Головна > Розшифровка аналізів > Зимові казки для дітей. Найкращі новорічні, різдвяні та просто зимові казки Г

Зимові казки для дітей. Найкращі новорічні, різдвяні та просто зимові казки Г

> Казки про Зиму та про Зиму

У цьому розділі представлена збірка казок про Зиму Російською мовою. Приємного читання!

У кухні на табуретці стояв плоский кошик, на плиті – каструля, на столі – велика біла страва. У кошику були чорні раки, у каструлі був окріп із кропом і сіллю, а на блюді нічого не було. Увійшла господиня і почала: раз - опустила руку в кошик і схопила чорного раку поперек спини; два - кинула...

Кажуть, жирний кінь вважається добрим, а багата людина - мудрою... Не пам'ятаю, хто придумав це прислів'я. І мій батько не пам'ятає. І батько мого тата не пам'ятає. І дід мого діда, кажуть, не пам'ятав. Одне ясно - прислів'я це придумали багатії нойони. Мовляв, дивіться, ми тому й багаті, що народимося розумними.

Закінчивши створення світу, бог запитав людину: - Що мені зробити довше – літо чи зиму? Людина на це відповіла: - Запитай у моїх друзів коня та бика. Нехай буде так, як вони скажуть. Першим спитав бог коня: - Ти б як хотів, щоб зима була довша за літо чи літо довша за зиму? - Я хотів би, - відповів...

Нарешті настала справжня весна: яскраво світило сонце, сніг повністю розтанув, з'явилися перші листочки на деревах. Погода стояла чудова: дув легкий весняний вітерець, який ніс запахи свіжого листя і перших квітів, по ясному небу бігли рідкісні хмари, на галявині грали у свої ігри сонячні...
Цьогорічна зима видалася така снігова, що Їжачок майже не виходив зі свого будиночка. Нудно, звичайно, було ось так сидіти одному будинку і згадувати веселі літні деночки. Тужливо було не бачитися зі своїм другом, Зайцем. Але куди підеш, якщо сніг завалив не тільки двері, а й вікно будиночка? А вийти...
Взимку сонечко хоч і світить, але мало гріє. Воно не довго залишається на небі. Зимові дні набагато коротші за літні, а ночі довші. У Росії зими продовжуються довго і іноді бувають дуже холодні. Річки та озера замерзають так, що по льоду можна ходити та їздити. Земля покривається товстим шаром снігу. Сніг дуже...
Розлютилася стара зима: задумала вона всяке подих зі світу зжити. Насамперед почала вона до птахів діставатися: набридли їй вони своїм криком і писком. Подула зима холодом, підірвала листя з лісів і дібров і розкидала їх дорогами. Нема куди птахам подітися: стали вони зграйками збиратися, думу думати. ...
Після весілля Мороз і Зима не шкодували ні сил, ні часу, дружно збудували крижаний терем, кучугурою пишною його прикрили, прикрасили веселими гірляндами сніжинок, крижаними квітами. Кімнати столами, шафами, лавками забили, шафи – кришталевими стравами, срібними ковшами, важкі поставці кухлями та чашками.

Жив був селянин Іван, і була у нього дружина Мар'я. Жили Іван та Мар'я у коханні та злагоді, ось тільки дітей у них не було. Так вони й постаріли на самоті. Сильно вони про своє лихо журилися і тільки дивлячись на чужих дітей втішалися. А робити нічого! Так уже, мабуть, їм судилося. Ось одного разу, коли...

Чи знаєш ти, скільки місяців на рік? Дванадцять. А як їх звати? Січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень. Тільки скінчиться один місяць, одразу починається інший. І жодного разу ще не бувало так, щоб лютий прийшов раніше, ніж піде січень, а травень випередив...

Жили-були в лісі лисичка та зайчик. Жили вони недалеко один від одного. Прийшла осінь. Холодно стало в лісі. Вирішили вони хатинки на зиму збудувати. Лисичка побудувала собі хатинку із сипучого сніжка, а зайчик – із сипучого піску. Перезимували вони у нових хатинках. Настала весна, пригріло сонце. Лисички-на...

У деякому царстві жив-був купець. Дванадцять років жив він у шлюбі і прижив лише одну дочку, Василису Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Вмираючи, купчиха покликала до себе доньку, вийняла з-під ковдри ляльку, віддала їй і сказала: - Слухай, Василісушка! Пам'ятай і виконай останні...

Жив-був чоловік, мав у себе багато овець. Зимовим часом величезна вівця огорнула, і взяв він її з двору в хату з ягнятком. Надходить вечір. Їде пан, попросився до нього ночувати. Підійшов під віконце і питає: - Мужику, пустиш ночувати? - А не будете вночі пустувати? - Помилуй! Нам би лише де...

Жили собі дід та баба. У діда була донька, і баба мала доньку; були обидві вже на віці. Не любила баба дідову доньку: все, бувало, її, бідолаху, сварить і з неї знущається, та ще, бувало, і діда налаштовує, щоб гриз свою дочку. От підуть, бувало, обидві дівки на посиденьки, бабина донька все тільки...

Жив у світі бідняк. Не знав він, за що взятися, щоб не пропасти із сім'єю з голоду. - Ні краще ремесла, як нові горщики ліпити та розбиті дротом зв'язувати! - Сказав він якось дружині і вирішив стати горщиком. Так його і прозвали – Горшковяз. Влітку він ліпив із глини горщики, обпалював, возив у місто.

Були на світі двоє друзів, які тільки брехнею і жили. Пішов одного разу брехун до пана на кухню, а подвіра за дверима залишився. Кухарка пригостила брехуна голубцями. Він спочатку їв так, що за вухами тріщало, а коли наївся, почав розкидати капусту. - Хіба це капуста? - каже брехун. - Ось у нас капуста...

Косив на лузі косар. Втомився і сів під кущем відпочити. Дістав мішечок, розв'язав і почав хліб жувати. Виходить із лісу голодний вовк. Бачить – під кущем косар сидить і їсть щось. Вовк підійшов до нього і питає: - Ти що їси, чоловіче? – Хліб, – відповідає косар. - А він смачний? - Та ще який смачний! ...

Косив чоловік сіно. Втомився і сів під кущ відпочити. Дістав гаманець і вирішив закусити. А тут вовк поблизу трапився. Відчув вовк запах їжі і вийшов із лісу. Бачить вовк – косар під кущем сидить, закушує. Підійшов до нього, питає: - Що ти їси? – Хліб. - А він смачний? – Дуже. -Дай мені спробувати. ...

Ходив світом пісеньник. І казкар по світу ходив. От якось вони зустрілися, стали разом ходити. І так умовилися: один пісні співає, інший казки каже. Хто що заробить, навпіл ділити. Прийшли до одного села, загорнули в шинок, де мужики гуляли. Пісенник і почав співати. Веселе заспіває...

Колись, розповідають, не було у звірів та худоби хвостів. Тільки один цар звірячий – лев – мав хвіст. Погано жилося звірам без хвостів. Взимку ще абияк, а підійде літо - немає порятунку від мух та мошкари. Чим їх відженеш? Не одного бувало за літо до смерті заїдали оводи та сліпні. Хоч варту кричи, ...

Жив один бідняк із дружиною. Народилася у них дочка. Треба справляти батьківщину, а в нього ні хліба, ні хліба. Чим гостей частувати? Пішов бідолах за водою на річку. Набрав повні відра, назад повертається. Дивись - лежить у кущах теличка. Та така слабка, погана, що сама і не підніметься. Приніс бідняк додому воду.

Жив якось у світі музикант. Почав він грати ще змалку. Пасе, бувало, волів, зріже лозину, зробить собі дудочку і як заграє, так воли і перестануть щипати траву - насторожать вуха і слухають. Пташки у лісі притихнуть, навіть жаби по болотах не квакають. Поїде в нічне - там весело: хлопці та дівчата...

За старих часів було так: як постаріє батько, завезе його син у глуху пущу та й кине там... Ось якось повіз син батька в пущу. Жаль йому батька - сильно любив він його, та що поробиш! Чи не пощастиш, люди засміють, старих звичаїв, скажуть, не тримається. Ще з села проженуть... Їде він невеселий, а батько...

Ви знаєте, звідки взявся ведмідь? Раніше ведмідь був таким самим, як ми, людиною. Людей тоді було мало, і жили вони у лісах. Полювали там на звірів та птахів. Влітку збирали гриби та ягоди, копали коріння рослин та запасалися ними на зиму. А найбільше запасалися горіхами та медом. Бджіл було багато. І водилися...

До Простоквашина все ближче і ближче підступав Новий рік. І всі тріумфували - і пес, і кіт, і сам дядько Федір. А листоноша Печкін сумний ходив. Він одного разу сказав дядьку Федорові: - Вам добре. Вас багато, цілих троє і ще галча у вас. А я живу один, як на смітник викинутий. До вас батьки приїдуть, а до мене...

Жива-бувало, - жив дід та з іншою дружиною. У діда була донька, і баба мала доньку. Всі знають, як за мачухою жити: перевернешся – бита та недовернешся – бита. А рідна дочка що не зробить - за все гладять по голівці: розумниця. Падчерка і худобу напувала-годувала, дрова та воду в хату носила, піч топила, ...

Було в матері дві доньки: одна рідна, друга чоловік. Свою вона дуже любила, а на падчерку навіть дивитися не могла. І все тому, що Марушка була красивіша за її Олену. Марушка про свою красу не знала і все ніяк не могла зрозуміти, чому мачуха як на неї гляне, так брови насупить. Олена знай собі вбирається...

Я якось на дачі зустрічав Новий рік, До дванадцятої рухалася стрілка… І раптом за вікном як щось рвоне! Чи не бомба, гадаю, у мій город?! Дивлюся: це ж треба!.. ТАРІЛКА! А поруч із тарілкою стоїть істота. Я одразу збагнув: МАРСІАНІН! Чотири руки та сім очей у нього, Під кожним - здоровий синець у нього, ...
Ішов сніг, а в снігу йшли Діди Морози. Вони йшли неквапливо, жваво розмовляючи. Заповнивши всі вулиці, йшли Діди Морози, і не було їм кінця та краю. Сніг кружляв і блищав; якщо уважно придивитися, то можна побачити волохати брови, довгі бороди. Тільки осіб зовсім не видно, скільки не придивляйся. Це...
Любить Зима гостювати всюди - скрізь її вистачає. Цього року загралася у гостях у улюбленої тітоньки Сніжної Королеви. А та балує її, дозволяє в Лапландії робити те, що захочеться племінниці. А тут сестриця Осінь занепокоїлася, вже грудень, а Зими все немає. Написала разом із Літом та Весною, мовляв, пора в Росію вже. "Зиму чекала, чекала природа", - приписали вони і поставили смайлик-усмішку.
В одному будинку жили дві дівчинки Рукоділка та Ленивиця, а при них няня. Рукоділка була розумна дівчинка: рано вставала, сама, без нянюшки, одягалася, а вставши з ліжка, за справу бралася: піч топила, хліби місила, хату крейди, півня годувала, а потім на колодязь за водою ходила. А Ленивиця між...

Гуляли по полю два морози, два рідні брати - мороз Синій-ніс та мороз Червоний-ніс. Гуляють-погулюють морози, один одного похвалюють. А ніч світла, світла. Просторно морози на волі. А тихо, так тихо, ніби живої душі не лишилося на світі. Перебігли морози з поля на ліс. Бігають, клацають, з дерева.

Жив-був у світі старий Мороз Синій ніс, і був у нього молодий син - Мороз Червоний ніс. Ну і любив молодий Мороз Червоний ніс похвалитися! Тільки бувало й твердить: «Батько вже старий, погано свою справу робить. А ось я – молодий та сильний. Як за справу візьмуся, так одразу все довкола і заморожу». Раз бачить...

Жив у нашому заводі старий один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї у Коковані не залишилося, він і вигадав взяти в діти сирітку. Запитав у сусідів – чи не знають кого, а сусіди й кажуть: – Нещодавно на Глінці осиротіла сім'я Григорія Потопаєва. Старших дівчат прикажчик велів у панську рукоділлю взяти, а одну...

Пам'ятаєте новорічні канікули нашого дитинства? Прокидаєшся зимовим ранком, а по телевізору йде фільм-казка. Усього одна, всього по одному каналу! А ти сидиш у кріслі поруч із їж цукерки з новорічного подарунка, і нікуди тобі не потрібно поспішати, немає ні клопоту, ні турбот. І нехай цю казку ти бачив уже не раз, але дивитися її хочеться знову і знову. І так тобі тепло та затишно, що думаєш: «От би канікули довше не закінчувалися!..»

Що нам заважає повернутись у дитинство?Да нічого! Попереду всіх нас чекають, а добірку чудових радянських фільмів-казокпідготувала для вас УфаМама! Вивчаємо, качаємо, дивимося і насолоджуємось усією родиною!

Снігова казка, 1959

Дивовижна історія про те, як звичайнісінький годинник може стати під Новий рік чарівним і здатним зупинити час. Кому це може бути вигідно? Старому Старому Року, який так не хоче поступатися місцем Року Новому. На допомогу прийде хлопчик Мітя зі своїми друзями та годинниковий майстер. Свято буде врятовано!

Вечори на хуторі поблизу Диканьки, 1961

Фільм-казка знаменитого казкаря Олександра Роу, екранізація повісті Н.В. Гоголя «Ніч перед Різдвом». Красива і смішна історія про те, як кузнів Вакула осідлав чорта і вирушив до Петербурга, щоб подарувати своїй коханій царські «черевички».

Морозко, 1964

Стара добра казка про Настуню, її злу мачуху і сестру Марфушку, про зачарованого Івана та чарівника Морозка. А ще, звичайно, про любов, доброту і справедливість.

сніжна королева, 1966

Старий радянський фільм за мотивами однойменної казки Андерсена. Усім відома історія про Кая, Герду, справжню дружбу і кохання. Вірне серце Герди подолає всі перепони та розтопить найхолодніший лід.

Снігуронька, 1968

Трохи сумна, але дуже гарна казка про Снігуроньку – доньку Діда Мороза та Красуні Весни. Справжня російська казка з піснями та хороводами.

Весняна казка, 1971

Ще один фільм-казка за мотивами п'єси О. Островського про Снігуроньку, знятий на кіностудії «Білорусьфільм».

Дванадцять місяців, 1972

Казка за п'єсою С. Я. Маршака. Ще одне нагадування про новорічне диво: напередодні свята можна знайти не тільки проліски, а й вірних друзів, кохання та справедливість.

Новорічні пригоди Маші та Віті, 1975

Моя улюблена новорічна казка. Михайло Боярський у ролі Кота Матвія дуже добрий. З дитинства була в нього закохана! Це чарівна історія про те, як першокласники Маша та Вітя потрапляють у казку та рятують Снігуроньку від Кащея Безсмертного.

"Горіх Кракатук", 1977

Музичний фільм за мотивами казки Гофмана «Лускунчик та мишачий король». Дещо інтерпретована на новий ладісторія буде радше цікава школярам, ніж малюкам.

Таємниця Снігової королеви, 1986

Ще один фільм за мотивами казки Г.Х.Андерсена з блискучою Алісою Фрейндліх головної ролі. Тільки Кай і Герда стали трохи дорослішими, а у Сніжної Королеви з'явилася страшна таємниця... Яка? Дізнаєтесь, подивившись казку.

Зранку падав сніг. Ведмедик сидів на узліссі на пеньку, задерши голову, і вважав, злизував сніжинки, що впали на ніс.

Сніжинки падали солодкі, пухнасті і, перш ніж опуститися зовсім, підводилися навшпиньки. О, як це було весело!

«Сьома», — прошепотів Ведмедик і, помилувавшись насолоду, облизав ніс.

Але сніжинки були зачаровані: вони не танули і продовжували залишатися такими ж пухнастими у Ведмедика в животі.

«Ах, здравствуйте, голубонько! — сказали шість сніжинок своїй подрузі, коли вона опинилася поруч із ними. — У лісі так само безвітряно? Ведмежа, як і раніше, сидить на пеньку? Ах, яке смішне Ведмежа!»

Ведмедик чув, що хтось у животі в нього розмовляє, але не звертав уваги.

А сніг усе падав та падав. Сніжинки все частіше опускалися Ведмедику на ніс, присідали і, посміхаючись, говорили: «Здрастуйте, Ведмедик!»

«Дуже приємно, — говорив Ведмедик. — Ви шістдесят восьма». І облизувався.

Надвечір він з'їв триста сніжинок, і йому стало так холодно, що він ледве добрався до барлоги і одразу заснув. І йому наснилося, що він — пухнаста, м'яка сніжинка... І що він опустився на ніс якомусь Ведмедику і сказав: «Здрастуйте, Ведмедику!» — а у відповідь почув: «Дуже приємно, ви триста двадцята. ..» «Пам-па-ра-пам!» - заграла музика. І Ведмежа закружляло в солодкому, чарівному танці, і триста сніжинок закружляли разом з ним. Вони миготіли попереду, ззаду, збоку і, коли він втомлювався, підхоплювали його, і він кружляв, кружляв, кружляв...

Всю зиму Ведмедик хворів. Ніс у нього був сухий і гарячий, а в животі танцювали сніжинки. І лише навесні, коли по всьому лісі задзвеніла крапель і прилетіли птахи, він розплющив очі і побачив на табуретці Їжачка. Їжачок посміхався і ворушив голками.

- Що ти тут робиш? — спитало Ведмежа.

— Чекаю, коли ти одужаєш, — відповів Їжачок.

- Усю зиму. Я, як дізнався, що ти об'ївся снігом, одразу перетягнув усі свої припаси до тебе.

— І всю зиму ти сидів біля мене на табуретці?

— Так, я напував тебе ялиновим відваром і прикладав до живота сушену траву...

— Не пам'ятаю, — сказав Ведмедик.

- Ще б! — зітхнув Їжачок. — Ти всю зиму казав, що ти сніжинка. Я так боявся, що ти розтанеш на весну...

Питання щодо казки

Цей твір – казка чи розповідь? Чому ти так думаєш? (У ньому є неправдоподібність, те, чого не буває в житті: тварини вміють думати та говорити, з ними відбуваються різні історії.)

Хто написав цю казку?

Хто герої цієї казки? Які вони, Ведмедик і Їжачок: погані, злі чи добрі, добрі? Чим ця казка не нагадує російські народні казки? (Герої в російських народних казках можуть бути хорошими, добрими, тобто позитивними, або поганими, злими, хвалькуватими, ошуканцями, тобто негативними. Добро в казці завжди перемагає зло. У казці С. Козлова немає зла, обману, всі герої добрі, добрі.)

Розкажи, що трапилося одного разу взимку з Ведмежим? Як ти думаєш, чому він їв сніжинки: вони були дуже смачні, чи це була така гра?

Що сталося потім, коли Ведмедик з'їв триста сніжинок? Розкажи, як хворіло Ведмежа. («Ніс у нього був сухий і гарячий, а в животі танцювали сніжинки».) Ким він уявляв себе, коли хворів?

Хто доглядав Медведенка під час хвороби? Розкажи, як Їжачок дбав про свого друга. Чи можна назвати Їжачка справжнім другом? Чому ти так думаєш?

Яку картинку ти намалював би до цієї казки?

Морозко

Жива-бувало, жив дід та з іншою дружиною. У діда була донька, і баба мала доньку. Всі знають, як за мачухою жити: перевернешся - бита і недовернешся - бита. А рідна дочка що не зробить - за все гладять по голівці: розумниця. Падчерка і худобу напувала-годувала, дрова і воду в хату носила, піч топила, хату крейди — ще до світла... Нічим старій не догодиш — все не так, все погано. Вітер хоч пошумить, та затихне, а стара баба розходиться — не скоро вгамується. Ось мачуха і придумала падчерку зі світу зжити.

— Вези, вези її, старий, — каже чоловікові. - Куди хочеш, щоб мої очі її не бачили! Візь її в ліс, на тріскучий мороз.

Старий затужив, заплакав, але робити нічого, баби не переперечиш. Запряг кінь:

— Сідай, люба дочко, у сани.

Повіз бездомну до лісу, звалив у кучугуру під велику ялинку і поїхав. Дівчина сидить під ялиною, тремтить, озноб її пробирає. Раптом чує — неподалік Морозко по ялинках потріскує, з ялинки на ялинку поскакує, клацає. Опинився на тій ялині, під якою дівчина сидить, і зверху її питає:

— Чи тобі тепло, дівчино?

Морозко став спускатися нижче, сильніше потріскує, клацає:

Вона трохи дух перекладає:

- Тепло, Морозушко, тепло, батюшка.

Морозко ще нижче спустився, пуще затріщав, дужче заклацав:

— Чи тобі тепло, дівчино? Чи тобі тепло, червона? Чи тепло тобі, лапко?

Дівчина окостеніти стала, трохи язиком ворушить:

— Ой, тепло, голубчику Морозушко!

Тут Морозко зглянувся на дівку, огорнув її теплими шубами, відігрів пуховими ковдрами. А мачуха по ній уже поминки справляє, пече млинці і кричить чоловікові:

— Іди, старий, вези свою дочку ховати!

Поїхав старий до лісу, доїжджає до того місця — під великою ялиною сидить його дочка, весела, рум'яна, у собольій шубі, вся в золоті, у сріблі, і навколо — короб із багатими подарунками. Старий зрадів,

поклав усе добро в сани, посадив дочку, повіз додому. А вдома стара пече млинці, а собачка під столом:

Стара кине їй млинець:

— Не так гавкаєш! Говори: «Стару доньку заміж беруть, а старої доньки кісточки везуть...»

Собака з'їсть млинець і знову:

— Тяфе, тяфе! Старому дочку в златі, в сріблі везуть, а старухину заміж не беруть.

Стара млинці їй кидала і била її, собачка — все своє... Раптом заскрипіла брама, відчинилися двері, в хату йде падчерка — в златі-сріблі, так і сяє. А за нею несуть короб високий, важкий. Стара глянула — і руки нарізно.

— Запрягай, старий, іншого коня! Вези, вези мою дочку в ліс та посади на те саме місце...

Старий посадив стару доньку в сани, повіз її в ліс на те ж місце, вивалив у кучугуру під високою ялиною і поїхав. Стара дочка сидить, зубами стукає. А Морозко по лісі потріскує, з ялинки на ялинку поскакує, поцокує, на стару дочку поглядає:

— Чи тобі тепло, дівчино?

А вона йому:

— Ой, студене! Не скрипи, не тріщи, Морозко...

Морозко став спускатися нижче, пуще потріскувати, клацати.

— Чи тобі тепло, дівчино? Чи тобі тепло, червона?

- Ой, руки-ноги відмерзли! Іди, Морозко...

Ще нижче спустився Морозко, сильніше ударив, затріщав, заклацав:

— Чи тобі тепло, дівчино? Чи тобі тепло, червона?

- Ой, зовсім застудив! Згинь, пропади, проклятий Морозко!

Розсердився Морозко та так вистачив, що стара дочка окостеніла.

Ледве світло стара посилає чоловіка:

— Запрягай швидше, старий, їдь за дочкою, привези її у златі-сріблі...

Старий поїхав. А песик під столом:

— Тяфе, тяфе! Старому дочку нареченого візьмуть, а старою доньки в мішку кісточки везуть.

Стара кинула їй пиріг:

— Не так гавкаєш! Скажи: «Старухіну дочку у златі, сріблі везуть...»

А песик - все своє:

— Тяфе, тяфе! Старою дочкою в мішку кісточки везуть...

Заскрипіла брама, стара кинулася зустрічати дочку. Рогожу відвернула, а дочка лежить у санях мертва. Заголосила стара, та пізно.

