Які уроки дає розповідь уроки французької. Уроки французької: твір з оповідання
Оповідання В. Г. Распутіна відрізняються напрочуд уважним і дбайливим ставленням до людини, до її нелегкій долі. Автор малює образи простих людей, які живуть звичайним життям з її смутками та радощами. У той самий час він розкриває маємо багатий внутрішній світ цих людей. Так, у оповіданні «Уроки французької» автор розкриває перед читачами життя та душевний світ сільського підлітка.
Оповідання
Уроки французької
Анастасії Прокопівні Копилової
Дивно: чому ми так само, як і перед батьками, щоразу відчуваємо свою провину перед учителями? І не за те, що було в школі, - ні, а за те, що сталося з нами після.
Я пішов у п'ятий клас у сорок восьмому році. Правильніше сказати, поїхав: у нас у селі була тільки початкова школатому, щоб навчатися далі, мені довелося споряджатися з дому за п'ятдесят кілометрів до райцентру. За тиждень раніше туди з'їздила мати, вмовилася зі своєю знайомою, що я квартируватиму в неї, а в останній день серпня дядько Ваня, шофер єдиної в колгоспі півторки, вивантажив мене на вулиці Підкам'яній, де мені треба було жити, допоміг занести в будинок вузол з ліжком, підбадьорливо поплескав на прощання по плечу і покотив. Так, в одинадцять років, почалося моє самостійне життя.
Голод того року ще не відпустив, а нас у матері було троє, я найстарший. Навесні, коли довелося особливо туго, я ковтав сам і змушував ковтати сестричку оченята пророслої картоплі та зерна вівса та жита, щоб розвести посадки в животі, - тоді не доведеться весь час думати про їжу. Все літо ми старанно поливали своє насіння чистою ангарською водою, але врожаю чомусь не дочекалися або він був такий малий, що ми його не відчули. Втім, я думаю, що витівка ця не зовсім марна і людині колись ще знадобиться, а ми через недосвідченість щось там робили неправильно.
Важко сказати, як наважилася мати відпустити мене до району (райцентр у нас називали районом). Жили ми без батька, жили зовсім погано, і вона, мабуть, розсудила, що гірше вже не буде – нікуди. Навчався я добре, в школу ходив із задоволенням і в селі зізнавався за грамотника: писав за старих і читав листи, перебрав усі книжки, які опинилися в нашій непоказній бібліотеці, і вечорами розповідав з них хлопцям усілякі історії, навіть додаючи від себе. Але особливо в мене вірили, коли справа стосувалася облігацій. Їх за війну у людей накопичилося багато, таблиці виграшів приходили часто, і тоді облігації несли до мене. Вважалося, що маю щасливе око. Виграші й справді траплялися, найчастіше дрібні, але колгоспник у ті роки радий був будь-якій копійці, а тут з моїх рук звалювалася і зовсім ненавмисна удача. Радість від неї мимоволі перепадала і мені. Мене виділяли з сільської хлопці, навіть підгодовували; одного разу дядько Ілля, загалом скупий, скупа старий, вигравши чотириста рублів, згоряючи нагріб мені відро картоплі - під весну це було чимало багатства.
І все тому, що я розбирався в номерах облігацій, матері казали:
Башковитий у тебе хлопець росте. Ти це… давай вчи його. Грамота даремно не пропаде.
І мати, наперекір усім нещастям, зібрала мене, хоча до того ніхто з нашого села в районі не вчився. Я був першим. Та я й не розумів, як слід, що мені чекає, які випробування чекають на мене, голубчика, на новому місці.
Навчався я й тут добре. Що мені лишалося? - Потім я сюди і приїхав, іншої справи у мене тут не було, а ставитися абияк до того, що на мене покладалося, я тоді ще не вмів. Навряд чи наважився б я піти до школи, залишись у мене невивченим хоч один урок, тому з усіх предметів, крім французької, у мене трималися п'ятірки.
З французькою у мене не ладналося через вимову. Я легко запам'ятовував слова і звороти, швидко перекладав, чудово справлявся з труднощами правопису, але вимова з головою видавала все моє ангарське походження аж до останнього коліна, де ніхто не вимовляв іноземних слів, якщо взагалі підозрював про їх існування. Я шпарив по-французьки на кшталт наших сільських скоромовок, половину звуків за непотрібністю проковтуючи, а другу половину випалюючи короткими гавкими чергами. Лідія Михайлівна, вчителька французької, слухаючи мене, безсило морщилася і заплющувала очі. Нічого подібного вона, звичайно, не чула. Знову і знову вона показувала, як вимовляються носові, поєднання голосних, просила повторити - я губився, язик у мене в роті дрівенів і не рухався. Все було марно. Але найстрашніше починалося, коли я приходив зі школи. Там я мимоволі відволікався, весь час змушений був щось робити, там мене гальмували хлопці, разом із ними – хочеш не хочеш доводилося рухатися, грати, а на уроках – працювати. Але тільки-но я залишався один, одразу навалилася туга - туга по будинку, по селі. Ніколи раніше навіть на день я не відлучався з сім'ї і, звичайно, не був готовий жити серед чужих людей. Так мені було погано, так гірко й охололо! - Гірше за всяку хворобу. Хотілося лише одного, мріялося про одне – додому та додому. Я сильно схуд; мати, що приїхала наприкінці вересня, злякалася за мене. При ній я кріпився, не скаржився і не плакав, але, коли вона поїхала, не витримав і з ревом погнався за машиною. Мати махала мені рукою з кузова, щоб я відстав, не ганьбив себе та її, я нічого не розумів. Тоді вона наважилася і зупинила машину.
Збирайся, - вимагала вона, коли я підійшов. Досить, відучився, поїдемо додому.
Я схаменувся і втік.
