються
Пропонуємо вам стати одними з перших, хто прочитає новий роман Віктора Пелевіна, - роман побачив світ наприкінці серпня і, судячи з усього, вже став бестселером. Книга є збіркою із трьох повістей: перша розповідає про хіпстерів, кочують по Північному Кавказу, друга - про російських хакерів, а третя - про героїв торішнього роману Пелевіна «Таємні краєвиди на гору Фудзі». Якщо ви ще не знайомі з творчістю Пєлєвіна, саме час це виправити. І так, не забудьте в такому випадку прочитати один із самих відомих романівписьменника "Generation П".
Читати повністюХімери, карні злочинці та боги: огляд книги Віктора Пелевіна «Мистецтво легких дотиків»
Останні п'ять років книжки Віктора Пєлєвіна традиційно виходять наприкінці літа чи початку осені. Невідомо, чи це видавця чи сам автор захотів публікуватися частіше, але факт очевидний. Якщо раніше один із найбільш продаваних письменників Росії міг випускати по одній книзі раз на два-три роки, то тепер кожен серпень чи вересень на полицях з'являється його новий роман. При цьому «Мистецтво легких дотиків» в першу чергу порадує не шанувальників монументальних і важких творів письменника, а тих, хто сумує за його досвідом. малій прозі.
І навіть сама назва книги хіба що говорить про це. Після дуже перевантаженого «iPhuck 10» і навмисне злободенних «Таємних видів на гору Фудзі» Пєлєвін повертається до минулого і знову експериментує з незвичайною формою подачі.
Різні історії про те саме Роман складається з трьох практично не пов'язаних один з одним частин. Причому одна з них, яка дала назву всій книзі, значно об'ємніша за інші. І саме вона виглядає трохи слабшою, хоча автор неодноразово сам іронізує на тему затягнутості твору. Дві інші формою подачі більше нагадують розповіді Пелевіна ще з дев'яностих. Ну а сюжети тут традиційні більшості робіт письменника. Вони є якийсь неформальний гуру (це може бути хоч провідник у горах Кавказу, хоч один із ув'язнених у тюремному вагоні), який намагається посвятити новачків у таємниці буття.
Більшість розповідей йде прямою промовою, а фонове дію лише доповнює його, готуючи грунт для фінального твісту і роблячи слухачів учасниками історії.
Вгадати, як вивернеться сюжет у фіналі, не надто складно. Але розповіді написані не заради того, щоб здивувати читача раптовим поворотом. Про це він говорить практично у всіх своїх творах останні десять років. І здається, що «Мистецтво легких дотиків» – лише чергова його спроба. простими словамидонести до читача ідеї буддизму. Тому щоразу основна думка залишається приблизно тією ж, змінюється лише форма.
У новій книзі Пєлєвін розповідає про жертвопринесення богу Кроносу і екстрасенси Радянського Союзу. Потім знаходить зв'язок між релігією стародавнього Єгипту, спільнотою масонів, химерами та горгульями на Соборі Паризької Богоматері, причому перетворює все це на детектив про змову ФСБ. А у фіналі взагалі одягає історію в кримінальну байку з кримінальним жаргоном.
Але насправді в цих історіях неважко побачити стандартні ідеї книг Пелевіна. Все незмінно пов'язане з цінністю часу, як головного ресурсу людини. Але головне – з матеріальністю думок та ідей, у які вірить достатня кількість людей.
Останньому був майже повністю присвячений двотомник «Доглядач» 2015 року. І ось тепер Пєлєвін з явним задоволенням повернувся до улюбленої теми.
Короткість - сестра... Друга частина книги, найбільша і важлива, подана досить іронічно. Тут Пєлєвін знову нагадує, що любить експериментувати з жанрами, а заразом дає відсіч усім критиками його останніх робіт.
Вона написана у вигляді короткого переказуі одночасно розбору неіснуючої книги якогось К.П.Голгофського. Тобто автор як би сам пише рецензію на власну книгу, і показує, що стало б з його творами, якби вони створювалися з огляду на відгуки.
Взагалі Пєлєвін проходиться по критикам чи не у всіх своїх пізніх творах. В останні рокийого регулярно лають за зайву затягнутість дії і схильність до надто докладних переказів діалогів - особливо це відчувається в «iPhuck 10». І тоді письменник сам пропонує коротко переказати об'ємний твір на кшталт сучасних статей-вижимок чи подкастів. Він лише згадує, що тут має бути опис архітектури, а тут - подробиці особистих відносин. Але при цьому викидає всю художність, яка нібито була в книзі Голгофського, скорочує діалоги та описи з 50 сторінок до трьох і залишає лише суть.
У результаті виходить подібність «Кода Да Вінчі», лише з вивченням походження горгулій в архітектурі та водночас розбором впливу Росії на світову політику. Перше цікавим чиномпризводить до теми розвитку релігій та культів. А у зв'язку з останнім автор регулярно зривається на улюблений ним гумор на грані трешу, присвячений толерантності, Твіттеру, новій холодній війні та іншим актуальним темам. Бажання зачепити основні соціальні теми відчувається дуже: миготять протести «жовтих жилетів» і навіть пожежа в Нотр-Дамі. Але центром історії письменник, звісно, робить тему втручання у вибори США.
Але все ж таки, незважаючи на іронічність подачі, центральна частина книги здається трохи затягнутою. Можливо, лише тому, що до і після неї йдуть значно лаконічніші та короткі твори, де майже ті ж думки подані набагато компактніше, а тому насиченіші.
Пєлєвін останніми роками все більше пов'язує свої твори один з одним. У «Мистецтві легких дотиків» неважко помітити прямі посилання до «Шолому жаху» і чи розвиток, чи критику міфології «Empire V», а остання частина із заголовком «Столипін» і зовсім несподівано перетинається з одним з недавніх його творів.
У всьому цьому є певна зловмисність. У новій книзі Пєлєвін показує подібність обрядів у багатьох релігіях і культах, підкреслюючи циклічність і одноманітність світової історії. Саме тому автор і не приховує, що всі його книги приблизно про те саме, просто щоразу в дусі нового часу. І з цієї причини три начебто незв'язані частини роману цілком складаються на єдину картинку.
Але все ж таки останніми роками за самоіронією починає все більше проглядати зайва рефлексія і бажання відповідати порядку денному. Саме тому короткі оповіданняз цієї книги читати легше, у них Пєлєвін не намагається вхопитися за актуальність і розсмішити злободенним жартом. Він пише про те, що важливо у всі часи, а це у нього виходить просто чудово.
Читати повністюПєлєвін представив нову версію Всесвіту
Книга Віктора Пєлєвіна «Мистецтво легких дотиків» складається з двох оповідань («Іакінф» та «Столипін») та повісті-трактату, що дала назву всій збірці. Як завжди, твір автора пропонує відповідь на запитання, колись задане Федором Павловичем Карамазовим своєму синові Івану: «Хто ж це так сміється з людини?» Звичайно, і письменник цього не знає - але він хоч намагається виявити гада!