(В обробці А. Толстого)

Зимов'я звірів

Іде із села бик, а назустріч йому — баран. "Куди йдеш?" - Запитує барана бик. "Йду шукати літо", - відповідає той. "Пішли разом", - каже бик.

І пішли вони разом. Ідуть удвох, а назустріч їм свиня. «Куди йдете, братики?» — питає їхня свиня. "Йдемо від зими до літа", - відповідають ті. "І я з вами піду", - проситься свиня.

І пішли вони вчотирьох. Ішли, йшли та зустріли півня. «Куди, півень, ідеш?» — питає гуска: «Від зими йду до літа», — відповідає півень. "Пішли разом", - покликав бик.

Ідуть вони і розмовляють між собою: «Приходить зима, настають морози: куди подітися?» Бик і каже: "Треба хату ставити!" А баран каже: «У мене гарна шуба, бачиш, яка шерсть, я й так зиму перезимую!» А свиня каже: Я глибоко в землю зариваюсь; зараюсь у землю і так зиму перезимую! А гусак із півнем кажуть: «У нас по два крила: злетимо на ялинку, одним крилом постільмося, іншим накриємось і так зиму перезимуємо».

І розійшлися хтось куди. Бик залишився сам і почав ставити хату. Ставив, ставив та поставив. Настала сувора зима: люті морози, снігопади та хуртовини. Приходить баран до хати бика і каже: «Пусти, брате, зігрітися!» Бик відповідає: "У тебе гарна шуба, бачиш, яка шерсть, ти і так зиму перезимуєш!" Баран каже: "Якщо не пустиш зігрітися, я розженуся і рогами двері твої в тріски розіб'ю, і тобі буде холодно!" Бик думає: Що робити? Адже він мене заморозить. І пустив бик барана в хату свою, і стали вони жити удвох.

Приходить свиня: «Пусти, братику...» Бики каже: «Ти глибоко в землю зариваєшся; заривайся в землю і так зиму перезимуєш! Свиня каже: "Якщо не пустиш, я вирою весь фундамент твоєї хати, і тобі буде холодно!" Бик думає: Що робити? Адже вона мене заморозить!» Пустив і свиню. Стали жити утрьох.

Приходять і гусак із півнем: «Пусти, братику...» Бик каже: «У вас же по два крила; злетіть на ялинку, одним крилом постеліться, іншим накриєтеся і так зиму перезимуєте! Тоді гусак і каже: «Якщо не пустиш, я зі стін своїм дзьобом висмикну мох, і тобі буде холодно!» А півень кричить: "Якщо не пустиш, я влізу на стелю і зі стелі своїми кігтями згрібу землю, і тобі буде холодно!" Подумав, подумав бик і пустив їх у хату.

Півень зігрівся і почав пісні співати. Бігла лисиця лісом і почула. Підбігла до вікна, дивиться у вікно і бачить, що у бика є півень, гусак, свиня та баран. Побігла лисиця до вовка та ведмедя; прибігла і каже: «Знаєш що, куманек, і ти, дядьку Михайле Потапичу? Ідіть до бика! У бика є півень, гусак, свиня та баран. Я схоплю гусака та півня, а ви свиню та барана».

І пішли. Підходять до дверей, лисиця каже: «А ну, Михайле Потапичу, відчиняй двері!» Ведмідь відчинив двері, і лисиця схопилася в хату. А бик як притисне її рогами до стіни, а баран давай рогами з боків брати в облогу! І до того часу тримав у облозі, поки з її дух геть. Потім скочив у хату вовк. Бик вовка теж притиснув до стіни, а баран рогами його доти, доки душа не викотилася колесом. Ведмідь теж був кинувся в хату, але вони так взялися за нього, що він ледь живий вибрався...

А бик із друзями й досі живуть у своїй хаті. Живуть, поживають та добра наживають.

За щучим велінням

Жив-був старий. У нього було троє синів: двоє розумних, третій — дурник Ємеля.

Ті брати працюють, а Ємеля цілий день лежить на грубці, нічого не хоче знати.

Один раз брати поїхали на базар, а баби, невістки, давай посилати його:

- Сходи, Ємеля, за водою!

А він їм із грубки:

— Небажання...

— Сходи, Ємелю, бо брати з базару повертаються, гостинців тобі не привезуть!

- Ну добре!

Зліз Емеля з грубки, взувся, одягнувся, взяв відра та сокиру і пішов на річку. Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Ємеля в ополонці щуку. Зловчився і вхопив щуку в руку:

— Ось юшка буде солодка!

- Ємеля, відпусти мене у воду, я тобі знадоблюся.

А Ємеля сміється:

— На що ти мені знадобишся? Ні, понесу тебе додому, велю невісткам юшку зварити. Буде юшка солодка.

Щука змолилася знову:

- Ємеля, Ємеля, відпусти мене у воду, я тобі зроблю все, що не забажаєш.

— Гаразд, тільки покажи спочатку, що мене не обманюєш, тоді відпущу.

Щука його питає:

- Ємеля, Ємеля, скажи - чого ти зараз хочеш?

— Хочу, щоб відра самі пішли додому і вода не розплескалася б...

Щука йому каже:

- Запам'ятай мої слова: коли що тобі захочеться - скажи тільки: "За щучим велінням, за моїм хотінням"

Ємеля і каже:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — ідіть, відра, самі додому...

Тільки сказав — цебра самі й пішли вгору.

Ємеля пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відерами.

Ідуть відра селом, народ дивується, а Емеля йде ззаду, посміюється...

Зайшли відра до хати і самі встали на лаву, а Ємеля поліз на піч.

Пройшло багато, чи мало часу — невістки кажуть йому:

- Ємеля, що ти лежиш? Пішов би дров нарубав.

— Небажання...

— Не нарубаєш дров, брати з базару повертаються, гостинців тобі не привезуть.

Ємелі не хочеться злазити з печі. Згадав він про щуку і потихеньку каже:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — іди, сокиру, наколи дров, а дрова — самі в хату ступайте і в піч кладіться...

Сокира вискочила з-під лавки — і надвір, і давай дрова колоти, а дрова самі в хату йдуть і в піч лізуть.

Чи багато, чи мало часу минуло — невістки знову кажуть:

- Ємеля, дров у нас більше немає. З'їзди в ліс, порубай!

А він їм із грубки:

— Та ви на що?

— Як ми на що?.. Хіба ж наша справа в ліс за дровами їздити?

— Мені не хочеться...

— Не буде тобі подарунків.

Робити нічого. Зліз Ємеля з печі, взувся, одягнувся. Взяв мотузку і сокиру, вийшов надвір і сів у сани:

- Баби, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

— Що ж ти, дурню, сів у сани, а кінь не запряг?

— Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Емеля каже потихеньку:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — ідіть, сани, у ліс...

Сани самі поїхали до воріт, та так швидко — на коні не наздогнати.

А в ліс довелося їхати через місто, і тут він багато народу пом'яв, придушив. Народ кричить: «Тримай його! Лови його! А він знай сани поганяє. Приїхав у ліс:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — сокира, нарубай дров посуші, а ви, дров, самі валитеся в сани, самі в'яжіться...

Сокира почала рубати, колоти сухі дерева, а дровці самі в сани валяться і мотузкою в'яжуться. Потім Ємеля велів сокири вирубати собі палицю — таку, щоб злегка підняти. Сів на воз:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — їдьте, сани, додому...

Сани помчали додому. Знову проїжджає Ємеля тим містом, де недавно пом'яв, придушив багато народу, а там його вже чекають. Вхопили Ємелю і тягнуть із воза, лають і б'ють. Бачить він, що погано, і потихеньку:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — ну-но, палице, обломай їм боки...

Дубинка вискочила — і давай бити. Народ кинувся геть, а Ємеля приїхав додому і заліз на піч.

Чи довго, чи коротко — почув цар про Ємелині витівки і посилає за ним офіцера: його знайти та привезти до палацу.

Приїжджає офіцер у те село, входить до хати, де Ємеля живе, і запитує:

— Ти дурень Ємеля?

А він із грубки:

- А тобі на що?

— Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.

— А мені небажання...

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Ємеля каже потихеньку:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — палицею, обломай йому боки...

Дубинка вискочила — і давай бити офіцера, насилу він ноги забрав.

Цар здивувався, що його офіцер не міг впоратися з Ємелей, і посилає свого найбільшого вельможу:

— Привези до мене в палац дурня Ємелю, бо голову з плечей зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав до того села, увійшов у ту хату і став питати у невісток, що любить Ємеля.

— Наш Ємеля любить, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцять, тоді він усе зробить, що не попросиш.

Найбільший вельможа дав Емелі родзинки, чорносливу, пряників і каже:

- Ємеля, Ємеля, що ти лежиш на печі? Поїдемо до царя.

- Мені і тут тепло...

— Ємеля, Ємеля, у царя добре годуватимуть-поїть — будь ласка, поїдемо.

— А мені небажання...

- Ємеля, Ємеля, цар тобі червоний каптан подарує, шапку та чоботи.

Ємеля подумав-подумав:

— Ну гаразд, йди ти вперед, а я за тобою слідом буду.

Поїхав вельможа, а Емеля полежав ще й каже:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — ну, пекти, їдь до царя...

Тут у хаті кути затріщали, дах захитався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, прямо до царя.

Цар дивиться у вікно, дивується:

- Це що за чудо?

Найбільший вельможа йому відповідає:

— А це Ємеля на печі до тебе їде.

Вийшов цар на ганок:

- Щось, Ємелю, на тебе багато скарг! Ти багато народу придушив.

— А навіщо вони під сани лізли?

В цей час у вікно на нього дивилася царська дочка Мар'я-царівна.

Ємеля побачив її в віконці і каже потихеньку:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — нехай царська дочка мене покохає...

І сказав ще:

— Іди, пекти, додому...

Піч повернулась і пішла додому, зайшла до хати і стала на колишнє місце. Ємеля знову лежить-полежує.

А в царя у палаці крик та сльози. Мар'я- царівна за Ємелею нудьгує, не може жити без нього, просить батька, щоб видав він її за Омелю заміж.

Тут цар забідкував, затужив і каже знову великому вельможі:

— Іди, приведи до мене Ємелю живого чи мертвого, бо голову з плечей зніму.

Купив найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав до того села, увійшов у ту хату і почав Ємелю пригощати. Ємеля напився, наївся, захмелів і ліг

спати. А вельможа поклав його на візок і повіз до царя. Цар одразу звелів прикотити велику діжку з залізними обручами. У її посадили Ємелю та Мар'ю-царівну, засмолили та бочку в море кинули.

Чи довго, чи коротко, прокинувся Ємеля; бачить - темно, тісно:

— Де це я?

А йому відповідають:

— Нудно і нудно, Омелюшко! Нас у бочку засмолили, кинули у синє море.

- А ти хто?

- Я - Мар'я-царівна.

Ємеля каже:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — вітри буйні, викотіть бочку на сухий берег, на жовтий пісок...

Вітри буйні подулі. Море схвилювалось, бочку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Ємеля та Марія-царівна вийшли з неї.

— Омелюшко, де ж ми житимемо? Побудуй якусь хатинку.

— А мені небажання...

Тут вона стала його ще дужче просити, він і каже:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — вишикувався кам'яний палац із золотим дахом...

Тільки він сказав: з'явився кам'яний палац із золотим дахом. Навколо — зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають.

Мар'я-царівна з Ємелей увійшли до палацу, сіли біля віконця.

— Омелюшко, а чи не можна тобі красенем стати?

Тут Ємеля недовго думав:

— За щучим велінням, за моїм хотінням — стати мені добрим молодцем, писаним красенем...

І став Ємеля таким, що ні в казці сказати ні пером описати.

А тоді цар їхав на полювання і бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.

— Це що за невігла без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

І послав дізнатися-запитати: Хто такі? Посли побігли, стали під віконцем, питають.

Ємеля їм відповідає:

— Просіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.

Цар приїхав до нього у гості. Ємеля його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п'є і не надивиться:

— Хто ж ти такий, добрий молодець?

— А пам'ятаєш дурня Ємелю — як приїжджав до тебе на печі, а ти наказав його зі своєю дочкою в бочку засмолити, кинути в море? Я — той самий Ємеля. Захочу — все твоє царство спалю і розорю.

Цар сильно злякався, став прощення просити:

— Одружуйся з моєю дочкою, Омелюшко, бери моє царство, тільки не губи мене!

Тут влаштували бенкет на весь світ. Омеля одружився на Мар'є-царівні і став правити царством.

Тут і казці кінець, а хтось слухав — молодець.

(В обробці А. Н. Толстого)

Як лисиця вовку шубу шила

Іде вовк лісом. Бачить, дятел довбає дерево; він йому і каже: «От ти, дятел, все довбаєш і довбаєш, працюєш, працюєш, а хатки за свій вік побудувати не можеш!» А дятел вовку і каже: «А ти, вовк, все ріжеш і ріжеш худобу, а кожуха за свій вік не пошиєш!» Подумав вовк, що дятел правильно йому каже, приходить до лисиці: «Лисиця, що зшила мені шубу. А я тобі принесу овечок!

Погодилася лисиця. Ось вовк приносить лисиці овець: одну, другу, третю, а шуби все нема. А лисиця м'ясо з'їсть, шерсть на базарі продасть. Нарешті вовк і питає: "Коли ж, лисиця, шуба готова буде?" А лисиця каже: «Сьогодні до вечора шуба буде готова, треба тільки на обводи шерсті. Іди до людського городу, там кінь стоїть. Ти заріж її і принеси хвіст і гриву на обводи!

Пішов вовк і бачить коня. Підкрався до неї ззаду і тільки хотів вчепитися в неї зубами, вона як ударить його копитами - і вбила на смерть.

І зараз по снігу вовчі кісточки блищать.

Про Королька, про Зиму, про Орла та про Королівського сина

(французька народна казка)

В давні часи, багато, дуже багато років тому, кажуть, посварилися між собою Зима та Корольок. Не знаю до пуття, через що.

— Я тебе провучу, пичужко! - погрожувала Зима.

- Це ми ще побачимо! - відповів Корольок.

На ніч Зима наслала тріскучий мороз.

Вранці Зима, бачачи, що Королек як завжди веселий і молоденький, здивувалася і запитала його:

- Де ти провів ніч?

— У пральні, де поденниці прають, — відповів Королек.

— Гаразд, сьогодні я вже до тебе дістануся.

Цієї ночі стало так холодно, що вода замерзала в осередку.

Але Королек був зовсім не там, де все замерзало, і другого ранку Зима, бачачи, що він, як і раніше, бадьорий і веселий, запитала його:

- Де ти провів ніч?

— У хліві, з волами, — відповів Королек.

Наступної ночі настав такий лютий холод, така небувала стужа, що у волів хвости примерзли до заду, а Королек уранці все ж пурхав і цвірінькав, наче на дворі був травень.

- Як, ти ще не помер? — запитала Зима, дивуючись, що Королек знову тут. - Де ж ти провів ніч?

— У молодят, у їхньому ліжку.

— От де знайшов собі містечко! Хто б здогадався там його шукати? Та нічого, за мною не пропаде. Сьогодні вночі я тебе доконаю.

- Це ми ще побачимо! - відповів Королек.

Тієї ночі Зима наслала такий мороз, стало так холодно, так холодно, що наступного ранку молодята знайшли до смерті закоченими. U

Король притулився у западині стіни, біля гарячої печі булочника, де холод "" не міг його пройняти. Але там він зустрівся з мишею, яка теж шукала містечка тепліше, і вони не на жарт посварилися. Так як вони не могли між собою порозумітися, то вирішено, було покінчити справу, призначивши через не-" "ділу на горі Бре великий бій між усіма V пернатими і всіма чотирилапими того краю.

Всі звірі були сповіщені, і в обумовлений день птахи всієї округи зранку зібралися на горі Бре. Довгою низкою тягнулися туди мешканці пташиних дворів — качки, гуси, індики, павичі, півні та кури — і всі інші птахи: сороки, ворони, сойки, дрозди; там же зійшлися коні, віслюки, воли, корови, барани, кози, собаки, кішки, щури та миші, - ніхто не міг завадити їм у цьому. Бій видався жорстоким; йшов він зі змінним успіхом. Пір'я так і літали в повітрі, а земля була усіяна клаптями вовни, з усіх боків мчали крики, мукання, іржання, хрюкання, мекання. Ото страшно було!

Вже здавалося, що перемога залишиться за чотирилапими, як раптом прилетів Орел, що дуже запізнився; він кинувся в саму гущу бою. Куди б він не вдарив, він усіх вбив насмерть, і незабаром перевага виявилася на боці пернатих.

Королівський син стежив за битвою з вікна свого палацу. Бачачи, як Орел розправляється з чотирилапими, він улучив хвилину, коли той порівнявся з вікном, і вдарив його шаблею так сильно, що в Орла зламалося крило, і він упав додолу. Завдяки цьому перемогу таки здобули чотириногі. Проте Королек, який бився як герой, заспівав свою пісню на дзвіниці святого Ерве, яка досі ще височіє на горі Бре.

А поранений Орел не міг більше літати, і сказав Королівському синові:

— Тепер тобі доведеться протягом дев'яти місяців годувати мене куріпками і зайцями.

- Я згоден, - сказав Принц.

Через дев'ять місяців Орел, зцілившись, сказав Королівському синові:

- Тепер я полечу до своєї матінки; я бажаю, щоб ти подався зі мною подивитися на мій замок.

- Охоче, - сказав Принц, - але як я туди потраплю? Адже ти літаєш повітрям, а я ні пішки, ні верхи не можу за тобою наздогнати.

- Сідай до мене на спину.

Принц так і вчинив. Вони помчали над горами, над долами, лісами та морями.

— Здрастуйте, матінко, — сказав Орел, прилетівши додому.

— Це ти, любий синку? Довго ти був цього разу, я вже турбувалася, що тебе все немає.

— Це син короля Нижньої Бретані, він приїхав побачити вас.

- Королівський син! — скрикнула стара Орлиця. — Ось ласий шматочок; ми попів на славу!

- Ні, матінко, не робіть йому зла; він добре зі мною обходився протягом тих дев'яти місяців, що я прохворів у нього; я запросив його погостювати в нас, у нашому замку, — треба його краще прийняти.

Орла мала красуню сестру, і Принц закохався в неї з першого ж погляду. Орел та його мати дуже були цим незадоволені.

Минув місяць, потім другий, третій; минуло шість місяців, а Принц і мови не заводив про те, щоб повернутися додому. Старій це зовсім не подобалося, і, нарешті, вона сказала синові, що якщо його друг не вбереться додому, то вона засмажить його на обід і подасть під якимось смачним соусом.

Почувши, що задумала мати, Орел запропонував Принцу зіграти з ним у кеглі за умови: якщо Принц програє, він втрачає життя, якщо виграє – сестра Орла стане його дружиною.

- Я згоден, - сказав Принц. - Де кеглі?

Вони увійшли до широкої, довгої алеї старих дубів, де стояли кеглі.

Коли Принц побачив їх, у нього серце завмерло. Ці кеглі були чавунні, кожна з них важила п'ятсот фунтів. Орел узяв одну з них і давай нею бавитись: він граючи підкидав її високо-високо, а потім ловив, наче яблуко. А бідолашний Принц свою кеглю навіть зрушити з місця не міг.

- Ти програв, тепер я господар твого життя, - сказав Орел.

— А я відіграюся, — сказав йому Принц.

— Так, завтра зіграємо партію.

Принц пішов до сестри Орла і зі сльозами на очах розповів їй про все.

- Так, до самої смерті, - відповів Принц.

— Тоді ось що треба зробити: є в мене два великі бичачі міхури, я вифарбую їх у чорний колір, щоб вони стали схожі на кеглі, і поставлю їх між кеглями брата, в тій алеї; завтра, коли ви туди прибудете, постарайтеся першим почати гру і виберіть собі два бульбашки.

Потім ви їм скажете: «Косулі, підніміться вище і швидше летить у Єгипет — ось уже сім років, як ви тут, і жодного разу не скуштували заліза»; вони злетять у піднебессі, та так високо, так високо, що їх і не видно буде. Мій брат уявить, що ви їх так спритно підкинули; йому самому ніяк не вдасться кинути свої кеглі так само високо, і він повинен буде визнати себе переможеним.

І ось вони знову пішли до алеї, де стояли кеглі. Принц узяв свої дві кеглі, точніше сказати — дві бичачі бульбашки, і заходився ними бавитися, підкидаючи їх у повітря з такою легкістю, наче в руках у нього було два м'ячі, набиті висівками; а його супротивник дивувався, дивлячись на нього.

"Що б це означало?" — з тривогою питав себе Орел.

Сам він перший підкинув свої кеглі, та так високо, що минуло добрих чверть години, перш ніж вони знову впали додолу.

- Спритно! - сказав Принц. - Тепер моя черга.

Потім він тихенько прошепотів слова:

— Козуля, лети на батьківщину, до Єгипту, — ось уже сім років, як ти тут, і жодного разу не покуштувала заліза.

Негайно кегля піднялася в піднебессі, та так високо, так високо, що незабаром її не стало видно; і скільки вони обоє не чекали, вона не впала додолу.

- Я виграв! - сказав Принц.

— Отже, кожен із нас виграв по одній партії; завтра ми зіграємо в іншу гру, - сказав орел.

Він у сльозах повернувся додому і розповів своє горе старій Орлиці. Та сказала:

— Треба його зарізати і з'їсти, чого ще гаяти?

— Але ж я його ще не здолав, матінко; завтра ми зіграємо в іншу гру, побачимо, як він виплутається.

— Поки що принесіть мені води з джерела, у всій хаті ні краплі немає.

— Гаразд, матінко, завтра вранці ми з Принцем підемо за водою, і я запропоную йому потягатися, хто більше притягне за один раз у бочці.

Орел зараз вирушив до Принца і сказав йому:

— Завтра вранці ми сходимо по воду для моєї матінки — подивимося, хто з нас більше притягне за один раз.

- Чудово, - сказав Принц, - ти тільки покажи мені, в чому її треба носити.

Орел відразу показав Принцові дві бочки, місткістю п'ять бочок кожна; сам він легко піднімав по одній такій доверху повній бочці на долоні кожної руки — адже він був людиною, то орлом, за своєю примхою.

Принц стурбувався ще дужче і знову пішов до сестри Орла.

— Ви обіцяєте зберігати мені вірність? — спитала вона.

— Так ось, завтра вранці, коли брат візьме свою діжку, щоб іти з нею до джерела, ви йому скажете: «Та на що нам бочки? Залиш їх тут, вони зовсім не потрібні, а краще дай мені кирку, лопату та ноші». Брат спитає: «На що це тобі?» Ви відповісте: «Щоб зняти джерело з місця і перенести його сюди, це набагато зручніше: можна буде брати воду, коли тільки заманеться». Почувши це, він піде за водою один - адже ні він, ні матінка не захочуть зіпсувати прекрасне своє джерело.

Вранці наступного дня Орел сказав Принцові:

— Ходімо за водою для моєї матінки.

- Ходімо! - відповів Принц.

— Ось моя бочка, а ти візьми геть ті, — вів далі Орел, вказуючи на дві величезні бочки.

- Бочки? На що нам вони? Щоб марнувати час марно?

— А як інакше нам наносити води?

— Дай мені кирку, лопату і ноші.

- Навіщо вони тобі?

- Як навіщо? Остолоп! Та для того, щоб перенести джерело сюди, до самих дверей кухні, тоді не доведеться ходити за водою в таку далечінь.

