Аналіз п'єси-бенкет під час чуми. Трагедія Пір під час чуми - художній аналіз
Аналіз сюжету трагедії "Бенкет під час чуми". Характеристики героїв трагедії. Загальний аналізтвори.В трагедії «Бенкет під час чуми»зображено застілля людей, що оплакують своїх рідних та близьких, які загинули від чуми. Піруючі гуртуються перед загальною смертельною загрозою, знаходячи притулок один в одному. Це дозволяє їм на якийсь час відмовитися від горя, що спіткало їх. Страх повернутися в спустошені чумою будинки змушує присутніх проігнорувати заклики священика, що проходить повз, зупинити бенкет, недоречний у дні жалоби за загиблими.
Відмінною рисою бенкетів є відчуття своєї приналежності одному колу:
"Він вибув перший з кола нашого", - зараховує Джаксона до спільності присутніх головуючий на бенкеті Вальсінгам.
Усіх присутніх, щоб оплакати загиблих, об'єднує приналежність до живих:
«Багато нас ще живих», - намагається згуртувати компанію один із бенкетуючих.
Зауважимо, що почуття приналежності до однієї спільності на якийсь час відокремлює бенкетуючих від навколишнього світу. Під час застілля людям вдається забути про біди, що їх спіткали:
«Як від пустунки Зими, запремся також від Чуми!» - Закликає всіх головуючий дистанціюватися від напастей.
При цьому після непростої розмови з священиком Вальсінгам, що проходить повз нього, відокремлюється взагалі від усього:
«Голова залишається, занурений у глибоку задуму».
Не маючи змоги пережити горе на самоті, люди відчувають потребу в підтримці та прийнятті один одного:
«Сестра моєї печалі і ганьби, приляг на груди мої», - приймає Мері Луїзу, що образила її, як свою сестру.
Так само головуючий на бенкеті приймає як належне безсторонні промови священика:
«Чую голос твій, мене кличе, - визнаю зусилля мене врятувати... старий! Іди ж зі світом», - визнає Вальсінгам доречність закликів священнослужителя.
Тим часом присутні відкидають те, що їм доводиться не до вподоби. Так, Вальсінгам відмовляється піти за священиком, незважаючи на всю доречність його аргументів:
«Навіщо приходиш ти мене турбувати? Не можу, не маю я за тобою йти».
Слідом за головуючим інші бенкетники також відкидають заклик священнослужителя зупинити застілля:
«Ось тобі проповідь! Пішов! Пішов! - женуть люди старого.
Привертає увагу, що спочатку всі учасники застілля поводяться практично ідентично:
«Наш загальний регіт славив його оповідання», - дружно веселилися всі з жартів Джаксона.
Зауважимо, що головуючий усіляко заохочує ідентичність поведінки бенкетуючих:
«Келихи пінимо дружно ми», - радий єднанню людей Вальсінгам.
У той самий час окремі персонажі тримаються так, ніби вони відчужені від інших, як і від себе. Так, жорстка манера спілкування Луїзи далека від її жіночої природи:
«У ній, я думав, з мови судячи, чоловіче серце», - зауважує Вальсінгам протиприродність поведінки жінки.
Для порівняння, священик, що проходить повз, засуджує бенкетуючих, нагадуючи їм, що час жалоби чужий веселощам:
«Серед блідих осіб молюся я на цвинтарі – а ваше ненависне захоплення бентежить тишу трун», – недоречно застілля, на думку священнослужителя.
Зібравшись оплакати «втрачених улюблені душі», персонажі освідчуються любові до тих, кого вони поминають. Зокрема, сумуючи за загиблими батьками, які «свою любили слухати Мері», виконавиця пісні уявляє себе «співочою у рідного порога».
Для порівняння, головуючий виправдовує поведінку бенкетуючих любов'ю до природних втіх:
«Вдома у нас сумні – юність любить радість», – зауважує герой.
Любов Вальсінгама до своєї дружини настільки сильна, що він «марить за дружиною похованою».
Натомість деяких персонажів охоплюють і протилежні почуття. Наприклад, Луїза в пориві ненависті раптово накидається на Мері:
«Ненавиджу волосся шотландського цих жовтизну», - виражає жінка неприязнь щодо виконавиці пісні.
Так само священикові ненависний «безбожний бенкет»:
«Ваше ненависне захоплення бентежить тишу трун», - розгніваний священнослужитель недоречною поведінкою бенкетуючих.
Таким чином, аналіз трагедії бенкет під час чуми показує, Що її персонажам притаманні прагнення до належності, прийняття, ідентичності та любові. Нагадаємо, що ці потреби відносяться до консолідованого типу.
Тим часом героїв охоплюють і протилежні стани: відокремленість, заперечення, відчуженість, ненависть.
Персонажів твори відрізняє як характерний набір прагнень, а й спосіб реалізації своїх намірів.
Наприклад, цінуючи належність всіх, хто зібрався до одного кола, головуючий на бенкеті опікується Луїзу:
«Луїзі погано. ... Кин, Мері, їй води в обличчя. Їй краще», - дбає про жінку Вальсінгам.
При цьому, будучи не в змозі самостійно подолати свої страхи, Луїза просить оточуючих допомогти їй:
«Жахливий демон наснився мені... Він кликав мене у свій візок. ... Скажіть мені: чи уві сні це було?» - звертається жінка за порадою.
Вальсінгам як належне приймає заклик священика залишити бенкет, однак від подібного кроку його утримує страх повернутися до свого спорожнілого будинку:
«Я тут утриманий відчаєм, спогадом страшним... і жахом тієї мертвої порожнечі, яку в домі своєму зустрічаю», - тримається кола присутніх головуючий.
Характерно, що безсторонні промови священика у всіх викликають бажання позбутися людини, що докучає їм:
«Іди, старий! Іди своєю дорогою!» - цураються піруючі старого, що заважає веселістю.
Вважаючи, що всі присутні думають з приводу Мері ідентичним чином, Луїза посилається на якусь знеособлену думку:
"Не в моді тепер такі пісні!" - начебто від загального імені висловлюється жінка.
Для порівняння, головуючого на бенкеті охоплює особливий, зазвичай не властивий йому стан:
«Мені дивне прийшло полювання до рим вперше в житті», - зазначає незвичність свого бажання Вальсінгам.
Головуючий, що сильно любив свою дружину, поглинений глибоким горем, переживаючи втрату близької людини:
"Де я?" - запитує охоплений раптовим баченням Вальсінгам, який не усвідомлює, що з ним відбувається, від чого присутні вважають, що він божевільний - він марить.
Для Вальсінгама болісно всяке нагадування про загибель його коханої дружини, тому він просить священика залишити його наодинці зі своїми переживаннями:
«Клянись же мені... лишити в труні навік мовчазне ім'я! ... Батьку мій, заради Бога, залиш мене!»
Тим самим проведений аналіз характерів персонажів трагедії «Бенкет під час чуми» показує, що її героям притаманні консолідуючі потреби. Персонажі розрізняються як видами прагнень, і способами реалізації своїх намірів, пов'язаними з рисами характеру.
Героїв творупоєднує приналежність одному колу. Персонажі опікуються тими, хто не здатний самостійно впоратися зі своїми проблемами. Водночас деякі герої тримаються окремо від інших.
Більшості персонажів властивоприйняття оточуючих такими, якими вони є. Тих, хто зібрався, утримує за столом загальне горе - втрата близьких людей. При цьому бенкетники відкидають звернені до них заклики розійтися. Безсторонні промови священика викликають у всіх лише бажання позбутися докучливої їм людини.
У творі наголошується на ідентичності поведінки більшості персонажів. В окремих випадках герої говорять від загального імені, ніби висловлюючи знеособлену думку. Водночас поведінка окремих персонажів вирізняється своєю особливістю. Наприклад, священик нагадує присутнім, що їх недоречна поведінка чужа трауру.
Персонажі освідчуються любові до тих, кого вони поминають. Деякі герої особливо глибоко поглинені переживаннями втрат своїх рідних. Гнівні викривальні промови священика настільки дратують присутніх, що вони просять того дати їм спокій.
Аналіз персонажів - характеристика сюжету трагедії Пир під час чуми.
Вона не має передісторії, ця пушкінська п'єса, "Бенкет під час чуми", народилася відразу вся цілком, як Афіна Паллада у всьому озброєнні з шоломом і мечем з голови Зевса. Принаймні, так вважається, бо слідів задуму цієї п'єси немає в пушкінських планах, що дійшли до нас. Все виглядає так, що як би за примхою долі Пушкін захопив із собою в Болдіно томик англійських п'єс, одну з яких - довгу і рідку поему Вільсона - він виділив, вихопив одну сцену, перевів її і перетворив на повноцінну маленьку трагедію. " Незаконна комета " серед " розрахованих " , тобто. Довго задуманих і продуманих "світил" інших маленьких трагедій, "Бенкет" якось відлякував, за загальним визнанням, обійдений увагою дослідників. Насправді все не зовсім так, про нього написано не менше, ніж про інші драматичні етюди болдинського циклу, і "загальне визнання" відображає лише те, що за приватними спостереженнями не проглядається концепція, адекватна рівню пушкінського твору.
Можна виділити дві основні варіації у трактуванні "Піра". За вихідну точку береться ситуація, задана заголовком, тобто. у буквальному сенсі бенкету під час справжнісінької чуми. Ситуація ця морально погана і залишає критику лише дві можливості: виправдання (варіація перша) або засудження (варіація друга) бенкетуючих. Виправдувальний тон був заданий Бєлінським. На його думку "основна думка – оргія під час чуми, оргія розпачу, тим жахливіша, чим веселіша<...>Пісня голови оргії на честь чуми – яскрава картина гробової хтивості, відчайдушних веселощів; у ній чується навіть натхнення нещастя і, можливо, злочину сильної натури" (1). Цей ось мотив пориву сильної натури богоборчого типу, що відкидає моральні норми в ім'я свободи, виявиться провідним у радянський період. Цікаве його "аранжування" режисером телесеріалу "Маленькі трагедії". Як пише автор монографії про фільми М. Швейцера, "всею істотою свого задуму і всією логікою вибудуваної ним оповіді" режисер був приведений до того, щоб вальсингамівський Гімн чумі перенести на кінець фільму, а Священика поставити на коліна перед Головою. Тим самим віддана "перемога безстрашній людині, що кидає виклик вищим силам, що діє наперекір загрозливій долі. "На коліна" поставлені догмати та настанови, страх і смирення, загроза та кара. Перемагає життя у всій повноті земних почуттів, у відвагі помислів, у свободі вибору шляху, у тому гордом самовідчутті свободи, якого не відібрати в людини навіть у таких крайніх трагічних обставинах, які символічно позначені ситуацією цієї драматичної сцени” (2).