Але схуд я не лише через тугу за домом. До того ж, ще я постійно недоїдав. Восени, поки дядько Ваня возив на своїй півторці хліб у Заготзерно, що стояло неподалік райцентру, їжу мені надсилали досить часто, приблизно раз на тиждень. Але все лихо в тому, що мені її не вистачало. Нічого там не було, крім хліба та картоплі, зрідка мати набивала у баночку сиру, який у когось під щось брала: корову вона не тримала. Привезуть здається багато, хватишся за два дні – пусто. Я дуже скоро став помічати, що добра половина мого хліба кудись таємниче зникає. Перевірив – так і є: був нема. Те саме діялося з картоплею. Хто потягав - тітка Надя, чи криклива, замотана жінка, яка одна потикалася з трьома дітьми, хтось з її старших дівчат чи молодший, Федько, - я не знав, я боявся навіть думати про це, не те що стежити. Прикро було тільки, що мати заради мене відриває останнє від своїх, від сестрички з братиком, а воно все одно йде повз. Але я змусив себе змиритися з цим. Легше матері не стане, якщо вона почує правду.
Голод тут зовсім не був схожий на голод у селі. Там завжди, і особливо восени, можна було щось перехопити, зірвати, викопати, підняти, в Ангарі ходила риба, у лісі літав птах. Тут для мене все навколо було порожнім: чужі люди, чужі городи, чужа земля. Невелику річечку на десять рядів проціджували мареннями. Я якось у неділю просидів з вудкою весь день і спіймав трьох маленьких, з чайною ложкою, пескариків – від такої риболовлі теж не роздобрішаєш. Більше не ходив - що дарма час перекладати! Вечорами тинявся біля чайної, на базарі, запам'ятовуючи, що купують, давився слиною і йшов ні з чим назад. На плиті у тітки Наді стояв гарячий чайник; пожбуривши гольного окропу і зігрівши шлунок, лягав спати. Вранці знову до школи. Так і дотягував до того щасливої години, коли до воріт під'їжджала півторка і у двері стукав дядько Ваня. Наголодавшись і знаючи, що харч мій все одно довго не протримається, хоч би як я його економив, я наїдався до відвалу, до різі та живота, а потім, через день чи два, знову підсаджував зуби на полицю.
Якось, ще у вересні, Федько запитав у мене:
Ти в "чику" грати не боїшся?
В яку «чику»? - не зрозумів я.
Гра така. На гроші. Якщо гроші є, підемо зіграємо.
І в мене нема. Ходімо так, хоч подивимося. Побачиш, як чудово.
Федько повів мене за городи. Ми пройшли по краю довгастого, грядою, пагорба, суцільно зарослого кропивою, вже чорною, сплутаною, з відвислими отруйними гронами насіння, перебралися, стрибаючи по купах, через старе звалище і в низинці, на чистій і рівній невеликій галявині, побачили. Ми підійшли. Хлопці насторожилися. Всі вони були приблизно тих же років, що і я, крім одного - рослого і міцного, помітного своєю силою та владою, хлопця з довгою рудою чубчиком. Я згадав: він ходив до сьомого класу.
Цього ще навіщо привів? - невдоволено сказав він Федько.
Він свій, Вадику, свій, - виправдовувався Федько. – Він у нас живе.
Грати будеш? - Запитав мене Вадик.
Грошей немає.
Дивись не в'якай кому, що ми тут.
Ось ще! – образився я.
Більше на мене не звертали уваги, я відійшов убік і став спостерігати. Грали не всі - то шестеро, то семеро, решта тільки дивилися, вболіваючи переважно за Вадика. Господарював тут він, це я зрозумів одразу.
Розібратися у грі нічого не варто. Кожен викладав на кін по десять копійок, стос монет решками вгору опускали на майданчик, обмежений жирною межею метрів за два від каси, а з іншого боку, від валуна, що вріс у землю і служив упором для передньої ноги, кидали круглу кам'яну шайбу. Кидати її треба було з тим розрахунком, щоб вона якомога ближче підкотилася до межі, але не вийшла за неї, - тоді ти отримував право першим розбивати касу. Били все тією ж шайбою, намагаючись перевернути. монети на орла. Перевернув – твоя, бий далі, ні – віддай це право наступному. Але найважливіше вважалося ще при кидку накрити шайбою монети, і якщо хоч одна з них опинялася на орлі, вся каса без розмов переходила до твоєї кишені, і гра починалася знову.
Вадик хитрував. Він ішов до валуна після всіх, коли повна картина черговості була перед очима і він бачив, куди кидати, щоб вийти вперед. Гроші діставалися першими, до останніх вони доходили рідко. Напевно, всі розуміли, що Вадик хитрує, але сказати йому про це ніхто не смів. Щоправда, й грав він добре. Підходячи до каменю, трохи присідав, примружившись, наводив шайбу на ціль і неквапливо, плавно випростувався - шайба вислизала з його руки і летіла туди, куди він мітив. Швидким рухом голови він закидав чубок, що з'їхав, нагору, недбало спльовував убік, показуючи, що справа зроблена, і лінивим, навмисне сповільненим кроком ступав до грошей. Якщо вони були в купі, бив різко, з дзвоном, одиночні ж монети чіпав шайбою обережно, з накатиком, щоб монетка не билася і не крутилася в повітрі, а, не піднімаючись високо, лише перевалювалася на інший бік. Ніхто більше не вмів. Хлопці лупили навмання і діставали нові монети, а кому не було чого діставати, переходили в глядачі.
Мені здавалося, що, якби я мав гроші, я зміг би грати. У селі ми поралися з бабками, але й там потрібне точне око. А я, крім того, любив вигадувати для себе забави на влучність: наберу жменю каміння, знайду мету важче і кидаю в неї доти, доки не досягну повного результату - десять з десяти. Бросал і згори, з-за плеча, і знизу, навішуючи камінь над метою. Так що якесь спритність у мене була. Немає грошей.
Мати тому й надсилала мені хліба, що грошей у нас не було, інакше я купував би його і тут. Звідки їм у колгоспі взятися? Все ж таки рази два вона підкладала мені в лист по п'ятірці - на молоко. На теперішнє це п'ятдесят копійок, не розживешся, але все одно гроші, на них на базарі можна було купити п'ять півлітрових баночок молока, по рублю за баночку. Молоко мені покарано пити від недокрів'я, у мене часто ні з того ні з сього раптом починала крутитися голова.