ЧЕТВЕРО молодих людей подорожують горами з химером-провідником на ім'я Іакінф. Мова, зрозуміло, він починає про головне - що за боги правлять світом. Розповідає, як у юності його, що вдавався за модою часу екстрасенсом, привів у таємне місце якийсь посвячений і пояснив, що бог Кронос (він же Сатурн і він Баал) нікуди не зник із життя людства. І та картина, що «нові боги віджали світ і загнали старих богів під шкінку», принципово невірна. Кронос, володар часу, як і раніше, приймає жертви, тримаючись у тіні. А час – це все, що є у людини. Що ми взагалі можемо? Трохи побігаємо, поторгуємо своєю юністю, нагадаємо на тих, хто був раніше, а потім почнуть гадити на нас і потроху спишуть... Непомітно зжеруть. Тож цикл за циклом».
Що вгорі, що внизу існує ієрархія влади. «Є місцеве начальство, є центральне, є міжнародні сили... є авторитетні пацани. Люди шепочуться, що є світовий уряд, який все вирішує, але його ніхто не бачив. Ось і у Всесвіті, напевно, так само...»
У повісті-трактаті «Мистецтво легких дотиків» автор змінює маску оповідача, хоча ми чуємо все той самий знайомий тридцять років голос дотепника, інтелектуала, освіченого блазня-балака. Вирішив знайти корінь зла людського життя і розповісти про це, розважаючи читача, - тобто голос самого Пелевіна. Цього разу він нібито переказує у скороченні об'ємну працю історика та філософа Голгофського. Цей філософ був уражений загадковим отруєнням свого сусіда по дачі, генерала Ізюмова, і, прагнучи знайти причину такого дивного повороту в долі як мирного старичка, розкручує ланцюг розслідування. Генерал не просто чай пив у халаті. Він був дотик до головної таємниці історії цивілізації.
Поворотний пункт - кінець Середньовіччя, коли припиняється прямий зв'язок людини з Богом через посередників (за старих часів їх називали ангелами і вісниками, Пелевін називає «гаргойлями»). Замість них приходить знову-таки дворогий пан, той самий Сатурн-Баал-Кронос, але називає він себе - Розум. Людство починає посилено поклонятися Розуму (під час Французької революції 1789 реально був заснований такий культ). А саме управляє цей уявний Розум за допомогою химер.
Хімера підмінила собою колишніх вісників. «Деяким феноменам свідомості, відомим як „суспільна думка“, „нові віяння“, „гул часу“, - відповідають незримі та безтілесні у повсякденному сенсі сутності, які виявляють себе в нашому житті саме через те, що вітер часу починає гудіти по-новому ... це є знаменитий дух епохи». Тобто людина сприймає свої переконання і думки навіювання химер. Чим більша кількість голів інфікована так званою «громадською думкою», тією чи іншою ідеологією - тим міцнішим є дух часу і тим потужнішим стає Розум-Кронос.
Переміщуючись то в Калінінград, то в Голландію, то в Париж, то в Сухумі і знаходячи все нових свідків життя і діяльності генерала Ізюмова, наш Голгофський розуміє, що цей дідок керував секретною конторою нашого ГРУ, яка й займалася складним виробництвом цих химер. Спрямованих на Америку. І все, що трапилося з Америкою за останні 20 років, - справа генерала Ізюмова, що значно полегшилося з появою соціальних мереж. Тепер запусти словесний код у твіттер – і химера починає миттєво відростати та жиріти.
Мета - поламати Америку. Але генерал розумів, що «з такими здоровими і розумними людьми, якими були американці кінця двадцятого століття, зробити таке буде складно. Тому його завданням було зруйнувати те головне, що робило Америку Америкою, – ясний, раціональний та вільний американський розум. В ідеалі він хотів перетворити США на таке ж тупе і брехливе суспільство, яким був радянський Союзсімдесятих... створити огидну та задушливу атмосферу лицемірства, страху та брехні...». І лабораторія генерала Ізюмова розробила та запустила в американське суспільство всю систему його нинішніх химер – політкоректність, політику індентичностей, ґендерну шизу та лівий активізм.
Однак почала прилітати відповідь - шкідливі химери, винайдені в вітчизні, стали повертатися назад і заражати потроху. російське суспільство. Це недоумки-прогресори уявляють, що вони слідують своїм переконанням, а насправді їх млявим умішком правлять химери, запущені в Америку генералом Ізюмовим!
В результаті глобального зіткнення химер (а адже американці винаходять свої, запускаючи їх через наш сегмент соцмереж) світ остаточно ризикує перетворитися на... слово з 4 літер, перша «ж».
«Мені не надто хочеться жити, - сумує історик Голгофський, - у цій епохальній ж..., бо що ж... у науковому сенсі? Ж... є те, що не можна пройти наскрізь, відрізок шляху, який доведеться перемотувати назад, і чим глибше йде в неї наш блакитний вагон (а хоча б і бронепоїзд - толку-то що?), тим довше потім доведеться задкувати до світла. , що був колись наприкінці тунелю... а наприкінці цієї ж... ніякого світла немає».
Пєлєвін як найбільший демонолог нашого часу в розробці відповіді на питання «хто ж це так сміється з людини?» досяг безперечних висот. Толку від цього ніякого. Люди обдурені геть-чисто - і уявляють себе прогресивними і мислячими, будучи крихітними гвинтиками демонічного механізму. Вітчизняні події цього серпня-вересня (сподіваюся, вони потраплять у новий роман Пелевіна) - об'ємна ілюстрація масового психозу свідомостей, отруєних химерами. Притому хто саме маніпулює - вже не розбереш, демони пересварилися, а ГРУ та ЦРУ злилися, анігілювалися і знову активувалися, але вже рішуче незрозуміло, на чию користь.
А розум - не хитрий і брехливий бог-демон, який з'явився правити людством, викравши його ім'я, - але справжній розум, він може вийняти світ зі слова на букву «ж»?
Це навряд - як казав червоноармієць Сухов. Але принаймні поки що ми думаємо своєю головою, а не корчимось у масових психозах, яку «прогресивну і гуманну» маску вони б не одягали, ми повертаємо собі свою людську гідність. Це я до того, що Віктор Пєлєвін - молодець: він не бере участі в танцях химер.
Його вам не провести, демони. Він вас побачить, наздожене, опише, знову наздожене і класифікує!
Читати повністюМистецтво легких прокльонів «Вогник» прочитав новий роман Віктора Пєлєвіна
Вийшла нова книгаВіктора Пєлєвіна «Мистецтво легких дотиків». Оглядачеві «Вогника» вона, втім, не видалася легкою – швидше нагадала монументальну фреску про людські страждання.