«Ну і силач!» — подумав Орел, а вголос сказав:

— Ось що, залишайся тут, а я вже один, іду за водою для матінки.

Так і зробив.

Коли на другий день стара знову почала говорити Орлу, що найвірніший спосіб позбутися Принца — це зарізати його, смажити на рожні і з'їсти, Орел відповів, що з ним добре обходилися у Принца і він не хоче виявляти невдячність, але що він піддасть Принца іншим випробуванням, з яких важко буде вийти з честю.

І справді, Орел оголосив Принцу:

— Сьогодні я впорався один, а завтра вже настане твоя черга.

- А яка завтра буде робота? - спитав Принц.

— Матінці моєї потрібні дрова, їй нема чим топити кухню. Потрібно буде зрубати алею старих дубів — он там — і скласти їх тут, на подвір'ї, щоб вона мала запас дров на зиму; все це має бути зроблено до заходу сонця.

— Гаразд, зроблю, — сказав Принц, вдаючи безтурботного, хоча насправді дуже стурбувався.

Він і цього разу пішов до сестри Орла.

— Ви обіцяєте зберігати мені вірність? — знову спитала вона його.

— До смерті, — відповів Принц.

— Так ось, завтра, коли ви з дерев'яною сокирою, яку вам дадуть, прийдете в ліс, зніміть камзол, покладіть його на старий дубовий пень, що лежить там із виверненим корінням, потім вдарте цією дерев'яною сокирою по стовбуру ближнього дерева, і ви побачите , що станеться.

Принц так і зробив: на світлі пішов у ліс з дерев'яною сокирою на плечі, зняв камзол, поклав його на той старий, з виверненим корінням дубовий пень, який був йому вказаний, потім дерев'яною своєю сокирою вдарив по стовбуру ближнього дерева, і воно відразу затріщало і звалилося.

«Добре, — сказав собі Принц, — якщо це така немудра справа, я миттю впораюся».

Він вихопив сокирою друге дерево, потім третє, — обидва вони з першого ж удару повалилися додолу, і так йшло далі, поки в усій алеї не залишилося жодного незрубаного дуба.

Після цього Принц неквапливо повернувся до замку.

- Як, ти вже все зробив? — спитав його Орел.

- Усе! - відповів Принц.

Орел миттю побіг у свою алею; побачивши, що всі його прекрасні дуби повалені додолу, він заплакав і пішов до матері.

— Бідолашна моя матінка, я переможений. Усі мої прекрасні дерева зрубані! Я не можу здолати цього диявола, йому, мабуть, допомагає якийсь могутній чарівник.

Коли він скаржився на матір, увійшов Принц і сказав йому:

— Я тричі тебе здолав, тепер ти мусиш віддати мені свою сестру!

- На жаль, це так, - мовив Орел. — Забирай її та йди скоріше.

Ось як сталося, що Принц повів із собою сестру Орла. Але вона поки що не погоджувалась вийти за нього заміж і не хотіла навіть супроводжувати його у володіння його батька. Вона сказала йому:

— Тепер нам доведеться деякий час пробути в розлуці, бо ми ще не можемо одружитися. Але будьте вірні мені, що б не сталося, і коли прийде час, ми зустрінемося знову. Ось вам половинка мого кільця і половинка моєї хустки: бережіть їх — вони допоможуть вам у майбутньому пізнати мене, якщо в цьому буде потреба.

Принц дуже засмутився. Він узяв половинку кільця і половинку носової хустки і один повернувся до батьківського замку, де всі щиро раділи його поверненню після такої довгої відсутності.

Сестра Орла найнялася на службу до ювеліра, який проживав у тому місті і працював для королівського двору.

Через недовгий час Принц забув свою наречену: він закохався в одну принцесу, що прибула до двору його батька з сусіднього королівства. Незабаром був призначений день весілля; стали готувати велике бенкет і скликати численних гостей. Ювеліра, якому були замовлені обручки та всякі інші прикраси, теж запросили, разом з його дружиною і навіть з її служницею, яка славилася своєю красою та благородною поставою.

Прислужниця попросила свого господаря відлити їй із чистого золота маленького півника і таку ж курочку і, вирушаючи на весілля, поклала їх у кишеню. За столом її посадили якраз навпроти наречених. Вона поклала на стіл поруч половину кільця, друга половинка якого була у Принца.

Побачивши цю половинку, наречена сказала чоловікові:

— У мене точнісінько така.

Виявляється, Принц подарував їй свою.

Одразу обидві половинки були прикладені одна до одної; вони зійшлися, і кільце знову зімкнулося.

Те саме сталося і з обома половинками носової хустки. Усі присутні висловлювали подив. Тільки Принц залишався спокійним і, здавалося, ні про що не здогадувався. Тоді сестра Орла поставила на стіл перед собою спрацьованих із золота півника та курочку, а потім поклала на свою тарілку горошину. Півник вмить її проковтнув.

— Знову ти, ненажера, з'їв горошину, — сказала йому курочка.

- Мовчи, - відповів півник, - наступну я дам тобі!

- Як би не так! Королівський син теж обіцяв, що буде вірний мені до самої смерті, коли йшов грати в кеглі з Орлом, моїм братом.

Принц насторожився. Сестра орла кинула на свою тарілку другу горошину; півник і цього разу склював її.

— Знову ти, ненажера, з'їв горошину! - знову сказала курочка.

- Мовчи, - відповів півник, - наступну я віддам тобі.

- Як би не так! Королівський син теж обіцяв, що буде вірний мені до самої смерті, коли мій брат Орел наказав йому піти з ним разом до джерела за водою.

Усі присутні були вкрай здивовані та губилися у здогадах. Тим часом сестра Орла кинула на свою тарілку третю горошину, яку півник миттю проковтнув, як і ті дві.

— Знову ти з'їв горошину, ненажера! — утретє сказала курочка.

— Мовчи, люба моя курочка, наступну я вже неодмінно віддам тобі.

- Як би не так! Королівський син теж обіцяв, що буде вірний мені до самої смерті, коли мій брат Орел послав його вирубати дерев'яною сокирою довгу алею старих дубів.

Тепер Принц все стало ясно. Він встав і, обернувшись до свого тестя, сказав йому так:

— Дорогий тесть, мені треба запитати у вас поради. У мене була прекрасна золота скринька, що складала в собі безцінний скарб. Я його втратив і роздобув інший. Але сталося так, що я знову знайшов перший скриньку, і тепер у мене їх два. Який з них

мені слід залишити в себе: перший чи другий?

— Перевага завжди має бути віддана давнішому, — відповів старець.

— Я теж так гадаю, — сказав принц. - Так ось, до вашої дочки я любив іншу дівчину і обіцяв їй, що візьму її за дружину. Ось вона!

З цими словами він підійшов до служниці ювеліра — адже це була сестра Орла! — і, на подив усіх присутніх, узяв її за руку.

Інша наречена та її батько і мати, разом із родичами та гостями, пішли, сильно роздратовані.

Незважаючи на це, бенкети, ігри та забави тривали, так що весілля Принца та сестри Орла було відсвятковане з належною пишністю.

Г. X. Андерсен "Ялинка"

(Новорічна казка)

Стояла в лісі така собі славненька ялинка; місце у неї було гарне: і сонечко її пригрівало, і повітря було вдосталь, а навколо росли старші товариші, ялина та сосна. Тільки не терпілося ялинці самої стати дорослою: не думала вона ні про тепле сонечко, ні про свіже повітря; не помічала і балакучих сільських діточок, коли вони приходили до лісу збирати суницю чи малину. Наберуть повний кухоль, а то нанижуть ягоди на соломини, підсядуть до ялинки і скажуть:

— Яка славна ялинка!

А їй хоч би й не слухати таких промов.

Через рік підросла ялинка на одну втечу, через рік витяглася ще трохи; так, за кількістю втеч, завжди можна дізнатися, скільки років росла ялинка.

— Ах, бути мені такий же великий, як інші! — зітхала ялинка. — Як широко розкинулася я гілками та виглянула маківкою на вільне світло! Птахи вили б гнізда у мене в гілках, а, як подує вітер, я кивала б з гідністю, не гірше за інших!

І не були їй в радість ні сонце, ні птахи, ні червоні хмари, що вранці та ввечері пропливали над нею.

Коли стояла Зима і сніг лежав навколо білою пеленою, що іскрилася, частенько з'являвся підстрибом заєць і перескакував прямо через ялинку — така образа! Але пройшло дві Зими, і на третю ялинку так підросла, що зайцю вже доводилося оббігати її навколо. «Ах! Вирости, вирости, стати великою і старою — краще за це немає нічого на світі!» — думала ялинка.

Восени в ліс приходили дроворуби і валили найбільших дерев. Так траплялося щороку, і ялинка, тепер уже зовсім доросла, щоразу тремтіла — з таким стоном і дзвоном падали додолу великі прекрасні дерева. З них зрубали гілки, і вони були такі голі, довгі, вузькі — просто не впізнати. Але потім їх укладали на візки, і коні відвозили їх геть із лісу. Куди? Що їх чекало?

Весною, коли прилетіли ластівки та лелеки, ялинка запитала у них:

— Ви не знаєте, куди їх забрали? Вони вам не траплялися?

Ластівки не знали, але лелека задумався, кивнув головою і сказав:

— Мабуть, що я знаю. Коли я летів з Єгипту, мені зустрілося багато нових кораблів із чудовими щоглами. На мою думку, це вони й були, від них пахло ялиною. Я з ними багато разів вітався, і голову вони тримали високо, дуже високо.

— Ах, коли бія була дорослою і могла попливти через море! А яке воно із себе, це море? На що воно схоже?

— Ну, це довго розповідати, — відповів лелека і полетів.

— Радуйся своєю молодістю! — говорили сонячні промені. — Радуйся своєму здоровому зросту, юному життю, яке грає в тобі!

І вітер пестив ялинку, і роса проливала над нею сльози, але вона цього не розуміла.

Як підходило Різдво, рубали в лісі зовсім юні ялинки, інші з них були навіть молодші і нижчі на зріст, ніж наша, яка не знала спокою і все рвалася з лісу. Ці деревця, а вони, до речі, були найкрасивіші, завжди зберігали свої гілки, їх одразу укладали на вози, і коні забирали їх з лісу.

- Куди вони? — питала ялинка. — Вони ж не більше за мене, а одна так і зовсім менша. Чому вони зберегли всі свої гілки? Куди вони їдуть?

- Ми знаємо! Ми знаємо! — цвірінькали горобці. — Ми бували в місті і зазирали у вікна! Ми знаємо, куди вони їдуть! На них чекає такий блиск і слава, що й не вигадаєш! Ми зазирали у вікна, ми бачили! Їх садять посеред теплої кімнати і прикрашають чудовими речами – золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками та сотнями свічок!

- А потім? — питала ялинка, тремтячи гілками. - А потім? Потім що?

- Більше ми нічого не бачили! Це було незрівнянно!

— А може, й мені судилося піти цим сяючим шляхом! — тріумфувала ялинка. — Це ще краще, ніж плавати морем. Ах, як я томлюсь! Хоч би швидше знову різдво! Тепер і я така ж велика й висока, як ті, яких відвезли минулого року. Ах, аби мені потрапити на візок! Тільки б потрапити до теплої кімнати, з усією цією славою та пишнотою! А потім? .. Ну а потім буде щось ще краще, ще прекрасніше, а то до чого ще так прикрашати мене? Звичайно, потім буде щось ще більш величне, ще більш чудове! Але що? Ах, як я сумую, як мучуся! Сама не знаю, що зі мною робиться!

- Радуйся мені! — говорили повітря та сонячне світло. — Радуйся своєю молодою свіжістю тут, на привілля!

Але вона анітрохи не раділа; вона росла і росла, зиму та літо стояла вона зелена; темно-зелена стояла вона, і всі, хто не бачив її, говорили: «Яка славна ялинка!» - І під різдво зрубали її першу. Глибоко, у самісіньке нутро її увійшла сокира, ялинка з подихом упала додолу, і було їй боляче, було погано, і не могла вона думати про яке щастя, і туга була розлучатися з батьківщиною, з клаптиком землі, на якому вона виросла: знала вона, що ніколи більше не бачити їй своїх милих старих товаришів, кущиків і квітів, що росли навколо, а може навіть птахів. Від'їзд був зовсім невеселим.

Опритомніла вона, лише коли її завантажили на подвір'ї разом з іншими і чийсь голос сказав:

- Ось ця просто чудова! Тільки цю!

Прийшли двоє слуг при повному параді і внесли ялинку у велику залу. Всюди на стінах висіли портрети, на великій кахельні печі стояли китайські вази з левами на кришках; були тут крісла-гойдалки, шовкові дивани та великі столи, а на столах книжки з картинками та іграшки, на які витратили, мабуть, сто разів по сто ріксдалерів, — принаймні діти говорили так. Ялинку поставили у велику діжку з піском, але ніхто б і не подумав, що це діжка, бо вона була обгорнута зеленою матерією, а стояла на великому строкатому килимі. Ах, як тремтіла ялинка! Щось буде тепер? Дівчата та слуги стали вбирати її. На гілках повисли маленькі сумочки, вирізані з кольорового паперу, і кожна була наповнена солодощами; золочені яблука і волоські горіхи немов самі виросли на ялинці, і більше ста маленьких свічок, червоних, білих і блакитних, застромили їй у гілки, а на гілках серед зелені захиталися лялечки, зовсім як живі чоловічки — ялинка ще жодного разу не бачила таких, захиталися серед зелені, а вгорі, на саму маківку, їй посадили усипану золотими блискітками зірку. Це було чудово, зовсім незрівнянно.

— Сьогодні ввечері,— говорили всі,— сьогодні ввечері вона засяє!

«Ах! - подумала ялинка. — Скоріше б вечір! Скоріше б запалили свічки! І що буде тоді? Чи не прийдуть чи з лісу дерева подивитись на мене? Чи не злетяться горобці до вікон? Чи не приживуся я тут, чи не стоятиму я розібрана зиму і літо?»

Так, вона неабияк у всьому розбиралася і нудилася до того, що в неї прямо-таки роззудiлася кора, а для дерева це все одно що головний біль для нашого брата.

І ось запалили свічки. Який блиск, яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма своїми гілками, так що одна зі свічок пішла вогнем її зеленою хвою; палко було жахливо.

- Господи помилуй! - закричали дівчата і кинулися гасити вогонь. Тепер ялинка не сміла навіть тремтіти. Як страшно їй було! Як боялася вона втратити хоч щось із свого оздоблення, як була приголомшена всім цим блиском... І тут відчинилися стулки дверей, і в зал гуртом увірвалися діти, і було так, ніби вони ось-ось звалять ялинку. За ними статечно йшли дорослі. Малята завмерли на місці, але лише на мить, а потім пішли такі веселощі, що тільки у вухах дзвеніло. Діти пустилися в танець навколо ялинки і один за одним зривали з неї подарунки.

"Що вони роблять? — думала ялинка. - Що буде далі?"

І вигоряли свічки аж до самих гілок, і, коли вони вигоріли, їх загасили, і дозволено дітям обібрати ялинку. Як вони накинулися на неї! Тільки гілки затріщали. Якби вона була прив'язана маківкою із золотою зіркою до стелі, її б перекинули.

Діти кружляли в хороводі зі своїми чудовими іграшками, а на ялинку ніхто й не дивився, тільки стара няня виглядала серед гілок, чи не залишилося десь забутого яблука чи фініка.

- Казку! Казку! — закричали діти і підтягли до ялинки маленького товстого чоловічка, і він сів під нею.

- Так ми будемо зовсім як у лісі, та й ялинці не заважає послухати, - сказав він, - тільки я розповім лише одну казку. Яку хочете: про Іведе-Аведе або про Клумпе-Думпа, який зі сходів впав, а все ж таки на честь потрапив та принцесу за себе взяв?

- Про Іведе-Аведе! - кричали одні.

- Про Клумпе-Думпе! - Кричали інші.

І був шум і гамір, одна тільки ялинка мовчала і думала: «А я що ж, вже більше не з ними, нічого вже не зроблю?» Вона своє відіграла, вона, що їй належить, зробила.

І товстий чоловічок розповів про Клумпе-Думпе, що зі сходів впав, а все-таки на честь потрапив та принцесу за себе взяв. Діти заплескали в долоні, закричали: «Ще ще розкажи!», їм хотілося послухати і про Іведе-Аведе, але довелося залишитися при Клумпі-Думпі. Зовсім притихла, замислена стояла ялинка, птахи в лісі нічого подібного не розповідали. «Клумпе-Думпе зі сходів впав, а все ж таки принцесу за себе взяв! От-от, буває ж таке на світі! — думала ялинка і вірила, що все це правда, адже така славна людина розповідала. «От-ось, чому знати? Може, я зі сходів звалюся і вийду за принца». І вона тішилася, що назавтра її знову прикрасять свічками та іграшками, золотом та фруктами. «Уже завтра я не буду так трястись! - думала вона. — Завтра я вдосталь натішуся своєю урочистістю. Знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, й про Іведе-Аведе». Так, тиха й задумлива, простояла вона всю ніч.

Вранці прийшов слуга зі служницею. «Зараз мене знову почнуть вбирати!» - подумала ялинка. Але її волоком потягли з кімнати, потім угору сходами, потім на горище, а там засунули в темний кут, куди не проникало денне світло.

"Що б це означало? — думала ялинка. - Що мені тут робити? Що я можу тут почути? І вона притулилася до стіни і так стояла і все думала, думала. Часу вона мала. Багато днів і ночей минуло; на горище ніхто не приходив. А коли нарешті хтось прийшов, то потім лише щоб поставити в кут кілька великих ящиків. Тепер ялинка стояла зовсім захована в куток, про неї начебто остаточно забули.

«На подвір'ї зима! - подумала вона. - Земля затверділа і вкрилася снігом, люди не можуть пересадити мене, отже, я, мабуть, простою тут під дахом до весни. Як розумно вигадано! Які вони таки добрі, люди!.. От якби тільки тут не було так темно, так страшно самотньо... Хоч би один зайчик який! Добре все-таки було в лісі, коли навколо сніг, та ще й заєць проскочить, хай навіть і перестрибне через тебе, хоча тоді я цього терпіти не могла. Все ж таки жахливо самотньо тут, нагорі!»

- Піп! - сказала раптом маленька миша і вискочила з нори, а за нею слідом ще одна мала. Вони обнюхали ялинку і стали шмигати її гілками.

— Тут дуже холодно! - сказали миші. — А то просто благодать! Щоправда, стара ялинка?

- Я зовсім не стара! - відповіла ялинка. — Є багато дерев куди старших за мене!

- Звідки ти? — спитали миші. - І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві. — Розкажи нам про найдивовижніше місце на світі! Ти там була? Ти була колись у коморі, де на полицях лежать сири, а під стелею висять стегенця, де можна танцювати по сальних свічках, куди увійдеш худою, звідки вийдеш жирною?

- Не знаю я такого місця, - сказала ялинка, - зате знаю ліс, де сонце світить і птахи співають!

І розповіла ялинка все про свою юність, а миші зроду нічого такого не чули і, вислухавши ялинку, сказали:

— Як багато ти бачила! Ах, яка щаслива ти була!

- Щаслива? — перепитала ялинка і замислилась над своїми словами. - Так, мабуть, веселі були деночки!

І тут розповіла вона про святвечір, про те, як її розібрали пряниками та свічками.

- О! - сказали миші. — Яка ж ти була щаслива, стара ялинка!

- Я зовсім не стара! - сказала ялинка. — Я прийшла з лісу тільки цієї зими! Я в самій порі! Я щойно увійшла в зріст!

- Як славно ти розповідаєш! — сказали миші і наступної ночі привели з собою ще чотирьох послухати її, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше пригадувала все і думала: «А й справді веселі були деночки! Але вони повернуться, повернуться! Клумпе-Думпе зі сходів впав, а все ж таки принцесу за себе взяв, то, може, і я за принца вийду! І згадався ялинці такий гарненький молоденький дубок, що зростав у лісі, і був він справжнім прекрасним принцом для ялинки.

- А хто такий Клумпе-Думпе? — спитали миші.

І ялинка розповіла всю казку, вона запам'ятала її слово у слово. І миші підстрибували від радості мало не до її верхівки.

Наступної ночі мишей прийшло значно більше, а в неділю з'явилися навіть два щури. Але щури сказали, що казка зовсім не така вже й хороша, і миші дуже засмутилися, бо тепер і їм казка стала менше подобатися.

— Ви тільки цю історію знаєте? — спитали щури.

- Тільки одну! - відповіла ялинка. — Я чула її в найщасливіший вечір усього мого життя, але тоді я й не думала, якою щасливою була я.

— Надзвичайно убога історія! А ви не знаєте якогось ще — зі шпиком, із сальними свічками? Історії про комору?

- Ні, - відповіла ялинка.

— То дуже вдячні! - сказали щури і забралися додому. Миші зрештою теж розбіглися, і тут ялинка сказала, зітхаючи: — А все ж таки добре було, коли вони сиділи навколо, ці жваві мишки, і слухали, що я їм розповідаю! Тепер і кінець цього. Але вже тепер я не проґавлю нагоди порадіти, як тільки мене знову винесуть на білий світ! Але коли це сталося... Так, це було вранці, прийшли люди й гамірно завозилися на горищі. Ящики пересунули, ялинку витягли з кута; її, щоправда, боляче шваркнули об підлогу, але слуга тут же поволік її до сходів, де сяяло денне світло.

"Ну ось, це початок нового життя!" - подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перший промінь сонця, і ось вона на дворі. Все сталося так швидко; ялинка навіть забула оглянути себе, стільки було навколо того, на що варто було подивитися. Двір примикав до саду, а саду все цвіло. Через огорожу перевішувалися свіжі, запашні троянди, стояли в цвіті липи, літали ластівки. «Вити-вити! Повернулася моя дружина! — щебетали вони, але говорилося це не про ялинку.

«Вже тепер я заживу», — раділа ялинка, розправляючи гілки. А гілки були всі висохлі та пожовклі, і лежала вона в кутку двору в кропиві та бур'янах. Але на верхівці у неї все ще сиділа зірка із позолоченого паперу і виблискувала на сонці.

На подвір'ї весело грали діти — ті самі, що на святвечір танцювали навколо ялинки і так раділи їй. Наймолодший підскочив до ялинки та зірвав зірку.

— Подивіться, що ще залишилося на цій бридкій ялинці! — сказав він і почав топтати її гілки, так що вони захрумтіли під його чобітками.

А ялинка глянула на сад у свіжому оздобленні з квітів, глянула на себе і пошкодувала, що не залишилася у своєму темному кутку на горищі; згадала свою свіжу юність у лісі, і веселу святвечір, і маленьких мишок, які з таким задоволенням слухали казку про Клумпе-Думпе.

- Кінець, кінець! — мовило бідне деревце. — Хоч би я раділа, поки був час. Кінець, кінець!

Прийшов слуга і розрубав ялинку на тріски — вийшов цілий оберемок; палко запалали вони під великим пивоварним котлом; і так глибоко зітхала ялинка, що кожен подих був як маленький постріл; діти, що грали у дворі, збіглися до вогнища, посідали перед ним і, дивлячись у вогонь, кричали:

- Піф-паф!

А ялинка при кожному пострілі, який був її глибоким зітханням, згадувала то сонячний літній день, то зоряну зимову ніч у лісі, згадувала святвечір і казку про Клумпе-Думпе — єдину, яку чула і вміла розповідати... Так вона й згоріла.