Але, отримавши п'ятірку втретє, я не пішов по молоко, а розміняв її на дрібницю і вирушив за смітник. Місце тут було вибрано з толком, нічого не скажеш: галявина, замкнута пагорбами, ні звідки не проглядалася. У селі, на очах у дорослих, за такі ігри ганяли, загрожували директором та міліцією. Тут нам ніхто не заважав. І недалеко, за десять хвилин добіжиш.
Першого разу я спустив дев'яносто копійок, другий шістдесят. Грошей було, звичайно, шкода, але я відчував, що пристосовуюсь до гри, рука поступово звикала до шайби, вчилася відпускати для кидка рівно стільки сили, скільки вимагалося, щоб шайба пішла вірно, очі теж вчилися заздалегідь знати, куди вона впаде і скільки ще прокотиться землею. Вечорами, коли всі розходилися, я знову повертався сюди, діставав з-під каменя заховану Вадиком шайбу, вигрібав з кишені свою дрібницю і кидав, доки не темніло. Я досягнув того, що з десяти кидків три чи чотири вгадували точно на гроші.
І нарешті настав день, коли я залишився у виграші.
Осінь стояла тепла та суха. Ще й у жовтні пригрівало так, що можна було ходити в сорочці, дощі випадали рідко і здавались випадковими, ненароком занесеними звідкись із негоди слабким попутним вітерцем. Небо синіло зовсім по-літньому, але стало ніби вже, і сонце заходило рано. Над пагорбами в чистий годинник курилося повітря, розносячи гіркуватий, дурманливий запах сухого полину, ясно лунали далекі голоси, кричали птахи, що відлітали. Трава на нашій галявині, пожовкла і зморена, все ж таки залишилася живою і м'якою, на ній поралися вільні від гри, а краще сказати, хлопці, що програлися.
Тепер щодня після школи я вдавався сюди. Хлопці мінялися, з'являлися новачки, і лише Вадик не пропускав жодної гри. Вона без нього не починалася. За Вадиком, як тінь, слідував великоголовий, стрижений під машинку, кремезний хлопець, на прізвисько Птаха. У школі я Птаху до цього не зустрічав, але, забігаючи наперед, скажу, що у третій чверті він раптом, як сніг на голову, впав на наш клас. Виявляється, залишився в п'ятому на другий рік і з приводу влаштував собі до січня канікули. Птаха теж зазвичай вигравав, хоч і не так, як Вадик, менший, але в збитку не залишався. Та тому, мабуть, і не залишався, що був заодно з Вадиком і той йому потихеньку допомагав.
З нашого класу на галявину іноді набігав Тишкін, метушливий, з моргаючими оченятами хлопчик, котрий любив на уроках піднімати руку. Знає, не знає – все одно тягне. Викличуть – мовчить.
Що ж ти руку піднімав? - Запитують Тишкіна.
Він шльопав своїми оченятами:
Я пам'ятав, а поки вставав, забув.
Я з ним не дружив. Від боязкості, мовчазності, зайвої сільської замкнутості, а головне - від дикої туги по дому, що не залишала в мені жодних бажань, ні з ким із хлопців я тоді ще не зійшовся. Їх до мене теж не тягнуло, я залишався один, не розуміючи і не виділяючи з гіркого свого становища самотності: один - бо тут, а не вдома, не на селі, там у мене товаришів багато.
Тишкін, здавалося, і не помічав мене на галявині. Швидко програвшись, він зникав і з'являвся не скоро.
А я вигравав. Я став вигравати постійно щодня. У мене був свій розрахунок: не треба катати шайбу майданчиком, домагаючись права на перший удар; коли багато граючих, це не просто: чим ближче тягнешся до біса, тим більше небезпеки перевалити за неї і залишитися останнім. Потрібно накривати касу при кидку. Так я й робив. Звичайно, я ризикував, але при моїй вправності це був виправданий ризик. Я міг програти три, чотири рази поспіль, зате на п'ятий, забравши касу, повертав свій програш утричі. Знову програвав і знову повертав. Мені рідко доводилося стукати шайбою по монетах, але і тут я користувався своїм прийомом: якщо Вадик бив з накатом на себе, я, навпаки, тюкав від себе - так було незвично, але так шайба притримувала монету, не давала їй крутитися і, відходячи, перевертала слідом за собою.
Тепер у мене з'явилися гроші. Я не дозволяв собі занадто захоплюватися грою і стирчати на галявині до вечора, мені потрібен був тільки рубль, щодня по рублю. Отримавши його, я тікав, купував на базарі баночку молока (тітки бурчали, дивлячись на мої погнуті, побиті, змучені монети, але молоко наливали), обідав і сідав за уроки. Досить все одно я не наїдався, але вже одна думка, що я п'ю молоко, додавала мені сили і впокорювала голод. Мені стало здаватися, що й голова тепер у мене крутиться набагато менше.
Спочатку Вадик спокійно ставився до моїх виграшів. Він і сам не залишався в накладі, а з його кишень навряд чи мені щось перепадало. Іноді він навіть похвалював мене: ось, мовляв, як треба кидати, вчіться, мазили. Однак незабаром Вадик помітив, що я надто швидко виходжу з гри, і одного разу зупинив мене:
Ти що це - загреб касу і бити? Бач, спритний який! Грай.
Мені уроки треба, Вадику, робити, - почав відмовлятися я.
Кому треба робити уроки, той сюди не ходить.
А Птаха підспівав:
Хто тобі сказав, що так грають за гроші? За це, хочеш знати, б'ють трішки. Зрозумів?
Більше Вадик не давав мені шайбу раніше за себе і підпускав до каменю тільки останнім. Він добре кидав, і нерідко я ліз у кишеню за новою монетою, не торкнувшись шайби. Але я кидав краще, і якщо вже мені діставалася можливість кидати, шайба, як намагнічена, летіла точно на гроші. Я й сам дивувався своїй влучності, мені треба було б здогадатися притримати її, грати непомітніше, а я нехитро і безжально продовжував бомбити касу. Звідки мені було знати, що ніколи і нікому ще не прощалося, якщо він виривається вперед? Не чекай тоді пощади, не шукай заступництва, для інших він вискочка, і найбільше ненавидить його той, хто йде слідом. Цю науку мені довелося тієї осені осягнути на власній шкурі.