Форма тричастинні. У першому оповіданні четверо безтурботних туристів та провідник вирушають у гори в районі Нальчика. Брокер, що говорить голова у телевізорі, господар фірми по установці пластикових вікон (поганих), соціальний філософ. Йти п'ять днів, провідник із дивним ім'ям Іакінф щовечора розповідає їм власну історію ініціації. Добром справа явно не скінчиться. Насамкінець з'явиться щось яскраве і нещадне, що не залишить від маленьких носіїв корпоративного зла навіть слідів. У наступній частині Пєлєвін виступає в ролі оповідача багатосторінкового твору філософа та історика К.П. Голгофського, яку вгадується Проханов; від кам'яних химер погорілого Нотр-Дама до химер ноосферних та медійних. Нарешті, третя новела - про те, як похмуру атмосферу арештантського вагона використовують для того, щоб відчути радість життя.
Книга нагадує складень, з двома малими дверцятами з боків та масивною дошкою посередині. У лівій частині описаний обряд жертвопринесення: сучасні людидобровільно приносять себе в жертву навіть не помічаючи цього. Розуміючи власну нікчемність перед вічністю, вони несвідомо прагнуть самознищення; з порожнечі і вийде пустка. У центрі – масивна історія людського страждання, від давнини до наших днів – і спроби поставити страждання на службу людству. А праворуч - коротке повчання у тому, як витягувати з страждання незвичайного задоволення.
Пєлєвін - неперевершений майстер оповідання, новели, дрібниці; вони легкі, буквально ширяють, незрозуміло, на чому тримаються (подібно до арештантського вагону в оповіданні «Столипін»). Кажуть, є Пєлєвін ранній, є пізній – це не зовсім точно. Є Пелевін короткий і є довгий. За "коротким" відчувається зосереджений майстер, який творить одним зусиллям думки. Саме тому, що всесвіт треба облаштувати за сім днів, нічого зайвого в ньому немає, ніякі вторгнення із зовнішнього світу не заважають долі оповідання (хотілося б обійтися без спойлерів, але розповідь «Столипін» - найсильніша і смілива: по суті, вона кидає виклик усталеним кримінальним поняттям). А ось за «довгим» Пелевіним стоїть майстровий, який робить велику річ на замовлення: щоб довести до потрібного обсягу, доводиться наповнювати медійним «білим шумом» (тобто конспірологією, яка тепер на кожному кроці).
Загалом перед нами - шкільний трюк про перехід однієї енергії в іншу: страждання в насолоду і назад (неважко здогадатися, що автор і сам дотримується концепції "без страждання немає щастя"). Але тепер питання стоїть так: а куди, власне, подіється страждання, мільярди кубометрів людських страждань за всю довгу історію? Адже воно не може зникнути безвісти? А якщо страждання неминуче - має ж у цьому бути якийсь сенс, для чого ж воно «потрібне»? Коли ти ставиш питання про «смисл страждання», тобі неминуче виникає проекція вищого порядку. Розмірковуючий так автоматично починає дивитися на світ з погляду «вищого розуму». Як пише Пєлєвін, коли доїхав до шлагбаумів, важче вибирати варіанти об'їзду: разом з концепцією вищого розуму ти автоматично маєш прийняти і концепцію про нікчемність. людської особистості. Що «людина сама по собі нічого не означає», що вона завжди заручник чиєїсь волі (дивовижно, але, наприклад, Володимиру Сорокіну в її антиутопіях зовсім не потрібний «вищий сенс» як милиця: всі неподобства творять самі люди, які знаходять задоволення в насильстві, у заподіянні болю іншим). Концепція «вищого задуму» популярна сьогодні й у Росії (у цьому сенсі Пєлєвін - яскравий виразник суспільного настрою). Не самі люди в чомусь винні або за щось відповідальні – за все відповідає цей «найвищий задум». Проте бачити «вищий сенс», наприклад, у відомих нам масових людських катастрофах ХХ століття – небезпечна грань; так недалеко і до виправдання жахливих злочинів. Пєлєвін добре це відчуває і тому, незважаючи на весь свій духовний структуралізм, вміло об'їжджає небезпечні аналогії.
Писати рецензію на Пелевіна у звичному вигляді безглуздо, тому що він давно вже – «сам собі рецензія» (у новій книзі він якраз пише «ліберальну рецензію» на самого себе, забираючи останню крайку у критика). Але з твору треба вловлювати не сюжет, а світло та звук, навчав нас ще Моріс Бланшо. Через 30 років більш-менш зрозуміло, ким (і чим) є Пелевін для російської культури.
В останнього радянського покоління (найвідданіший читач Пєлєвіна) залишилися від минулого лише зарубки, мітки в несвідомому - часто у вигляді нав'язливих слів або пісень, цитат із фільмів. Але вони дуже сильні – як будь-які перші враження. Вчинимо за методом Пєлєвіна, візьмемо досконало типову річ, яка крутиться в голові, ну ось хоча б пісню «Притягнення землі», з приспівом «ми – діти Галактики», співає Лев Лещенко. Пісня написана в 1978 році - найбільший пік брежневізму, але вже і початок його заходу. По суті, абсолютно гуманістичний та універсальний текст, без жодної ідеології.
Але варто її послухати зараз – як і будь-яке радянське – як у голові відразу починає звучати чийсь інший, паралельний голос. Це можна назвати диверсією свідомості (у Пєлєвіна є, до речі, повість, що буквально реалізує цю метафору,- «Операція „Burning Bush“», 2010). Цей голос розумно і зло починає жартувати, сміятися над кожним рядком пісні, немов передражнюючи її, і вся чарівність золотого брежневізму розсипається, і стає зрозуміло, що за кожним рядком пісні - не те що навіть брехня, а просто порожнеча. Що за голос? Цей «внутрішній голос» і є Пєлєвін. Точніше навіть так – «пелевін». Це можна назвати голосом розуму, критики, але цього мало; він ніби говорить від імені цілої філософії. Пєлєвін подарував нам мову для деконструкції, для висміювання ідеологічних утопій (рецензент, наприклад, пам'ятає, як буквально перестав бути радянською людиною, прочитавши перший роман Пєлєвіна «Омон Ра», за що завжди йому буде вдячний).
Можна, звичайно, знайти неофіційне літературне коріння Пєлєвіна, але, по суті, він перший (і майже єдиний) саме пострадянський письменник. Подібно стародавнім богам, він «народив сам себе» - з нічого, із золи та бруду. На самому підставі «пелевіна» лежить не сміхова культура Рабле, не карнавал Бахтіна або щось ще дуже культурне. Мова Пєлєвіна «народилася» від дитячих садистських віршиків («дівчинка в полі гранату знайшла» тощо), страшних піонерських оповідань на ніч – про чорну «Волгу» з написом ССД (смерть радянським дітям). Ці заряджені великим цинізмом речі, як сьогодні вважається, були народним антидотом проти нудотного соцреалізму, мертвих догм, як і анекдоти про Чапаєва чи Штірліца. Їхня руйнівна енергія виявилася дуже сильною - через їхню абсолютну антикультурність і навіть аморальність, але нічого, крім руйнування, вони не могли породити. "Я сам розпалив вогонь, який випалив мене зсередини. Я пішов від закону, але так не дійшов до кохання", - це написав БГ у 1988 році, і те ж саме можна сказати про самого Пєлєвіна.