М. Швейцер довів остаточно логіку розгортання твори, основи якої закладено критиком. В результаті Пушкінський Голова перетворюється на якусь подобу Каїна або Манфреда - байронічного героя, інтерес до якого Пушкін втратив задовго до роботи над маленькими трагедіями. Більше того, М. Швейцер висловив те, що у Бєлінського залишалося "за кадром": мається на увазі, що релігія є певним анахронізмом, а Священик потрібен Пушкіну лише як позначення відсталої, консервативної сили, що перешкоджає розкриттю творчих можливостей людини. Священик, догмати поставлені навколішки! Які догмати – "не вбивай", "не вкради", "полюби ближнього свого"? Вони перешкоджають відвагі помислів та свободі вибору шляху?
Ці питання лежать в основі другої, що "засуджує" варіації трактування п'єси. "Страшне ім'я – Вальсінгам" – писала М.Цвєтаєва. Вона побачила в пушкінському герої предтечу людей, відповідальних за революційні та постреволюційні страхи радянської дійсності. Принциповою для М.Цвєтаєвої є орієнтація на читача, "одного на тисячу", звернення "виключно до тих, для кого Бог - гріх - святість - є". Тим не менш і в її побудовах Священик виявляється фігурою другорядною, мало не зайвою (бо він "говорить за обов'язком служби, і ми не тільки нічого не відчуваємо, а й не слухаємо, знаючи заздалегідь, що він скаже". 3, с. 76).
Між цими двома варіантами розташовуються рішення із зміною знака, тобто. побудовані ідеї виправлення головного героя під впливом слів Священика (4, 5).
Обидві основні варіації сутнісно ідентичні – припускають значимої лише половину тексту пушкінської п'єси, однаково представляють головну постать як сильну особистістьбогоборчого типу, яка переступає моральні норми заради свободи. Відмінність у моральній оцінці цієї особи виникає з діаметрально протилежної оцінки перспектив її дій. З " плюсом " , якщо " злочин " асоціюється з творчою розкутістю, з благотворними суспільству соціальними перетвореннями; з " мінусом " , якщо мають на увазі свобода маніпулювання людськими долями (у французькій та російських революціях). Те, що значним виявляється лише частина тексту п'єси, ще можна якось вибачити, зрештою сам Пушкін був незадоволений "Піром", сердився на нього (6), але біда - зробити вибір між версіями пушкінська п'єса не дає рішуче жодних підстав , Бо Вальсінгам ніяк не діє, а у фіналі п'єси "залишається в глибокій задумі". Нам залишається лише визнати, що обидві вони вірні, а глибоку задумливість пояснити тим, що герой і сам не знає, на що зважитися: чи то "творити" (як Сальєрі, чи, у кращому разі, Чарський?), чи "порушити" (Той же Сальєрі?, або, припустимо, Дубровський?). Не переконливі і компромісні версії, де герой "усвідомлює", куди його занесло - богоборство стає смішним, якщо розвалюється при зустрічі з першим священиком.
Повернемося до опорної для цих інтерпретацій посилки, що назвою - "Бенкет під час чуми", - його образливим для морального почуття аспектом, що кидається в очі, задана проблематика п'єси. В одній з останніх (тобто враховують попередні, хоча посилка відкрито не декларувалася) робіт, що належить досвідченому критику, категорично стверджується, що "не зрозумівши сенсу і ролі назви, ми взагалі не побачимо в цій п'єсі ніякого більш-менш зв'язного ряду подій ". А зрозуміти слід, що "бенкет - це обряд блюзнірства,<...>спроба нічого не робити і нічого не вирішити (в поворотну годину буття). Зупинити по-фаустовськи мить. Вимкнути метроном совісті. Порвати зв'язок живих з мертвими" (4, с.108). Цими хльосткими виразами варіюється традиційне повір'я, назване ще М.Цвєтаєвої ("як тоді вірили всі, як віримо і ми, читаючи Пушкіна"), що чума - "воля Божа до нас покаранню і підкоренню, тобто саме бич божий" (3, с.76). Тому всякий бенкет під час чуми свідчить лише про закоснелість у гріху або, користуючись формулою М.Новіковою, є "свято зречення". Цей смисловий вузлик дійсно стоїть розрізнити в пушкінській п'єсі, але все ж таки як деталь у загальній композиції.
У розборах "Піра" наполегливо зазначається, що він написаний під час епідемії холери, увібрав живі пушкінські враження. Якщо так, то оцінку Пушкіним поведінки його знайомих під час холери можна як авторську позицію щодо персонажів п'єси. "Хоча я і не докучав вам своїми листами в ці бідні дні, - писав він Є.М.Хітрово, - я все ж таки не втрачав нагоди отримувати від вас звістки, я знав, що ви здорові і розважаєтеся, це, звичайно, цілком гідно "Декамерона" Ви читали під час чумизамість слухати розповіді, це теж дуже філософічно(7, виділено мною. - А.Б.). Те саме слід, мабуть, сказати про молоду компанію в самому "Пірі" - її поведінка "дуже філософічна". Зауважимо, що Пушкін – одне із небагатьох людей свого століття вловив філософський сенс і всієї фривольної " повісті " Боккаччо, і вибору італійським гуманістом чуми як причини, через яку зібралося суспільство Декамерона.
Зазначимо, користуючись цим зауваженням, одна обставина, що перекидає всю концепцію "бенкету під час чуми" як "оргії розпачу, тим жахливішою, чим веселішою". У "Декамероні" молоді пані та чоловіки зібралися, щоб провести час гіднимчином. У пушкінській п'єсі ми не бачимо жодної оргії – вимовляється поминальний тост, співаються дві пісні... Ні, не намагатимемося "зрозуміти" сенс і роль назви. Воно поповнило "скарбницю мови, стало приказкою (у значенні "бенкету, веселого, безтурботного життя під час якогось суспільного лиха"), але в той же час і мовним шаблоном, "готовою думкою". "Щодо "готових думок", - писав академік Л.В.Щерба, – я схильний стверджувати, що будь-яка готова думка є відсутність думки як динамічного процесу. Мова наша часто допомагає нам не думати, бо непомітно підсовує нам поняття, що не відповідають більш дійсності, і загальні, трафаретні судження» (9). художніх творів"Мовні норми суспільства привертають до певного відбору інтерпретацій" (10). Спробуємо вийти за межі "певного відбору" і подивитися на "Бенкет під час чуми", дотримуючись принципу "презумпції невинності". Проте до того необхідне ще одне застереження.
М.Цвєтаєва цілком права в одному: обговорення "Піра" можливе лише за однієї умови - що "Бог - гріх - святість - є" (3), дійсні хоча б у мікрокосмі маленької трагедії. Не помиляється поет у тому, що у пушкінські часи чума (чи холера) сприймалися як покарання гріхи (11) і що так думаємо ми, читаючи Пушкіна. Точніше, можемо думати, пам'ятаючи, яку важливу роль відіграє це повір'я у "Борисі Годунові". Тому і саму тезу про "покарання", і паралель з "Годуновим" необхідно відвести (або довести).
У п'єсі про царственого злочинця різницю між ним і народом у розумінні сенсу природних лих, що спіткали країну, підтримується відсиланням до легенди про Ірод, якій передбачена і доля царя. Годунов, подібно до Ірода, не віддав належного богу і помер відразу прямо на троні. За цією аналогією "Бенкет під час чуми" мав би розгортатися за своїм біблійним архетипом. Однак у тексті немає жодних прямих вказівок, чи натяків на нього, і це перший аргумент проти тези М.Цвєтаєвої. Інша річ, що сама легенда, адекватна бенкету Вальсінгама, легко перебуває.
Як приказка, назва пушкінської п'єси витіснила побут " крилате словоз тим же сенсом - "Валтасарів бенкет". За біблійною легендою останній вавилонський цар Валтасар влаштував бенкет під час облоги міста персами. На бенкеті прославлялися вавилонські боги. незрозумілі слова. Іудейський праведник і пророк Даниїл, що з'явився на бенкет, пояснив значення цих знаків, що передвіщали загибель того ж дня Валтасару і його царству. Кара спіткала за те, що "серце його надломилося і дух його запеклий до зухвалості<...>піднісся проти Господа небес<...>славив богів срібних і золотих, мідних, залізних, дерев'яних та кам'яних, які не бачать, ні чують, ні розуміють: а Бога, в руці Якого дихання твоє та у Якого всі шляхи твої, ти не прославив" (Книга пророка Данила 5; 20) , 23) Легко помітити подібність по сану героїв легенди і пушкінської п'єси (Даниїл – Священик) і основного мотиву злочину "царів" перед Богом. Однак у Пушкіна дається інший фінал.
Продовжуючи паралель, помітимо ще один важливий момент. Пророку Даниїлу було дано дар розгадувати не лише знаки, а й сни, і видіння. У пушкінській п'єсі Священик теж постає перед завданням "прочитання" бачення Вальсингама, яке не зрозуміло оточуючим, сприймається ними як маячня. Прочитавши, Священик змінив своє ставлення до Голови бенкету. Отже, треба думати, волевиявлення Всевишнього.
Валтасар був "зважений на терезах і знайдений дуже легким" (5; 27). Вальсінг тоді повинен бути названий "важким".
Якби він " важким " у власних очах Пушкіна, цього героя спіткала б доля Годунова чи Скупого лицаря. Але в чому полягає цей тягар, у чому складність проблеми, яку вирішує Голова (як і Священик?), і неординарність цього рішення? Все це нам здається важливо з'ясувати, що ми спробуємо зробити.
З волі автора ми опиняємося спостерігачами на бенкеті молоді, не знаючи ні звичаїв, ні звичаїв (та й чиїх? – російських чи англійських, бо п'єса народилася від " змішаного шлюбу " ). Тому прислухаємося насамперед, про що йдеться і яка реакція присутніх.
Відкриває застілля молодик. Він говорить червоно, витіювато про те, що не далі як учора ("тому два дні наш загальний регіт славив // Його розповіді") помер їхній спільний знайомий, пішов у холодні підземні житла. Треба його згадати. Гарна була людина чи погана – не говориться. Акцентується, що він був рідкісний веселун. Ця якість особливо цінна нині, тому що з умами трапилося щось погане, "найблискучіші уми" затьмарилися. Веселість цього героя – Джаксона, його жарти, повісті смішні, відповіді гострі та зауваження, // Настільки їдкі в їх важливості забавний<...>Розганяли морок" розумів. Таку ось погану штуку з умами робить "зараза, гостя наша". А згадати його пропонується "З веселим дзвоном чарок, з вигуком, // Начебто був він живий". Здавалося б, Голова повинен підтримати ідею веселої тризни, але він змінює тональність із веселою на сумну:
Він вибув перший
З нашого кола. Нехай у мовчанні
Ми вип'ємо на його честь.
Молода людина легко погоджується з поваги до "першої скрипки", але почуття його не зачеплені, він чекає на веселощі. Голова теж не проти, але прийти до нього хоче інакше, не відвертаючись, як здається, від смерті та смутку, а на контрасті, на ривку до веселощів із глибини прийнятої в душу трагедії смерті. Щоб підвести до цього стану, він пропонує Мері заспівати "похмуро і протяжно" одну з пісень її рідної сторони. Мері співає.