Я щойно знову потрапив у гроші і йшов збирати їх, коли помітив, що Вадик наступив ногою на одну з монет, що розсипалися на всі боки. Решта лежала вгору ґратами. У таких випадках при кидку зазвичай кричать «до складу!», щоб - якщо не виявиться орла - зібрати для удару гроші в одну купу, але я, як завжди, надіявся на удачу і не крикнув.
Не до складу! - Оголосив Вадик.
Я підійшов до нього і спробував зрушити ногу з монети, але він відштовхнув мене, швидко схопив її з землі і показав мені решку. Я встиг помітити, що монета була на орлі, інакше він не став би її закривати.
Ти перевернув її, – сказав я. – Вона була на орлі, я бачив.
Він засунув мені під ніс кулак.
А ти цього не бачив? Понюхай, чим пахне.
Мені довелося змиритись. Наполягати на своєму було безглуздо; якщо почнеться бійка, ніхто, жодна душа за мене не заступиться, навіть Тишкін, який крутився одразу.
Злі, примружені Вадикові очі дивилися на мене в упор. Я нахилився, тихенько вдарив по ближній монеті, перевернув її і посунув другу. «Хлюзда на правду наведе, – вирішив я. - Все одно я їх зараз заберу». Знову наставив шайбу для удару, але опустити вже не встиг. Навколо засміялися.
За мною, чекаючи усміхаючись, стояв Птах. Я здивувався:
Чого ти?!
Хто тобі сказав, що то я? - відімкнув він. - Наснилося, чи що?
Давай сюди! - Вадік простягнув руку за шайбою, але я не віддав її. Образа перехльоснула в мені страх, нічого на світі я більше не боявся. За що? За що вони зі мною? Що я зробив?
Давай сюди! - Запитав Вадик.
Ти перевернув ту монетку! – крикнув я йому. – Я бачив, що перевернув. Бачив.
Ну, повтори, - насуваючись на мене, попросив він.
Ти перевернув її, - вже тихіше сказав я, добре знаючи, що за цим піде.
Першим, ззаду, мене вдарив Птаха. Я полетів на Вадика, він швидко і спритно, не приміряючись, підчепив мене головою в обличчя, і я впав, з носа в мене бризнула кров. Щойно я схопився, на мене знову накинувся Птах. Можна було ще вирватись і втекти, але я чомусь не подумав про це. Я крутився між Вадиком і Птахою, майже не захищаючись, затискаючи долонею ніс, з якого плекала кров, і в розпачі, додаючи їм люті, вперто вигукуючи одне й те саме:
Перевернув! Перевернув! Перевернув!
Вони били мене по черзі, один і другий, один і другий. Хтось третій, маленький і злісний, штовхав мене по ногах, потім вони майже повсюди вкрилися синцями. Я намагався тільки не впасти, нізащо більше не впасти, навіть у ті хвилини мені це здавалося ганьбою. Але врешті-решт вони повалили мене на землю і зупинилися.
Іди звідси, доки живий! - скомандував Вадик. - Швидко!
Я підвівся і, схлипуючи, жбурляючи носом, що помертвів, поплентався в гору.
Тільки в'якай кому - уб'ємо! - Пообіцяв мені слідом Вадик.
Я не відповів. Все в мені якось затверділо і зімкнулося в образі, у мене не було сил дістати слово. І, тільки піднявшись на гору, я не стерпів і, наче здурівши, закричав що було сили - так що чув, напевно, все селище:
Переверну-у-вул!
За мною кинувся було Птаха, але одразу повернувся – видно, Вадик розсудив, що з мене вистачить, і зупинив його. Хвилин п'ять я стояв і, схлипуючи, дивився на галявину, де знову почалася гра, потім спустився по другий бік пагорба до балки, затягнутої навколо чорної кропивою, впав на жорстку суху траву і, не стримуючись більше, гірко, заплакав.
Не було того дня і не могло бути в усьому білому світлі людини нещаснішою за мене.
Вранці я зі страхом дивився на себе в дзеркало: ніс спух і роздувся, під лівим оком синець, а нижче за нього, на щоці, вигинається жирна кривава садна. Як йти до школи в такому вигляді, я не уявляв, але якось йти треба було, пропускати з якоїсь причини уроки я не наважувався. Припустимо, носи у людей і від природи трапляються дужче за мою, і якби не звичне місце, ні за що не здогадаєшся, що це ніс, але садна і синець нічим виправдати не можна: одразу видно, що вони красуються тут не з моєї доброї волі.
Прикриваючи очі рукою, я шмигнув у клас, сів за свою парту і опустив голову. Першим уроком, як на зло, був французький. Лідія Михайлівна, по праву класного керівника, цікавилася нами більше за інших вчителів, і приховати від неї щось було важко. Вона входила, віталася, але до того, як посадити клас, мала звичку уважно оглядати майже кожного з нас, роблячи ніби жартівливі, але обов'язкові для виконання зауваження. І знаки на моєму обличчі вона, звичайно, побачила відразу, хоч я, як міг, і ховав їх; я зрозумів це тому, що на мене стали обертатися хлопці.
Ну ось, – сказала Лідія Михайлівна, відкриваючи журнал. Сьогодні серед нас є поранені.
Клас засміявся, а Лідія Михайлівна знову звела на мене очі. Вони в неї косили і дивилися ніби мимо, але ми вже навчилися розпізнавати, куди вони дивляться.
І що сталося? - спитала вона.
Впав, - брякнув я, чомусь не здогадавшись заздалегідь придумати хоч трохи пристойне пояснення.
Ой, як невдало. Вчора впав чи сьогодні?
Сьогодні. Ні, вчора ввечері, коли було темно.
Хи, упав! - вигукнув Тишкін, захлинаючись від радості. - Це йому Вадик із сьомого класу підніс. Вони на гроші грали, а він почав сперечатися і заробив. Я ж бачив. А каже, впав.