Пєлєвін став руйнівником не просто радянських утопій, а будь-яких утопій взагалі, хай би навіть вони були в сто разів людяніші, ніж тоталітарні. Адже якщо визнати, що є якісь «хороші утопії», це ставить хрест по всьому його письменницькому задумі, концепції. А на це він піти не може (як і будь-який письменник – важко відмовитись від претензій на універсальність). І якщо в ранніх його речах якась «надія» на людину прослизала, то з того часу Пєлєвін свідомо виганяє навіть натяки на цю надію. Саме тому частину свого дару він звертає у кожному романі на ритуальні прокляття сучасному світу- з його вірою в покращення людини, в толерантність, фемінізм та реновацію. У цьому сенсі Пєлєвін приречений створювати і далі похмурі фрески про людину, яка залежить від вищих воль і сил, від боротьби спецслужб або ешелонів вищого розуму. У якомусь сенсі Пєлєвін описує самого себе - він нічого не може зробити проти власної письменницької стратегії. Та й проти вітру, як говорить народна мудрість, теж - який сенс. Пєлєвін буде переможений, коли хтось запропонує інший міф - який має таку теж потужну енергію, але при тому здатний «повірити в людину», поставити його в центр всесвіту. Сучасна російська література, проте, в людину підкреслено не вірить, вважаючи його заручником історії, і в цьому сенсі вона вся схожа. Схожа на Пєлєвіна.
Читати повністюВіктор Олегович Пєлєвін - його називають героєм нашого часу. Сучасний Достоєвський. Існує думка про включення Пелевіна в шкільну програму.
Віктор Олегович Пелевін (нар. 22 листопада 1962, Москва) - російський письменник, автор романів «Омон Ра», «Чапаєв і Пустота», «Generation П» та «Empire V». Лауреат численних літературних премій, серед яких "Малий Букер" (1993) та "Національний бестселер" (2004). Віктор Олегович Пєлєвін народився 22 листопада 1962 року в Москві в сім'ї Зінаїди Семенівни Єфремової, яка працювала директором гастронома (за іншими даними - шкільною вчителькою англійської мови), та Олега Анатолійовича Пєлєвіна, викладача військової кафедри МДТУ ім. Баумана. У дитинстві жив у будинку на Тверському бульварі, потім переїхав до Чертанового району. У 1979 році Віктор Пєлєвін закінчив середню англійську спецшколу № 31 (зараз гімназія ім. Капцових № 1520). Ця школа була в центрі Москви, на вулиці Станіславського (тепер Леонтіївський провулок), вважалася престижною. Після школи вступив до Московського енергетичного інституту (МЕІ) на факультет електрифікації та автоматизації промисловості та транспорту, який закінчив у 1985 році. У квітні того ж року Пєлєвін був прийнятий на посаду інженера кафедри електричного транспорту МЕІ. Згадувалося також, що він служив у армії, у Військово-повітряних силах, проте роки його служби не називалися
У 1987 році (за іншими даними – у квітні 1985 року) Пєлєвін вступив у очну аспірантуру МЕІ, в якій провчився до 1989 року (дисертацію, присвячену проекту електроприводу міського тролейбуса з асинхронним двигуном, не захищав). У 1989 році Пєлєвін вступив до Літературного інституту ім. Горького на заочне відділення (семінар прози Михайла Лобанова). Однак і тут він провчився недовго: у 1991 році його відрахували з формулюванням «за відрив від інституту» (сам Пєлєвін говорив, що його відрахували з формулюванням «як втратив зв'язок» з вузом). За словами самого письменника, навчання в Літературному інституті нічого йому не дала.
Під час навчання в Літінституті Пєлєвін познайомився з молодим прозаїком Альбертом Єгазаровим і поетом (пізніше - літературним критиком) Віктором Кулле. Єгазаров і Кулле заснували своє видавництво (спочатку воно називалося «День», потім «Ворон» і «Міф»), для якого Пєлєвін як редактор підготував тритомник американського письменника та містика Карлоса Кастанеди.
З 1989 по 1990 рік Пєлєвін працював штатним кореспондентом журналу «Face to Face». Крім того, в 1989 році він почав працювати в журналі «Наука і релігія», де готував публікації зі східного містицизму. У тому ж році в «Науці та релігії» було опубліковано розповідь Пелевіна «Колдун Гнат і люди» (в Мережі можна знайти також інформацію, що перше оповідання письменника було опубліковано в журналі «Хімія і життя» і називалося «Дід Гнат і люди») .
У 1992 році Пєлєвін випустив першу збірку оповідань «Синій ліхтар». Спочатку книга не була помічена критиками, однак через рік Пєлєвін отримав за неї Малу букерівську премію, а в 1994 році - премії «Інтерпрескон» та «Золотий равлик». У березні 1992 року в журналі «Прапор» було опубліковано роман Пелевіна «Омон Ра», який привернув увагу літературних критиків та номінувався на Букерівську премію. У квітні 1993 року в тому ж журналі було опубліковано наступний роман Пєлєвіна - «Життя комах».
У 1993 році Пєлєвін опублікував у «Незалежній газеті» есе «Джон Фаулз і трагедія російського лібералізму». Це есе, яке було відповіддю письменника на несхвальну реакцію деяких критиків на його творчість, згодом стало згадуватись у ЗМІ як «програмне». У тому ж році Пєлєвін був прийнятий до Спілки журналістів Росії.
У 1996 році в «Прапорі» був опублікований роман Пелевіна «Чапаєв і Пустота». Критики говорили про нього як про перший у Росії «дзен-буддистський» роман, сам письменник називав цей свій твір «першим романом, дія якого відбувається в абсолютній порожнечі». Роман отримав премію «Мандрівник-97», а в 2001 році увійшов до шорт-листу найбільшої у світі літературної премії International Impac Dublin Literary Awards.
У 1999 році вийшов роман Пєлєвіна «Generation П». У всьому світі було продано більше 3,5 мільйонів екземплярів роману, книга отримала низку премій, зокрема, німецьку літературну премію імені Ріхарда Шенфельда, та набула статусу культової.
2003 року, після п'ятирічної перерви в публікаціях, вийшов роман Пєлєвіна «Діалектика перехідного періоду. З нізвідки в нікуди» («DПП. NN»), за який письменник отримав премію Аполлона Григор'єва у 2003 році та премію «Національний бестселер» у 2004 році. Крім того, «DПП (NN)» увійшов до шорт-листу премії Андрія Білого за 2003 рік.
У 2006 році видавництво «Ексмо» випустило роман Пєлєвіна «Empire V», який увійшов до шорт-аркуша премії «Велика книга». Текст Empire V з'явився в Інтернеті ще до публікації роману. Представники «Ексмо» стверджували, що це сталося внаслідок крадіжки, проте деякі припускали, що це був маркетинговий перебіг видавництва.
У жовтні 2009 року вийшов роман Пєлєвіна «t». Автор книги став лауреатом п'ятого сезону Національної літературної премії «Велика книга» (2009-2010, третій приз) та став переможцем читацького голосування.