Хлопці грали у дворі, і на грудях у наймолодшого красувалася зірка, яку носила ялинка у найщасливіший вечір свого життя; він пройшов, і з ялинкою все скінчено, і з цією історією теж. Скінчено, скінчилося, і так буває з усіма історіями.

Г. X. Андерсен "Снігова королева"

Історія перша, в якій розповідається про дзеркало та його уламки

Ну, почнемо! Дійшовши до кінця нашої історії, ми знатимемо більше, ніж зараз. Так ось, жив-був троль, злий-презлий, сущий диявол. Раз був він у особливо хорошому настрої: змайстрував таке дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалося далі нікуди, а все погане і потворне так і випирало, робилося ще гаже. Прекрасні ландшафти виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі з людей - потворами, або здавалося, ніби стоять вони догори ногами, а животів у них немає! Особи спотворювалися так, що й не впізнати, а якщо у кого була ластовиння, то будьте покійні — вона розповзалася і на ніс, і на губи. А якщо в людини була добра думка, вона відбивалася в дзеркалі таким кривлянням, що троль так і покочувався зі сміху, радіючи своїй хитрій вигадці.

Учні троля - а в нього була своя школа - розповідали всім, що сталося диво: тепер тільки, казали вони, можна побачити весь світ і людей у їхньому справжньому світлі. Вони бігали всюди з дзеркалом, і незабаром не залишилося жодної країни, жодної людини, які б не відбилися в ньому в спотвореному вигляді.

Насамкінець захотілося їм дістатися і до неба. Чим вище вони піднімалися, тим дужче кривлялося дзеркало, так що вони ледве утримували його в руках. Але ось вони злетіли дуже високо, як раптом дзеркало так перекоріжило від гримас, що воно вирвалося в них з рук, полетіло на землю і розбилося на мільйони, більйони осколків, і тому сталося ще більше лиха. Деякі осколки, з піщинку завбільшки, розлітаючись по білому світлу, потрапляли людям у вічі, та так там і залишалися. А людина з таким уламком в оці починала бачити все навиворіт або помічати в кожній речі тільки погане - адже кожен уламок зберігав властивість всього дзеркала. Деяким людям уламки потрапляли прямо в серце, і це було найстрашніше: серце робилося як шматок льоду. Були серед уламків і великі — їх вставили у віконні рами, і вже в ці вікна не варто було дивитися на своїх добрих друзів. Нарешті, були й такі уламки, які пішли на окуляри, і погано було, якщо такі окуляри одягали для того, щоб краще бачити та правильно судити про речі.

Сердитий троль надривався від сміху — так веселила його ця витівка. А світом літало ще багато уламків. Послухаймо ж про них!

Історія друга.

Хлопчик та дівчинка

У великому місті, де стільки будинків і людей, що не всім вистачає місця хоча б на маленький садок, а тому більшості жителів доводиться задовольнятися кімнатними квітами в горщиках, жили двоє бідних дітей, і садок у них був трохи більше квіткового горщика. Вони не були братом і сестрою, але любили один одного, як брат та сестра.

Батьки їх мешкали в комірках під дахом у двох сусідніх будинках. Покрівлі будинків сходилися, і між ними тягнувся ринви. Ось і дивилися одне на одного горищні вікна від кожного будинку. Варто було лише переступити через жолоб, і можна було потрапити з одного віконця до іншого.

Батьки мали по великій дерев'яній скрині, в них росла зелень для приправ і невеликі рожеві кущі — по одному в кожному ящику, що пишно розрослися. Батькам спало на думку поставити ці ящики поперек жолоба, так що від одного вікна до іншого тягнулися немов дві квіткові грядки. Зеленими гірляндами спускався з ящиків горох, рожеві кущі зазирали у вікна і спліталися гілками. Батьки дозволяли хлопчику та дівчинці ходити один до одного в гості по даху та сидіти на лавці під трояндами. Як чудово їм тут гралося!

Зима клала край цій радості. Вікна часто зовсім замерзали, але діти нагрівали на печі мідні монети, прикладали їх до замерзлих склів, і зараз же відтаювало чудовий круглий отвір, а в нього виглядало веселе лагідне око — це дивилися, кожен зі свого вікна, хлопчик і дівчинка, Кай і Герда. .

Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях один у одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато щаблів вниз, а потім піднятися на стільки ж вгору.

Надворі перепархував сніжок.

- Це рояться білі бджілки! - говорила стара бабуся.

— А в них також є королева? — питав хлопчик. Він знав, що справжні бджоли мають таку.

- Єсть! - відповіла бабуся. — Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більше за них усіх і ніколи не сідає на землю, вічно носиться в чорному хмарі. Часто ночами пролітає вона по міських вулицях і зазирає у віконця, отож і покриваються вони морозними візерунками, немов квітами.

— Бачили, бачили! — говорили діти й вірили, що це правда.

— А сюди Снігова королева не може зайти? - Запитувала дівчинка.

— Хай спробує! - відповів хлопчик. — Я посаджу її на теплу грубку, ось вона й розтане.

Але бабуся погладила його по голові та завела розмову про інше. Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягнувся, збираючись лягти спати, він видерся на стілець біля вікна і подивився в кружечок, що розтанув на шибці. За вікном пурхали сніжинки. Одна з них, побільше, впала на край квіткового ящика і почала рости, рости, поки, нарешті, не перетворилася на жінку, закутану в найтонший білий тюль, зітканий, здавалося, з мільйонів снігових зірочок. Вона була така чарівна і ніжна, але з льоду, з сліпуче блискучого льоду, і все ж жива! Очі її сяяли, як дві ясні зірки, але не було в них ні теплоти, ні спокою. Вона кивнула хлопцеві та поманила його рукою. Кай злякався і зістрибнув зі стільця. А повз вікно промайнуло щось подібне до великого птаха.

Другого дня було ясно і морозно, але потім настала відлига, а там і весна прийшла. Заблищало сонце, проглянула зелень, будували гнізда ластівки. Вікна розчинили, і діти знову могли сидіти у своєму садку у ринві над усіма поверхами.

Троянди того літа цвіли пишно як ніколи. Діти співали, взявшись за руки, цілували троянди та раділи сонцю. Ах, яке чудове стояло літо, як добре було під рожевими кущами, яким, здавалося, цвісти та цвісти вічно!

Якось Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з картинками — звірами та птахами. На великому баштовому годиннику пробило п'ять.

- Ай! — раптом скрикнув Кай. - Мене кольнуло прямо в серце, і щось потрапило в око!

Дівчинка обвила ручкою його шию, він часто-густо моргав, але в оці ніби нічого не було.

- Мабуть, вискочило, - сказав він.

Але це не так. Це були якраз уламки того диявольського дзеркала, про яке ми говорили спочатку.

Бідолаха Кай! Тепер його серце мало стати як шматок льоду. Біль пройшов, але уламки залишилися.

— Про що ти плачеш? — спитав він Герду. - Мені зовсім не боляче! Фу, яка ти некрасива! — раптом вигукнув він. — Он ту троянду точить черв'як. А та зовсім крива. Які бридкі троянди! Не краще ящиків, у яких стирчать.

І він штовхнув ящик ногою і зірвав обидві троянди.

- Кай, що ти робиш! — закричала Герда, а він, бачачи її переляк, зірвав ще одну троянду і втік від милої маленької Герди у вікно.

Чи принесе тепер йому Герда книжку з картинками, він скаже, що ці картинки гарні тільки для немовлят; чи розповість що-небудь стара бабуся — причепиться до її слів. А то дійде навіть до того, що почне передражнювати її ходу, вдягати її окуляри, говорити її голосом. Виходило дуже схоже, і люди сміялися. Незабаром Кай навчився передражняти всіх сусідів. Він чудово умів виставляти напоказ усі їхні дивності та недоліки, і люди говорили:

— Напрочуд здібний хлопчик!

А причиною всьому були уламки, що потрапили йому в око та в серце. Тому він і передражнив навіть милу маленьку Герду, а вона любила його всім серцем.

І забави його тепер стали зовсім іншими, такими мудрими. Якось узимку, коли йшов сніг, він з'явився з великим збільшувальним склом і підставив під сніг підлогу своєї синьої куртки.

- Поглянь у скло, Гердо, - сказав він.

Кожна сніжинка здавалася під склом куди більше, ніж була насправді, і була схожа на розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так красиво!

- Бачиш, як хитро зроблено! - сказав Кай. — Набагато цікавіше за справжні квіти! І яка точність! Жодної неправильної лінії! Ах, якби тільки вони не танули!

Трохи згодом Кай з'явився у великих рукавицях, з санками за спиною, крикнув Герді на вухо: «Мені дозволили покататися на великій площі з іншими хлопчиками!» - І втік.

На площі каталося багато дітей. Хто сміливіший, прив'язував свої санки до селянських саней і котився далеко-далеко. Це було куди цікаво.

У розпал веселощів на площі з'явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сидів хтось укутаний у білу хутряну шубу і в такій же шапці. Сани об'їхали навколо площі двічі. Кай жваво прив'язав до них свої санчата і покотив. Великі сани помчали швидше, потім звернули з площі в провулок. Людина, що сиділа в них, обернулася і привітно кивнула Каю, наче знайомому. Кай кілька разів намагався відв'язати свої санки, але чоловік у шубі все кивав йому, і він продовжував їхати за ним.

Ось вони вибралися за міську браму. Сніг раптом повалив пластівцями, і стало темно, хоч око виколи. Хлопчик поспішно відпустив мотузку, якою зачепився за великі сани, але санки його точно приросли до них і продовжували лунати вихором. Кай голосно закричав - ніхто не почув його. Сніг валив, санки мчали, пірнаючи в кучугури, перескакуючи через огорожі та канави. Кай весь тремтів.

Снігові пластівці все росли і звернулися під кінець великих білих курей. Раптом вони розлетілися в сторони, великі сани зупинилися, і чоловік, що сидів у них, встав. Це була висока, струнка, сліпучо-біла жінка — Снігова королева; і шуба та шапка на ній були зі снігу.

— Добре проїхалися! - сказала вона. - Але ти зовсім замерз - лізь до мене в шубу!

Посадила вона хлопчика в сани, загорнула у свою ведмежу шубу. Кай немов у снігову кучугуру опустився.

- Все ще мерзнеш? - спитала вона і поцілувала його в лоб. У! Поцілунок її був холодніше за льодуВін пронизав його наскрізь і дійшов до самого серця, а воно і без того вже було наполовину крижаним. Каю здалося, що ще трохи — і він помре... Але тільки на хвилину, а потім, навпаки, йому стало так добре, що він навіть зовсім перестав змерзнути.

- Мої санки! Не забудь мої санки! — схаменувся він.

Санки прив'язали на спину однієї з білих курей, і вона полетіла з ними за великими санями. Снігова королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх домашніх.

— Більше тебе не цілуватиму, — сказала вона. — А то зацілую до смерті.

Кай глянув на неї. Яка вона була гарна! Особи розумніші і чарівніші він не міг собі й уявити. Тепер вона не здавалася йому крижаною, як тоді, коли сиділа за вікном і кивала йому.

Він зовсім не боявся її і розповів їй, що знає всі чотири дії арифметики, та ще й з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль та жителів, а вона лише усміхалася у відповідь. І тоді йому здалося, що насправді він знає зовсім мало.

Тієї ж миті Снігова королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, наче співала старовинні пісні; вони летіли над лісами та озерами, над морями та сушею; студені вітри дмухали під ними, вили вовки, іскрився сніг, літали з криком чорні ворони, а над ними сяяв великий ясний місяць. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень заснув біля ніг Снігової королеви.

Історія третя.

Квітник жінки, яка вміла чаклувати

А що було з Гердою, коли Кай не повернувся? Куди він подівся? Ніхто цього не знав, ніхто не міг відповісти.

Хлопчики розповіли тільки, що бачили, як він прив'язав свої санки до великих чудових саней, які потім завернули у провулок та виїхали за міську браму.

Багато було пролито сльозами, гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер, потонув у річці, що протікала за містом. Довго тривали похмурі зимові дні.

Але ось настала весна, визирнуло сонце.

- Кай помер і більше не повернеться! - сказала Герда.

- Не вірю! — відповідало сонячне світло.

- Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.

- Не віримо! — відповіли вони.

Насамкінець і сама Герда перестала цьому вірити.

— Надяну я свої нові червоні черевички (Кай ні разу ще не бачив їх),— сказала вона якось уранці,— та піду спитаю про нього біля річки.

Було ще зарано. Вона поцілувала сплячу бабусю, одягла червоні черевички і побігла одна-одненька за місто, прямо до річки.

— Що ти взяла мого названого братика? — спитала Герда. — Я подарую тобі свої черевики, якщо ти повернеш мені його!

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона зняла свої червоні черевички — найдорожче, що в неї було, — і кинула в річку. Але вони впали біля самого берега, і хвилі зараз же винесли їх назад — річка ніби не хотіла брати в дівчинки її коштовність, бо не могла повернути їй Кая. Дівчинка ж подумала, що кинула черевички недостатньо далеко, влізла в човен, що гойдалася в очереті, стала на самий краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Човен не був прив'язаний і від його поштовху відійшов від берега. Дівчинка хотіла скоріше вистрибнути на берег, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен уже зовсім відплив і швидко мчав за течією.

Герда страшенно злякалася і почала плакати і кричати, але ніхто, крім Воробйов, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на сушу і тільки летіли за нею вздовж берега і щебетали, ніби бажаючи її втішити:

- Ми тут! Ми тут!

«Можливо, річка несе мене до Каю?» — подумала Герда, повеселішала, стала на ноги і довго-довго милувалася гарними зеленими берегами.

Але ось вона припливла до великого вишневому саду, в якому тулився будиночок під солом'яним дахом, з червоним і синім склом у віконцях. Біля дверей стояли два дерев'яні солдати і віддавали честь усім, хто пропливав повз. Герда закричала їм — вона прийняла їх за живих, але вони, певна річ, не відповіли їй. Ось він підплив до них ще ближче, човен підійшов мало не до самого берега, і дівчинка закричала ще голосніше. З хати вийшла стара-стара старенька з клюкою, у великому солом'яному капелюсі, розписаному чудовими квітами.

- Ах ти бідне дитинко! - сказала старенька. — І як це ти потрапила на таку велику, швидку річку та залізла так далеко?

З цими словами старенька увійшла у воду, зачепила човен клюкою, притягла до берега і висадила Герду.

Герда була рада-раденька, що опинилася нарешті на суші, хоч і побоювалася незнайомої старої.

— Ну, підемо, та розкажи мені, хто ти і як сюди потрапила, — сказала старенька.

Герда почала розповідати їй про все, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Гм! Гм! Коли дівчинка скінчила, вона спитала стареньку, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, мабуть, пройде, так що журитися поки нема про що, нехай Герда краще покуштує вишень та помилується квітами, що ростуть у саду: вони красивіші, ніж у будь-якій книжці з картинками, і все вміють розповідати казки. Тут старенька взяла Герду за руку, повела до себе в будиночок і замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі з різнокольорових — червоних, синіх і жовтих — шибок; від цього і сама кімната була освітлена якимось дивовижним райдужним світлом. На столі стояв кошик із чудовими вишнями, і Герда могла їсти їх скільки завгодно. А поки вона їла, старенька розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся вилося кучерями і золотим сяйвом оточувало миле, привітне, кругле, неначе троянда, личко дівчинки.

— Давно мені хотілося мати таку милу дівчинку! - сказала старенька. — От побачиш, як добре ми з тобою заживемо!

І вона продовжувала розчісувати кучері дівчинки і чим довше чухала, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая — старенька вміла чаклувати. Тільки вона була не злою чаклункою і чаклувала лише зрідка, для свого задоволення; тепер їй дуже захотілося залишити в себе Герду. І ось вона пішла в сад, доторкнулася клюкою до всіх рожевих кущів, і ті, як стояли в повному кольорі, так і пішли глибоко в землю, і сліду від них не залишилося. Бабуся боялася, що Герда, побачивши ці троянди, згадає про своїх, а там і про Кая, та й утече від неї.

Потім старенька повела Герду до квітника. Ах, який аромат тут був, яка краса: різні квіти, і на кожну пору року! У всьому світі не знайшлося б книжки з картинками строкатішими, красивішими за цей квітник. Герда стрибала від радості і грала серед квітів, доки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді її поклали в чудову постіль із червоними шовковими перинками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися сни, які бачить хіба королева у день свого весілля.

Другого дня Герді знову дозволили грати у чудовому квітнику на сонці. Так минуло багато днів. Герда знала тепер кожну квітку в саду, але, як не багато їх було, їй таки здавалося, що якогось бракує, тільки якого? І ось раз вона сиділа і розглядала солом'яний капелюх бабусі, розписаний квітами, і найкрасивішою з них була троянда — старенька забула її стерти, коли спровадила живі троянди під землю. Ось що означає розсіяність!

- Як! Тут нема троянд? — сказала Герда і зараз же побігла в сад, шукала їх, шукала, та й так не знайшла.

Тоді дівчинка опустилася на землю та заплакала. Теплі сльози падали саме на те місце, де стояв раніше один з рожевих кущів, і, як тільки вони зволожили землю, кущ миттю виріс із неї, такий же квітучий, як і раніше.

Обвила його ручонками Герда, почала цілувати троянди і згадала про ті дивні троянди, що цвіли в неї вдома, а разом з тим і про Кая.

- Як же я забарилася! - сказала дівчинка. — Мені треба шукати Кая!.. Ви не знаєте, де він? - спитала вона у троянд. — Чи правда, що він помер і більше не повернеться?

- Він не помер! - відповіли троянди. — Адже ми були під землею, де лежать усі померлі, але Кая між ними не було.

- Спасибі вам! — сказала Герда і пішла до інших квітів, зазирала до їхніх філіжанок і питала: — Ви не знаєте, де Кай?

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала лише про свою власну казку чи історію. Багато наслухалася Герда, але жоден не сказав ні слова про Кая.

Тоді Герда пішла до кульбаби, що сяяла в блискучій зеленій траві.

- Ти, маленьке ясне сонечко! - сказала йому Герда. — Скажи, чи не знаєш ти, де шукати мого названого братика?

Кульбаба засяяла ще яскравіше і глянула на дівчинку. Яку ж пісеньку заспівав він їй? На жаль! І в цій пісеньці ні слова не говорилося про Кая!

— Був перший весняний день, сонце гріло і так привітно світило маленький дворик. Промені його ковзали по білій стіні сусіднього будинку, і біля самої стіни проглянула перша жовтенька квітка, вона сяяла на сонці, мов золота. Надвір вийшла посидіти стара бабуся. Ось прийшла з гостей її онука, бідна служниця, і поцілувала стареньку. Поцілунок дівчини дорожчий за золото - він йде прямо від серця. Золото на її губах, золото в серці, золото і на небі вранці! От і все! — сказав кульбаба.

— Бідолашна моя бабуся! - зітхнула Герда. — Мабуть, вона нудьгує за мною і журиться, як сумувала за Каєм. Але я незабаром повернусь і його приведу з собою. Нема чого й розпитувати квіти — толку від них не доб'єшся: вони знай твердять своє! — І вона побігла до кінця саду.

Двері були замкнені, але Герда так довго хитала іржавий засув, що він піддався, двері відчинилися, і дівчинка так, босоніжкою, і почала бігти дорогою. Рази три озиралася вона назад, але ніхто не гнався за нею.

Нарешті вона втомилася, присіла на камінь і озирнулася: літо вже минуло, надворі стояла пізня осінь. Тільки в чудовому саду бабусі, де вічно сяяло сонечко і цвіли квіти всіх пір року, цього не було помітно.

- Господи! Як же я забарилася! Адже осінь надворі! Тут не до відпочинку! — сказала Герда і знову рушила в дорогу.

Ах, як нили її бідні, втомлені ніжки! Як холодно, сиро було довкола! Довге листя на вербах зовсім пожовтіло, туман осідав на них великими краплями і стікав на

землю; листя так і сипалося. Один тільки тернина стояв, весь покритий в'яжучими, терпкими ягодами. Яким сірим, похмурим здавався весь світ!

Історія четверта.

Принц та принцеса

Довелося Герді знову сісти відпочити. На снігу прямо перед нею стрибав великий ворон. Довго дивився він на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті мовив:

- Кар-кар! Доброго дня!

Вимовляти по-людськи чистіше він не міг, але він хотів дівчинці добра і запитав її, куди це вона марить по білому світу одна-одиночка. Що таке «одна-одна», Герда знала дуже добре, сама на собі випробувала. Розповівши ворону все своє життя, дівчинка запитала, чи не бачив він Кая.

Ворон задумливо похитав головою і сказав:

- Може бути! Може бути!

- Як! Правда? — вигукнула дівчинка і мало не задушила ворона — так міцно вона поцілувала його.

- Тише, тихіше! - сказав ворон. - Думаю, це був твій Кай. Але тепер він, мабуть, забув тебе зі своєю принцесою!

— Хіба живе він у принцеси? — спитала Герда.

-А ось послухай, - сказав ворон. — Тільки мені дуже важко говорити по-вашому. От якби ти розуміла по-вороньї, я розповів би тобі про все куди краще.

— Ні, мене цього не вчили, — сказала Герда. - Шкода!

- Ну, нічого, - сказав ворон. — Розповім, як зумію, хоч і погано.

І він розповів усе, що знав:

— У королівстві, де ми з тобою, є принцеса, така розумниця, що й сказати не можна! Прочитала всі газети на світі і забула все, що в них прочитала, — ось яка розумниця! Якось сидить вона на троні — а веселощів у цьому не так багато, як люди кажуть, — і співає пісеньку: «Чому б мені не вийти заміж?» «А й справді!» - подумала вона, і їй захотілося заміж. Але в чоловіки вона хотіла вибрати таку людину, яка б уміла відповідати, коли з нею розмовляють, а не таку, що вміла б тільки поважати, — це ж так нудно! І ось барабанним боєм скликають усіх придворних жінок, оголошують їм волю принцеси. Так вони всі зраділи! «Оце нам подобається! - кажуть. — Ми й самі нещодавно про це думали! Все це справжня правда! - додав ворон. - У мене при дворі є наречена - ручна ворона, від неї я і знаю все це.

Другого дня всі газети вийшли з облямівкою із сердець і з вензелями принцеси. А в газетах оголошено, що кожен юнак приємної зовнішності може прийти до палацу і поговорити з принцесою; того ж, хто буде тримати себе невимушено, як вдома, і виявиться красномовнішим, принцеса обере в чоловіки. Так Так! - повторив ворон. — Все це так само, як те, що я сиджу тут, перед тобою. Народ валом повалив у палац, пішла тиснява і штовханина, та все без користі ні першого, ні другого дня. На вулиці всі наречені кажуть чудово, а варто їм переступити палацовий поріг, побачити гвардію в сріблі та лакеїв у золоті й увійти до величезних, залитих світлом залів — і їх збентеження бере. Підійдуть до трона, де сидить принцеса, та й повторюють за нею її ж слова, а їй зовсім не це було потрібне. Ну, точно на них псування напускали, обпівали дурманом! А вийдуть за ворота — знову знайдуть дар слова. Від самих воріт до дверей тягнувся довгий-довгийхвіст наречених. Я сам був там і бачив.

— Ну, а Кай, Кай? — спитала Герда. — Коли ж він прийшов? І він прийшов свататися?

— Стривай! Стривай! Ось ми дійшли до нього! Третього дня з'явився невеликий чоловічок, не в кареті, не верхи, а просто пішки, і прямо в палац. Очі блищать, як твої, волосся довге, ось тільки одягнений бідно.