Я остовпів від такої зради. Він що - зовсім нічого не розуміє чи це він навмисне? За гру на гроші нас за дві секунди могли вигнати зі школи. Догрався. У голові в мене від страху все злякалося і загуло: зник, тепер зник. Ну, Тишкін. Ось Тишкін так Тишкін. Порадував. Вніс ясність – нічого сказати.
Тебе, Тишкін, я хотіла запитати зовсім інше, - не дивуючись і не змінюючи спокійного, трохи байдужого тону, зупинила його Лідія Михайлівна. - Іди до дошки, якщо вже ти розмовляв, і приготуйся відповідати. Вона почекала, поки Тишкін, що розгубився, став нещасним, вийде до дошки, і коротко сказала мені: - Після уроків залишишся.
Найбільше я боявся, що Лідія Михайлівна потягне мене до директора. Це означає, що, окрім сьогоднішньої бесіди, завтра мене виведуть перед шкільною лінійкою і змусять розповідати, що мене спонукало займатися цією брудною справою. Директор, Василь Андрійович, так і питав того, що провинився, що б він не творив, розбив вікно, побився або курив у вбиральні: «Що тебе спонукало займатися цією брудною справою?». Він ходив перед лінійкою, закинувши руки за спину, виносячи вперед у такт широким крокам плечі, так що здавалося, ніби наглухо застебнутий темний френч, що відстовбурчується, рухається самостійно трохи поперед директора, і підганяв: «Відповідай, відповідай. Ми чекаємо. дивись, вся школа чекає, що ти скажеш». Учень починав у своє виправдання щось бурмотити, але директор обривав його: Ти мені на запитання відповідай, на запитання. Як було поставлено питання? - «Що мене спонукало?» - «От саме: що спонукало? Слухаємо тебе». Справа зазвичай закінчувалася сльозами, лише після цього директор заспокоювався, і ми розходилися на заняття. Найважче було зі старшокласниками, які не хотіли плакати, але й не могли відповісти на запитання Василя Андрійовича.
Якось перший урок у нас розпочався із запізненням на десять хвилин, і весь цей час директор допитував одного дев'ятикласника, але, так і не добившись від нього нічого зрозумілого, повів до себе в кабінет.
А що, цікаво, я скажу? Краще б одразу виганяли. Я мельком, трохи торкнувшись цієї думки, подумав, що тоді я зможу повернутися додому, і тут же, неначе обпікшись, злякався: ні, з такою ганьбою й додому не можна. Інша річ – якби я сам покинув школу… Але й тоді про мене можна сказати, що я людина ненадійна, раз не витримала того, що хотіла, а тут і зовсім мене цуратиметься кожен. Ні, тільки не так. Я б ще потерпів тут, я звик, але так додому їхати не можна.
Після уроків, завмираючи від страху, я чекав на Лідію Михайлівну в коридорі. Вона вийшла з учительської і, кивнувши, завела мене до класу. Як завжди, вона сіла за стіл, я хотів влаштуватися за третьою партою подалі від неї, але Лідія Михайлівна показала мені на першу, прямо перед собою.
Правда, що ти граєш на гроші? - одразу почала вона. Вона запитала надто голосно, мені здавалося, що в школі про це треба говорити лише пошепки, і я злякався ще більше. Але замикатися ніякого сенсу не було, Тишкін встиг продати мене з тельбухами. Я промимрив:
Ну і як - виграєш чи програєш? Я зам'явся, не знаючи, що краще.
Давай розповідай як є. Програєш, мабуть?
Ви... виграю.
Добре, хоч так. Виграєш, отже. І що ти робиш із грошима?
Спочатку в школі я довго не міг звикнути до голосу Лідії Михайлівни, він збивав мене з пантелику. У нас у селі говорили, запахаючи голос глибоко в нутро, і тому звучав він досхочу, а у Лідії Михайлівни він був якимсь дрібним і легким, так що в нього доводилося вслухатися, і не від безсилля зовсім - вона іноді могла сказати і вдосталь , А ніби від притаєності та непотрібної економії. Я готовий був звалити все французькою мовою: звичайно, поки вчилася, поки пристосовувалась до чужої мови, голос без волі сів, ослаб, як у пташки в клітці, чекай тепер, коли він знову розійдеться і зміцніє. От і зараз Лідія Михайлівна питала так, ніби була в цей час зайнята чимось іншим, важливішим, але від питань її все одно було не втекти.
Ну, то що ти робиш із грошима, які виграєш? Купуєш цукерки? Чи книги? Чи копиш на щось? Адже в тебе їх, мабуть, багато тепер?
Ні, небагато. Я тільки карбованець виграю.
І більше не граєш?
А карбованець? Чому карбованець? Що ти з ним робиш?
Купую молоко.
Вона сиділа переді мною акуратна, вся розумна і красива, гарна і в одязі, і в своїй жіночій молодій порі, яку я невиразно відчував, до мене доходив запах парфумів від неї, який я вважав за саме подих; до того ж вона була вчителькою не арифметики якоїсь, не історії, а загадкової французької мови, від якої теж виходило щось особливе, казкове, непідвладне будь-кому, як, наприклад, мені. Не сміючи підняти очі на неї, я не насмілився і обдурити її. Та й навіщо мені було обманювати?
Вона помовчала, розглядаючи мене, і я шкірою відчув, як при погляді її уважних очей усі мої біди і нісенітниці прямо-таки збухають і наливаються своєю поганою силою. Подивитися, звичайно, було на що: перед нею кручився на парті худий дикуватий хлопчисько з розбитим обличчям, неохайний без матері й самотній, у старому, запраному піджачку на обвислих плечах, який був на грудях, але з якого далеко вилазили руки; у перешитих із батьківських галіфе та заправлених у черки марких світло-зелених штанів зі слідами вчорашньої бійки. Я ще раніше помітив, з якою цікавістю поглядає Лідія Михайлівна на моє взуття. З усього класу в черках ходив тільки я. Лише наступної осені, коли я навідріз відмовився їхати в них до школи, мати продала швейну машину, єдину нашу цінність, і купила мені кирзові чоботи.