Реакція на її жалібну пісню виявилася не такою, як очікував Голова. Можливо, він єдиний вторив серцем важким звукам. Луїза, принаймні, зовсім не прагнула бути "відлученою від землі яким-небудь баченням" і досить уїдливо висловилася з приводу всієї витівки:
Не в моді
Тепер такі пісні! Але все-таки є
Ще прості душі: раді танути
Від жіночих сліз та сліпо вірять їм.
З колишнім Головою, мабуть, протиріч не було. Іншим був дух веселощів, а сентиментальність недоречна. Нового голови ця манера вести бенкет чимось не влаштовує. Він не підтримав панегірика веселості Джаксона. А ми, стежачи за ним, щось переглянули в ній, піддавшись усмішливості цього слова. Веселість може бути і неусміхненою. Інший пушкінський герой, Євгеній Онєгін, це знав, коли казав: "Якому злобному веселощі, можливо, привід подаю". Інакше кажучи, ми ще " над курсі справи " , не знаємо підтексту, тобто. прихованих за репліками суспільно значущих ідей, що хвилювали сучасників Вільсона та Пушкіна. Тоді до фігури Джаксона та природи його сміху варто придивитися уважніше.
Насамперед зауважимо, що у Вільсона героя з прізвищем Джаксон просто немає. Гарний Вентвортом був Гаррі. Свідоме перейменування може означати, що нове ім'я тісно пов'язане з характером власника. Джаксон – син Джака, Джека. В англійській мовіце ім'я означає "кожний, кожен" людина, але водночас він – a saucy or paltry fellow, тобто. зухвалий, нахабний, зухвалий, жвавий, грайливий. Найбільш близьке по вимові до цікавого для нас імені похідне – Jacksauce (Джексос) – застаріле; переклад - "нахаба". Шекспірівський вираз play the jack with somebody став фразеологічним оборотом, тепер застарілим, близько за змістом до нашого "зіграти жарт" (або штуку) - пожартувати над ким-небудь (зазвичай - зло), зробити якусь неприємність: у цьому ж ряду - " розіграти когось " , тобто. обдурити, ввести в оману, підняти на сміх. Тим самим, можна думати, що не тільки Джаксон зі своїми співрозмовниками "грав Джака", а й Пушкін з нами, представляючи далеко неординарного Джексона за "одного з нас", простого веселуна.
На чому загострював увагу співтрапезників (і наше) молодик у поминальному тості? На тому, що жарти Джаксона були гострими та їдкими. Понад те, сміх цей чужий філософського дотепності, гри розуму " просвітлюючого " , т.к. розганяв морок у головах людей, не тільки простих, а й "блискучих". У поняттях пушкінського часу сміх Джаксона слід було б віднести до категорії сміху " складного " , на відміну " чистого " , оскільки " складний " сміх – це сміх сатирика, бичующего помилки і вади суспільства. У статті "Про сатира і сатири Кантеміра" В.А.Жуковський відзначив у сатириці ту ж рису, що характеризує Джаксона - їдке дотепність. Воно, за В.А.Жуковським, "несумісне з характером лагідної та поблажливої веселості<...>Людина, яка має дар глузування, майже завжди має і характер важливий і розум глибокодумний. Щоб знайти у предметі смішну… бік слід розглянути його з усіх боків, а цього потребують роздуми і прониклива тонкість; щоб помітити, у чому віддаляється той чи інший характер, який вчинок від правил і понять істинних, і потім це віддалення уявити смішним, потрібно мати ясне і повне уявлення про речі, колке дотепність, дух спостережливий та уяву живу” (12). У сферу заразливого сміху Джаксона, ми цілком можемо припустити, втягувалися всі найважливіші уявлення про себе і мир, мораль і релігію, і набували в устах веселощів "важність кумедну", з важливих ставали ніби й неважливими, тобто забобонами, помилками, смішними для здорового глузду, це й зробило його "умов та моди ватажком".
Останні слова – з відгуку Пушкіна про Вольтера. (Зауважимо в дужках, що Гаррі Вентворт був знаменитий, серед іншого, веселими анекдотами, що Пушкін перекладає як "повісті смішні" - улюблений жанр філософа-насмешника). Тож крісла Джаксона цілком можна назвати "вольтерівськими". Вони стоять порожні, але дух їхнього господаря, який правив раніше бенкетом, живий. Складне пушкінське ставлення до цього духу передалося Вальсінгам.
Він згоден вшанувати пам'ять веселуна, вдячний за щось "складному" сміху Джаксона. За що б? Хоча б за те, що їм слідом за Вольтером, автором "Поеми про загибель Лісабона", міг бути осміяний той самий забобон, що стихійні лиха насилаються на людей згори, "до нас покарання і підкорення".
Чи зло послане подателем усіх благ?<...>
Але як осягнути творця, чия воля всеблага,
Батьківське кохання на смертних виливаючи,
Сама ж їх стратить, бичам втративши рахунок?
Хто задуми його глибокі зрозуміє?
Ні, зла не міг створити творець досконалий,
Не міг створити ніхто, якщо він – творець всесвіту.
Мета поеми, як її формулював Вольтер, у тому, щоб
Прийнявши моє вчення,
Перед жахом могил твій розум не тремтів
І знехтував вічне мучення.
У контексті "веселощів", до якого прагнуть учасники бенкету, відзначимо ще одну вольтерівську тезу: не для того Творець
Радість заповів серцям,
Щоб тим страшніша нам вічність мук потойбічних,
Щоб муки тутешні хворіли здавалися нам.
При таких зіставленнях зрозуміло, під впливом яких ідей молодик не бачить причин боятися смерті, ні сумувати. Зворотний бік цієї філософії сміху – втрата співчуття до людини, смутку за померлим. Цю сторону свого "навчання", здається, помітив і сам Вольтер. У передсмертному вірші він писав:
Прощайте! Вирушаю я
В той край, звідки немає вороття;
Прощайте назавжди, друзі,
Чиє серце скорботою не обійнято.
З цією атрофією людяності, здається, і не хоче бути солідарним новий Голова. З його милості п'ють мовчки, не цокаючись, віддаючи борг пам'яті тією скорботою, на яку Джаксон, подібно до Вольтера, міг потай сподіватися.
З іншого боку – як Голові йому личило б і самому в якихось відповідних словах віддати належне заслугам покійного. Вальсінгам же вважав за краще діяти за формулою "про мертвих або добре, або нічого". Обравши фігуру замовчування, Голова вносить першу ноту незгоди з духом веселощів попередника. Повного заперечення немає, т.к. їм все ж таки обіцяно ось-ось "до веселощів звернутися". А ось шлях до нього обирається через переживання "відлучення від землі". Таке завдання пісні Мері. Навіщо потрібна ця "печаль серед веселощів", чого він насправді хоче?
Про пісню Мері йдеться як про "просту", "пастушу", "жалібну", "сум шотландської натхненної". Ідеалізація старовини, патріархальних відносин, простих, природних почуттів, смиренної віри – основні мотиви англійських романтиків, поетів "озерної школи" – Водворда, Кольріджа, Сауті. Однак у того ж Сауті поема Вільсона викликала різко негативну реакцію. "Чи не жахливо було, - обурювався він, - обрати сюжетом чуму у великому місті? Ось що означає - перегерманити самих німців" (13, 14). Отже, якщо думку Сауті вважати досить представницькою, не в цих поетів треба шукати відповіді на поставлене нами питання. Але й не у "німців".
Пісня Мері під час перекладу зазнала сильної ситуації. Дві останні строфи написані Пушкіним поза зв'язком із текстом Вільсона. "У перших трьох подібність з англійським оригіналом тільки в тому, що і там і тут однаково, але в виразах зовсім інших говориться про церкву, школу, ниву та цвинтар" (6, с.604). За характером змін, за тональністю та стилістикою пісні здається дуже ймовірним, що Пушкін свідомо орієнтувався на цілком певний напрямок - "цвинтарну поезію" англійського сентименталізму. Приховане протиставлення "простий, пастушої" пісні умонастрою молодої людини буде зрозуміліше, якщо врахувати, що "для англійського сентименталізму характерний поворот від світської деістичної філософії до деяких течій неофіційної релігії, пов'язаних з народними віруваннями, зокрема до "релігії серця" - методизму" ( 15). Момент полеміки з філософією Просвітництва у поезії "цвинтарів" навряд чи був помічений Пушкіним.
Тематика творів цього напряму досить чітко вимальовується за назвами. Молодий Е.Юнг випустив поеми "Останній день" та "Нічні уривки про смерть", Р.Блер - поему "Могила", Р.Грей - "Елегію, написану на сільському цвинтарі", Д.Харві - "Роздуми серед могил". Цікаво також, що більшість із авторів – шотландці, за родом занять – священики. Д.Томсон був сином шотландського пастора, Е.Юнг у 45 років став пастором. Поруч із Е.Юнгом як поет вступив шотландський пастор Р.Блер. Священиком був В.Додд. Професор етики Единбурзького університету, один з найосвіченіших людей свого часу, Вільсон навряд чи пройшов повз ці поети. У його спогадах названі імена у зв'язку з "Місто чуми" не фігурують. Згадано лише "старий Уітер", автор поеми про чумну епідемію 1625 року (13, с. 349). Це визнання для нас важливе. Уітер до середини життя дійшов суворого пуританського ригоризму. Його поема близька за мотивами до творів "цвинтарних" поетів, пронизана гострим почуттям гріха, свідомістю тлінності людського життя. "Малюючи Лондон, охоплений згубною заразою, Уітер з жахом відсахується від сцен шалених веселощів на краю могили, які йому доводилося спостерігати<...>Він це веселощі – безбожие і найтяжчий гріх, бо й саме життя є лише скорботний шлях до смерті " – резюмував М.П. Алексєєв основний сенс уітерівської проповіді (13, с.348).
Розглядаючи в цьому контексті початкову частину бенкету, можна думати, що в намірі Голови провести застілля до веселощів через гостре переживання смертності людини і того, що на нього чекає за смертним порогом, прихований комплекс взаємопов'язаних мотивів. Тут і бажання випробувати міцність філософської броні молодих послідовників Джаксона, і надія на те, що мистецтво проб'є цю захисну жорсткість ("жорстокість") і тоді виявиться, що розум слабший за почуття, може дозволити не думати про смерть, загнати страх глибоко всередину людини, але не позбавити страху перед небуттям, тобто. "вчення" насправді не позбавляє від "тремтіння перед жахом могил". Роздратуванням Луїза видала хиткість внутрішньої опори. Вона намагалася не допустити прориву почуттів, приборкати серце, окреслити його до "чоловічого" (що і відзначить трохи пізніше Голова: "у ній, я думав - З мови судячи, чоловіче серце"). Але тут, як на зло (як дух з машини), з'являється керована чорним, як чорт, негром, віз, навантажений мертвими тілами. Луїза непритомніє, даючи привід Голові підсумувати свої припущення:
Але так - ніжного слабше жорстокий,
І страх живе в душі, пристрастями нудної!