У грудні 2011 року Пєлєвін випустив у видавництві «Ексмо» роман «S.N.U.F.F.». У лютому наступного року цей твір отримав премію «Електронна книга» у номінації «Проза року».
Літературні критики, крім буддистських мотивів, відзначали схильність Пелевіна до постмодернізму та абсурдизму. Згадувалося також вплив на творчість письменника езотеричної традиції та сатиричної наукової фантастики. Книги Пєлєвіна перекладені основними мовами світу, включаючи японську та китайську. За деякими даними, French Magazine включив Пелевіна до списку 1000 найвпливовіших діячів сучасної культури. За результатами опитування на сайті OpenSpace.ru в 2009 році Пєлєвін був визнаний найвпливовішим інтелектуалом Росії.
Як відзначали ЗМІ, Пєлєвін відомий тим, що не входить до «літературної тусовки», практично не з'являється на публіці, дуже рідко дає інтерв'ю і віддає перевагу спілкуванню в Інтернеті. Все це стало приводом для різних чуток: стверджувалося, наприклад, що письменника взагалі не існує, а під ім'ям «Пєлєвін» працює група авторів або комп'ютер. Наприклад, Олександр Гордон у програмі «Закритий показ» (ефір 17.02.2012) висловив сумнів у самому існуванні такої людини, як письменник Пєлєвін. У травні 2011 року з'явилася інформація, що Пєлєвін особисто буде присутній на церемонії вручення премії «Супер нацбест». Особливо зазначалося, що це мала бути перша поява письменника на публіці. Але всупереч очікуванням Пєлєвін на церемонію не прийшов.
ЗМІ вказували, що Пєлєвін часто буває на Сході: наприклад, він був у Непалі, Південній Кореї, Китаї та Японії. Зазначалося, що письменник не називає себе буддистом, проте займається практиками буддистів. За свідченнями людей, які знають письменника особисто, своє захоплення буддизмом Пелевіну вдається поєднувати з практичністю «у фінансових питаннях».
Пєлєвін неодноразово підкреслював: незважаючи на те, що його герої приймають наркотики, сам він наркоманом не є, хоча в молодості і експериментував з речовинами, що розширюють свідомість.
Пєлєвін не одружений. За даними початку 2000-х років, він жив у Москві, у районі Чертаново.
Інтерв'ю з Віктором Пелевіним
Такого не траплялося вже кілька десятиліть – щоб письменник після першої ж серйозної публікації, що називається, прокинувся знаменитим і потім швидко та впевнено увійшов до світової літератури.
Після цього були Малий Букер, який присуджувався за найкращий дебют, романи «Життя комах», «Омон Ра», перекладені десятками мов, і останній за часом роман «Чапаєв і Пустота», що вже вийшов у найпрестижнішій на даний момент «чорненькій» серії « Вагріуса».
Пелевін сьогодні 34 роки, і він сам собі напрямок, течія, серапіонів брат і зелена лампа. Він зіштовхує речі наповнювані: іронію і зворушливу серйозність, демократизм і елітарність (у таких актуальних для російської інтелігенції питання, як буддизм і самурайський кодекс честі, Пєлєвін просто непристойно освічений). Але взагалі це Пелевіна якось не хочеться визначати. Його хочеться читати, переказувати, цитувати. Про себе Віктор розповідати не любить, та й взагалі із журналістами намагається не зустрічатися.
Розмовляти зі мною він відмовився, але письмово відповів на запитання як за статутом: акуратно, точно і вчасно. Фотографуватися не став - ну не любить, але знайшов для нас картку, яка йому самому подобається.
Свого часу Віктор Єрофєєв на моє прохання охарактеризувати ваше літературне покоління – тих, хто йде за «метрополівцями» – сказав, що покоління жодного там немає, є один Пєлєвін. При цьому лаяв вас, звичайно. Ваші коментарі
Мені не дуже зрозуміло, що це – «літературне покоління». Є така народна етимологія цього слова: «покоління» - група людей, які дзвонять приблизно в один і той же час. Не дуже хочеться брати на себе зобов'язання подібного роду. Зв'язувати фізичний вік людини з тим, що він пише, - це дуже по-міліцейськи. Незрозуміло, чому письменників треба групувати за віком, а чи не за вагою, наприклад. А що стосується того, що мене вилаяв Віктор Єрофєєв, - прикро, звичайно, але що робити. Екзистенціалісти – люди складні.
Ви про себе ким себе вважаєте: гуру чи белетристом?
Що стосується слова «гуру», то у моїх друзів свого часу було в ходу таке дієслово – «гурувати». Гурування вважалося одним із наймерзенніших занять у житті. Сподіваюся, що мене в цьому не можна звинуватити. Білетристом я теж не вважаю. У мене, сказати правду, немає особливої необхідності кимось себе рахувати.
Як ставитеся до розмов про те, що Пєлєвін ледь на нову релігію пропонує?
Я таких розмов не чув. Ніякої релігії я нікому не пропонував, але якщо хтось нею захопився або навіть увірував, то я просив би негайно здати внески на ремонт храму. Мені треба перециклювати підлогу, переклеїти шпалери, поміняти пару дверей – а грошей мало.
Одна з модних тем сьогодні - ставлення віруючої людини до інших релігій.
На мою думку, це надумана проблема. Істина, до якої приходять через релігію, не має жодного стосунку до розуму, тому, наприклад, для християнина (не формального, а віруючого) немає особливого сенсу цікавитися ісламом. Там не буде жодної «інформації», яка б доповнила Біблію і допомогла б «зрозуміти» щось глибше. Навпаки, у голові виникне плутанина, і замість того, щоб намагатися жити за заповідями, людина займатиметься безглуздими спекуляціями на тему того, хто ж такий Ісус – пророк Іса чи Син Божий. Якщо людині пощастило і має віру, то найкраще просто слідувати їй, приймаючи її такою, як вона є. І не треба ні з ким зближуватись, крім Господа. А що стосується питання про взаємини світових релігій, то мені це до трьох лампочок, що перегоріли. «Релігія» означає «зв'язок», і цей зв'язок людина може побудувати лише сама, у конфесії вона чи ні. Але взагалі від питань на релігійну тему мені робиться ніяково. Доводиться говорити про божественне, а я вчора горілку пив із дівчатами. Якось незручно.
Hаркотики. Ви, здається, і не приховували, що експериментуєте з ними?
До наркотиків, особливо адиктивних, я належу різко негативно. Я бачив, як від них умирають. сам я наркотиків не вживаю (хоча, звичайно, знаю, що це таке) і нікому не раджу. Це нікуди не веде і нічого не дає, крім виснаженості та огиди до життя. Справді, я часто пишу про наркотики, але це відбувається тому, що вони, на жаль, стали важливим елементом культури. Але робити з цього висновок, що я сам ними користуюся, так само безглуздо, як вважати, що автор кримінальних бойовиків пачками вбиває людей і грабує банки.
Малий Букер. як спромоглися (хто переставляв і т.д.)? Як ви ставитеся до цієї премії?