І все-таки на гроші не треба грати, - задумливо сказала Лідія Михайлівна. - Обійшовся б ти якось без цього. Чи можна обійтися?
Не сміючи повірити у свій порятунок, я легко пообіцяв:
Я говорив щиро, але що вдієш, якщо щирість нашу не можна прив'язати мотузками.
Заради справедливості треба сказати, що в ті дні мені довелося дуже погано. Колгосп наш по сухій осені рано розрахувався з хлібоздачею, і дядько Ваня більше не приїжджав. Я знав, що вдома мати місця не знаходить, переживаючи за мене, але мені від цього було не легше. Мішок картоплі, привезений востаннє дядьком Ванею, випарувався так швидко, ніби нею годували принаймні худобу. Добре ще, що, схаменувшись, я здогадався трошки приховати в закинутій сараюшці, що стоїть у дворі, і ось тепер тільки цією притайкою і жив. Після школи, крадучись, як злодій, я шмигав у сараюшку, пхав кілька картоплин у кишеню і тікав за вулицю, в пагорби, щоб десь у зручній і прихованій низинці розвести вогонь. Мені весь час хотілося їсти, навіть уві сні я відчував, як моїм шлунком прокочуються судомні хвилі.
В надії наткнутися на нову компанію гравців, я став потихеньку обстежити сусідні вулиці, тинявся пустирями, стежив за хлопцями, яких заносило в пагорби. Все було марно, сезон скінчився, повіяли холодні жовтневі вітри. І тільки нашою галявиною, як і раніше, продовжували збиратися хлопці. Я кружляв неподалік, бачив, як блищить на сонці шайба, як, розмахуючи руками, командує Вадик і схиляються над касою знайомі постаті.
Зрештою, я не витримав і спустився до них. Я знав, що йду на приниження, але не меншим приниженням було раз і назавжди змиритися з тим, що мене побили та вигнали. Мене зудив подивитися, як поставляться до моєї появи Вадик і Птаха і як зможу тримати себе я. Але найбільше підганяв голод. Мені потрібен був рубль – уже не на молоко, а на хліб. Інших шляхів роздобути його я не знав.
Я підійшов, і гра сама собою зупинилася, всі дивилися на мене. Птаха був у шапці з підгорнутими вухами, що сиділа, як і все на ньому, безтурботно і сміливо, у картатій, навипуск сорочці з короткими рукавами; Вадик форсил у красивій товстій куртці із замком. Поруч, звалені в одну купу, лежали фуфайки і пальтишки, на них, стиснувшись під вітром, сидів маленький, п'ять-шість років, хлопчик.
Першим зустрів мене Птаха:
Чого прийшов? Давно не били?
Грати прийшов, - якомога спокійніше відповів я, дивлячись на Вадика.
Хто тобі сказав, що з тобою, - Птаха вилаявся, - гратимуть тут?
Що, Вадику, одразу битимемо чи почекаємо трошки?
Чого ти причепився до людини, Птаха? - жмурячись на мене, сказав Вадик. - Зрозумів, людина грати прийшла. Може, він у нас із тобою по десять карбованців хоче виграти?
У вас немає по десять карбованців, - тільки щоб не здаватися собі боягузом, сказав я.
Ми маємо більше, ніж тобі снилося. Став, не розмовляй, поки Птаха не розсердився. А то він людина гаряча.
Дати йому, Вадику?
Не треба, хай грає. - Вадик підморгнув хлопцям. - Він чудово грає, ми йому в підмітки не годимося.
Тепер я був учений і розумів, що це таке доброта Вадика. Йому, мабуть, набридла нудна, нецікава гра, тому, щоб полоскотати собі нерви та відчути смак справжньої гри, він і вирішив допустити до неї мене. Але як тільки я торкнуся його самолюбства, мені знову не поздоровиться. Він знайде, до чого причепитися, поруч із ним Птаха.
Я вирішив грати обережно і не зазіхати на касу. Як і все, щоб не виділятися, я катав шайбу, боячись ненароком потрапити в гроші, потім тихенько тюкав по монетах і оглядався, чи не зайшов ззаду Птаха. У перші дні я не дозволяв собі мріяти про карбованець; копійок двадцять-тридцять на шматок хліба, і то добре, і то давай сюди.
Але те, що мало рано чи пізно статися, зрозуміло, сталося. На четвертий день, коли вигравши рубль, я зібрався піти, мене знову побили. Щоправда, цього разу обійшлося легше, але один слід залишився: у мене сильно здулася губа. У школі доводилося її постійно прикушувати. Але, як не ховав я її, як не прикушував, а Лідія Михайлівна роздивилася. Вона навмисне викликала мене до дошки та змусила читати французький текст. Я його з десятьма здоровими губами не зміг би правильно вимовити, а про одну і говорити нічого.
Досить, ой, годі! – злякалася Лідія Михайлівна і замахала на мене, як на нечисту силу, руками. - Та що це таке?! Ні, доведеться з тобою займатися окремо. Іншого виходу немає.
Так почалися для мене болючі й незручні дні. З самого ранку я зі страхом чекав тієї години, коли мені доведеться залишитися наодинці з Лідією Михайлівною, і, ламаючи мову, повторювати за нею незручні для вимови, придумані тільки для покарання слова. Ну, навіщо ще, як не для знущання, три голосні зливати в один товстий тягучий звук, те саме «о», наприклад, у слові «веасоір» (багато), яким можна подавитися? Навіщо з якимось пристоном пускати звуки через ніс, коли споконвіку він служив людині зовсім для іншої потреби? Навіщо? Повинні ж існувати межі розумного. Я покривався потім, червонів і задихався, а Лідія Михайлівна без перепочинку і без жалості змушувала мене мозолити бідний мій язик. І чому мене одного? У школі скільки завгодно було хлопців, які говорили французькою анітрохи не краще, ніж я, проте вони гуляли на волі, робили що хотіли, а я, як проклятий, віддувався один за всіх.