У цих словах звучить впевненість людини, чиє скептичне ставлення до філософії попередника випливає з інших, визнаних дійсними, істин буття. Яких саме? Якщо вони прийшли з того ж джерела, звідки почерпнуто ідею заможного бачення, то логічно звернутися за коментарем до тих самих "цвинтарних" поетів. З них ми виберемо одного, а саме того, хто за біографічними даними здається мало не зразком героя Вільсона - Пушкіна. Причини для роздумів над темою у Вальсінгама були (як ми дізнаємося пізніше) найпряміші - до моменту бенкету він поховав матір і дружину. Ці деталі цікаві як розуміння психологічного стану Вальсингама. Ту ж трагедію пережив і оповідач поеми Е. Юнга "Скарги, або Нічні думки про життя, смерть і безсмертя". Представляючи поета читаючої публіці, один з російських перекладачів писав, що "після смерті його дружини, яку він пристрасно любив, дух його здавався бути пригнеченим через десять років до її труни: і в найжорсткішій своїй печалі він, ходячи на цвинтарі, писав поему Ночів на англійською його природною мовою" (16). У бібліотеці Пушкіна був екземпляр цієї поеми у французькому виданні. Але малоймовірно, щоб Пушкін не знав російського перекладу та великого коментаря щодо нього, зроблених відомим масоном А.М.Кутузовым (17).
Формально поема є простору проповідь, звернену оповідачам до молодої людини Лоренцо. Ось як характеризує його А.М.Кутузов: "Особа ця є одна з тих, яких в Англії називають веселунами. Люди ці відчувають відмінне задоволення, і постачають за велику честь називатися вільнодумцями та деїстами. Зазвичай займаються вони справжніми чуттєвими веселощами <...>Смак їх тонкий і ніжний, що єдина вже назва безсмертя, небо, пекло, збуджують у них сміх та огиду" (курсив А.М.Кутузова. - А.Б.). Як бачимо, Лоренцо був би своєю людиною в компанії бенкетів, представленої Вільсоном та Пушкіним. У зв'язку з тим, що молоді люди прагнуть, а Голова обіцяв "до веселощів звернутися", цікава й вихідна теза оповідача поеми: "Не бажаю винищити веселощів твоїх (тобто Лоренцо), але затвердити їх тобі намагаюся". На чому затвердити? Насамперед на очевидної швидкоплинності, крихкості, тлінності життя, тобто. на усвідомленні того, що "цей світ - могила". Радості цього світу ілюзорні, а гонитва за ними робить людину рабом чуттєвості. Тільки погляд із могили дає справжню ціну речам, лише постійний роздум над смертю "зводить нас із праху і до людини підносить". А людині належить шукати радощів неминучих. Тільки віра позбавляє страху смерті, тільки вона говорить йому про те, що душа його безсмертна, що за смертю ступить він на "нескінченно просторі і щасливі, тверді землі природи". Мета всієї поеми – оспівати людину безсмертну.
Тепер можна зрозуміти, що стояло за зверненням Голови до пісні Мері, що означала карета з мерцями і "сон", побачений Луїзою в непритомності, що протиставлялося Джаксонівському сміху як справжня основа безстрашності людини перед смертю.
Ми приходимо до розгадки мотивів поведінки Вальсінгама досить звивистим шляхом, орієнтуючись за провідними фігурами та ідеями кінця ХVIII – початку ХIХ століть. Але чи не ідеалізуємо ми пушкінського героя, чи не ускладнюємо, чи не приписуємо йому драматизму, якого, можливо, і знала людина пушкінського часу. Потрібен якийсь місток, свідчення сучасників, які б показали, що порушене нами коло питань справді було предметом інтересу, його знали й обговорювали. У цьому плані показовий суперечка найближчих друзів Пушкіна – В.А.Жуковського і П.А.Вяземского.
У ньому немає жодного слова про Пушкіна, але він, немов на замовлення невідомого Голови, теж був спровокований голосом, що "виводить звуки рідних пісень з дикою досконалістю". У поезії Гомера В.А. Жуковського захоплювала "суміш дикого з високим, натхненним та чарівним". Головне ж було в іншому – у "меланхолії, яка нечутлива<...>все проникає, бо ця меланхолія<...>полягає в самій природі речей тогочасного світу, в якому все мало життя, пластично могутнє в теперішньому, але і все було мізерно ". "Нічність" випливає з того, що "душа не мала за кордоном світу свого майбутнього і відлітала з землі неживою примарою; і віра в безсмертя<...>нікому не шепотіла своїх великих, всеоживляючих втіх» (12, с.340).
Ці міркування викликали відгук П.А.Вяземського. На його думку
В.А.Жуковський правий, але так само, якщо не більше, права пані Сталь, яка вважає, що тільки з "релігією християнською увійшла в поезію і взагалі в літературу меланхолія". Її думка розвинена ним так: "Релігія старовини є насолода; <...>Релігія наша – страждання; страждання є перше та останнє слово християнства на землі. Отже з Євангелієм повинно було увійти зневіру в поезію – стихія, зовсім далека від стародавнього світу<...>Не будь безсмертя душі, не буде і сумніву, і туги. Смерть тоді сон без пробудження, та чудово! Про що тут сумувати?". П.А.Вяземський, як бачимо, захищає позицію, аналогічну представляється в пушкінській п'єсі молодими людьми, і домовляє до кінця: "Незамінність тутешнього життя, раз втраченого, через щось, через живе почуття було б сумно, але через непритомність, нікчемність вона, зрозуміло, і сама ніщо. Здається Сенека сказав: "Чого боятися смерті? При нас її немає, при ній нас вже немає". Ось віросповідання стародавнього світу. А у нас навпаки: "Смерть є початок всього. Тут мимоволі задумаєшся" (12, с.341, курсив В.А.Жуковського. - А.Б.).
Не така вже розгульна і розпусна компанія бенкетує під проводом Вальсінгама, якщо в ній цілком міг бути і бути своїм П.А.Вяземський. Яка відповідь В.А.Жуковського? (Врахуємо, що йому, а не П.А.Вяземському посилав Пушкін на відгук "Моцарта" і "Бенкет", що своїм "перекладом" з Вільсона Пушкін був не дуже задоволений, а його "вчитель" був задоволений, ставив "Чуму" чи не вище "Кам'яного Гостя". Можна припустити, що наставник Пушкіна не був об'єктивний, більше того, був упереджений, бо "шотландський сум" була предметом його спеціальних роздумів - йому російська публіка зобов'язана блискучими перекладами "цвинтарних" поетів). "Добре ж твоє віросповідання стародавнього світу! Якщо воно справді таке, то мимоволі, як ти говориш, задумаєшся; мимоволі візьмешся потім танцювати, пити, веселитися і співати, щоб якось докружитися до цього сну непробудного, настільки солодкого, як миттєва остання подія , і настільки сумного, як мета довготривалого цілого життя<...>І є про що тут сумувати тому, перед ким мерехтить далеко один тільки цей сон як результат<...>Вся туга в тому, що він дивиться на життя як на клаптик чогось<...>і дивиться так тому, що, уклавши це життя в тісних межах тутешнього праху, хоче його розгадати своїм розумом, що будує свої докази з того ж праху, за законом необхідності, визнаною гордістю його за свободу, і не питається з вічним одкровенням, яке<...>переконало б його, що життя не лотерейний квиток,<...>а вічний жереб, що благодатно дарується вільній душі любов'ю і правосуддям спасає Бога” (12, с.349).
В.А.Жуковський теж міг опинитися на "бенкеті", але пліч-о-пліч з Головою
(Якщо не на його місці). Зауважимо, що у поемі Вільсона герой не відмовлявся від віри.
Більше того, він викликав на дуель і вбив людину, яка дозволила собі образити священика. Цей епізод Пушкіним відкинуто. Жодної такої підказки не дається.
Це означає, що з вірою у пушкінського Вальсінгама справа складніша, ніж у англійського Голови.
З розповіддю Луїзи про побачене в "сні" закінчується експозиція п'єси, задано проблемне поле і розставлені дійові особи, які говорять ніби різними мовами, в яких є одне спільне, але по-різному навантажене слово - "веселість". У фокусі напруги виявляється головна постать, Голова, в якій сходяться, здавалося б, несумісні смислові потоки. Залишатися далі коментатором чужих виступів він не може. Потрібне його пряме слово.
На це вказує реакція молодої людини. Йому зовсім не до душі той напрямок, який прийняв бенкет. Звертаючись до голови, він мало не вимагає повернутися до духу їхніх колишніх зборів, заповіданого Джаксоном:
Послухай,
Ти, Вальсінгам:<...>заспівай
Нам пісню, вільну, живу пісню,
Не сумую шотландській натхненності,
А буйну, вакхічну пісню,
Народжену за чашею окропу.
За тональністю мови, різким "ти", відчувається, що авторитет Голови ледве тримається: ще одне "томне" слово і буде бунт. Але Вальсінгам відважний. "Таких не знаю" - відповідає він, даючи ясно зрозуміти, що "вакхічне" ставлення до життя і смерті не сприймає. Напруга досягла межі і не заяви він відразу (через кому) "але заспіваю вам гімн // Я на честь чуми", бути б вибуху того їдкого дотепності, школу якого бенкетували пройшли у Джаксона. Крутий поворот до обіцяних раніше шалених веселощів з радістю прийнятий:
Гімн на честь чуми! послухаймо його!
Гімн на честь чуми! прекрасно! bravo! bravo!
Вальсінгам співає. Очікували від нього обіцяних раніше веселощів, почули щось близьке до того, що хотіли:
Запалимо вогні, наллємо келихи
Втопимо весело уми
І, заваривши бенкети та бали,
Уславимо царство Чуми.
Однак, Пушкін чомусь не дав жодної ремарки про реакцію бенкетів. Вказано лише, що "входить старий священик". Його парафія обриває "німу сцену", в якій завмерла компанія.
Оскільки відсутність пушкінської ремарки допускає розкид відгуків, подивимося, яких висновків схилялася критика. За "виправдувальними" версіями Голова висловив загальну для молодих людей ідею бунту, спрямованого проти влади Чуми і опосередковано проти Бога (18). По "обвинувальним" - та сама ідея,
але трактується як пряме блюзнірство. Воно в тому, що "ми в пісні - апогеї Піра - вже втратили страх, що ми з кари робимо - бенкет, з кари робимо дар, що не в страху Божому розчиняємося, а в блаженстві знищення" (3). В обох версіях приймається
за самоочевидне цілісність свідомості героя, непохитна впевненість у своєму переконанні і, звідси, сила, енергія життєствердного виклику. Цей останній момент справді важливий, але якби сенс Гімну цим і обмежувався, то молоді люди просто не могли не кричати "браво, браво" і... це були б останні слова п'єси. Якщо у героя немає сумнівів, то немає жодних драматургічних підстав для приходу Священика.