Малого Букера я отримав несподівано для себе і дізнався про це по телефону. Говорили, що «Омон Ра» потрапить у шорт-лист, а натомість мені дали премію за «Синій ліхтар». На рахунок "Омона Ра" я швидко заспокоївся - через рік він потрапив у шорт-лист "Independent foreign fiction prize" - це англійська премія за перекладну літературу. Нічим не гірше Букера. Щодо російської Букерівської премії, то я не близький до тих кіл, які її дають, і мало що можу сказати. Мені здається, що з нею відбувається те саме, що і з усім іншим у Росії. Є - чи принаймні була - тенденція давати її за конкретний текст, а, по вислугі років і сукупності скоєного. Але це не дивно – у нас взагалі дуже мало пристойної літератури та дуже багато «літературного процесу».
Коли я читав «Омона Ра», доводилося ламати себе: космос таки - одне з небагатьох безперечних досягнень радянського періоду, і раптом - знущання таке. А як воно писалося? (Для тих щасливчиків, які ще мають прочитати цю річ: зла це пародія на соцдійсність або тонка алегорія, але там, наприклад, відпрацьовані щаблі ракети-носія відстрілює не автомат, а космонавт-смертник; смертники крутять педалі місяцехода і т.д. .).
Мене вражає така реакція на Омон Ра. Ця книга зовсім не про космічну програму, вона про внутрішній космос радянської людини. Тому вона й присвячена «героям радянського космосу» – можна було, мабуть, здогадатися, що радянського космосу поза атмосфери немає. З погляду внутрішнього простору особистості весь радянський проект був космічним – але чи був радянський космос досягненням, велике питання. Це книга про те, що Кастанеда називав словом «тональ». Багато західних критиків так її і зрозуміли. А в нас чомусь вирішили, що це пізня антирадянська провокація. До речі, коли розбилася наша ракета, що летіла на Марс, я дуже засмутився. А потім мені зателефонував один журналіст з Нью-Йорка (я в цей час був в Айові) і сказав, що ракета розбилася тому, що не відокремилася четвертий щабель. На його думку, смертник, який мав її відокремити, відмовився робити це з ідейно-містичних міркувань – країна в такому стані, як Росія, просто не має права запускати об'єкти у космос.
Взагалі я про вас дуже мало знаю – тільки книжки читав. Ви мені уявляєтеся таким міжнародним плейбоєм: отримав грант, поїхав поговорив про свою творчість із якимось Вітторіо Страда чи Вольфгангом Козаком… Розкажіть про себе, що вважаєте за потрібне.
А чому, Євгене, ви вважаєте, що маєте щось про мене знати? Я теж про вас мало що знаю, і нічого нормально. з мене такий самий міжнародний плейбой, як із Росії демократія. А грант, про який ви говорите, це не означає, що мені дали грошей. Це просто поїздка до Америки за літературною програмою. У мене там вийшло дві книги (я їх бачив у книгарнях у десяти містах, від Нью-Йорка до Лос-Анджелеса) і була дуже хороша преса, навіть велика стаття в Нью-Йорк Таймс-дейлі, що взагалі рідко трапляється. І ці книжки непогано продаються. Мені надходять дуже милі листи від американських читачів. Виходить ще дві книжки, а зараз вони збираються друкувати «Чапаєва», що мене, щиро кажучи, приємно дивує.
Зараз кажуть, що, мовляв, маскульт – це нічого, люди наїдуться, маятник хитнеться і повернеться інтерес до Великої Культури…
Маскульт – це і є Велика Культура, хочемо ми цього чи ні. А інтерес у людей з'являється лише до чогось цікавого. А в нас відбувається таке: є багато людей. які вважають, що вони повинні викликати інтерес, тому що продовжують російську літературну традицію і представляють справжню літературу, велику культуру, mainstream. Насправді вони не уявляють нічого, крім своєї печії. І навряд чи маятник хитнеться в їхній бік без якогось нового Главліту. А російська літературна традиціязавжди розвивалася через власне заперечення, тому ті, хто намагається її «продовжувати», не мають до неї жодного стосунку. Питання сьогодні стоїть інакше – чи можна написати гарну книгу, яка стане частиною маскульту? Я думаю, що так, тому є багато прикладів.
Слава не зіпсувала Віктора Пєлєвіна?
Я практично не спілкуюся з людьми з літературних кіл, тому не відчуваю ні своєї слави, ні їхньої ненависті. Іноді читаю про себе статті. Буває, що має якийсь газетний дурень, засмутишся. Але через півгодини проходить. От і все. А мої друзі літературою цікавляться мало, хоч книжки мої почитають. Буває, заїде хтось у гості на чорному «Саабі», ти йому покажеш свою книгу японською, а він тобі скаже: «Коли ж ти, Вікторе, справою займешся?». Загалом мені подобається писати, але не подобається бути письменником. А цього, на жаль, все важче уникати. Якщо не стежити за собою, то розростається письменницьке его, і все, з чого сміявся два роки тому, починає здаватися серйозним і значним. Мені здається, що дуже велика небезпека – коли «письменник» намагається жити замість тебе самого. Тому я не дуже люблю літературні контакти. Я письменник тільки в той момент, коли я щось пишу, а все моє життя нікого не стосується.
Віктор Олегович Пєлєвін – один з найважливіших російських письменників нового покоління, нині називаний класикою вітчизняного постмодернізму. Автор романів «Священна книга перевертня», «Чапаєв та порожнеча», «Омон Ра», «Ампір V», десятків повістей та оповідань. У його книгах сюрреалізм, окультні мотиви і глибокий філософський сенс тонко і іронічно перегукуються із сучасними реаліями, завдяки чому його романи незмінно знаходять відгук у читачів, які з нетерпінням чекають на вихід нової книги Пелевіна щоосені. Особистою інформацією письменник ділиться неохоче. У цьому матеріалі ми намагалися зібрати всі відомі факти з його біографії.Дитинство та сім'я
Віктор Пєлєвін народився в листопаді 1962 року в інтелігентній столичній сім'ї. Його батько Олег Анатолійович викладав на військовій кафедрі МДТУ ім. Баумана. Мама Зінаїда Семенівна, економіст за освітою, була директором гастронома (за іншими даними, викладала англійську в школі). 
Коли Віктору не було ще й десяти років, батьки майбутнього письменника переїхали до московського району Чертаново, де й пройшов залишок дитинства майбутнього письменника. Завдяки зв'язкам отця Віктора було визначено в престижну англійську спецшколу №31, розташовану в самому центрі Москви. У цьому місці Пєлєвін-молодший вивчав іноземні мови, освоював ази філології. Вчителі описували його як здібну, але дещо зарозумілу дитину, яка погано ладнала з однолітками. Серед головних захоплень Віті був велосипед. Любов до цього виду транспорту він зберіг і в дорослому віці, віддаючи перевагу його автомобілям.