- Це Кай! — зраділа Герда. - Я знайшла його! — І вона заплескала в долоні.

— За спиною в нього була торбинка, — вів далі ворон.

— Ні, це, мабуть, були його санки! - сказала Герда. — Він пішов із дому із санками.

- Дуже може бути! - сказав ворон. — Я не дуже вдивлявся. Так ось, моя наречена розповідала, як увійшов він у палацову браму і побачив гвардію в сріблі, а по всіх сходах лакеїв у золоті, ні крапельки не зніяковів, тільки головою кивнув і сказав: «Сумно, мабуть, стояти тут на сходах, увійду -ка я краще в кімнати! А всі зали залиті світлом. Таємні радники та їх превосходительства ходять без чобіт, золоті страви розносять, — урочистіше нікуди! Чоботи його страшно риплять, а йому все байдуже.

— Це, напевно, Кай! - вигукнула Герда. — Я знаю, що він був у нових чоботях. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

- Так, вони таки скрипіли порядком, - продовжував ворон. - Але він сміливо підійшов до принцеси. Вона сиділа на перлині завбільшки з колесо прядки, а навколо стояли придворні пані зі своїми служницями і служницями служниць і кавалери зі слугами і слугами слуг, а в тих знову прислужники. Чим ближче хтось стояв до дверей, тим вище задирав ніс. На прислужника, що стояв у самісіньких дверях, не можна було й глянути без тремтіння — такий він був важливий!

— Ось страх! - сказала Герда. — А Кай таки одружився з принцесою?

— Якби я не був вороном, я б сам одружився з нею, хоч я і заручений. Він завів розмову з принцесою і говорив не гірше, ніж я поворонь, — так принаймні сказала мені моя ручна наречена. Тримався він дуже вільно і мило і заявив, що прийшов не свататися, а лише послухати розумні слова принцеси. Ну і ось, вона йому сподобалася, він їй також.

- Так-так, це Кай! - сказала Герда. — Він такий розумний! Він знав всі чотири дії арифметики, та ще й з дробами! Ах, проведи ж мене до палацу!

- Легко сказати, - відповів ворон, - важко зробити. Стривай, я поговорю з моєю нареченою, вона щось придумає і порадить нам. Ти думаєш, що тебе ось так прямо і впустять до палацу? Як же, не дуже впускають таких дівчаток!

- Мене впустять! - сказала Герда. — Коли Кай почує, що я тут, він зараз же прибіжить за мною.

— Почекай мене тут, біля ґрат, — сказав ворон, струснув головою і полетів.

Повернувся він уже надвечір і закаркав:

- Кар, кар! Моя наречена шле тобі тисячу поклонів і ось цей хлібець. Вона стягла його на кухні - там їх багато, а ти, мабуть, голодна!.. Ну, до палацу тобі не потрапити: адже ти боса - гвардія в сріблі і лакеї в золоті нізащо не пропустять тебе. Але не плач, ти таки потрапиш туди. Моя наречена знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу і де дістати ключ.

І ось вони увійшли в сад, пішли довгими алеями, де один за одним падали осінні листи, і, коли вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку в напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху та нетерпіння! Точно вона збиралася зробити щось погане, а вона тільки хотіла дізнатися, чи не тут її Кай! Так, так, він, мабуть,

тут! Герда так жваво уявляла собі його розумні очі, довге волосся, і як він усміхався їй, коли вони, бувало, сиділи поряд під кущами троянд. А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, на яку довгу дорогу зважилася вона заради нього, дізнається, як журилися про нього всі домашні! Ах, вона була просто у нестямі від страху і радості!

Але вони на майданчику сходів. На шафі горіла лампа, а на підлозі сиділа ручна ворона і оглядалася на всі боки. Герда присіла і вклонилася, як учила її бабуся.

— Мій наречений розповідав мені про вас стільки доброго, панночко! - сказала ручна ворона. — І ваше життя також дуже зворушливе! Чи не завгодно вам взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямою дорогою, тут ми нікого не зустрінемо.

— А мені здається, за нами хтось іде, — сказала Герда, і в ту ж хвилину повз неї з легким шумом промчали якісь тіні: коні з гривами і тонкими ногами, мисливці, дами і кавалери верхами.

- Це сни! - сказала ручна ворона. — Вони є сюди, щоб думки високих особ помчали на полювання. Тим краще для нас зручніше буде розглянути сплячих.

Тут вони увійшли до першої зали, де стіни були оббиті рожевим атласом, затканим квітами. Повз дівчинку знову пронеслися сни, але так швидко, що вона не встигла розглянути вершників. Одна зала була прекрасніша за іншу, так що було від чого прийти в замішання. Нарешті, вони дійшли до спальні.

Стеля нагадувала верхівку величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям; з середини його спускалося товсте золоте стебло, на якому висіли два ліжка у вигляді лілій. Одна була біла, у ній спала принцеса, інша — червона, і Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка відігнула один з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю. Це Кай! Вона голосно назвала його на ім'я і піднесла лампу до самого його обличчя.

Сни з шумом помчали геть; принц прокинувся і повернув голову... Ах, то був не Кай!

Принц був схожий на нього тільки з потилиці, але був так само молодий і красивий. З білої лілії виглянула принцеса і спитала, що сталося. Герда заплакала і розповіла всю свою історію, згадавши про те, що зробили для неї ворони.

- Ах ти бідолаха! — сказали принц і принцеса, похвалили ворон, оголосили, що нітрохи не гніваються на них — тільки нехай вони не роблять цього надалі, — і навіть захотіли нагородити їх.

— Хочете бути вільними птахами? - Запитала принцеса. — Чи бажаєте обійняти посаду придворних ворон на повному утриманні з кухонних залишків?

Ворон із вороною вклонилися та попросили посади при дворі. Вони подумали про старість і сказали:

— Добре мати вірний шматок хліба на старості років!

Принц встав і поступився своїм ліжком Герді — більше він поки що нічого не міг для неї зробити. А вона склала ручки і подумала: «Які добрі всі люди і тварини!» — заплющила очі і солодко заснула. Сни знову прилетіли до спальні, але тепер вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. На жаль, все це було лише уві сні і зникло, як дівчинка прокинулася.

Другого дня її одягли з ніг до голови в шовк і оксамит і дозволили їй залишатися в палаці, скільки вона забажає.

Дівчинка могла жити та поживати тут приспівуючи, але прогостила лише кілька днів і почала просити, щоб їй дали візок з конем та пару черевиків — вона знову хотіла пуститися розшукувати по білому світу свого названого братика.

Їй дали і черевики, і муфту, і чудову сукню, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під'їхала карета з чистого золота, з сяючими, як зірки, гербами принца та принцеси: у кучера, лакеїв, форейторів дали їй і форейторів красувалися на головах маленькі золоті корони.

Принц і принцеса самі посадили Герду в карету та побажали їй щасливого шляху.

Лісовий ворон, який уже встиг одружитися, проводжав дівчинку перші три милі і сидів у кареті поряд з нею — він не міг їхати, сидячи спиною до коней.

Ручна ворона сиділа на воротах і ляскала крилами. Вона не поїхала проводжати Герду, бо страждала на головний біль, відколи отримала посаду при дворі і надто багато їла.

Карета була битком набита цукровими крендельками, а ящик під сидінням - фруктами та пряниками.

- Прощавай! Прощай! — закричали принц та принцеса.

Герда заплакала, ворона теж. За три милі попрощався з дівчинкою та ворон. Тяжке було розставання! Ворон злетів

на дерево і махав чорними крилами доти, доки карета, що сяяла як сонце, не зникла з поля зору.

Історія п'ята.

Маленька розбійниця

Ось Герда в'їхала в темний ліс, де жили розбійники; карета горіла, як жар, вона різала розбійникам очі, і вони просто не могли цього винести.

- Золото! Золото! - закричали вони, схопивши коней під вуздечки, убили маленьких форейторів, кучера та слуг і витягли з карети Герду.

— Бач яка славненька, жирненька! Горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою, жорсткою бородою та волохатими, навислими бровами. — Жирненька, що твій баранець! Ану, яка на смак буде?

І вона витягла гострий блискучий ніж. Який жах!

- Ай! — скрикнула вона раптом: її вкусила за вухо її власна донька, яка сиділа в неї за спиною і була така невгамовна і свавільна, що просто любо. — Ах ти, погане дівчисько! - закричала мати, але вбити Герду не встигла.

— Вона гратиметься зі мною, — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, своє гарне плаття і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так вкусила матір, що та підстрибнула і закрутилася на місці. Розбійники зареготали:

— Бач, як танцює зі своїм дівчиськом!

- Хочу в карету! — закричала маленька розбійниця і наполягла на своєму — вона була страшенно розпещена й уперта.

Вони посідали з Гердою в карету і помчали по пнях і купинах у хащі лісу.

Маленька розбійниця була на зріст з Герду, але сильніша, ширша в плечах і набагато смутніша. Очі в неї були зовсім чорні, але якісь сумні. Вона обійняла Герду і сказала:

— Вони тебе не вб'ють, поки я не розсерджуся на тебе. Ти, мабуть, принцеса?

- Ні, - відповіла дівчинка і розповіла, що довелося їй випробувати і як вона любить Кая.

Маленька розбійниця серйозно подивилася на неї, трохи кивнула і сказала:

— Вони тебе не вб'ють, навіть якщо я розсерджуся на тебе, — я краще сама вб'ю тебе!

І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку м'яку теплу муфточку.

Ось карета зупинилася: вони в'їхали на подвір'я розбійницького замку.

Він був весь у величезних тріщинах; з них вилітали ворони та ворони. Звідкись вискочили величезні бульдоги, здавалося, кожному з них ніщо проковтнути людину, але вони тільки високо підстрибували і навіть не гавкали — це було заборонено. Посеред величезної зали з напіврозваленими, покритими кіптявою стінами та кам'яною підлогою палав вогонь. Дим піднімався до стелі і сам мав шукати собі вихід. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

— Ти спатимеш разом зі мною ось тут, біля мого маленького звіринця, — сказала Герді маленька розбійниця.

Дівчат нагодували, напоїли, і вони пішли у свій кут, де була постлана солома, накрита килимами. Високо сиділо на жердинах більше сотні голубів. Всі вони, здавалося, спали, але коли дівчата підійшли, трохи заворушилися.

- Усі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила одного голуба за ноги і так струснула його, що той забив крилами. - На, поцілуй його! - крикнула вона і тицьнула голуба Герді прямо в обличчя. — А ось тут сидять лісові шахраї, — продовжувала вона, вказуючи на двох голубів, що сиділи в невеликому заглибленні в стіні, за дерев'яними ґратами. - Їх треба тримати під замком, не то жваво відлетять! А ось і мій милий старичина бяшка! — І дівчинка потягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя у блискучому мідному нашийнику. — Його теж треба тримати на прив'язі, бо втече! Щовечора я лоскочу його під шиєю своїм гострим ножем — він до смерті цього боїться.

З цими словами маленька розбійниця витягла з ущелини у стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідолашна тварина забрикалася, а дівчинка зареготала і потягла Герду до ліжка.

— Невже ти спиш із ножем? — спитала її Герда.

- Завжди! - відповіла маленька розбійниця. — Мало що може статися! Ну, розкажи мені ще раз про Каю і про те, як ти пустилася мандрувати білим світом.

Герда розповіла. Лісові голуби в клітці тихо буркотіли; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обвила однією рукою шию Герди - в іншій у неї був ніж - і захропла, але Герда не могла заплющити очей, не знаючи, уб'ють її або залишать живими. Раптом лісові голуби проворкували:

- Курр! Курр! Ми бачили Кая! Біла курка несла на спині його санки, а він сидів у санях Снігової королеви. Вони летіли над лісом, коли ми, пташенята, ще лежали в гнізді. Вона дихнула на нас, і всі померли, окрім нас двох. Курр! Курр!

- Що ви говорите! - вигукнула Герда. — Куди ж полетіла Снігова королева? Знаєте?

— Мабуть, до Лапландії — адже там вічний сніг та лід. Запитай у північного оленя, що тут стоїть на прив'язі.

— Так, там вічний сніг та лід. Диво як добре! - сказав північний олень. - Там

стрибаєш собі на волі по величезних блискучих рівнинах. Там розкинутий літній намет Сніжної королеви, а постійні її чертоги біля Північного полюса, на острові Шпіцберген.

— О Кай, мій любий Кай! - зітхнула Герда.

— Лежи струнко, — сказала маленька розбійниця. — Чи то пирну тебе ножем!

Вранці Герда розповіла, що чула від лісових голубів.

Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

— Ну так і бути!.. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона потім у північного оленя.

- Кому ж і знати, як не мені! — відповів олень, і очі його заблищали. — Там я народився і виріс, там стрибав сніговими рівнинами.

- То слухай, - сказала Герді маленька розбійниця. — Бачиш, усі наші пішли, удома одна мати; трохи згодом вона хлібне з великої пляшки і подрімає, тоді я щось зроблю для тебе.

І ось стара сьорбнула зі своєї пляшки і захропла, а маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

— Ще довго можна було б тішитися з тебе! Аж надто ти кумедний, коли тебе лоскочуть гострим ножем. Ну так і бути! Я відв'яжу тебе і випущу на волю. Можеш бігти до своєї Лапландії, але за це ти маєш відвезти до палацу Сніжної королеви цю дівчинку — там її названий брат. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала? Вона говорила голосно, а в тебе вічно вушка на маківці.

Північний олень так і підстрибнув від радості. А маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив'язала її для вірності і навіть підсунула під неї м'яку подушку, щоб зручніше було сидіти.

- Так і бути, - сказала вона потім, - візьми назад свої хутряні чобітки - адже холодно буде! А муфту вже я залишу собі, боляче вона гарна. Але мерзнути я тобі не дам: ось величезні рукавиці моєї матері, вони дійдуть тобі до ліктів. Сунь у них руки! Ну от тепер руки у тебе, як у моєї батьківщини матері.

Герда плакала від радості.

— Терпіти не можу, коли пхнуть! - сказала маленька розбійниця. — Тепер ти маєш радіти. Ось тобі ще два хліби та окіст, щоб не довелося голодувати.

І те, й інше було прив'язане до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила собак у будинок, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив'язаний олень, і сказала йому:

— Ну жваво! Та бережи, дивись, дівчинку!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.

Північний олень пустився на всю спритність через пні та купини лісом, болотами і степами. Вили вовки, каркали ворони.

- Уф! Уф! — почулося раптом з неба, і воно ніби зачхало вогнем.

— Ось моє рідне північне сяйво! - Сказав олень. - Дивись, як горить.

Історія шоста.

Лапландка та фінка

Олень зупинився біля жалюгідної халупи. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося проповзати в неї рачки.

Удома була одна стара лапландка, що смажила при світлі жирової лампи рибу.

Північний олень розповів лапландці всю історію Герди, але спочатку розповів свою власну — вона здавалася йому важливішою. Герда ж так задубіла від холоду, що й казати не могла.

- Ах ви бідолахи! - сказала лапландка. - Довгий же вам ще чекає шлях! Доведеться зробити сто з гаком миль, поки дістанетеся до Фінляндії, де Снігова королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сушеній трісці — паперу в мене немає, — і ви знесете послання фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене зуміє навчити вас, що треба робити.

Коли Герда зігрілася, поїла і попила, лапландка написала кілька слів на сушеній трісці, веліла Герді добре берегти її, потім прив'язала дівчинку до спини оленя, і той знову помчав.

- Уф! Уф! — почулося знову з неба, і воно почало викидати стовпи чудового блакитного полум'я.

Так добіг олень з Гердою і до Фінляндії і постукав у димар фінки — у неї й дверей не було. Ну і спека стояла у її житлі! Сама фінка, низенька товста жінка, ходила напівгола. Жваво стягла вона з Герди сукню, рукавиці та чоботи, інакше дівчинці було б жарко, поклала оленю на голову шматок льоду і потім почала читати те, що було написано на сушеній трісці.

Вона прочитала все від слова до слова три рази, поки не завчила напам'ять, а потім сунула тріску в котел — адже риба годилася в їжу, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка блимала своїми розумними очима, але не говорила жодного слова.

- Ти така мудра жінка... - сказав олень. — Чи не приготуєш ти для дівчинки таке питво, яке дало б їй силу дванадцятьох богатирів? Тоді б вона здолала Снігову королеву!

- Силу дванадцяти богатирів! - сказала фінка. — Та чи багато в тому користі!

З цими словами вона взяла з полиці великий шкіряний сувій і розгорнула його; він був весь списаний якимись дивовижними письменами.

Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилася на фінку такими благаючими, повними сліз очима, що та знову заморгала, відвела оленя убік і, міняючи йому на голові лід, шепнула:

— Насправді Кай у Сніжної королеви, але він цілком задоволений і думає, що краще йому ніде і бути не може. Причиною ж усьому уламки дзеркала, що сидять у нього в серці та в оці. Їх треба видалити, інакше Снігова королева збереже над ним свою владу.

— А чи не можеш ти дати Герді щось таке, що зробить її найсильнішим?

— Сильніше, ніж вона є, я не можу її зробити. Хіба не бачиш, яка велика її сила? Чи не бачиш, що їй служать і люди, і звірі? Адже вона боса обійшла півсвіту! Не в нас позичати їй силу, її сила в її серці, у тому, що вона безневинна мила дитина. Якщо вона сама не зможе проникнути в палац Снігової королеви і витягти з серця Кая уламок, то ми й почасти їй не допоможемо! За дві милі звідси починається сад Снігової королеви. Віднеси туди дівчинку, спусти біля великого куща, обсипаного червоними ягодами, і, не гаючись, повертайся назад.

З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той кинувся тікати з усіх ніг.

- Ай, я без теплих чобіт! Ай, я без рукавиць! — закричала Герда, опинившись на морозі.

Але олень не наважувався зупинитися, доки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив дівчинку, поцілував її в губи, і по його щоках покотилися великі, блискучі сльози. Потім він стрілою подався назад.

Бідолашна дівчинка залишилася одна на тріскучому морозі, без черевиків, без рукавиць.

Вона побігла вперед, що було сечі. Назустріч їй мчав цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба - небо було зовсім ясне, і в ньому палахкотіло північне сяйво, - ні, вони бігли по землі прямо на Герду і ставали все більшими і більшими.

Герда згадала великі, гарні пластівці під збільшувальним склом, але ці були значно більші, страшніші і всі живі.

Це були передові дозорні війська Снігової королеви. Одні нагадували собою великих потворних їжаків, інші — стоголових змій, треті — товстих ведмежат із скуйовдженою шерстю. Але всі вони однаково виблискували білизною, всі були живими сніговими пластівцями.

Проте Герда сміливо йшла все вперед і вперед і, нарешті, дісталася чертоги Снігової королеви.

Подивимося, що було в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду, а найменше про те, що вона так близько від нього.

Історія сьома.

Що сталося в чертогах Снігової королеви і що сталося потім

Стінами палацу були завірюхи, вікнами та дверима — буйні вітри. Сто з гаком зал тягнулися тут одна за одною так, як накидала їх завірюха. Всі вони висвітлювалися північним сяйвом, і найбільша сягала на багато миль. Як холодно, як пустельно було в цих білих, яскраво блискучих чертогах! Веселощі ніколи й не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувалися тут ведмежі бали з танцями під музику бурі, на яких могли б відзначитись грацією та вмінням ходити на задніх лапах білі ведмеді; ніколи не складалися партії в карти з сварками та бійкою, не сходилися на бесіду за чашкою кави біленькі кумушки лисички.

Холодно, безлюдно, грандіозно! Північне сяйво спалахнуло і горіло так правильно, що можна було точно розрахувати, в яку мить світло посилиться, в яку потьмяніє. Серед найбільшої пустельної снігової зали було замерзле озеро. Лід тріснув на ньому на тисячі шматків, таких однакових і правильних, що це здавалося якимось фокусом. Посеред озера сиділа Снігова королева, коли була вдома, кажучи, що сидить на дзеркалі розуму; на її думку, це було єдине і найкраще дзеркало у світі.

Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього — поцілунки Снігової королеви зробили його нечутливим до холоду, та й саме серце його було все одно, що шматок льоду. Кай порався з плоскими гострими крижинами, укладаючи їх на всілякі лади. Адже є така гра — складання фігур з дерев'яних дощечок, яка називається китайською головоломкою. Ось і Кай теж складав різні вигадливі постаті, тільки з крижин, і це називалося крижаною грою розуму.

У його очах ці постаті були дивом мистецтва, а складання їх - заняттям першорядної важливості. Це відбувалося тому, що в його оці сидів уламок чарівного дзеркала. Складав він і такі постаті, з яких виходили цілі слова, але ніяк не міг скласти те, що йому особливо хотілося, — слово «вічність». Снігова королева сказала йому: «Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі паном, і я подарую тобі весь світ і пару нових ковзанів». Але він ніяк не міг його скласти.

- Тепер я полечу в теплі краї, - сказала Снігова королева. — Зазирну в чорні казани.

Так вона називала кратери вогнедишних гір - Етни та Везувія.

— Побілю їх трохи. Це добре для лимонів та винограду.

Вона полетіла, а Кай залишився один у неозорій пустельній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так що в голові в нього тріщало. Він сидів на місці, такий блідий, нерухомий, мов неживий. Можна було подумати, що він замерз.

У цей час до величезних воріт, якими були буйні вітри, входила Герда. І перед нею вітри вляглися, наче заснули.

Вона увійшла до величезної пустельної крижаної зали і побачила Кая. Вона одразу впізнала його, кинулася йому на шию, міцно обійняла його і вигукнула:

— Кай, любий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе!

Але він сидів так само нерухомий і холодний. І тоді Герда заплакала; гарячі сльози її впали йому на груди, проникли в серце, розтопили крижану кору, розтопили уламок. Кай глянув на Герду і раптом залився сльозами і плакав так сильно, що уламок витек з ока разом із сльозами. Тоді він упізнав Герду і зрадів:

- Гердо! Мила Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де я був сам? — І він озирнувся довкола. — Як тут холодно, безлюдно!

І він міцно притулився до Герди. А вона сміялася та плакала від радості. І це було так чудово, що навіть крижини пустилися в танець, а коли втомилися, вляглися і склали те саме слово, яке поставила Каю Снігова королева. Склавши його, він міг стати сам собі паном та ще отримати від неї в дар весь світ і пару нових ковзанів.

Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зашарілися, як троянди; поцілувала його в очі, і вони заблищали; поцілувала його руки та ноги, і він знову став бадьорим та здоровим.

Снігова королева могла повернутися будь-коли — його відпускна лежала тут, написана блискучими крижаними літерами.

Кай з Гердою пліч-о-пліч вийшли з крижаних чертогов. Вони йшли і говорили про бабусю, про троянди, що цвіли в їхньому садку, і перед ними стихали буйні вітри, проглядало сонце. А коли дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень.

Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, відігрілися в неї і впізнали дорогу додому, а потім до лапландки. Та пошила їм нову сукню, полагодила свої сани і поїхала їх проводжати.

Олень теж проводжав юних мандрівників аж до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай та Герда попрощалися з ним та з лапландкою.

Ось перед ними й ліс. Заспівали перші птахи, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч мандрівникам виїхала верхи на чудовому коні молода дівчина в яскраво-червоній шапочці з пістолетами за поясом.

Герда одразу впізнала і коня — він був колись уплутаний у золоту карету, — і дівчину. То була маленька розбійниця. Вона теж пізнала Герду. Ото була радість!

— Бач, бродягу! - сказала вона Каю. — Хотілося б мені знати, чи ти стоїш, щоб за тобою бігали на край світу?