Збіднене трактування гімну Вальсінгама чималою мірою обумовлена дивним бажанням приписувати Пушкіну почуття чужі чи невідомі доти культурному світу. М.Цвєтаєва, наприклад, побачила в гімні неймовірне "рівного якому у всій світовій поезії немає" переживання блаженства знищення. Це швидше (не кажучи зараз про силу поетичного висловлювання) почуття тютчевське - "Дай скуштувати знищення / / З дрімаючим світом змішай!". Воно пов'язане з язичницькою компонентою тютчевського світосприйняття, з ідеєю творчого хаосу, зовсім чужою до розуму Пушкіна. Показово, що логіка змушує М.Цвєтаєву перекреслити "козирний для добра рядок" у гімні, згідно з яким "все, що загибеллю загрожує", є "безсмертя, можливо, застава". Цей рядок про безсмертя – "якщо не блюзнірський, то явно язичницький". Прямо протилежним відчуттям від гімну поділився філософ Л.Шестов. За його словами, жахливішої картини, ніж у "Пірі", не придумати і самої похмурої фантазії. "Людський розум, мабуть, винен зі страхом
і трепетом відступити перед всесильною примарою всепереможної смерті. Хто сміється глянути прямо в обличчя всесильної стихії, що вириває у нас все, найдорожче нам. Пушкін зухвало, бо знав, що йому відкриється велика таємниця" (19). Щодо зухвалості - вже чиста риторика. Про цю таємницю повідане людині в "Новому завіті"
про душу безсмертну і життя вічне. Показано і про те, якою ціною викуплено
гріхи людини, а у смерті вирвано жало її, чому кожен віруючий може зухвало дивитися в обличчя смерті.
Загальне, що в обох висловлюваннях – здивування перед почуттям "блаженства", любові до смерті. Дивно саме це здивування людей верхнього ярусу культури, які добре знали джерело любові до смерті. Про нього, як сказано у вірші М.Цвєтаєвої, "співали нам попи", зокрема, про те, що смерть є життя, і життя є смерть. Якщо справжнє життя "там", за межею смерті, то ревнощі у вірі набувають форми любові до самої смерті. Приписувати честь винаходу цього почуття Пушкіну можна лише за допущенні релігійної індиферентності поета та сучасного йому суспільства, вихованого на просвітницьких ідеях ХVIII століття.
Це століття, дійсно, багато "забуло". Якщо рядок поета ХVI століття "я вмираю від того, що не вмираю" варіював чи не "спільне місце"(20), то через півтора століття, коли реакція на просвітницький раціоналізм викликала пожвавлення релігійних інтересів, ці "спільні місця" довелося відкривати наново. Здається, саме тому поезія " пасторів " , особливо Э.Юнга, отримала сильний загальноєвропейський (включаючи Росію) резонанс(15). Коло ідей цих поетів дуже вплинув на В.А.Жуковського. Цікаво, що Н.М.Карамзін у поетичному відгуку про Е.Юнге акцентував увагу саме на тій стороні творчості англійського поета, яка пов'язана з міркуваннями про смерть.
Ти бальзам у серце ллєш, сушиш джерело сліз,
І зі смертю дружа, товаришуєш ти нас і з життям.
"Дружбі зі смертю" відповідає у Е.Юнга багаторазово варіювана думка про те, що "ми ласкаємо життя нашого, а смерть засуджуємо зайве". У "Ночі третій" вона виливається в справжній Гімн смерті, який більше говорить про одну з найважливіших компонентів Гімну Чумі пушкінського Вальсінгама, ніж текст Вільсона. Як відомо, саме при перекладі пісні Вальсінгама Пушкін найдальше відійшов від оригіналу.
"О смерть! Не жалко роздуми про тебе не завдасть мені жодної радості? Смерть є великий радник, всякою благородною думкою і всяким витонченим діянням людини одушевляє. Смерть є рятівник, що рятує людину. без того було б прокляттям, рясна смерть дає всім піклуванням моїм, працею, чеснотам і сподіванням дійсність, без неї всі вони залишилися б химерою. душі моєї, а останній у великому своєму Батьку<...>. Смерть уражає, щоб уздоровити нас: ми закінчуємося, повстаємо, пануємо! летимо з уз наших і приймаємо небеса у своє володіння<...>Цей страх Цар є Цар світу "(17, с.115).
Якщо така смерть, то що ведуть до неї "нещасні випадки є друзі". Зіставимо цей панегірик "Царю світу" з гімном "цариці" Чумі та виділимо ударну строфу:
Є захват у бою,
І безодні похмурої на краю,
І в розлюченому океані,
Серед грізних хвиль та бурхливої темряви,
І в аравійському урагану,
І в подиху Чуми.
Все, що загибеллю загрожує,
Для серця смертного таїть
Невимовні насолоди –
Безсмертя, можливо, застава!
Прямо за Е. Юнгом, "все, що загибеллю загрожує" - "друзі". Поставлений на межу смерті людина не відчуває, а передчуває насолоди, вони "таяться", розкриються за межею, і тому є лише "запорукою", віконцем у царство справжньої насолоди. "Захват" у цьому випадку не має жодного відношення до "блаженства". Цим словом передається "вища міра збудження, екстазу, захоплення, захоплення" (21). Надзвичайне емоційне напруження виникає з одночасного переживання своєї нікчемності та величі. За Е. Юнгом, страшною мовою стихій провидіння проповідує свою волю грішній людині, яка грішить. Сила цього гніву не мала б сенсу, якщо людина безповоротно хибна. Але вона не може бути іншою, тому що "людина має славну і страшну могутність бути вічно абсолютно злощасним, або абсолютно блаженним" (17, с.70). Надлюдська міць природних явищ покликана не так пригнути, як розпрямити людину. "Чи не всі стихії високу гідність душі один за одним підписали, і мудрому закляли? Чи не намагалися вогонь, повітря, океан, землетрус йому, як алмаз твердій людині, вселити істину цю?" - Втовкмачував невіруючому Лоренцо Е. Юнг (17, с.72).
Повернемося до "козирного для добра рядка". Мається на увазі Пушкіним, звичайно, безсмертя в Бозі, а не в сенсі безсмертної частки природного круговороту, метампсихозу по Гезіод або "що-небудь таке" (22). Пафос " застави " , передчуття безсмертя грунтується не так на розумному філософському трюку, " що зшиває " протиріччя буття, але в сильному переживанні повноти екстатичного стану, народжуваного єдиноборством зі стихіями, своєю силою свідомо перевершують людини. Такі потужні емоційні злети рідкісні і тому є лише "запорукою". Якби щоденне життя складалося з них, не витримало б ні тіло, ні серце. Якщо "за труною" душа горить від причетності силі, красі, світла Творця, якщо приходить до нього не боязкою та заляканою, а перетвореною, готовою до інтенсивності буття, неможливою у земних формах, тоді "щасливий той, хто серед заворушень" земного життя " знаходив і відав ці проблиски інобуття.
Релігійної компоненти пушкінського гімну читач не бачить тому, що з пушкінських часів сильно змінилося коло читання. Як естетично і філософськи "перевершена", з нього випала література століття Просвітництва, а разом з нею зник з очей, розчинився у загальному культурному масиві органічний для пушкінської думки літературний та проблемний контекст. Сам же Пушкін "століття минуле" ставив високо. М.П.Погодіну, наприклад, писав: "я в душі впевнений, що 19-те століття, в порівнянні з 18-м у бруді". Показником "бруду" (тобто порочності, моральної ницості,) була, зокрема, широка популярність солодкозвучного, але одноманітного Ламартіна з його "Релігійними гармоніями" (23). Штрих важливий у аспекті нашої розмови, т.к. у зв'язку з французьким поетом спливає потрібне нам ім'я: "Lamartine нудніше Юнга, а не має його глибини". В уподобанні, відданому англійському поетові-проповіднику, можна бачити і вказівку на генезу пісні Вальсінгама. Для його розуміння необхідно відзначити і момент розмежування, ту грань, за якою паралель "розходиться".
Оспівуючи людину безсмертну, оповідаючи про радощі, що чекають людину на твердій землі вічного життя, Е. Юнг всіляко намагається довести небезпеку радостей земних. Мало того, що вони відволікають від думок від смерті і тим самим роблять людину перед нею беззахисною. Вони поневоляють чуттєвості, відкривають браму порокам гордості, сластолюбства, пожадливості розкоші, а дотепність, що супроводжує веселощі, примиряє ці пороки з дрімаючою совістю. Людина мудра, друг чесноти, прагне геть від заразливого світу, любить блаженну усамітнення, де пристрасті приспані, а душа радиться сама з собою," важить на терезах своїх справи минулі, призначає майбутні<...>відповідає на будь-яку брехню життя сея, і роздумами своїми вони знищує "(17, с. 197). Чи слід такому погляду на сучасної людинита його "мудрість" Вальсінгам? Зовсім ні, і закінчує Гімн закликом прямо протилежним":
Отже, – хвала тобі, Чумо,
Нам не страшна могила темрява,
Нас не збентежить твоє покликання!
Келихи пінимо дружно ми
І Діви-Троянди п'ємо подих, -
Може... повне Чуми!
Вийшовши до ідеї безсмертя, давши досконале інше, ніж колишній Голова, основу для безстрашності перед Чумою, Вальсінгам робить крутий поворотдо "брехні життя сія", замість блаженного усамітнення кличе "пінити келихи", тобто. до "веселості", звернутися до якого обіцяв раніше.
Визнання за Е.Юнгом глибини не скасовує, проте, те, що він " нудний " , тобто. Пушкіну ясно видно грань, де "глибина" перетворюється на "загальні місця", давно відомі "старі словеси". Видно вона і Пушкінському Голові. Він розходиться з компанією молодих людей зі світосприйняття, але збігається з ними щодо "нудьги під час чуми". Було б, однак, небезпечною поспішністю прийняти легкість тону в оцінці поезії Е. Юнга за прояв ставлення Пушкіна до " загальним місцям"Релігійної традиції. Підкреслимо, що ремаркою після Гімну Пушкін вводить в дію саме "старого священика". Зі старими істинами буде пов'язана друга частина п'єси, протистояння Вальсингама і Священика.
Священик входить і одразу, не намагаючись навіть уникнути ситуації, починає говорити. Це означає, що йому і не треба було щось чути і бачити, достатньо самого факту "бенкету". А все ж таки як він потрапив на бенкет, на цю вулицю, на якій... немає Чуми?! Чому нам не вірити словам молодої людини, сказаним Луїзі: "вулиця вся наша // Безмовне притулок від смерті,// Притулок бенкетів, нічим не обурених."(підкреслено мною. - А.Б.). Ось Джаксон жив на іншій вулиці і згинув. "Наша" ж вулиця якась мічена, чума її обминає. Більш того.
Сам Священик про чуму не згадує, не вимовляють цього страшного слова ні Мері, ні Луїза, а юнак, поминаючи Джаксона, говорить про "зараз, гість нашої". Тільки Вальсінгам назвав цю гостю чумою. Щоправда, теж якось нетвердо, бо міг би назвати і "жницею фатальною". Адже співає він у гімні, що "Чума<...>леститься жнивамибагатої". Від її серпа та коси " впалостільки // Відважних, добрих і прекрасних жертв". До речі, сам Пушкін майже буквально повторить ці слова про "ранні та безцінні жертви", згадуючи (у листі П.А.Плетньову) Дельвіга і Веневітінова, яких "скосила" зовсім не чума.