Незважаючи на міцну дружбу зі словом, закінчивши в 1979 році школу, Пєлєвін вибрав аж ніяк не філологічну спеціальність. Він почав вивчати основи будови пасажирського транспорту у Московському енергетичному інституті. Пізніше в інтерв'ю він стверджував, що вчинив з метою «відкосити» від армії, «служити в якій було однаково провести два роки у в'язниці». Перший рік навчання давалося йому граючи, юнак вважався серед найперспективніших учнів. У роки студентства він вступив у комсомол, оскільки перспектива отримати тавро «ворога народу» його не спокушала.
Після закінчення навчання в МЕІ в 1985 Пелевін влаштувався на кафедру електричного транспорту в рідному вузі на посаду інженера. У деяких джерелах зустрічається інформація, що Віктор Олегович служив у авіаційних військах, проте конкретні роки служби ніде не вказані. У 1987 році (в інших джерелах зазначений 1985) він вступив до аспірантури, де провчився наступні два роки, однак підсумковий проект (електропривід міського тролейбуса з асинхронним двигуном) так і не захистив.
1989 року Віктор вступив до Літературного інституту ім. Горького. З однією метою – обрости корисними знайомствами. У період навчання в Літературному інституті Пєлєвін познайомився з двома молодими літераторами – Альбертом Єгазоровим та Віктором Кулле. Незабаром друзі заснували своє видавництво «Міф» (спочатку називалося «День»). Віктор, як редактор, підготував для видавництва тритомник Карлоса Кастанеди, північноамериканського автора, який вивчав езотеричні практики індіанців, а також брав участь у роботі над деякими менш масштабними працями.
Віктор Пєлєвін у програмі « Головний герой»
Через деякий час Віктор Пєлєвін також почав працювати в журналі «Face to Face», а потім у виданні «Наука і релігія», для якого готував різні публікації, пов'язані зі східним містицизмом. У 1989-му році в останньому з названих журналів було опубліковано оповідання «Колдун Гнат і люди», яке стало дебютною письменницькою роботою Пелевіна.
Творчість Віктора Пєлєвіна
У 1992-му з-під пера Віктора Пелевіна вийшла перша збірка оповідань «Синій ліхтар». Туди увійшло його перше оповідання, твори «Проблема верволка в Середній смузі» (який згодом ліг в основу «Священної книги перевертня»), написані в стилі потоку свідомості «Онтологія дитинства» та «Водонапірна вежа», «Синій ліхтар» (00 році – короткометражка «Нічого страшного»), оповідання-перекрутки «Ніка» та «Зигмунд» та інші ранні роботи.У 1993-му році Пєлєвін отримав за свою роботу Малу букерівську премію, а через деякий час деякі інші нагороди. Навесні 1992-го року світ побачила ще одна робота автора – роман «Омон Ра», який миттєво потрапив до переліку творів, номінованих на Букерівську премію. Подібним чином справи і ще з одним романом – «Життя комах», який з'явився на полицях книгарень у 1993-му році.
У 1996-му році світ побачила ще одна книга Пєлєвіна – «Чапаєв і порожнеча». Багато російських критиків тут же не забули назвати її першою в Росії книгою, написаною відповідно до філософії «дзен-буддизму». Сам автор назвав свій роман історією, яка проходить у повній порожнечі. Так чи інакше, ця книга стала дуже успішною. У 1997 році роман отримав престижну премію «Мандрівник», а через кілька років був включений до номінантів премії International Impac Dublin Literary Awards.
Однак справжнім зенітом творчості Пєлєвіна став роман «Generation П», який був проданий по всьому світу в кількості 3,5 мільйона копій, а також отримав безліч премій у Росії та Європі.
Віктор Пєлєвін та Generation P. Спецрепортаж.
Після виходу цієї книги Віктор Пєлєвін набув статусу культового автора. Його нові романи завжди захоплено зустрічалися шанувальниками творчості автора, і навіть літературними критиками. Неодноразово творчість відомого московського письменника навіть ставало предметом детального розгляду російських та європейських літературознавців. Так, зокрема, у його романах відзначалися езотеричні, постмодерністські та сатиричні лінії. Крім того, не можна не відзначити великий вплив на романи Пелевіна буддистської філософії. Різними виданнями та інтернет-порталами в Росії та Європі Віктор Пєлєвін неодноразово включався до числа кращих письменників та мислителів сучасності. Його книги перекладені багатьма мовами (зокрема і східними). Кілька романів письменника, зокрема й культовий твір «Generation П», екранізовано.
Особисте життя Віктора Пєлєвіна та інші факти
Віктор Пєлєвін не одружений. Його любовні зв'язки, як, власне, та інші особливості його життя були та залишаються таємницею за сімома печатками. Відомий письменникпрактично ніколи не виступає публічно та спілкується зі своїми шанувальниками лише через інтернет. Цей фактпослужив основою для критики на адресу автора, а також сумнівів щодо його існування. Так, зокрема, багатьма відомими критиками (у тому числі й публічно) висловлювали припущення, що такого автора, як Віктор Пєлєвін, зовсім немає. 
У свою чергу романи та інші літературні твори, що видаються під цим ім'ям, створюються не одним письменником, а групою авторів. Прихильники цієї теорії ще більше утвердилися на цій думці після того, як анонсованої появи письменника на церемонії вручення премії «Супер Нацбест» так і не сталося.
Сам Пєлєвін питання про своє існування ніяк не коментує.
Віктор Олегович Пєлєвін (22 листопада 1962, Москва) - російський письменник, автор культових романів 1990-х років: «Омон Ра», «Чапаєв і Пустота» та «Generation „П“». Лауреат численних літературних премій, серед яких "Малий Букер" (1993) та "Національний бестселер" (2004).
У 1979 році Віктор Пєлєвін закінчив середню англійську спецшколу № 31. Після школи вступив до Московського енергетичного інституту (МЕІ) на факультет електрифікації та автоматизації промисловості та транспорту, який закінчив у 1985 році. У квітні того ж року Пєлєвін був прийнятий на посаду інженера кафедри електричного транспорту МЕІ.
У 1987 Пєлєвін вступив у очну аспірантуру МЕІ, в якій провчився до 1989 року (дисертацію, присвячену проекту електроприводу міського тролейбуса з асинхронним двигуном, не захищав).
У 1989 році Пєлєвін вступив до Літературного інституту ім. Горького на заочне відділення (семінар прози Михайла Лобанова). Однак і тут він провчився недовго: у 1991 році його відрахували з формулюванням «за відрив від інституту» (сам Пєлєвін говорив, що його відрахували з формулюванням «як втратив зв'язок» з вузом»). За словами самого письменника, навчання в Літературному інституті нічого йому не дала.
З 1989 по 1990 рік Пєлєвін працював штатним кореспондентом журналу «Face to Face». Крім того, в 1989 році він почав працювати в журналі «Наука і релігія», де готував публікації зі східного містицизму. У тому ж році в «Науці та релігії» було опубліковано оповідання Пелевіна «Колдун Гнат і люди» (в Інтернеті можна знайти також інформацію, що перше оповідання письменника було опубліковано в журналі «Хімія і життя» і називалося «Дід Гнат і люди») .