Але Герда пошмагала її по щоці і запитала про принца і принцесу.

— Вони поїхали в чужі краї, — відповіла розбійниця.

- А ворон? — спитала Герда.

- Лісовий ворон помер; ручна ворона залишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на ніжці і нарікає на долю. Але все це дрібниці, а ти ось розкажи краще, що з тобою було і як ти знайшла його.

Герда та Кай розповіли їй про все.

- Ну, ось і казці кінець! — сказала молода розбійниця, потиснула їм руки і обіцяла відвідати їх, якщо колись заїде до них у місто.

Потім вона вирушила своєю дорогою, а Кай і Герда - своєю. Вони йшли, і на їхньому шляху розцвітали весняні квіти, зеленіла трава. Ось пролунав дзвін, і вони впізнали дзвіниці свого рідного міста.

Вони піднялися знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому: годинник говорив «тик-так», стрілки рухалися циферблатом. Але, проходячи в низькі двері, вони помітили, що стали дуже дорослими.

Квітучі рожеві кущі заглядали з даху у відкрите вікно; одразу стояли їхні дитячі стільчики. Кай з Гердою сіли кожен на свій, взяли один одного за руки, і холодна, пустельна пишність чертогів Снігової королеви забулася як важкий сон.

Так сиділи вони поряд, обидва вже дорослі, але діти серцем і душею, а надворі стояло літо, тепле, благодатне літо.

(Переклад з датської А. Ганзен.)

Г. X. Андерсен "Сніговик"

— Так і хрумтить у мені! Чудовий морозець! - Сказав сніговик. — Вітер, вітер так і кусає! Просто любо! А ти що витріщаєшся, витрішкувате? — Це він про сонце казав, яке саме заходило. — Втім, валяй, валяй! Я і не моргну! Встоїмо!

Замість очей у нього стирчали два уламки покрівельної черепиці, замість рота красувався уламок старих граблів; значить, він був із зубами.

На світ він з'явився під радісні «ура» хлопчаків, під дзвін бубонців, скрип полозів і клацання батігів.

Сонце зайшло, і на блакитне небо виплив місяць - повний, ясний!

— Бач, з іншого боку повзе! - Сказав сніговик. Він думав, що це знову сонце здалося. — Я все-таки відвчив його вирячити на мене очі! Нехай собі висить і світить потихеньку, щоб мені було видно себе! Ах, як би мені примудритися якось зрушити! Так би й побіг туди, на лід, покататися, як недавно хлопчаки! Біда – не можу зрушити з місця!

- Он! Геть! — загавкав старий ланцюговий пес; він трохи охрип - адже колись він був кімнатним песиком і лежав біля пічки. - Сонце вивчить тебе рухатися! Я бачив, що було минулого року з таким, як ти, і позаминулого теж! Геть! Геть! Усі забралися геть!

— Про що ти говориш, друже? - Сказав сніговик. — Он та витрішкувата вивчить мене рухатися? — Сніговик говорив про місяць. — Вона сама втекла від мене недавно; я так пильно подивився на неї! А тепер он знову виповзла з іншого боку!

— Багато ти думаєш! - сказав ланцюговий пес. — Нуда, адже тебе щойно виліпили! Та, що дивиться тепер, місяць, а те, що пішло, сонце; воно знову повернеться завтра. Вже воно погвинтить тебе — прямо в канаву! Погода зміниться! Я чую - ліва нога занила! Зміниться, зміниться!

— Не зрозумію тебе щось! - Сказав сніговик. — А здається, ти обіцяєш мені недобре!

Те червонооке, що звуть сонцем, теж мені не друг, я вже чую!

- Он! Геть! — прогавкав ланцюговий собака, три рази повернувшись навколо самої себе, і ляг у своїй будці спати.

Погода справді змінилася. На ранок вся околиця була оповита густим, тягучим туманом; потім повіяв різкий, льодкий вітер і затріщав мороз. А що була за краса, коли зійшло сонечко!

Дерева та кущі в саду стояли всі вкриті інеєм, наче ліс із білих коралів! Усі гілки немов одяглися блискучими білими квіточками! Найдрібніші розгалуження, яких влітку й не видно через густе листя, тепер ясно вимальовувалися найтоншим мереживним візерунком сліпучої білизни; від кожної гілки ніби лилося сяйво! Плакуча береза, хитаючи вітром, здавалося, ожила; довгі гілки її з пухнастою бахромою тихо ворушилися — точнісінько як улітку! Ось було пишнота! Встало сонечко... Ах, як усе раптом засяяло і зайнялося крихітними, сліпуче білими вогниками! Все було точно обсипане алмазним пилом, а на снігу переливалися великі діаманти!

- Що за чарівність! - сказала молода дівчина, що вийшла в сад з хлопцем. Вони зупинилися якраз біля сніговика і дивилися на блискучі дерева.

— Влітку такої пишноти не побачиш! - Сказала вона, вся сяючи від задоволення.

- І такого молодця теж! — сказав молодик, показуючи на сніговика. - Він незрівнянний!

Молода дівчина засміялася, кивнула головкою сніговику і пустилася з молодим чоловіком по снігу підстрибом, у них під ногами так і захрустіло, наче вони бігли по крохмалю.

— Хто такі ці двоє? — спитав сніговик ланцюговий собака. — Ти ж живеш тут довше за мене; знаєш ти їх?

- Знаю! - сказав собака. — Вона прасувала мене, а він кидав кісточки; таких я не кусаю.

— А що вони з себе зображають? — спитав сніговик.

- Пар-рочку! — сказав ланцюговий собака. — Ось вони оселяться в будці і будуть разом ковтати кістки! Геть! Геть!

— Ну, а значать вони щось, як ось я та ти?

— Та вони ж панове! - сказав пес. — Куди мало розуміє той, хто тільки вчора вийшов на світ божий! Це я бачу по тобі! Ось я такий багатий і роками, і знанням! Я всіх знаю тут! Так, я знавав кращі часи!.. Не мерз тут у холоді на ланцюгу! Геть! Геть!

— Чудовий морозець! - Сказав сніговик. - Ну, ну, розказуй! Тільки не грими ланцюгом, а то мене просто жолобить!

- Он! Геть! — загавкав ланцюговий пес. — Я був цуценям, крихітним, гарненьким цуценям, і лежав на оксамитових кріслах там, у хаті, лежав навколішки у знатних панів! Мене цілували в мордочку і витирали лапки вишитими хустками! Звали мене Мілкою, Крихіткою!.. Потім я підріс, великий для них став, мене подарували ключниці, я потрапив у підвальний поверх. Ти можеш заглянути туди; з твого місця добре видно. Так от, у тій комірчині я і зажив як пан! Там хоч і нижчим було, та зате спокійніше, ніж нагорі: мене не тягали і не тиснули діти. Їв я теж не гірше, як не краще! У мене була своя подушка, і ще там була грубка, найдивовижніша річ на світі в такі холоди! Я навіть повзав під неї!.. О, я і тепер ще мрію про цю грубку! Геть! Геть!

— Хіба вона така гарна, грубка? — спитав сніговик. — Схожа на мене?

— Ані! Ось сказав також! Печка чорна як вугілля: у неї довга шия та мідне пузо! Вона так і пожирає дрова, вогонь пашить у неї з рота! Поруч із нею, під нею — справжнє блаженство! Її видно у вікно, глянь!

Сніговик подивився і справді побачив чорну блискучу штуку з мідним животом; у животі світився вогонь. Сніговика раптом охопило таке страшне бажання — у ньому ніби заворушилося щось... Що таке найшло на нього, він і сам не знав і не розумів, хоч це зрозумів би кожен чоловік, якщо, зрозуміло, він не сніговик.

- Навіщо ж ти пішов від неї? — спитав сніговик пса, він відчував, що грубка — істота жіночої статі. - Як ти міг піти звідти?

- Довелося мимоволі! - сказав ланцюговий пес. — Вони викинули мене й посадили на ланцюг. Я вкусив за ногу молодшого барчука - він хотів відібрати в мене кістку! "Кістка за кістку!" — думаю собі... А вони розсердилися, і я опинився на ланцюзі! Втратив голос... Чуєш, як я хриплю? Геть! Геть! Ось тобі і вся недовга!

Сніговик уже не слухав; він не зводив очей з підвального поверху, з комірчини ключниці, де стояла на чотирьох ніжках залізна грубка завбільшки з самого сніговика.

- У мені щось дивно ворушиться! - сказав він. — Невже я ніколи не потраплю туди? Адже це таке невинне бажання, чому б йому не здійснитися! Це моє найзаповітніше, моє єдине бажання! Де ж справедливість, якщо вона не справдиться? Мені треба туди, туди, до неї... Притулитися до неї будь-що, хоч би розбити вікно!

- Туди тобі не потрапити! - сказав ланцюговий пес. — А якби ти й дістався печі, то тобі кінець! Геть! Геть!

— Мені вже й так кінець підходить, того й дивись, звалюся!

Цілий день сніговик стояв і дивився у вікно; у сутінках комірчина виглядала ще привітніше; грубка світила так м'яко, як не світити ні сонцю, ні місяцю! Куди їм! Так світить тільки грубка, якщо черевце в неї набите.

Коли дверцята відчинили, з печі метнулося полум'я і заграло яскравим відблиском на білому обличчі сніговика. В грудях у нього теж горіло полум'я.

- Не витримаю! - сказав він. — Як мило вона висовує язик! Як це йде їй!

Ніч була довга-довга, тільки не для сніговика; він увесь поринув у чудесні мрії - вони так і тріщали в ньому від морозу.

На ранок усі вікна підвального поверху вкрилися чудовим крижаним візерунком, квітами; найкращих сніговик і бажати не міг би, але вони приховали грубку! Мороз так і тріщав, сніг хрумтів, сніговику радіти та радіти б, так ні! Він сумував за піччю! Він був позитивно хворий.

- Ну це небезпечна хворобадля сніговика! - сказав пес. — Я теж страждав на це, але одужав. Геть! Геть! Буде зміна погоди!

І погода змінилася, почалася відлига. Задзвеніла крапель, а сніговик танув на очах, але він не говорив нічого, не скаржився, а це погана ознака.

Одного чудового ранку він звалився. На місці його стирчало тільки щось подібне до залізної зігнутої палиці; на ній хлопці і зміцнили його.

- Ну, тепер я розумію його тугу! - сказав ланцюговий пес. - У нього всередині була кочерга! Ось що ворушилось у ньому! Тепер все пройшло! Геть! Геть!

Незабаром минула й зима.

- Он! Геть! — гавкав ланцюговий пес, а дівчатка на вулиці співали:

Квіточка лісова, швидше розпускайся!

Ти, вербочка, м'яким гарматою одягайся!

Зозулі, шпаки, прилітайте,

Весну нам червону оспівуйте!

І ми вам підтягнемо: ай, люлі-люлі, Дні наші червоні знову прийшли!

Про сніговика ж і думати забули!

Брати Грімм " Бабуся Метелиця "

Одна вдова мала дві дочки: рідну доньку і падчерку. Рідна донька була лінива та вибаглива, а падчерка — гарна і старанна. Але мачуха не любила падчерку і змушувала її виконувати всю важку роботу. Бідолаха цілими днями сиділа на вулиці біля колодязя і пряла. Вона так багато пряла, що всі пальці у неї були ісколоті до крові.

Ось якось дівчинка помітила, що її веретено забруднене кров'ю. Вона хотіла його обмити і нахилилася над криницею. Але веретено вислизнуло в неї з рук і впало у воду. Дівчинка гірко заплакала, побігла до мачухи і розповіла їй про своє лихо.

- Ну що ж, зуміла впустити - зумій і дістати, - відповіла мачуха.

Дівчинка не знала, що робити, як дістати веретено. Вона пішла назад до колодязя та з горя і стрибнула до нього. У неї сильно закружляла голова, і вона навіть заплющила страх. А коли знову розплющила очі, то побачила, що стоїть на прекрасному зеленому лузі, а навколо багато квітів і світить яскраве сонечко.

Пішла дівчинка цим лугом і бачить — стоїть грубка, повна хлібів.

— Дівчинко, дівчинко, вийми нас із грубки, а то ми згоримо! - закричали їй хліби.

Дівчинка підійшла до грубки, взяла лопату і вийняла один за одним усі хліби. Пішла вона далі, бачить — стоїть яблуня, посипана стиглими яблуками.

— Дівчинко, дівчинко, струси нас з дерева, ми вже давно дозріли! - закричали їй яблука. Дівчинка підійшла до яблуні і стала трясти її, що яблука дощем посипалися на землю. Вона трясла доти, доки на гілках жодного яблучка не лишилося. Потім зібрала всі яблука до купи і пішла далі.

І ось прийшла вона до маленького будиночка, і вийшла з цього будиночка до неї назустріч старенька. У бабусі були такі величезні зуби, що дівчинка злякалася. Вона хотіла втекти, але бабуся крикнула:

— Не бійся, люба дівчинко! Залишися краще в мене та допоможи мені в господарстві. Якщо ти будеш старанна і працьовита, я щедро нагороджу тебе. Тільки ти мусиш так збивати мою перину, щоб з неї пух летів. Я Метелиця, і коли з моєї перини летить пух, то у людей на землі сніг йде.

Почула дівчинка, як привітно каже з нею старенька, і лишилася жити в неї. Вона намагалася догодити Метелиці, і, коли збивала перину, пух так і летів довкола, наче снігові пластівці. Бабуся полюбила старанну дівчинку, завжди була з нею ласкава, і дівчинці жилося у Метелиці набагато краще, ніж удома.

Але ось пожила вона скільки часу і почала тужити. Спочатку вона й сама не знала, чому сумує. А потім зрозуміла, що скучила за рідним домом.

І пішла вона до Метелиці і сказала:

— Мені дуже добре у вас, бабусю, але я так скучила за своїми! Чи можна мені піти додому?

— Це добре, що ти скучила за домом: значить, у тебе добре серце, — сказала Метелиця. — А за те, що ти мені так старанно допомагала, я сама проведу тебе нагору.

Вона взяла дівчинку за руку і привела її до величезних воріт. Ворота широко відчинилися, і коли дівчинка проходила під ними, на неї полив золотий дощ, і вона вся вкрилася золотом.

— Це тобі за твою старанну роботу, — сказала бабуся Метелиця; потім вона подала дівчинці її веретено.

Ворота зачинилися, і дівчинка опинилася біля свого будинку. На воротах будинку сидів півень. Побачив він дівчинку і закричав:

- Ку-ка-ре-ку! Дивись, народ:

Наша дівчинка вся у золоті йде!

Побачили і мачуха з донькою, що дівчинка вся в золоті, і зустріли її ласкаво, почали розпитувати. Дівчинка розповіла їм про все, що сталося. Ось мачуха й захотіла, щоб її рідна донька, ледарка, теж розбагатіла. Вона дала лінивиці веретено і послала її до колодязя. Ледачка вколола собі навмисне палець об колючки шипшини, вимазала веретено кров'ю і кинула його в колодязь. А потім і сама туди стрибнула. Вона теж, як її сестра, потрапила на зелений луг і пішла стежкою.

Дійшла вона до грубки, хліби і їй закричали:

— Дівчинко, дівчинко, вийми нас із грубки, а то ми згоримо!

— Дуже треба мені руки бруднити! — відповіла їм лінива і пішла далі.

Коли проходила вона повз яблуню, яблука крикнули:

— Дівчинко, дівчинко, струси нас із дерева, ми давно дозріли!

— Ні, не струсю! А то впадете ще мені на голову - забите, - відповіла лінивиця і пішла далі.

Прийшла лінива дівчинка до Метелиці і не злякалася її довгих зубів. Адже сестра вже розповіла їй, що бабуся зовсім не зла.

От і стала лінивиця жити у бабусі Метелиці.

Першого дня вона абияк приховувала свою лінь і робила, що їй веліла бабуся. Дуже хотілося їй отримати нагороду! Але на другий день почала лінуватися, а на третій не захотіла навіть підвестися вранці з ліжка.

Вона зовсім не дбала про перину Метелиці і збивала її так погано, що з неї не вилітало жодного пір'їнка.

Бабусі Метелиці дуже не сподобалася лінива дівчинка.

— Ходімо, я відведу тебе додому, — сказала вона за кілька днів лінивиці.

Ледачка зраділа і подумала: «Нарешті й на мене золотий дощ поллється!»

Привела її Метелиця до великої брами, але коли лінивиця проходила під ними, на неї не золото посипалося, а вилився цілий котел чорної смоли.

- Ось, отримуй за свою роботу! - сказала Метелиця, і ворота зачинилися.

Коли підійшла лінивиця до будинку, побачив півень, яка вона стала замурзана, злетів на колодязь і закричав:

- Ку-ка-ре-ку! Дивись, народ:

От замарашка до нас іде!

Милася, милася лінивиця - ніяк не могла відмити смолу. Так і залишилася замарашкою.

(Переклад Г. Єрьоменко)

Зовсім по-іншому трактує «Снігуроньку» у своїй – вже весняній – казці – О. М. Островський у 1873. Під впливом різних варіантів казки він пише п'єсу «Снігуронька». Тепер вона доросла – красуня – дочка Мороза та Весни, яка гине влітку. Має вигляд прекрасної блідої світловолосої дівчини. Одягнена в біло-блакитний одяг з хутряним узлісся (шубка, хутряна шапка, рукавички). Спочатку п'єса не мала успіху у публіки. А ось однойменна опера, яку у 1882 р. Н. А. Римський-Корсаковпоставив за п'єсою, мала величезний успіх.

Книжку можна купити з ілюстраціями В. Васнєцова (Видавничий дім Мещерякова)
В Озоні У Лабіринті
або подешевше — із серії «Шкільна бібліотека» художник Йонайтис Ольга.
В Озоні У Лабіринті

І ще одна, набагато менш відома казка про Снігуроньку. Написав її Веніамін Каверін, і орієнтована вона, звичайно, на дорослих чи підлітків, які вже читають книги для дорослих. У відгуках пишуть, що це «Понеділок починається у суботу» у мініатюрі.

Але що це ми про внучку! Час поговорити і про дідуся.

Які тільки казки про Мороза не вигадував народ (щоправда, не про Діда Мороза, про Мороза), як тільки не називав його. І Мороз Червоний ніс, і Мороз Синій ніс, і Трескун-Мороз. А скільки казкарів захоплював цей образ! А. Н. Афанасьєв називав його Морозко, В. Ф. Одоєвський величав Морозом Івановичем, адже у кожного автора своє уявлення про цей образ.

Ось і з'явилися такі казки: «Мороз Іванович» (є російська народна коротша і в переказі В. Ф. Одоєвського - трохи довше (про Рукоділку і Ленивицу). У пропонованому виданні - ілюстрації художника Конашевича В. М., видавництво Мелік-Пашаєв, 2013 р.
В Озоні У Лабіринті

За даними дослідників, вивчали записи казки «Морозко» у різних регіонах, існує щонайменше сорока лише російських її різновидів.

«Морозко» - для падчерки і рідну доньку - наведемо кілька варіантів:
російська народна у переказі М. Булатова, у пропонованому виданні ілюстрації Ніни Носкович, Серія: Улюблена мамина книжка
В Озоні У Лабіринті

У книзі російських народних казок з ілюстраціями Ю. Коровіна наведено варіант упереказ Толстого Олексія Миколайовича,
В Озоні У Лабіринті

У обробці А. Афанасьєва (у великій збірці його казок є одразу 2 варіанти казки), у запропонованому виданні — найпоширеніший варіант.
В Озоні У Лабіринті

«Два морози» (про мороз Синій-ніс та мороз Червоний-ніс):
народна казка: У Лабіринті
у переказі Михайлова Михайла Ларіоновича:
В Озоні У Лабіринті

І ще кілька казок, де дія відбувається взимку, теж зазвичай включаються до новорічних збірок:

Народні
— «За щучим велінням» (пропоноване видання — ілюстратор: Рафаїл Вольський, Видавничий Дім Мещерякова)
В Озоні У Лабіринті

- Лисичка-сестричка і сірий вовк - видань багато, які ілюстрації вам сподобаються більше - виберіть самі.

Авторські
наприклад, П. П Бажов «Срібне копитце», в 2015 р. вийшло нове видання цієї чудової оповіді уральського казкаря — одного з найлегших, витончених і водночас ємних за змістом чарівних історій. У цій унікальній книзі чудово з'єдналися і багаторазово збільшили переваги один одного таланти автора та художника. Те, про що просто і лаконічно сказав П. П. Бажов, петербурзький художник Михайло Бичков своїм чарівним пензлем перетворив на мальовничі полотна.

Книга видавництва Акварель, серія «Чарівники пензля».
В Озоні У Лабіринті

Брати Грімм «Пані Метелиця» (є переклади назви «Бабуся Метелиця», «Бабуся Завірюха»).
Пропонуємо цю казку у збірці «Брати Грімм. Казки», що вийшло у видавництві «Серафим та Софія» у серії: «Казки Премудрого Цвіркуна» у 2011 р. з ілюстраціями талановитої художниці — графіка — ілюстратора Ксенії Карьової. Вона на відмінно закінчила МДХПА ім. С. Г. Строганова за спеціальністю "Книжкова ілюстрація", учениця заслуженого художника Росії Олександра Кошкіна.
В Озоні У Лабіринті

Довгі роки вже є нашою «новорічною класикою» «Дванадцять місяців» — словацька народна казка у переказі С.Я. Маршака, (хоча іноді її називають весняною). Маршак написав Новорічну казку-п'єсу «Дванадцять місяців» 1943 року, у розпал війни. У виданні 2014 р. від АСТ Новорічну п'єсу С. Маршака надруковано без скорочень — усі 4 дії. Ілюстрації А. Сазонова своєрідні, схожі на олівці начерки до однойменного мультиплікаційного фільму.
В Озоні У лабіринті

Євген Пермяк « Чарівні фарби». У збірнику видавництва Ексмо в серії «Книги — мої друзі», крім цієї казки, безліч прекрасних казок російського дитячого класика.
В Озоні У лабіринті

Багато зимових казок написав Г.Х. Андерсен. Насамперед, це, звичайно, улюблена дітьми «Снігова королева». Протягом багатьох років одним із найкращих видань цієї книги вважалася та, де ілюстрації Нікі Гольц.
В Озоні У Лабіринті

У 2015 р. вийшла у видавництві «Добра книга» Снігова королева з ілюстраціями Крістіана Бірмінгемамістить 35 ілюстрацій, у тому числі 7 великих полотен на цілий розворот кожне. Це видання називають найкрасивішою на сьогоднішній день ілюстрованою версією класичної казки Андерсена.
В Озоні У Лабіринті

Були видання у серії «Шедеври книжкової ілюстрації-дітям» (з ілюстраціями Татарнікова Павла в одному та П.Дж. Лінча в іншому).

Є ще Андерсен «Сніговик», і «Історія року», і «Дівчинка з сірниками». Якщо вам здасться, що зимові казки Андерсена швидше сумні, то це правда – адже Андерсен взагалі дуже сумний автор (та й людина невесела – пам'ятаєте фільм Е. Рязанова?).
У збірнику казок Андерсена є «Сніговик» і «Дівчинка з сірниками» і, до речі «Снігова королева». Художник: Фучикова Рената, Видавництво: Ексмо, 2014 Серія: Золоті Казки.
В Озоні У Лабіринті

Деякі книжки-казки назвемо «по-справжньому Новорічними» – справа в них відбувається саме у Новий рік.

Декілька казок про головну гість Нового року — Ялинку.