"Зараза", "гостя" (часто з додатком – непрохана), "жриця фатальна" – перифрази одного і того ж образу – смерті. З того ж ряду – чорний віз із чорним негром. На відміну від Вільсона, в п'єсі якого грунтовно розповідається про страхи чуми, Пушкін не дає жодних реалістичних деталей, що вказують на епідемію. З тією ж метою - максимального ослаблення первинного, фізіологічного сенсу "чуми" - Пушкін усуває ознаки історичного та місцевого колориту. У нього навіть немає згадки міста, як місця дії. А що є?
Є, як пояснює ремарка, "Вулиця. Накритий стіл. Кілька чоловіків і жінок, що бенкетують". Щось знайоме чується у цій ремарку – відгук, гра, "машинний переклад" фразеологічного обороту "Буде і на нашій вулиці свято". Поставлена ситуація не просто свята, а "бенкету", тобто. Автор каже нам, що "справи" бенкетують цілком і цілком у порядку. Але водночас це той бенкет, у якому кожен знає, що " коли зберуть зі столу, вже іншого йому не накриють " (В.А.Жуковський). Молоді люди "з'явилися на життєвий бенкет", "бенкетують за трапезою життя", "гостюють на святі життя". "Бенкет" і "чума" - експресивні образи, фразеологічні синоніми "життя" та "смерті".
Повернемося до завершальних "блюзнірських" строф "Гімну Чумі", де перераховується "все, все, що загибеллю загрожує" - бій, океан, ураган. Ці слова у поетиці Пушкіна належать до типу фразеологізмів "життя" (24, с.191). Наприклад:
На життєвому морі, де бурі так жорстоко
Переслідують у темряві моє вітрило самотнє...
Аравійський ураган – жар життя, на противагу Зимі, тобто. Смерті. Через образ вогню (полум'я, жар, запал) виражалася висока міра прояви та перебігу почуття (24, с.211). До того, що "загибеллю загрожує", крім океану та урагану слід зарахувати і вино, і негу, і кохання.
Нехай наша вітряна молодість
Потоне у млості та вині.
Перифраза несе на собі надзвичайно сильне навантаження у п'єсі. Через неї створюється хіба що другий текст з іншим, іноді зворотним, сенсом стосовно того, що постає при прямому, "нехитрому" читанні. Насамперед це відноситься до проблематики п'єси: Пушкіна цікавить зовсім не веселість під час епідемії, а сенс життя людини через неминучу смерть. Бо, за висловом В.Хлєбнікова, "смерть є одним із видів чуми, і, отже, всяке життя завжди і скрізь є бенкет під час чуми" (25). Якщо так, то молоді люди ведуть життя цілком звичайне, ніякої особливої скандальної екстравагантності, що межує зі злочином, у їхніх веселощів немає. Що ж до чуми, вона постає як символ смерті, тобто. виконує ту ж роль, що в бенкетах давнини виконував скелет або мумія покійника. По Плутарху, " єгиптяни на бенкети свої приносять скелет, щоб нагадати тим, що бенкетують, що скоро і вони такими ж будуть " (26). Нам цей звичай ні про що не говорить, але багато про що говорив мислителю, в "Дослідах" якого багато було якщо не своїм, то близьким Пушкіну. Поряд із масою інших приклад Плутарха наведено Монтенем у міркуваннях "Про те, що філософствувати - це означає вмирати". Монтень наполегливо переконував вчитися вмирати, привчати до смерті. Навіщо? Відповідь дуже важлива: "Розмірковувати про смерть - значить розмірковувати про свободу. Хто навчився вмирати, той розучився бути рабом. Готовність померти рятує нас від будь-якого підпорядкування і примусу" (27). У тому числі від примусу церковного. У п'єсі цей мотив проявиться у роздратованій реакції молодих людей на владний тон та вимоги Священика. І не можна сказати, що вона продиктована лише зіпсованістю чи легковажністю, не має за собою нічого позитивного. Священик засуджує не поведінку цієї приватної групи людей, а " дух століття " , засуджує з позицій, цього століття вже, м'яко кажучи, не " модних " . Обидві сторони говорять різними "мовами", діалог безглуздий. Інша справа Вальсінгам, який протистояв компанії протягом бенкету. І якщо у фіналі Гімну він, як здається, "перекинувся" на її бік, то це результат його болісних нічних дум, пошуку вирішення проблеми "свободи від примусу" людиною, яка, - скажімо цитатою з пушкінського листа, - "все сподівається в воскресіння мертвих". Що ховається в цьому аспекті за останньою, яка приймає на себе (за правилами версифікації) особливе смислове навантаження, строфі Гімну чумі?
Якщо почуття, що супроводжували основний текст пісні, можна назвати, слідом за скупим лицарем, " приємними і страшними разом " , то кінці до них додається щось нове, що викликає гаму емоцій, зокрема і позаестетичних:
І Діви-Троянди п'ємо подих, -
Може... повне Чуми!
Ще в ліцейський період Пушкін засвоїв символіку "троянди" як швидкоплинності кохання, краси та молодості. Але водночас ім'я Роза було умовним
ім'ям дівчат легкої поведінки (див. про Сент-Бев: "він вже не ходить до Рози, але визнається іноді в порочних побажаннях"). З таким смисловим відтінком кореспондують далі за текстом слова Вальсінгама про "ласки загиблого, але милого створіння".
З цих компонентів складається перший шар метафори "Діви-Троянди" - перифрази чуттєвого кохання, що не виключає "гріхів молодості". Епатуючого ефекту достатньо для роздратування "моральної ценсури" (Пушкін), але явно мало для напруженості виклику, що звучить у цих рядках.
Звернемо увагу на відточення, яким Пушкін відокремив "Можливо" від "
повне Чуми". Воно збирає, концентрує увагу на різкому, парадоксальному,
навіть епатуючий образ, чужий поетиці ХVIII століття з його античними орієнтирами, почуттям смаку, вимогою "приємності" як умови справжнього мистецтва. Моторошний образ діви зі смертоносним диханням запозичений з літератури, швидше за все, аскетичної, що розвивалася з перших століть християнства і вчила про "зневажання світу". Перифрастичною мовою цієї світовідносини людське тілоназивалося "хворобою", "катуванням душі", "тягарем", "неволею" і т.п. Письменник V століття Паллад
з гидливістю писав про дихання людини (28). Паллада Пушкін міг і не знати, але Петрарку добре знав. Діалог Петрарки "про презирство до світу" наповнений наріканнями на тягар тілесних зв'язків, хвилюючі людину пристрасті названі "чумними", саме житло людини - чумним місцем. З аскетичної точки зору "гімн життя"
є у сенсі " гімн чумі " . Щоб позбавитися від мани любові до жінки герой діалогу бл. Августин рекомендував співрозмовнику уявити, як її тіло розкладатиметься після смерті (29). Аргумент розрахований на природну фізіологічну реакцію відторгнення. Вальсінгам, який знає, як бачиться тлінний світ "з могили", підводить свою пісню до того ж аргументу - і відкидає його ("п'ємо дихання... повне Чуми").
Згадаймо тепер, що цікавий для нас образ вже виникав у п'єсі раніше, у пісні Мері: "уст померлих не торкайся" - попередження коханому, який у любові своїй "забуде" про Чуму. І тоді не можна не визнати, що поцілунок Деве-Розі є прямий виклик аскетичному "зневажання світу".
Гімн зустрінуто мовчанням. Воно може бути зрозуміле так, що молода компанія глибоко спантеличена, не в змозі ні підтримати, ні посміяти "автора". Тоді "німа сцена" була б передвісником ремарки, що закінчує п'єсу, про "глибоку задумливість" Вальсінгама. Ця перекличка важлива для нас, читачів. Самих учасників застілля навряд чи щось у Гімні збентежило, справді змусило замислитися. Трохи пізніше вони будуть гнати Священика, а потім розцінять як "маячня" порив почуттів Вальсінгама. Пауза після Гімну утримує нашу увагу на Вальсінгамі. Може, вони й були, якісь схвальні або обурені вигуки, але він їх "не чує", весь занурений у себе, у думки, щойно вперше висловлені вголос,
Роль бенкетів у п'єсі вичерпана. Далі вже немає ні індивідуальних осіб, ні імен – вони зливаються в "хор" (як свідчать ремарки: "багато голосів", "кілька голосів", "жіночий голос"). У світлі рампи залишаються дві постаті, Вальсінгам і Священик, а п'єса набуває присмаку іншого жанру – жанру філософського діалогу.
З античних часів до нього зверталися мислителі для передачі через "роздвоєння автора" складної філософської чи релігійної думки. У цьому жанрі вирішував проблеми Петрарка, що мучили його, розділивши своє "я" між мирською людиною, поетом, і його співрозмовником, бл.Августином. Промовисто, в контексті всього попереднього, і назва цього твору - "Моя таємниця, або книга розмов про зневагу до світу" (29). Під іншими іменами та ж пара у Пушкіна вирішує, з поправкою на якийсь час, подібну проблему.
"Таємниця" Петрарки розкривалася в співбесіді з отцем церкви, в присутності Істини, що спустилася з небес, і наказала блаженному старцеві прийти на допомогу поетові в його "боріннях". Бл.Августін дорікав поета у прихильності до "чумної зарази життя". Ця теза оскаржена в гімні пушкінського героя. Його виклик почутий і за останніх звуків гімну, з'являється посланець Істини – "старий священик".