У 1991 році Пєлєвін випустив першу збірку оповідань «Синій ліхтар». Спочатку книга не була помічена критиками, однак через два роки Пєлєвін отримав за неї Малу букерівську премію, а в 1994 році — премії «Інтерпрескон» та «Золотий равлик».
У 1996 році в «Прапорі» був опублікований роман Пелевіна «Чапаєв і Пустота». Критики говорили про нього як про перший у Росії «дзен-буддистський» роман, сам письменник називав цей свій твір «першим романом, дія якого відбувається в абсолютній порожнечі». Роман отримав премію «Мандрівник-97», а в 2001 році увійшов у шорт-лист найбільшої у світі літературної премії International Impac Dublin Literary Awards.
Книги Пєлєвіна перекладені на всі головні світові мови, включаючи японську та китайську. П'єси за його розповідями з успіхом йдуть у театрах Москви, Лондона та Парижа.
French Magazine включив Віктора Пелевіна до списку 1000 найзначніших сучасних діячів світової культури (Росія у цьому списку, крім Пелевіна, представлена також кінорежисером Сокуровим).
Книги (14)
Empire V. Ампір В. Повість про справжню надлюдину
Головний герой – дев'ятнадцятирічний Роман Шторкін – став вампіром, отримав божественне ім'я Рама Другий і приступив до вивчення головних вампіричних наук – гламуру та дискурсу. Їх сутністю є маскування та контроль - і, як наслідок, влада.
Прочитавши цей фантастичний, філософський, часом гумористичний і афористичний роман, ви дізнаєтеся всю правду про створення та закони нашого світу, яку «писав Рама Другий, друг Іштар, начальник гламуру та дискурсу, комаринський мужик і бог грошей із дубовими крилами».
Бетман Аполло
Присвячується моїм друзям та одноліткам, поколінню російських вампірів 1750-2000 років. народження — усім, хто увійшов у це життя як у привітний нічний клуб, не знаючи, що ніч, що притулила нас, уже закінчується.
У книзі діють герої роману "Empire V", але попереднє знайомство з ним не обов'язково. Ви можете почати звідси та прочитати «Empire V» потім.
Усі повісті та есе. Авторська збірка
«Всі повісті та есе» Віктора Пєлєвіна — одна із знакових книг письменника.
Нею — як у оракулу — можна гадати про справжньому сенсі нашого життя, відкриваючи навмання то легендарну повість «Жовта стріла», то філософську притчу «Затворник і Шестипалий».
Завдяки героєві «Принца Держплану» майбутні покоління пам'ятатимуть кращу комп'ютерну гру дев'яностих «Принц Персії», і відразу, занурюючись у міфи і практики перевертнів, наші нащадки затамували подих читати повість «Проблема верволка в Середній смузі».
У цій книзі є все, за що люблять Пелевіна. Сила і знання, зухвала дотепність і тонка самоіронія, захоплюючі сюжети на стику реальності та потойбічності, стиль, відомий з перших рядків, де кожне слово — на вагу золота.
Всі оповідання (Збірник)
До збірки увійшли твори:
Спи
. Чаклун Ігнат і люди
. Спи
. Вести з Непалу
. Дев'ятий сон Віри Павлівни
. Синій ліхтар
. СРСР Тайшоу Чжуань
. Мардонги
. Життя та пригоди сараю номер XII
Міттельшпіль
. Онтологія дитинства
. Вбудований нагадувач
. Водонапірна вежа
. Міттельшпіль
. Ухряб
Пам'ять вогняних років
. Музика зі стовпа
. Одкровення Крегера (комплект документації)
. Зброя відплати
. Реконструктор (Про дослідження П. Стецюка)
. Кришталевий світ
Ніка
. Походження видів
. Бубон верхнього світу
. Іван Кублаханов
. Бубень нижнього світу (Зелена коробочка)
. Тарзанка
. Ніка
Грецький варіант
. Зигмунд у кафе
. коротка історіяпейнтболу в Москві
. Грецький варіант
. Нижня тундра
. Святковий кіберпанк, або Різдвяна ніч-117.DIR
. Time out
Фокус-група
. Світло горизонту
. Фокус-група
. Запис про пошук вітру
. Гість на святі Бон
. Акіко
Життя комах
Запаморочлива фантасмагорія з перекиданням з однієї химерної реальності в іншу і зміною масок персонажів саме в ті моменти, коли читач цього очікує найменше… Але чи так умовні ці яскраві маски і що криється під гротеском? Читайте та вирішуйте самі.
Лампа Мафусаїла, або Крайня битва чекістів з масонами
Як відомо, складне міжнародне становище нашої країни пояснюється гострим конфліктом російського керівництва зі світовим масонством.
Але мало кому зрозумілі коріння цього протистояння, його фінансове підґрунтя та окультний сенс. Гібридний роман В. Пелевіна зриває покрови мовчання з цієї таємниці, принагідно роз'яснюючи у простій і доступній формі головні питання світової політики, економіки, культури та антропогенезу.
У центрі оповіді — три покоління дворянської родини Можайських, які служать Вітчизні XIX, XX і XXI століттях.
Пєлєвін Віктор. Оповідання
Анотація до книги До збірки увійшли такі твори:
1. «Акіко»
2. «День бульдозериста»
3. «Дев'ятий сон Віри Павлівни»
4. «Коротка історія пейнтболу в Москві»
5. «місяцехід»
6. «Музика зі стовпа»
8. «Онтологія дитинства»
9. "Нижня тундра"
10. "Папахи на вежах"
11. «Міттельшпіль»
12. «Походження видів»
13. "Реконструктор"
14. «Затворник і Шестипалий»
15. "Жовта стріла"
16. «Життя та пригоди сараю № XII»
17. «Зигмунд у кафе»
18. «Бубен нижнього світу»
19. «Бубен верхнього світу»
20. "Грецький варіант"
21. «Іван Кублаханов»
22. «Колдун Гнат і люди»
23. «Зброя відплати»
24. «Об'явлення Крегера»
25. "Світло горизонту"
26. «Вісті з Непалу»
27. «Водонапірна вежа»
28. «Проблема верволка в середній смузі»
Священна книга перевертня
«На вигляд мені можна дати від чотирнадцяти до сімнадцяти – ближче до чотирнадцяти. Мій фізичний образ викликає у людей, особливо чоловіків, сильні та суперечливі почуття, які нудно описувати, та й немає потреби – «Лоліту» в наш час читали навіть лоліти. Ці почуття мене й годують. Ймовірно, можна сказати, що я маю шахрайство: насправді я зовсім не малолітка. Для зручності я визначаю свій вік у дві тисячі років — їх я можу згадати більш-менш складно. Це можна вважати кокетством - насправді мені значно більше. Витоки мого життя губляться дуже далеко, і пригадати їх так само важко, як висвітлити ліхтариком нічне небо. Ми, лисиці, не народжувалися, подібно до людей. Ми походимо від небесного каменю…» - На цьому ми цитуємо і закінчимо. Запрошуємо до читання однієї з найцікавіших та блискучих книг в історії російської літератури!