Напевно, вже можна вважати класикою оповідання «Ялинка», написане В.Г.Сутєєвим ще 1955 р. (є і мультфільм за цією казкою — «Сніговик-поштовик»).
Є у новій збірці видавництва АСТ 2015 р. «Скоро-скоро Новий рік!».
В Озоні У Лабіринті

Ще одна новорічна розповідь В.Г.Сутєєва «Подарунок» — у 2015 р. знову вийшла окремим виданням,
В Озоні
є разом із «Ялинкою» у збірці: «Казкові історії до Нового року».

І ще один російський класик має новорічне оповідання під назвою «Ялинка» — М. М. Зощенко. Справа відбувається у новий рік біля ялинки.

Різні Новорічні історії

В. Голявкін «Як я зустрічав Новий рік» (пропонуємо скан із картинками автора).

Розповідь Н. Носова «Бенгальські вогні» вперше було опубліковано в Мурзилці взимку 1945 р. Це з циклу оповідань про Мишу та Колю, коли Мишко зробив бенгальські вогні, а потім вони разом поїхали в ліс за ялинкою… У тексті Н. Носова, цілком реалістичному Якось відчуваються труднощі, що переживаються країною: бенгальські вогні діти самі роблять, ялинку в ліс рубати поїхали теж самі, без тата, головне і, мабуть, єдине частування за столом – пиріг, випечений мамою Мишки Козлова.

Приблизно тоді написана казка Євгена Шварца «Два брата». Розповідь про відповідальність. Напередодні Нового року молодший брат, образившись на старшого, пішов із дому. Батько відправив старшого розшукувати молодшого, той у лісі зустрів Прадіду Мороза.

У цьому виданні книги не просто ілюстрації чудового художника Миколи Михайловича Кочергіна, вона видана видавництвом Нігма у серії «Спадщина М. Кочергіна»
В Озоні У Лабіринті

Багато хто пам'ятає і любить мультфільм «Їжачок у тумані». Автор самої казки - Сергій Козлов. Він написав ще досить багато казок — епізодів з життя Їжачка та Ведмедика. С. Козлов написав спеціальну казку: «Як їжачок, ведмежа і віслюк зустрічали Новий рік». Вона дала назву одному зі збірок С. Козлова.
В Озоні У Лабіринті

Є книжка, де об'єднано більшість Зимових казок С. Козлова.
В Лабіринті В Read.ru

У Едуарда Успенськогоє ціла епопея в 7 книгах про Простоквашине. У третій частині «Зима в Простоквашино» останній розділ – Новий рік у Простоквашино. Прочитати можна у новій збірці видавництва АСТ 2015 р. «Скоро-скоро Новий рік!» (у тому ж, де «Ялинка» В. Сутєєва), або в окремих виданнях:
Це: В Озоні
або цьому: У Лабіринті

Книга В. С. Вітковича та Г. Б. Ягфельда«Казка серед білого дня». У цій казковій повісті дія відбувається 31 грудня, оживають, знаходять душу... снігові баби. І ці душі виявляються різні, як і бажання, і вчинки колишніх сніговиків. У збірці ще дві казки, всі три написані були давно, зараз ці казки віднесли б до жанру дитячих трилерів.
В Озоні У Лабіринті

Микола Глаголєв«Казка про мишеня Твіклі та Діда Мороза»,
Наталія Лосєва «Новорічна історія»,
Н. П. Вагнер (Кіт-Мурлика)"Новий рік ".

Дж. Родарі «Планета новорічних ялинок», де « Рік триває лише шість місяців. Кожного місяця не більше п'ятнадцяти днів. І щодня – новорічний».
Ця книга досить довго не перевидавалася, але у 2014 р. у видавництві Росмен вона вийшла з ілюстраціями Вікторії Фоміної.
В Озоні

Казкова повість Джанні Родарі «Подорож Блакитної Стріли», написана у захоплюючій та легкій манері, розповідає про різдвяну чарівну подорож іграшкового поїзда «Блакитна Стріла» та його лялькових пасажирів.
Ця казка постійно перевидається, багато різних видань є у продажу.
В Озоні У Лабіринті

Нещодавно ми дізналися ще три прозові казки Джанні Родарі на вік читачів десь від 6-7 років: «Нова іграшка» — така собі техно-казка, «Під покровом новорічної ялинки» — її написав кіт-грамотів і відправив до редакції газети. Про дивовижні події під різдво в сім'ї, де він живе, «Різнобарвний сніг» — невелика філософська казка. Разом із віршами автора вони надруковані у книзі «Дивовижна книга казок та віршів Джанні Родарі».
В Озоні У Лабіринті

Туве Янссон «Чарівна зима» Малюнки автора . Видавництво: Азбука, 2015
Серія: Мумі-троль і все-все-все
Як відомо, взимку мешканці долини сплять. Але Мумі-троль раптом прокинувся та виявив, що виспався. Він розшукав малу Мю, і вони з нетерпінням почали чекати Крижану діву. За довгу зиму їм доведеться пережити чимало: небезпечні пригоди, дивовижні зустрічі та веселе свято. Але навесні Мумі-троль з гордістю може сказати, що він перший у світі Мумі-троль, який не спав цілий рік.
В Озоні У Лабіринті

— один із найзнаменитіших авторів чарівних історій із Фінляндії, був молодшим сучасником Ханса Крістіана Андерсена і, за словами знаменитої шведської письменниці Сельми Лагерльоф, «зберіг казковий стиль у всій його чудовій простоті, додавши до нього лише особливу теплоту та сердечність». Його казками, в яких живуть тролі, велетні та лісові парфуми, вже багато років зачитуються у всьому світі діти та дорослі. Його зимові казки видані з ілюстраціями одного з найкращих радянських ілюстраторів дитячої книги. Олександри Миколаївни Якобсон, завдяки яким вони набули особливої виразності та зримості образів.

У 2015 р. казки перевидані окремими книжками: «Зимова казка» видавництвом Мова, серія: Улюблена мамина книжка
В Озоні У Лабіринті

та «Сампо-лопареня» видавництвом Хмари,
У Лабіринті

Згадаймо тут і Гайдара А. П. Повість «Чук і Гек», де дія відбувається взимку і закінчується Новий рік – зовсім не політизована, а навпаки – світла, домашня. Видається часто, у пропонованому виданні – ілюстрації художника Анатолія Слєпкова, Видавництво: Мелік Пашаєв, 2013
В Озоні У Лабіринті

Не можна не згадати і Д. Н. Мамін-Сибіряка. Його « Сіра Шейка» - напрочуд добра і зворушлива історія зі щасливим кінцем - написана в 1893 році і з тих пір є класикою світової літератури для дітей, історія про качечку, яка пошкодила крило і залишилася сама зимувати. В обох пропонованих виданнях ілюстрації Людмили Карпенко— ніжні, в пастельних тонах, реалістичні, що дивно точно передають настрій і атмосферу оповіді.
У Лабіринті видання від Ріпол-Класік, 2012 рік у серії «Шедеври книжкової ілюстрації-дітям»,
Інше видання - Видавництво ТриМаг, 2008 рік
В Озоні

Казки новорічно-різдвяні

Часто казки та інші тексти, які написані давно (і не тільки), відносяться не так до Нового року, як до Різдва.

Родоначальником різдвяних книг вважається Чарльз Діккенс. У середині XIX століття він написав кілька різдвяних повістей і став публікувати їх у грудневих номерах своїх журналів «Домашнє читання» та «Круглий рік». Діккенс об'єднав повісті назвою «Різдвяні книги»: «Різдвяний гімн у прозі», «Святкова розповідь з привидами», «Дзвони», «Оповідання про Духи церковного годинника», «Цвіркун за вогнищем», «Казка про сімейне щастя», «Битва життя», «Повість про кохання» , «Одержимий, або Угода з примарою» - всі ці твори густо населені надприродними істотами: і ангелами, і різною нечистю. Здавна час найкоротших днів і довгих ночей усвідомлювалося як протистояння світла і мороку. Якби Діккенс та його послідовники не вірили, що результат боротьби Добра та Зла залежить від волі людей, різдвяних історій просто не було б. « Різдво, - пише Діккенс, - це час, коли голосніше, ніж у будь-яку іншу пору року, говорить у нас пам'ять про всі прикрощі, образи і страждання в навколишньому світі<…>і так само, як і все, що ми випробували на своєму віку, спонукає нас робити добро».Чудовий порятунок, переродження злого в добре, примирення ворогів, забуття образ - популярні мотиви різдвяних та святкових оповідань.

Зараз магазини пропонують видання цієї книги із серії «Класика» — в м'якій палітурці (Видавництво Азбука), в якій дві повісті: «Різдвяна пісня в прозі» (1843) і «Дзвони» (1844).
В Озоні У Лабіринті

Традиція добре прижилася у російській літературі. До 1917 року до свят випускалися альманахи, спеціальні номери ілюстрованих журналів, щорічні газети - за словами А. П. Чехова, зі «всякою святковою всячиною».

Ще до названих повістей Діккенса з'явилася всім відома «Ніч перед Різдвом» Н. В. Гоголя. Пропонована книга від видавництва Ексмо 2012 року з ілюстраціями художника Анатолія Слєпкова, Які названі самобутніми. У більшості відгуків ці ілюстрації хвалять, але деяким вони видалися недостатньо яскравими та виразними.

«…вони «живі», надають книзі якоїсь таємничості. Вдалий для читання шрифт, незважаючи на монотонність кольору, барвисто оформлені сторінки ... Книга вийшла просто чарівна ... художнику вдалося передати цей дух чарівництва, дива, чудового свята. Чари, яке хоч раз на рік, дозволяє літати не лише відьмам та чортам. Дивишся на ці ілюстрації в снігових, біло-блакитних тонах, і так і чуєш скрип снігу під ногами, відчуваєш, як щоки щипає легкий морозець, вдихаєш свіже підбадьорливе нічне повітря ... перед очима - чудові картини: кохається на своє відображення, і коваль Вакула, що нею любиться.»
В Озоні У Лабіринті

І майже забута «Ніч на Різдво Христове» К. Баранова.

Справді, різдвяні книги були всюдисущими та далеко не одноманітними. Вони дивовижно поєднувалися спадщину стародавніх буличок і християнська мораль.

Прекрасні різдвяні оповідання створили: Н. С. Лєсков: «Нерозмінний рубль», «Звір», «Зображений янгол», «Христос у гостях у мужика».
Є збірка кращих творівН. С. Лєскова «Лівша», виданий ще 2006 р. видавництвом АСТ у серії «Всесвітня дитяча бібліотека» Художник: Тюрін А. «Чудове художнє оформлення (кольорові ілюстрації та тканинна обкладинка) роблять цю книгу ще привабливішою».
В Озоні У Лабіринті

А. П. Чехов "Ванька", "Хлопчики", "На Святках" та ін.

А. І. Купрін Справжня різдвяна історія, майже казка « Чудовий лікар» і ще одна різдвяна була-казка: «Тапер».

Ф. М. Достоєвський«Хлопчик у Христа на ялинці»,

і все це, і ще деякі твори з російської класики на різдвяну тематику є у чудовій книзі «Різдвяне чудо. Оповідання російських письменників». Видавництво: ОлмаМедіаГруп, 2014, серія: Подарункові видання. Класика в ілюстраціях.
В Озоні У Лабіринті

Шмельов І. . «Різдво, «Святки» (З повісті «Літо Господнє»).
В Озоні У Лабіринті

З казок Д. Н. Мамина-Сибірякаріздвяної теми стосуються казка «Пора спати» — остання з циклу «Оленкині казки» та «Зимов'я на Студеній».

З різдвяних історій у тому класичному вигляді, мабуть, найсвяткова з різдвяних казок — Казка Еге. Т. А. Гофмана «Лускунчик і Мишачий Король». Казка про подарунок. Казка-подарунок. Події «Лускунчика» починаються на Святвечір (24 грудня), у той самий урочистий момент, коли християни очікують появи на вечірньому небі першої зірки. Звичайно, багато «прирадянських» та й нинішніх видань вихолощують різдвяну тематику, але матимемо на увазі, що колись Гофман написав найрізноманітнішу різдвяну казку.

Видання цієї книги Гофмана було дуже багато. Дуже відомий ілюстратор Лускунчика — Ніка Гольц, Видавництво Махаон, 2015 р. пропонувало видання у серії «Шедеври дитячої літератури»

Ще у 2011 р. у видавництві Росмен-Прес вийшло видання з ілюстраціями художника Максима Митрофанова: « Усім знайома, чудова, романтична історія представлена у чудових ілюстраціях, які здатні оживити навіть таку похмуру казку як Лускунчик«.
В Озоні

Видавництво Ексмо у 2015 р. у серії «Золоті казки для дітей» видало казку «Лускунчик та Мишачий король» в ілюстраціях Артуша Шайнера. Артуш Шайнер (1863-1938) - чудовий чеський художник, який створив ілюстрації до творів Г.-Х. Андерсена, У. Шекспіра, Еге. Т. А. Гофмана, до казок чеських письменників. Його малюнки по-справжньому чарівні, докладні та світлі.
В Озоні

Видавництво «Мова» у 2015 р. випустило казку Гофмана з ілюстраціями роботи Валерія Алфьоровського, які надають казці особливе чаклунство. Ця книга стала останньою книгою, яку проілюстрував художник, вона виходила лише одного разу — 1978 року. У цьому виданні малюнків дуже багато, із 64 розворотів лише 12 залишилися з голим текстом. Малюнки тут різного розміру: на всю сторінку, на половинку, на третину. Всі вони в незвичайній техніці, намальовані за допомогою гусячого пір'я та акварелі. «Роботи просто приголомшливі: такі ніжні, яскраві, красиві, наче картинки з vintage європейських листівок». Переклад тут класичний і найбільш повний Ірини Татаринової.
В інтернеті можна переглянути кілька ілюстрацій, а також унікальні ілюстрації Дагмара Беркова до Лускунчика. Були ще чудові ілюстрації Г. Спіріна.
За «Лускунчиком» є чудова аудіоспектакль із музикою Чайковського, є вже не один мультфільм.

Те саме сталося і з Г. Х. Андерсеном. Ми знали не прив'язану до Різдва «Снігову королеву». Але автор «… діти співали різдвяний гімн: «Троянди цвітуть… Краса, краса! Скоро побачимо ми немовля Христа»(Переклад А. Ганзена). Бувало, у відредагованих виданнях грізні ангели перетворювалися на «маленьких чоловічків».

Вже у 2000-ті роки російською мовою перекладено казку Лаймена Френка Баума«Життя та пригоди Санта-Клауса». Баум написав її 1902 року, відразу після «Чарівника Країни Оз». Придумана казкарем біографія Санта-Клауса має мало спільного із життєписом Миколи Чудотворця. Баум по-своєму пояснює дітлахам, звідки беруться подарунки на Різдво. « Коли світ був ще молодий, одна лісова німфа усиновила покинуте немовля - Клауса. Він виріс і, мешкаючи в Долині, що сміється, став майструвати іграшки, щоб дарувати їх дітям. Зрештою люди визнали його святим, а безсмертні подарували йому свою мантію. У казкаря все продумано. Згодом, «старий Клаус не лише розвозив подарунки, а й посилав іграшки в магазини, щоб батьки, якщо захочуть подарувати дітям більше іграшок, легко знайшли б їх там. І якщо з якоїсь причини Клаус не зможе принести подарунок якійсь дитині, той зможе сам сходити в магазин і отримати стільки іграшок, скільки захоче. Бо друг малюків вирішив, що жодна дитина не повинна залишитись без подарунка, про який мріє».
В Озоні У Лабіринті

Лагерльоф Сельма Оттілія Лувіса. «Легенда про Різдвяну троянду». Це дивовижна казка про чудеса, що відбувалися в Геінгенському лісі. І єдине свідчення тих подій, що збереглося, - тендітна квітка, що виросла з корінців, зібраних абатом Іоанном. Всупереч холодам він розпускається посеред зими, і за це його стали називати Різдвяною трояндою — як нагадування про той чудовий сад, що колись розцвітав у лісовій глушині в святу ніч. Казка, в якій навіть найжорстокіші і найчерствіші серця наповнюються очікуванням дива.
В Озоні У Лабіринті

При перекладі книг з іноземних мов у радянські часиЧасто намагалися замінювати Різдво на Новий рік, а Санта-Клауса та П'єра Ноеля на Діда Мороза.
Не всі різдвяні казки носять виражено релігійний характер, у тому числі деякі сучасні авторські казки та оповідання просто несуть світло та радість.

Олена Карлінг «Ніч перед Різдвом …чи казка стала буллю»…

Олена Масло «Різдво у хресної. Правдиві історії та трошки чаклунства». Книга написана від імені дівчинки, батькам якої ніколи нею займатися. І вона проводить новорічні канікули біля хресної. І які вони разом творять чудеса, вигадують різні розваги! Маленька Віка та її улюблена хрещена — вигадниці та добрі душі — то фабрику з виробництва сніжинок влаштовують, то запрошують усіх охочих скотитися на гірських лижах прямо з вікна своєї квартири, то разом з усією навколишньою хлопцем ліплять сніжного коня, який, одягнувши чарівну кулю у справжнього Пегаса. Новорічні подарунки для дітей і дорослих так і сиплються з неба, збуваються всі-всі мрії — навіть найзаповітніші та невисловлені, а чарівництва та доброти у світі стає більше!Книга наповнена чарами, спокоєм і добротою! Видавництво Мова - 2014 р. та 2013 р., малюнки білоруського художника Володимира Довгялосніжно-повітряні - дуже відповідні тексту цієї книги.
В Озоні У Лабіринті

Ненсі Волкер-Гай«Найкращий подарунок на Різдво». Різдвяна історія про пригоди ведмежа, зайченя і єнота на шляху в гості до борсука. Різдвяні подарунки вийшли на славу! Однак по дорозі вони потрапляють у снігову бурю, і вітер забирає геть прекрасні гірлянди, різнобарвні ялинкові іграшки та блискучу Віфлеємську зірку. Робити нічого, їм доводиться йти в гості з порожніми лапами. Але Різдво не було б Різдвом, якби цієї ночі не відбувалися чудеса…

Цю історію, абсолютно різдвяну за духом, чудово розказану за допомогою ілюстрацій (художник Брісвальтер Марен), можна розглядати навіть найменшій дитині. У книзі дуже добре передано відчуття різдвяного дива у житті — дитина, затамувавши подих, чекає, чим закінчиться нестрашна подорож через зимовий ліс.
В Озоні У Лабіринті

Казки сучасні

Наведені вище казки стали, умовно сказати, новорічно-різдвяною класикою, але за останні роки видано безліч гарних книг, написаних і російськими авторами, і переведених російською мовою казок авторів різних країн.

Казкова повість Андрія Жвалевського та Євгенії Пастернак"Правдива історія Діда Мороза". Дія повісті охоплює ціле століття. Волею випадку інженер-шляховик Сергій Іванович Морозов щорічно перетворюється на Діда Мороза. Разом з ним ми проживаємо XX століття і ступаємо у вік XXI, а перед нашими очима проходить історія нашої країни, яскрава та похмура, переможна та трагічна, знайома та незнайома. Коментарі на полях розповідають про важливі історичні події та про повсякденному життів Росії початку ХХ століття, про реформи календаря і орфографії, про те, чим все-таки Дід Мороз завинив перед Радянською владою і багато чого іншого..

Книга написана в 2007 р., адресована дітям 8-12 років, тим, хто ще не розлучився остаточно з вірою в новорічне диво, але вже готовий дізнаватись правду про життя та історію своєї країни. Є вже три варіанти видання цієї книги — стандартне, подарункове та колекційне, у всіх ілюстрації художників: Бритвін Віктор, Муратова Ольга Валеріївна.
У Лабіринті є всі три варіанти книги, за посиланням — колекційне видання

Один із найпопулярніших сучасних дитячих письменників Андрій Усачов дуже поважає зимову та Новорічну тему. Він пише оповідання, вірші, казки і робиться багато аудіокниг та вистав. Потім твори об'єднуються в збірники. Спочатку з'явилися «З життя Сніговиків» та «Школа сніговиків»: Якось перед новим роком Дід Мороз вирішив, що йому не вистачає онуків-помічників. І вони зі Снігуронькою зліпили 11 сніговиків та 9 сніговичок. І тут його спокійне життя закінчилося… Веселі, захоплюючі та повчальні історії про пригоди маленьких сніговичків у чарівному селі «Дедморозівка».

Потім з'явилися збірки «Дід Мороз із Дедморозівки» та «Чудеса у Дедморозівці». У 2008 році книга вийшла у двох частинах та у новорічному оформленні. Вийшло дуже святково. А. Усачов вигадав чудове село «Дедморозівку», поселив туди Діда Мороза, Снігуроньку та їхніх помічників-сніговиків (дівчат і хлопчиків) і не тільки розповів про те, як вони дарують подарунки на Новий Рік, а й про те, що вони роблять інше Пора року: сніговики навчаються в школі сніговиків і взагалі поводяться, як і всі інші діти: засмучуються через оцінки, хуліганять, радіють життю. У кожній книзі чимало оповідань. Зазвичай оформлення книг не поступається змістом: тверда обкладинка, щільний білий папір, шикарні новорічні рамочки, покриті зимовими візерунками та барвисті виразні ілюстрації. Олександра Аліра,Катерини Здорнової, Віктора Чижикова.

Наразі магазини пропонують 4 збірки із цієї серії: Школа сніговиків, Олімпійське село Дедморозівка, Пошта діда Мороза.
«Чудеса в Дедморозівці» Видавництво: Росмен 2013
В Озоні

«Школа сніговиків» Видавництво: Росмен-Прес 2012
В Озоні

«Олімпійське село Дедморозівка» Видавництво: Росмен 2013
В Озоні

«Пошта діда Мороза» Видавництво: Росмен 2013
В Озоні

Є й видання, де об'єднані всі казкові історії про Дедморозівку та її мешканців із цих 4-х книг. «Все про Дедморозівку». Авторська збірка. Андрій Усачов. Ілюстратори: Катерина Здорнова, Олена Здорнова, Віктор Чижиков.Видавництво: Росмен 2014
В Озоні

Спеціально для маленьких читачів Андрій Усачов підготував збірку поезій «Абетка Діда Мороза». Для запам'ятовування більшості букв він вигадав по два вірші. Весь буквар стосується зимової тематики та новорічних свят, до кожного вірша намальована барвиста велика картинка. З цією азбукою ви не тільки повторите разом з дітьми всі літери російського алфавіту, але й дізнаєтеся, звідки приходить Новий рік, де живе Дід Мороз і де зимують раки, а також розкриєте багато інших новорічних таємниць.

Є кілька видань цієї книги (у різних видавництвах, оформлені різними художниками).
Видавництво: Росмен 2014 В Озоні
У Лабіринті - видавництво Онікс 2010 (є й інші видання).

У 2015 році видано новорічну книгу віршів Андрія Усачова «Справа була у Новий рік». Художник: Августинович Ірина. Видавництво: Ріпол-Класік,
В Озоні У Лабіринті

Зима буває раз на рік.
Запалимо на ялинці зірку,
На радість найменшим та дорослим.
І цей час для того,
Щоб побачити чари
І зустрітися з Дідусем Морозом.