І пастир церкви нас завжди наставить;
«Бенкет під час чуми», як і всі «маленькі трагедії», написаний Пушкіним у Болдіні восени 1830 р. Цей рік для Пушкіна був поворотним і в творчому, і в особистому плані. Він поєднував у собі рішення Пушкіна одружитися і пристрасне очікування весілля, Болдинську осінь – остаточне розлучення з романтизмом і перехід до реалізму, завершення багаторічної праці, роману «Євгеній Онєгін», небувалу плідність, розрахунок з творчими «боргами» перед кардинальним. глибоку зосередженість, високий підйом натхнення, що втілився у різних жанрах і пологах літератури. "Маленькі трагедії" А.С. Пушкіна - п'єси для театру. У назвах – з'єднання непоєднуваного, оксюморон: скупий не буває лицарем, камінь не ходить у гості, бенкет і чума – дві речі несумісні, подібно до Моцарта і Сальєрі. Ця особливість назв відображає, безсумнівно, ідею та надзавдання Пушкіна. Головна проблема його творчості загалом – проблема людини. У «маленьких трагедіях» теж торкається проблема: як у критичній ситуації залишатися людиною, як зберегти в собі гуманність, думаючи не лише про себе та про своє благополуччя. Руйнівним стихіям скупості, заздрощів, пожадливості, страху людина повинна протиставити свою добру волю. Це проблема вибору. Зовнішнім приводом для написання трагедії вважається епідемія холери у Росії, що замкнула поета у Болдині три місяці. «Бенкет під час чуми» є перекладом уривка однієї з 13 сцен п'єси англійського письменника Вільсона «Чумне місто». При цьому Пушкіним скорочено кількість дійових осіб , введено два оригінальні фрагменти: пісні Мері та Голови, в яких, отже, укладено особливий сенс для розуміння надзавдання драматурга. «Бенкет під час чуми» – п'єса, ідея якої стосується кожної людини, яка живе в наш час. Що таке для Пушкіна чума? Це не просто епідемія. Це стихія, яка ламає звичні умови життя, загрожує її безпеці, загрожує залучити до мороку. Протистояння людини стихії страху перед неминучою смертю – тема цього твору. Середньовічний місто охоплено чумою. Щоб відволіктися від страху, спричиненого смертельною небезпекою, кілька молодих людей та дівчат влаштовують бенкет на вулиці. На самому початку дії з'ясовується, що це не перше їхнє збіговисько і що учасників спіткала перша втрата – помер Джаксон. Страх, бенкет під час чуми та смерть Джаксона – це запропоновані обставини п'єси. Що відбувається на сцені? Молода людина пропонує тост на згадку про новопреставленого «з веселим брязкотом чарок, з вигуком, ніби він був живий». Він заперечує смерть, заперечує очевидність, хоче відгородитися від явної та неминучої небезпеки. Джаксон не був головою, це просто блазень, веселун. Позавчора він живий – сьогодні вже мертвий. Між смертю Джаксона і цьогорічним бенкетом не збиралися. Вибори голови відбулися до початку дії. Він інший, ніж решта бенкетуючих. Тож його й обрали. Це представник духовної еліти. Він розумний, більш освічений, більш розвинений як особистість, ніж його товариші по чарці, включаючи Молоду людину, яка хоче, щоб ним керував «супермен», а не розмазня. Інакше Молодій людині не сховатися від страху. Голові лестить своє нинішнє становище над натовпом, це його спосіб не помічати страшної дійсності. Схоже, що юнак своїм тостом бажає вколоти голову. Зовнішньо шанобливо він, по суті, наголошує на невідповідності поведінки Голови займаної посади. Значить, Вальсінгам на початку п'єси «хмарний», «засмучений» (говорячи словами Сальєрі про Моцарта), мовчазний, не блищить постійним розумом, його думки захоплені «заразою» і насланим нею мороком. Молодий чоловік хоче, щоб той змінив свій стан і поведінку, був більш рішучим. Наступна подія – пропозиція випити мовчки, – по суті, прийняття Головою виклику, і всі з полегшенням підкоряються його волі (у них волі немає, вона паралізована страхом). Голова виправдовує свій смуток та меланхолію. Джаксона не врятували від смерті ні веселість, ні дотепність, ні твердість духу. Вальсінгам щойно пережив смерть матері та коханої дружини, від цього йому боляче, він хоче забути про біль, тому він тут. Продовжуючи керувати і бажаючи забути, він просить Мері заспівати. Але Мері фактично співає про нього та його Матильду. Забути не вдалося, все, що було в душі, сколихнулося. Голова збентежений. Збентеження приховує він за словами. Це просто слова, що не виражають його думок, але покликані запевнити бенкетуючих, що він контролює ситуацію. Останні слова репліки: Ні, ніщо Так не засмучує нас серед веселощів, Як важкий, серцем повторений звук! - Чисте виправдання того, що, слухаючи пісню, Вальсінгам мало не заплакав (він з собою ледве справляється, але справляється). Мері під час пісні захоплена подіями, про які співає. Вона простодушна, щира дівчина, дуже сердечна, людяна, не повія, як Луїза та інші дівки за столом. Вона єдина, хто співчуває горю Вальсінгама, а решта бачать лише себе та свій страх. Вони під час її пісні не замислюються. Їм цього не треба – вони мають відволіктися. Дзвін бокалів, стукіт кухлів, поцілунки, обійми. У цьому не беруть участь лише Мері та Голова. У Мері, найімовірніше, теж горе. Вона вся у своєму внутрішньому світі. На вуличний бенкет вона прийшла, щоб не бути однією перед смертю. Вона співає себе, хоча необов'язково у житті була втрата коханого. Вона співчуває і цим перемагає страх. Внутрішній сенс її репліки про батьків – заспокоїти Вальсінгама. Мері не реагує ні на що і ні на кого, крім нього, бо решта для неї чужа. Вона досить розумна, щоб помітити відмінність голови від них. Симпатизує йому. З цієї симпатії випливає ревнощі Луїзи. Вона хотіла б спокусити Голову, який був відомий своєю любов'ю до дружини. Луїзі вдається своєю реплікою ошельмувати Мері в очах бенкетуючих. Тільки Голова не піддається на цей прийом. Він перериває Луїзу та переключає увагу всіх на новий об'єкт. З'являється віз із трупами. Це лакмусовий папірець : хто як впорається зі страхом Всі, хто бенкетує в ступорі від жаху, Луїза непритомніє, Голова мобілізується. Мері, відповідно до своєї натури, бореться зі страхом, допомагаючи ближньому. Вона в розгубленості обмахує Луїзу, б'є по щоках, щоб привести до тями. Голова їй дає пораду: "Кинь, Мері, їй води в обличчя!" - Наслідуючи якого, Мері досягла своєї мети: Луїза прокинулася. В останньої зовсім не той настрій, як спочатку вона у владі страху. Мері, яку бенкетують щойно осміяли, шкодує Луїзу, приголублює її, гладить, обіймає. Голова не утримується від іронічного зауваження щодо «ніжного» та «жорстокого» сердець. Мовляв, пристрасті не позбавляють страху смерті. Молода людина, вбачаючи у поведінці Голови нове відливання від обов'язків, просить його заспівати «велику, вакхічну пісню», що відповідає його бажанню розвеселитись, незважаючи на навколишнє горе. Це ілюстрація відомої колізії: натовп заангажує поета. Той, хто вищий за розвитком, піддається спокусі стати духовним водієм натовпу. Якщо він на це йде, натовп змушує таку людину, «супермена» і поета, служити своїм низовинним інтересам. (NB: іноді в ролі «натовпу» виступає держава. Саме 1830-го цар порадив Пушкіну переробити «Годунова» в роман на зразок Вальтера Скотта.) Натовпу потрібне оспівування її духовного відступництва. І виходить навпаки: поет служить натовпу і підкоряється його волі. Голова сам здивований, що раптом дивне йому прийшло полювання до рим і він написав гімн на честь чуми. Таке враження, що якби Молодий чоловік не попросив заспівати, то Голова приховав би свій гімн. Глибокий і тонкий за вдачею, він сам розуміє, що твір негідний автора. Але в ньому виявилося вимога моменту, вимога натовпу. «Втопимо весело уми», – у кого вони були, більше їх не потребують. Головне – не думати. Слідство не змушує на себе чекати: Голова переходить до прославлення чуми як смертельної небезпеки, в умовах якої можна виявити хоробрість, відчути гострі відчуття. «Все, все, що загибеллю загрожує, для серця смертного таїть невимовні насолоди – безсмертя, можливо, заставу». Але справжня сміливість завжди забарвлена любов'ю! Цього у гімні немає. Пируючі приймають гімн на честь чуми із захопленням. Вони веселяться істерично – адже нічого веселого у самій пісні Голови немає. Їм весело, що вони попрали все, що вважалося святим. Вони вже були готові до сцени з Мері. А тут одержали теоретичне підтвердження своєї правоти. Мері йде всередину себе, в танцях і веселощі не бере участі. Саме цей момент духовного падіння Вальсінгама, про якого він потім скаже: «Я тут утриманий… свідомістю беззаконня мого…» Він підпорядковується сліпій стихії, грає з дияволом. Справедливість цього припущення доводиться появою Священика. Позиція Священика є третім варіантом боротьби зі страхом: молитися. Не випадково він приходить у відповідь на гімн: захоплення серед смерті, бенкет під час чуми, звання добром не просто неетичні, але неприпустимі. Але бенкетники не бачать нікого і нічого, крім себе та свого страху. Про це говорять хорові репліки: «Він майстерно про пекло говорить! Іди, старий, іди своєю дорогою! Священик переконує, що молитва приведе всіх після смерті до раю і на небесах вони зустрінуть втрачених улюблені душі. Він протестує проти гріха, тому що це відступництво не тільки від Бога, але від себе як від людини, це служіння бісам (не випадково порівняння: «ніби біси загиблий дух безбожника мучать...»). Голова намагається заперечити попу. Той дізнається Вальсінгама, особистість якого досі була прихована для оточуючих за позначенням зовнішньої ролі. Тепер Священик звертається до його внутрішньої сутності: «Чи це, Вальсінг?» У тому, як поводився секунду тому Голова, пояснення цього здивування. Він намагався панувати натовпом, забезпечити успіх боротьби зі страхом веселощами, поцілунками, вином, гріхопадінням. Він не хоче повертатися до себе, незважаючи на заклик священика, – це надто боляче. Відповідає йому зухвало. Він знає собі ціну, знає, що його поведінка не варта його самого. Він втратив на бенкеті під час чуми найдорожчу частину себе, впав занадто низько у власних очах, тому – «пізно». Він позначає своє ставлення до закликів Священика: «Іди ж зі світом, але проклятий будь хто за тобою піде!» Чому? Залишитися бенкетувати або йти молитися – це два принципово різні підходи до дійсності. Другий не підходить Голові, оскільки він, очевидно, втративши двох дорогих йому істот, матір та дружину, втратив віру в Бога. Пируючі схвалюють рішення Голови, вони слухали його суперечку зі Священиком з побоюванням. Голова і його Гімн чумі підняли їхню гостину на ідейну висоту, а якщо Голова піде, засудивши їх, вони залишаться одні зі своїм страхом; ідейний, сміливий виклик смерті перетвориться на банальну пиятик (чим він насправді і є ...). Головна подія п'єси – репліка Священика про Матільда. Після неї Голова встає – так автор позначає кардинальну зміну, вихід персонажа інший рівень стану. Знизу, від «любоначалія», тобто від бажання духовно керувати натовпом, дух його марно прагне туди, звідки його скинула трагедія життя: «Де я? Святе дитя світла! Бачу тебе я там, куди мій занепалий дух не досягне вже ... » Питання - показник того, що Вальсінгам схаменувся, виглянув зі своєї маски і може замислитися про те, де його місце. Любов до померлої дружини допомагає йому. Тут перекличка з піснею Мері. Жіноча репліка: «Він божевільний; він марить про дружину поховану», – за глузливою, знущально-іронічною інтонацією приховує страх, що Голова їх покине. «Божевільний», «марить» у цьому контексті – оцінки, вивернуті навиворіт, що демонструють ненормальність критеріїв оцінюючого. Вираз загального ставлення тих, хто бенкетує до того, що відбувається з Головою, підтверджує нашу думку про них самих. Священик, не звертаючи уваги на цю репліку, відповідає «наскрізним» чином на попередній вчинок Вальсінгама: «Ходімо, ходімо...» Вальсінгам відповідає Священикові ласкаво і з глибоким стражданням: «Батько мій, заради Бога, залиш мене!» «Заради Бога» тут не просто вигук. Це вектор змін, до яких священик підштовхує його. Прощальна репліка Священика сповнена доброзичливості. Але він іде, щоб знову молитися, бо для решти в нього не вистачає сил. Остання подія п'єси: «Бенкет триває. Голова залишається занурений у глибоку задуму». Ні на кого, крім Голови, не вплинула поява Священика. Той приходив із-за Вальсінгама. Через нього відбуваються всі події «маленької трагедії». Це є центральний образ. Про що задумався Голова? Швидше за все, про те, як чинити далі. Йому не підходить ні шлях Священика: він втратив віру в Бога, ні шлях бенкетуючих: він не може більше підкорятися волі натовпу, не хоче служити дияволові, відступати від самого себе. Але він не може і залишити товаришів по чарці, тому що в силу своєї інтелектуальної переваги розуміє, що відповідає за них. Вони йому повірили, потяглися за ним – він не може їх кинути. Поява Священика змушує його замислитись: чи туди він їх веде? Гуманістичний шлях співчуття та допомоги ближньому показує у п'єсі Мері. Надзавдання цієї вистави у моєму баченні – змусити людей замислитися про вибір свого шляху, свого морального вигляду у наш важкий час. Час завжди важкий для того, щоб залишатися людиною. Тому проблема подібного вибору хвилювала Пушкіна в його час, тому вона турбує і нас.