Виявилося, що це ще не найстрашніше. Лідія Михайлівна раптом вирішила, що часу в школі у нас до другої зміни залишається в обріз, і сказала, щоб я надвечір приходив до неї на квартиру. Жила вона поряд із школою, в учительських будинках. На іншій, більшій половині будинку Лідії Михайлівни мешкав сам директор. Я йшов туди, як на тортуру. І без того від природи боязкий і сором'язливий, що губиться від будь-якої дрібниці, в цій чистенькій, акуратній квартирі вчительки я спочатку буквально кам'янів і боявся дихати. Мені треба було говорити, щоб я роздягався, проходив у кімнату, сідав - мене доводилося пересувати, наче річ, і мало не силою добувати з мене слова. Моїм успіхам французькою це ніяк не сприяло. Але, дивна річ, ми й займалися тут менше, ніж у школі, де нам нібито заважала друга зміна. Більше того, Лідія Михайлівна, клопочучись що-небудь по квартирі, розпитувала мене або розповідала про себе. Підозрюю, це вона навмисне для мене вигадала, ніби пішла на французький факультет тому лише, що в школі ця мова їй теж не давалася і вона вирішила довести собі, що може опанувати не гірше за інших.
Забившись у куток, я слухав, не сподіваючись дочекатися, коли мене відпустять додому. У кімнаті було багато книг, на тумбочці біля вікна стояв великий гарний радіоприймач; з програвачем - рідкісне на ті часи, а для мене і зовсім небачене диво. Лідія Михайлівна ставила платівки, і спритний чоловічий голос знову ж таки вчив французької мови. Так чи інакше від нього нікуди було не подітися. Лідія Михайлівна в простому домашньому платті, в м'яких повстяних туфлях ходила по кімнаті, змушуючи мене здригатися і завмирати, коли вона наближалася до мене. Я ніяк не міг повірити, що сиджу в її домі, все тут було для мене занадто несподіваним і незвичайним, навіть повітря, наповнене легкими і незнайомими запахами іншого, ніж я знав, життя. Мимоволі створювалося відчуття, ніби я підглядаю це життя збоку, і від сорому і незручності за себе я ще глибше заорювався у свій кургузий піджачок.
Лідії Михайлівні тоді було, мабуть, років двадцять п'ять чи близько того; я добре пам'ятаю її правильне і тому не надто живе обличчя з примруженими, щоб приховати в них косинку, очима; тугу, рідко розкривається до кінця посмішку і зовсім чорне, коротко острижене волосся. Але при цьому не було видно в її обличчі жорсткості, яка, як я пізніше зауважив, стає з роками чи не професійною ознакою вчителів, навіть найдобріших і м'яких за вдачею, а було якесь обережне, з хитрощом, подив, що стосується до неї самої й ніби говорило: цікаво, як я тут опинилася і що я тут роблю? Тепер я думаю, що вона на той час встигла побувати заміжня; за голосом, ходою - м'якою, але впевненою, вільною, з її поведінці у ній відчувалися сміливість і досвідченість. А крім того, я завжди дотримувався думки, що дівчата, які вивчають французьку або іспанську мову, стають жінками раніше за своїх однолітків, які займаються, скажімо, російською чи німецькою.
Соромно зараз згадати, як я лякався і губився, коли Лідія Михайлівна, закінчивши наш урок, закликала мене вечеряти. Будь я тисячу разів голодний, з мене кулею відразу вискакував всякий апетит. Сідати за один стіл із Лідією Михайлівною! Ні ні! Краще я до завтрашнього дня напам'ять вивчу всю французьку мову, щоб ніколи більше сюди не приходити. Шматок хліба, мабуть, і справді застряг у мене в горлі. Здається, до того я не підозрював, що і Лідія Михайлівна теж, як усі ми, харчується звичайнісінькою їжею, а не якоюсь манною небесною, настільки вона уявлялася мені людиною незвичайною, несхожою на всіх інших.
Я схоплювався і, бурмочучи, що ситий, що не хочу, задкував уздовж стінки до виходу. Лідія Михайлівна дивилася на мене з подивом та образою, але зупинити мене ніякими силами було неможливо. Я тікав. Так повторювалося кілька разів, потім Лідія Михайлівна, зневірившись, перестала запрошувати мене за стіл. Я зітхнув вільніше.
Якось мені сказали, що внизу, в роздягальні, для мене лежить посилка, яку заніс до школи якийсь чоловік. Дядько Ваня, звичайно, наш шофер, - який ще мужик! Напевно, будинок у нас був закритий, а чекати мене з уроків дядько Ваня не міг – ось і залишив у роздягальні.
Я насилу дотерпів до кінця занять і кинувся вниз. Тітка Віра, шкільна прибиральниця, показала мені на білу фанерну скриньку, що стоїть у кутку, в яких споряджають посилки поштою. Я здивувався: чому в скриньці? - мати зазвичай відправляла їжу у звичайному мішку. Може, це й не мені? Ні, на кришці було виведено мій клас і моє прізвище. Мабуть, написав уже тут дядько Ваня – щоби не переплутали, для кого. Що це мати вигадала забивати продукти в ящик?! Дивіться, якою інтелігентною стала!
Нести посилку додому, не дізнавшись, що в ній, я не міг: чи то терпець. Зрозуміло, що там не картопля. Для хліба тара теж, мабуть, замала, та й незручна. До того ж, хліб мені відправляли недавно, він у мене ще був. Тоді що там? Тут же, у школі, я заліз під сходи, де, пам'ятав, лежить сокира, і, знайшовши її, відірвав кришку. Під сходами було темно, я виліз назад і, злодійкувато озираючись, поставив ящик на ближнє підвіконня.