Невелике оповідання В. Степанова «Срібний ключик» — це якраз про Діда Мороза – його часто включають до різних збірок.
В Озоні У Лабіринті

Повість А. Костинського «День першого снігу» (можна прочитати у збірнику Невидиме дерево, виданому 1989 р.) «На Північному полюсі є Крижаний Дім і Крижаний сад, де в скляних кулях при температурі -33С вирощують всіх у світі Дідів Морозів, Пер Ноелей, Санта Клаусів та інших. Але їм загрожує небезпека: через загальне потепління клімату вони можуть не вирости. Сніговик Леденець вирушає до міста Тутактамська до кращого у світі спеціаліста з холодильних установок Леопольда Агрегатова. Але, на жаль, Агрегатов категорично не вірить у казки та просто ненавидить казкарів…».

Олена Ракітіна "Пригоди новорічних іграшок". Кожен розділ присвячений історії однієї з іграшок. Це по-справжньому новорічна книга, бо це казка про пригоди новорічних іграшок. Адже дітям так хочеться вірити, що ялинкові іграшки справді оживають! А на Новий рік обов'язково має бути місце чудесам. Ілюстратор: Людмила Піпченко. Видавництво: Промова 2014 р.

"Країна новорічних іграшок" - це продовження книги "Пригоди новорічних іграшок" Олени Ракітіної. Але тут уже не окремі історії, а ціла подорож тих же героїв першої книги в Країну новорічних іграшок. Порушено багато загальнолюдських проблем. Книга змушує задуматися про вічні цінності, пережити масу емоцій разом із героями книги, виховати почуття співпереживання, відповідальності, турботи. Книга зроблена в тому ж форматі, що і попередня, така ж відмінна якість офсетного паперу, колірного співвідношення ілюстрацій. Обидві ці книги і для дітей, і для дорослих, вони створюють новорічний настрій, повертають у дитинство, змушують вірити в чудеса та чекати чарівництва від Нового року! Ілюстратор: Людмила Піпченко. Видавництво: Промова 2014 р.
В Озоні У Лабіринті

Софія Прокоф'єва, Ірина Токмакова«Подарунок для Снігуроньки». Казкова новорічна книга, в якій Вовк та Лисиця викрали Снігуроньку, а заєць Митрошка, ялинковий Дзвіночок та ялинова Шишка за допомогою Мудрого Ворона, вітру Афанасія та Скриньки з чарівними пісеньками сміливо кинулися її рятувати.Написана казка гарною мовою, у тексті зустрічаються короткі пісеньки та заклинання, які можна розучити та читати разом із дітьми. Художник: Фадєєва Ольга Видавництво: Мова, 2015 р. Серія: Казки для дітей.
У Лабіринті

Яким, Драгунський, Золотов"Новий рік. Страшно заплутана справа». Ця книга цікава не лише прекрасними ілюстраціями та текстом, а самою формою оповіді. Історія Нового року подано у вигляді матеріалів розслідування. Весь обсяг книги розбитий на вісім «справ», кожна з яких розповість дитині про те, коли і чому виникла та чи інша традиція, пов'язана зі святкуванням Нового року. Художник: Борисова Олена. Видавництво: Лабіринт, 2014 Серія: Новий Рік.
У Лабіринті

Олена Ліпатова «Ялинка Оленка». Дитяча казка у віршах про маленьку ялинку на ім'я Оленка, яку купили на Різдво. Але вона так сумувала за своєю мамою, що вирішила вирушити в ліс на її пошуки ... І тут-то і почалися пригоди Ялинки Оленки!
В Озоні У Лабіринті

Переклади зарубіжних авторів

Свен Нурдквіст - шведський письменник і художник - вже добре відомий у Росії дітям та батькам. Свен Нурдквіст сам ілюструє свої книжки. "Я люблю все робити сам", - каже він. І пише і малює про Петсона, весь будинок і двір якого населений дрібними кумедними істотами. Свен Нурдквіст називає їх мюклами. У кишені Петсон завжди має пару-трійку м'юклів. При нагоді вони можуть дати потрібну пораду або заспівати щось веселе. Найпростіші предмети в будиночку Петсона виглядають зовсім незвичайно: на кухні у нього валяється безліч дрібниць і штуковин, на мотузку сушаться різнокольорові шкарпетки, на плиті стоять всякі кухлі-каструльки, а на стінах висять кумедні картини з коровами.

Серед улюблених книг — кілька історій про Петсона та його кошеня Фіндуса та Різдво.

«Різдво у будиночку Петсона». Петсон і його кошеня Фіндус поспішають навести лад у домі, адже незабаром Різдво, вони вже майже все зробили, залишилося тільки нарядити ялинку та приготувати святкову вечерю. І раптом сталася неприємність. Петсон послизнувся і пошкодив ногу. Тепер він не зможе сходити в ліс за ялинкою та в магазин, щоб купити частування. Петсон і Фіндус вже не сподівалися весело зустріти різдво, але несподівано до них до хати прийшли чудові гості.

Протягом новорічної книжки С. Нурдквіста «Механічний Дід Мороз». Ця історія трохи відрізняється від інших оповідань про цих героїв — і обсягом, і неквапливістю оповідання, проте історія ця чарівна, передноворічна — Старий Петсон і кошеня Фіндус готуються зустріти Різдво. «Але яке Різдво без Діда Мороза?» - думає Фіндус. Щоб не засмучувати його, Петсон вирішує сам сконструювати Діда Мороза. Та ще й такого, щоб розмовляв і рухався. Тільки як зробити так, щоб Фіндус не помітив заміни?
В Озоні У Лабіринті

І ще Свен Нурдквіст: «Різдвяна каша». Ця книга розповідає про різдво у сімействі гномів, де панують свої традиції. На новий рік господарі повинні піднести їм тарілку каші, а то трапляться нещастя. Але цього року люди забули давні звичаї і гномам треба рятувати становище. Смішні пригоди сімейки крихітних чоловічків та їх незрівнянної миші.

«На дворі Святвечір. Пухнастий білий сніжок нерухомо лежить на ялинках та дахах будинків. А місцеві гноми чекають, коли господарі будинку піднесуть їм тарілочку смачної різдвяної каші! Але тут трапляється непередбачене…».Видавництво: Альбус корвус.Біла ворона, 2015 р.
В Озоні У Лабіринті

Ану Штонер "Маленький Дід Мороз". Ціла серія з чотирьох книг фінської письменниці, всі вони виконані в серійному оформленні, крім того, їх ілюстрував один художник і перекладав один перекладач. Але кожна історія самостійна одна від одної. Художник Генріка Вілсон та ілюстрації – чи не найцінніше у книжках про Маленького Діда Мороза. Вони дуже «промовисто» доповнюють та посилюють словесні образи. Виявляється, Дідів Морозів у світі багато. І серед них маленький. Тобто Дід Мороз – дитина. Або, точніше, Дід Мороз як дитина – з усіма властивими дитині переживаннями та образами, хоча зовні вона відрізняється від дорослих лише розмірами. У всьому іншому він їх точна копія – у нього і одяг той самий, і валянки, і навіть борода. Але борода – не як ознака старості, а як «обов'язковий атрибут», пов'язаний із «засніженістю», що символізує причетність до зими.

Книга, яка розповідає про те, що навіть найменші (і не лише Дід Мороз) можуть дуже багато. Головне, доброта, вірити в себе і не впадати у відчай, тоді знайдеш своє місце в житті і принесеш багато добра і щастя.
У Лабіринті

2. «Маленький Дід Мороз їде до міста». У цій книжці Маленький Дід Мороз, який розповідає подарунками для лісових звірів, отримує багато листів від звірів міста, які теж хочуть отримувати новорічні подарунки. Великі Діди Морози відмовляються захопити подарунки для звірів у місто, бо й з діточками ледве впораються. Дорога до міста не близька і важка, але Маленькому Дідові Морозу допомагають лісові звірі. І, звичайно, звірятка з міста отримають свої подарунки!
В Озоні У Лабіринті

3. "Маленький Дід Мороз подорожує навколо світу". Це казкова історія про те, як Маленький Дід Мороз разом зі своїми друзями, лісовими звірятками, за одну ніч подарував усім дітям новорічні подарунки. А все тому, що Великі Діди Морози захворіли напередодні нового року, оскільки не вчасно зробили щеплення. Подорож світом тривала всю ніч, і Маленький Дід Мороз побував і в маленьких селах і великих містах.
В Озоні У Лабіринті

4. "Маленький Дід Мороз дорослішає". У передноворічній метушні Маленький Дід Мороз виявив, що в нього закінчилася цукрова пудра. І він вирішив попросити її у діда Мороза, який живе поруч. Вийшовши на вулицю, Маленький Дід Мороз побачив, що у всьому селі пусто і лише у вікнах будиночка Головного Діда Мороза світиться. Усі зібралися там і не покликали лише його. І Маленький Дід Мороз, забувши про печиво, сумно покрочив із села і сам не помітив, як опинився на узліссі. Його лісові друзі вирішили заступитися за Маленького Діда Мороза. Прийшовши до села, вони дізнаються, чому не покликали Маленького Діда Мороза. Виявляється, головний Дід Мороз іде на відпочинок і залишає на своєму місці Маленького Діда Мороза.
В Озоні У Лабіринті

Німецька автор та художник Валько. «Новорічний переполох». Історія про те, як несподівано, напередодні Нового року стався сніговий обвал, який зруйнував будиночок зайця Якоба. І довелося звірам усім світом будувати йому голку! А далі почалися пригоди, перед Новим роком звірі врятували справжнісінького Діда Мороза, і, звичайно, слідом за цим пішли різні чудеса.Про те, що сам Діда Мороз був гостем напередодні Нового року, звірі здогадалися наприкінці історії. Але уважний читач зрозуміє це набагато раніше. Видавництво: Махаон Серія: Новий рік
У Лабіринті

Ще одна ілюстрована новорічна казка Валько «Втрачений різдвяний лист». Заєць і Ведмідь побачили листа до Діда Мороза від хворого бабака, він просив Діда Мороза відвідати його. Їм стало шкода і вони пішли наздоганяти Діда Мороза, щоб віддати листа, що загубився випадково. Ішли... і побачили Діда Мороза, який поїхав, до цього відвідавши чийсь будинок. Дім виявився домом бабака, і Дід Мороз знав про листа, просто хотів, щоб друзі прийшли в гості до бабака і разом зустріли свято.
У Лабіринті

Автор та ілюстратор Люк Купманс(Нідерланди). "Зимові казки". Комплект із 3 книг:
«Маленька ялинка»: історія про те, як маленька ялинка була незадоволена своїми голками, вона все мріяла, то про золоті, то про кришталеві, то про м'яке зелене листя. І щоразу її бажання виконувались, але результат був плачевний: золоте листя вкрали, кришталеві розбилися, а м'які та зелені з'їли кози. І врешті-решт ялинка стала сама собою і зрозуміла, що це найкраще, що може бути!

«Равлик, бджола та жаба шукають сніг»: равлика дізнається навесні від пташки про минулу зиму, якою вона була холодною та сніговою. Але пташка полетіла, а равлик залишився здивований, вона ж жодного разу не бачила ні зими, ні снігу. Равлик спробував дізнатися про це у своїх друзів - бджоли та жаби, але вони теж нічого не знали. І тоді вони попрямували на пошуки снігу!

«Рукавичка» – класична народна казка. Чудові та добрі книги для душі, які приємно тримати в руках, приємно дивитися, а також читати такі ніжні казки. Видавництво: Добра книга 2013 р.
В Озоні У Лабіринті

Можна придбати й кожну книжку окремо.

Кейт Вестерлунд – знаменита американська дитяча письменниця, доктор освітніх та гуманітарних наук."Мій дорогий сніговик". Співавтор та ілюстратор: Єва Тарле- Дуже ніжні акварельні малюнки. Ще одна історія про те, як на Різдво відбуваються справжні чудеса та здійснюються бажання. У новий рік ми завжди чекаємо на чудеса. І навіть падаючий сніг здається нам чарівним. А якщо сніговик зніме свій капелюх — тоді точно станеться щось незвичайне! І не дивно, що диво трапилося з маленькою дівчинкою, яка зовсім на це не чекала і яка мріяла, щоб снігова кішка стала справжньою.Видавництво: Клевер-Медіа-Груп, 2011 р.

Ще одна зимова казка цієї пари авторів — «Зимова казка оленя» — дуже добра, тепла і ніжна історія про лісових звірів, яким хотілося свята в голодний і холодний для них час. У передноворічний час ми віримо в диво! Так і маленькі звірята чекали, що навіть такої холодної та снігової зими вони зможуть весело відзначити Новий рік. Найбільшими надіями палало серце маленького оленя Аліси, і саме вона пробудила в інших звірах віру в диво та свято. Ця історія створює в душі кожного відчуття свята, що наближається, змушує повірити в казку і ніколи не втрачати надію на диво. Видавництво: Клевер-Медіа-Груп, 2011 р.
В Озоні У Лабіринті

Женев'єва Юр'є «Новорічна книга кролячих історій». Одна з історій із серії «Жили-були кролики», в якій непосиди кроленята катаються з гірки на санчатах, кроленя Розмаринчик танцювало на снігу, а Сироїжик побував на балу. Ця книга – чудовий новорічний подарунок для малюків. Ілюстратор: Лоїк Жуанніго. Видавництво: Machaon, Азбука-Атікус Серія: Жили-були кролики. 2014 р.
В Озоні У Лабіринті

Автор і художник Роб Скоттон. «З Новим Роком, Шмяке!» Продовження веселих історій (четверте) про кошеня Шмяк. Це казкова історія про наближення Нового року. Кошеня Шмяк дуже чекає подарунок від Діда Мороза і страшенно хвилюється. Раптом він недостатньо добре поводився протягом року і не заслужив подарунок? І Шмяк вирішує відтепер бути дуже-добрим ... Історії про кошеня Шмяка підходять для читання дітям від трьох років.Видавництво: Клевер-Медіа-Груп Серія: Книжка-картинка 2014 р.
В Озоні У Лабіринті

Даніель Пікулівідомий французький письменник, за освітою економіст, написав серію історій про веселу та відважну черепашку на ім'я Лулу Торопижка, яка часто робить необдумані вчинки і ніколи не відмовляє у допомозі іншим і завжди намагається виправити свої помилки. Ілюстратор та співавтор серії Фредерік Пійо – відомий французький художник-ілюстратор літератури для дітей та підлітків, а також коміксів. Видавництво: Поляндрія Принт, Серія: Лулу Торопижка

«Лулу та Новорічна Ялинка». У цій книзі ми застаємо наших героїв у смутку. Наближається Новий рік, а це погана звістка: у ліс приходить дроворуб, озброєний довгою пилкою, і починає спилювати ялинки одну за одною, доки не залишається одна-єдина... Її і вирішує врятувати Лулу!
В Озоні У Лабіринті

Ян Фалконер "Олівія зустрічає Новий рік". Книга із серії про свинку Олівію, в якій чудові ілюстрації автора, для маленьких вигадників та їхніх батьків. Цілком унікальний дизайн персонажів і відомі ситуації зробили книги про пригоди Олівії успішним проектом на книжковому ринку останніх років. Перед чарівністю цієї бешкетниці не можуть встояти ні дорослі, ні діти. В розповідях про Олівію можна знайти все, що притаманне дітям, — бажання бути дорослішим і дитячу безпосередність, веселий характер та небажання слухатися старших. Олівія розвиває бурхливу діяльністьз підготовки до Нового Року. Вона дуже чекає на Діда Мороза, і намагається взяти участь у всьому — прикрасити ялинку, допомогти мамі накрити святковий стіл. У неї як завжди багато цікавих справ – вивчити та заспівати пісеньку про ялинку, покататися на лижах, зліпити сніжну бабу.
В Озоні У Лабіринті

Автор та художникДжудіт Керр. "З Новим роком, Мяулі!". За рахунок ілюстрацій ця новорічна книжка підійде як для найменших, так і для старших дітей. Зазвичай діти дуже небайдужі до кішок, багато вдома мають справжні домашні улюбленці. Історія якраз про домашнього улюбленця, як кішка сприймає звичайні для нас явища, як реагує на приготування до свята, потрапляючи при цьому на дах, і як дозволяється ситуація.Є ціла серія книг Керр про Мяулі.
В Озоні У Лабіринті

Маркус Маялуома «Тату, коли прийде Дід Мороз?» Хто сказав, що Дід Мороз один? Ні, справжній, звичайно ж, один – єдиний, але ж він може затриматися через хуртовину в дорозі, тоді…. Тоді тато Пентті Розохолмайнен і сусід Трубкела просто зобов'язані взяти все в свої руки, адже Оссі, Вейно та Анна-Марі чекають Різдва та подарунків, а яке ж різдво без Діда Мороза?!
В Озоні У Лабіринті

М. Мокієнка «Як баби яги Новий рік зустрічали». У книзі дуже багато дійових осіб. По-перше – 3 Баби Яги – Старша, Середня та Молодша. Це позитивні героїні, які роблять лише добро. По-друге, Кощій і Лихо Однооке. Це різко негативні персонажі. Потім ще в книзі є Бабуся — Забавка, яка закрутила цю історію, щоби написати про неї книжку. Звісно, у книзі є Дід Мороз, який постраждав від Кощія. Потім є сім'я — тато, мама та їхній син Тимоша, який дуже хоче, щоб до нього на Новий Рік прийшов справжній Дід Мороз і приніс літачок.
В Озоні У Лабіринті

Збірка «Слідами Діда Мороза» - переклади. У книзі — казки зарубіжних письменників на новорічну тематику, дванадцять чудових новорічних історій- По одній на кожен місяць року. Малюк познайомиться з чаклункою Ратою Мош, кумедним білим осликом та гномами Діда Мороза. Тут ще історія про маленьку ялинку, яку видерли з коренем і викинули через непотрібність, а хлопчик підібрав її і посадив у землю. І до наступного Нового року поряд із його будинком виросла справжня зимова красуня — ялинка! Є історія про маленького горобця, у якого випали всі пір'їни. Він дуже переживав, але його друзі попросили допомоги у Діда Мороза, і горобчик отримав подарунок — шубку з білого пір'я. І про маму-ведмедицю, яка захотіла зробити новорічне свято для своїх ведмежат!
У Лабіринті

Маурі Куннас, Тар'я Куннас"У гостях у Санта-Клауса". « Ось настала справжня осінь. Де-не-де вже випадає перший сніг. А це означає, що не за горами Різдво! Вам, можливо, здається, що ще зарано про це замислюватися? Добре вам! Для вас Різдво – просто радісне свято, а для когось – не лише радість, а й довга відповідальна робота. Цей «хтось» – звичайно, Санта-Клаус. Він живе далеко на півночі, в Лапландії, у невеликому селі поблизу гори Корватунтурі. Там є все, що потрібно головному організатору свята: і затишне житло, і майстерні, і сауни, і навіть аеродром. Тут живуть сотні різдвяних гномів – вірних помічників Санта-Клауса. Вони господарюють, пасуть оленів, сортують пошту, майструють різдвяні подарунки, а у вільний час ловлять рибу, ходять у гірські походи, співають пісні і розважаються хто будь-що. Діти гномів навчаються у школі. Найулюбленіший предмет у них – зоологія, а найважливіші – географія та праця. Справжній різдвяний гном повинен добре знати, де яка країна і де яке місто. Адже напередодні Різдва гноми допомагають Санта-Клаусу розвозити подарунки дітям усього світу!
В Озоні У Лабіринті

Чимало Новорічних казок написано сучасними Інтернет-авторами, наприклад на сайті Lib.ru Журнал «Самвидав» можна прочитати:
Антоніна Лук'янова "Чому сніг білий".
казку Кожушнер Тетяни"Казка про Діда морозу та його друзів",
кілька казок Вусачової СвітланиКазки, розказані під Новий Рік (Килимок, Новий Рік для Божої Корівки, Як Мишеня Новий рік шукав, Найдорожче). Напевно, тут можна й інші знайти.

Кращі книги для батьків

Під завісу

Щороку видається до Нового року багато різних збірок (зокрема і в аудіо форматі). Але входять до них переважно ті казки (оповідання, повісті), які зібрані у цьому огляді. Доповнюються збірки віршами, пісеньками, загадками, іноді навіть виробами та розмальовками. Книжки ці ілюструють нові художники. Тож скільки б не було новорічних книг у вашій бібліотеці, щороку можна знайти нову. А якщо чогось у вашій бібліотеці немає, то можна знайти у мережі, у громадській бібліотеці або у подруг та знайомих. У мережі ходить багато варіантів списків новорічно-різдвяних книг, значна частина книг із цих списків у цьому огляді наведена, не претендуючи, звичайно, на всеосяжну повноту. Ми спеціально не позначали, для якого дитячого віку підходить та чи інша книжка. Різні діти, різна підготовка, різне сприйняття. Але, звичайно, якщо казка нова і для вас, ви спочатку прочитаєте її самі, щоб вирішити - чи підходить вона вашій дитині. Щасливого Новорічного читання!

Статті потемі:

Асоціація Саморегулівна організація «Брянське Регіональне Об'єднання Проектувальників Зміни у ФЗ 340 від 03

Минулого тижня ми за допомогою нашого пітерського експерта про новий Федеральний закон № 340-ФЗ від 3 серпня 2018 року "Про внесення змін до Містобудівного кодексу Російської Федерації та окремі законодавчі акти Російської Федерації". Акцент був з

Хто розраховує заборгованість із аліментів?

Аліментна заборгованість - це сума, що утворюється внаслідок відсутності грошових виплат за аліментами з боку зобов'язаної особи або часткових виплат за певний період. Цей період часу може тривати максимально: До настання

Довідка про доходи, витрати, про майно державного службовця

Довідка про доходи, витрати, про майно та зобов'язання майнового характеру – це документ, який заповнюється та подається особами, які претендують або заміщають посади, здійснення повноважень за якими передбачає безумовний обов'язок

Поняття та види нормативних правових актів

Нормативно-правові акти – це корпус документів, який регулює правовідносини у всіх сферах діяльності. Це система джерел права. До неї входять кодекси, закони, розпорядження федеральних та місцевих органів влади тощо. буд. Залежно від виду

Популярне

2022-03-23 03:40:43	Біографія Євгена Алдоніна: нова сім'я Виступ за цска
2022-03-23 03:40:43	Нове у формуванні та веденні кадрового резерву на державній цивільній службі
2022-03-23 03:40:43	Скільки заробляють судові пристави?
2022-03-23 03:40:43	Теорія Дж. М. Кейнс. Біографія Дж. Кейнса На кому був одружений кейнс
2022-03-17 00:25:56	Історія та сучасність валюти Франції
2022-03-17 00:25:56	Хімічний склад та харчова цінність
2022-03-17 00:25:56	Гра мафія у контакті досягнення
2022-03-17 00:25:56	Варолієв міст - основний взаємозв'язок між відділами мозку Поперечний зріз моста
2022-03-17 00:25:56	Модель загальної рівноваги Вальраса
2022-03-17 00:25:56	Районування Сутність та рівні економічного районування

Нове

2022-03-17 00:25:56	Страхування від нещасного випадку та хвороб Страхування від нещасного випадку на один день
2022-03-17 00:25:56	Класифікація та асортимент сирів
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Чи можна митися у Водохреще?
2022-03-11 18:04:07	Найаномальніші дороги світу Аномальне місце на трасі
2022-03-11 18:04:07	Що говориться в Біблії про кінець світу?
11.03.2022	Ви тут: «Дезінфектор» та «Медичний дезінфектор»: у чому схожість та відмінність?
11.03.2022	Список грізних птахів, найнебезпечніших для людини Напад хижих птахів на людину
11.03.2022	Три містичні таємниці із розсекречених архівів кгб Журнал секретні архіви читати онлайн
11.03.2022	Чому геостаціонарні супутники не падають на землю?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?
06.03.2022	З скільки продають алкоголь у різних країнах?