П'єса «Бенкет під час чуми» була написана в 1930 році в Болдіні і надрукована в 1832 році в альманасі «Альціона». Для своєї «маленької трагедії» Пушкін переклав уривок драматичної поеми Джона Вільсона «Місто чуми». У цій поемі змальовується епідемія чуми в Лондоні в 1666 р. У творі Вільсона 3 акти та 12 сцен, безліч героїв, серед яких головний – благочестивий священик.
У 1830 р. в Росії лютувала холера. Пушкін було приїхати з Болдіна в оточену карантинами Москву до нареченої. Ці настрої поета співзвучні стану героїв поеми Вільсона. Пушкін взяв із неї найкращий уривок і повністю переписав дві вставні пісні.
Жанр
Цикл із чотирьох коротких драматичних уривків вже після смерті Пушкіна став називатися "маленькими трагедіями". Хоча герої п'єси не вмирають, та їхня смерть від чуми майже неминуча. У "Пірі під час чуми" зарифмовані лише оригінальні пісні Пушкіна.
Тема, сюжет та композиція
Пристрасть, яку зображує Пушкін у цій п'єсі – страх смерті. Перед обличчям неминучої загибелі від чуми люди поводяться по-різному. Одні живуть так, ніби смерті не існує: бенкетують, люблять, насолоджуються життям. Але смерть нагадує їм про себе, коли віз із мертвими проїжджає вулицею.
Інші шукають розради в Богові, смиренно молячись і приймаючи будь-яку волю Божу, у тому числі й смерть. Такий священик, який умовляє бенкетів розійтися по хатах і не оскверняти пам'яті померлих.
Треті не хочуть бути втішними, вони в поезії, у піснях переживають гіркоту розлуки, упокорюються з горем. Це шлях шотландської дівчини Мері.
Четверті, як Вальсінгам, не упокорюються зі смертю, але перемагають страх смерті силою духу. Виявляється, страхом смерті можна насолоджуватися, тому що перемога страху смерті – це запорука безсмертя. Наприкінці п'єси кожен залишається при своєму: священик не зміг переконати бенкетуючих на чолі з головою, вони ж ніяк не вплинули на позицію священика. Тільки Вальсінгам глибоко замислюється, але, швидше за все, не про те, чи добре він вчинив, коли не пішов за священиком, а про те, чи зможе він і далі протистояти страху смерті силою свого духа. Цієї фінальної ремарки у Вільсона немає, її запроваджує Пушкін. Кульмінація, момент найвищої напруги (хвилинна слабкість Вальсінгама, його порив до благочестивого життя і до Бога), не рівна тут розв'язці, відмові Вальсінгама від цього шляху.
Герої та образи
Головний герой – голова бенкету Вальсінгам. Він смілива людина, яка не хоче уникати небезпеки, а зустрічається з нею віч-на-віч. Вальсінгам не поет, але вночі він складає гімн чумі: «Є захват у бою, І безодні похмурої на краю ...» Голова вчиться насолоджуватися смертельною небезпекою: «Все, все, що загибеллю загрожує, Для серця смертного таїть Невимовні насолоди – Безсмерть можливо, застава!» Навіть думки про загиблу три тижні тому матір і нещодавно померлу кохану дружину не вагаються переконань голови: «Нам не страшна могила темрява...»
Голові протиставлено священик – втілення віри та благочестя. Він підтримує на цвинтарі всіх, хто втратив рідних і зневірився. Священик не приймає іншого способу протистояння смерті, крім смиренних молитов, які дозволять живим після смерті зустріти на небесах улюблені душі. Священик заклинає бенкетуючих святою кров'ю Спасителя перервати жахливий бенкет. Але він поважає позицію голови бенкету, просить у нього прощення за те, що нагадав йому про померлих матері та дружину.
Молодий чоловік у п'єсі – втілення життєрадісності та енергії молодості, що не упокорюється зі смертю. Пируючі жінки являють собою протилежні типи. Сумна Мері вдається до туги і зневіри, згадуючи щасливе життя в рідному домі, а Луїза зовні мужня, хоч і лякається до непритомності воза, наповненого мертвими тілами, який везе негр.
Образ цього воза – це образ самої смерті та її посланця – чорної людини, яку Луїза сприймає як демона, чорта.
Конфлікт
У цій п'єсі конфлікт ідей не призводить до прямого протистояння, кожен залишається при своєму. Тільки глибокі роздуми голови свідчать про внутрішній боротьбі.
Художня своєрідність
Сюжет п'єси повністю запозичений, але найкращі та основні частини у ній складені Пушкіним. Пісня Мері – лірична пісня про бажання жити, любити, але неможливості чинити опір смерті. Пісня голови розкриває його мужній характер. Вона - його життєве кредо, його спосіб протистати страху смерті: «Отже, хвала тобі, Чумо, Нам не страшна могила темрява...»
"Бенкет під час чуми"аналіз твору – тема, ідея, жанр, сюжет, композиція, герої, проблематика та інші питання розкрито у цій статті.
Історія створення
П'єса «Бенкет під час чуми» була написана в 1930 р. в Болдіні і надрукована в 1832 р. в альманасі «Альціона». Для своєї «маленької трагедії» Пушкін переклав уривок драматичної поеми Джона Вільсона «Місто чуми». У цій поемі зображається епідемія чуми в Лондоні в 1666 р. У творі Вільсона 3 акти та 12 сцен, безліч героїв, серед яких головний - благочестивий священик.
У 1830 р. в Росії лютувала холера. Пушкін було приїхати з Болдіна в оточену карантинами Москву до нареченої. Ці настрої поета співзвучні стану героїв поеми Вільсона. Пушкін взяв із неї найкращий уривок і повністю переписав дві вставні пісні.
Жанр
Цикл із чотирьох коротких драматичних уривків вже після смерті Пушкіна став називатися "маленькими трагедіями". Хоча герої п'єси не вмирають, та їхня смерть від чуми майже неминуча. У "Пірі під час чуми" зарифмовані лише оригінальні пісні Пушкіна.
Тема, сюжет та композиція
Пристрасть, яку зображує Пушкін у цій п'єсі – страх смерті. Перед обличчям неминучої загибелі від чуми люди поводяться по-різному. Одні живуть так, ніби смерті не існує: бенкетують, люблять, насолоджуються життям. Але смерть нагадує їм про себе, коли віз із мертвими проїжджає вулицею.
Інші шукають розради в Богові, смиренно молячись і приймаючи будь-яку волю Божу, у тому числі й смерть. Такий священик, який умовляє бенкетів розійтися по хатах і не оскверняти пам'яті померлих.
Треті не хочуть бути втішними, вони в поезії, у піснях переживають гіркоту розлуки, упокорюються з горем. Це шлях шотландської дівчини Мері.
Четверті, як Вальсінгам, не упокорюються зі смертю, але перемагають страх смерті силою духу. Виявляється, страхом смерті можна насолоджуватися, тому що перемога страху смерті – це запорука безсмертя. Наприкінці п'єси кожен залишається при своєму: священик не зміг переконати бенкетуючих на чолі з головою, вони ж ніяк не вплинули на позицію священика. Тільки Вальсінгам глибоко замислюється, але, швидше за все, не про те, чи добре він вчинив, коли не пішов за священиком, а про те, чи зможе він і далі протистояти страху смерті силою свого духа. Цієї фінальної ремарки у Вільсона немає, її запроваджує Пушкін. Кульмінація, момент найвищої напруги (хвилинна слабкість Вальсінгама, його порив до благочестивого життя і до Бога), не рівна тут розв'язці, відмові Вальсінгама від цього шляху.
Герої та образи
Головний герой – голова бенкету Вальсінгам. Він смілива людина, яка не хоче уникати небезпеки, а зустрічається з нею віч-на-віч. Вальсінгам не поет, але вночі він складає гімн чумі: «Є захват у бою, І безодні похмурої на краю ...» Голова вчиться насолоджуватися смертельною небезпекою: «Все, все, що загибеллю загрожує, Для серця смертного таїть Невимовні насолоди - Безсмерть можливо, застава!» Навіть думки про загиблу три тижні тому матір і нещодавно померлу кохану дружину не вагаються переконань голови: «Нам не страшна могила темрява...»
Голові протиставлений священик – втілення віри та благочестя. Він підтримує на цвинтарі всіх, хто втратив рідних і зневірився. Священик не приймає іншого способу протистояння смерті, крім смиренних молитов, які дозволять живим після смерті зустріти на небесах улюблені душі. Священик заклинає бенкетуючих святою кров'ю Спасителя перервати жахливий бенкет. Але він поважає позицію голови бенкету, просить у нього прощення за те, що нагадав йому про померлих матері та дружину.
Молодий чоловік у п'єсі - втілення життєрадісності та енергії молодості, що не упокорюється зі смертю. Пируючі жінки являють собою протилежні типи. Сумна Мері вдається до туги і зневіри, згадуючи щасливе життя в рідному домі, а Луїза зовні мужня, хоч і лякається до непритомності воза, наповненого мертвими тілами, який везе негр.
Образ цього воза – це образ самої смерті та її посланця – чорної людини, яку Луїза сприймає як демона, чорта.
Конфлікт
У цій п'єсі конфлікт ідей не призводить до прямого протистояння, кожен залишається при своєму. Тільки глибокі роздуми голови свідчать про внутрішній боротьбі.
Художня своєрідність
Сюжет п'єси повністю запозичений, але найкращі та основні частини у ній складені Пушкіним. Пісня Мері - лірична пісня про бажання жити, любити, але неможливості чинити опір смерті. Пісня голови розкриває його мужній характер. Вона - його життєве кредо, його спосіб протистати страху смерті: «Отже, хвала тобі, Чумо, Нам не страшна могила темрява...»