Заглянувши на посилку, я обомлів: зверху, прикриті акуратно великим білим аркушем паперу, лежали макарони. Оце так! Довгі жовті трубочки, покладені одна до одної рівними рядами, спалахнули на світлі таким багатством, дорожче якого для мене нічого не існувало. Тепер зрозуміло, чому мати зібрала ящик: щоб макарони не зламалися, не покришилися, прибули до мене в цілості та безпеці. Я обережно вийняв одну трубочку, глянув, дунув у неї, і, не в змозі більше стримуватися, став жадібно хрумкати. Потім так само взявся за другу, за третю, розмірковуючи, куди б мені сховати ящик, щоб макарони не дісталися надто ненажерливим мишам у коморі моєї господині. Не для того мати їх купувала, витрачала останні гроші. Ні, макаронами я так просто не попущусь. Це вам не якась картопля.
І раптом я поперхнувся. Макарони… Дійсно, де мати взяла макарони? Зроду їх у нас на селі не бувало, ні за які шиші їх там купити не можна. Що ж тоді виходить? Поспішаючи, в розпачі та надії, я розгріб макарони і знайшов на дні скриньки кілька великих шматків цукру та дві плитки гематогену. Гематоген підтвердив: посилку надсилала не мати. Хто ж у такому разі, хто? Я ще раз глянув на кришку: мій клас, моє прізвище – мені. Цікаво, дуже цікаво.
Я втиснув цвяхи кришки на місце і, залишивши ящик на підвіконні, піднявся на другий поверх і постукав до учительської. Лідія Михайлівна вже пішла. Нічого, знайдемо, знаємо де живе, бували. Значить, ось як: не хочеш сідати за стіл – отримуй продукти додому. Значить так. Не вийде. Більше нема кому. Це не мати: вона б і записку не забула вкласти, розповіла б, звідки, з яких копалень взялося таке багатство.
Коли я бочком вліз із посилкою у двері, Лідія Михайлівна набула вигляду, що нічого не розуміє. Вона дивилася на ящик, який я поставив перед нею на підлогу, і здивовано питала:
Що це? Що ти приніс? Навіщо?
Це ви зробили, - сказав я тремтячим, зриваним голосом.
Що я зробила? Про що ти?
Ви відправили до школи цю посилку. Я знаю, ви.
Я помітив, що Лідія Михайлівна почервоніла та зніяковіла. Це був той єдиний, мабуть, випадок, коли я не боявся дивитися їй прямо в очі. Мені було начхати, чи вчителька, чи моя троюрідна тітка. Тут питав я, а не вона, і питав не французькою, а російською мовою, без жодних артиклів. Нехай відповідає.
Чому ти вирішив, що то я?
Тому що у нас там не буває жодних макаронів. І гематогену немає.
Як! Зовсім не буває? – Вона здивувалася так щиро, що видала себе з головою.
Зовсім не буває. Знати треба було.
Лідія Михайлівна раптом засміялася і спробувала мене обійняти, але я усунувся. від неї.
Справді, треба було знати. Як же це я так? - Вона на хвилинку замислилася. - Але тут і здогадатися важко було – слово честі! Я ж міська людина. Зовсім, кажеш, не буває? Що ж тоді у вас буває?
Горох буває. Рідька буває.
Горох... редька... А в нас на Кубані яблука бувають. Ох, скільки зараз там яблук. Я нині хотіла поїхати на Кубань, а чомусь приїхала сюди. - Лідія Михайлівна зітхнула і зиркнула на мене. - Не гнівайся. Я ж хотіла якнайкраще. Хто знав, що можна потрапити на макарони? Нічого, тепер буду розумнішим. А макарони ці ти візьми.
Не візьму, – перебив я її.
Ну навіщо ти так? Я знаю, що ти голодуєш. А я живу сама, грошей у мене багато. Я можу купувати що захочу, але ж мені однієї ... Я і їм помаленьку, боюся погладшати.
Я зовсім не голодую.
Не сперечайся, будь ласка, зі мною, я знаю. Я говорила з твоєю господаркою. Що поганого, якщо ти зараз візьмеш ці макарони і звариш собі сьогодні хороший обід. Чому я не можу тобі допомогти один раз у житті? Обіцяю більше жодних посилок не підсовувати. Але цю, будь ласка, візьми. Тобі треба обов'язково їсти досхочу, щоби вчитися. Скільки у нас у школі ситих лоботрясів, які ні в чому нічого не розуміють і ніколи, мабуть, не розумітимуть, а ти здібний хлопчисько, школу тобі кидати не можна.
Її голос починав на мене діяти усипливо; я боявся, що вона мене вмовить, і, сердячись на себе за те, що розумію правоту Лідії Михайлівни, і за те, що збираюся її все-таки не зрозуміти, я, крутячи головою і щось бурмочучи, вискочив за двері.
Наші уроки на цьому не припинилися, я продовжував ходити до Лідії Михайлівни. Але тепер вона взялася за мене по-справжньому. Вона, мабуть, вирішила: ну що ж, французька так французька. Правда, толк від цього виходив, поступово я став досить непогано вимовляти французькі слова, вони вже не обривалися біля моїх ніг важкими каменями, а, дзвонячи, намагалися кудись летіти.
Добре, - підбадьорювала мене Лідія Михайлівна. - У цій чверті п'ятірка ще не вийде, а наступної – обов'язково.
Про посилку ми не згадували, але я про всяк випадок тримався настороже. Чи мало що Лідія Михайлівна візьметься ще вигадати? Я знав: коли щось не виходить, все зробиш для того, щоб вийшло, так просто не відступишся. Мені здавалося, що Лідія Михайлівна весь час очікувано придивляється до мене, а придивляючись, посміюється над моєю дикуватістю, - я злився, але ця злість, як не дивно, допомагала мені триматися впевненіше. Я вже був не той безмовний і безпорадний хлопчик, який боявся ступити тут кроку, поступово я звикав до Лідії Михайлівни та до її квартири. Все ще, звичайно, соромився, забивався в кут, ховаючи свої черки під стілець, але колишні скутість і пригніченість відступали, тепер я сам наважувався ставити Лідії Михайлівні питання і навіть вступати з нею в суперечки.
Вона ще спробувала посадити мене за стіл - даремно. Тут я був непохитний, упертості в мені вистачало на десятьох.
Напевно, вже можна було припинити ці заняття вдома, найголовніше я засвоїв, язик мій відм'якнув і заворушився, інше з часом додалося б на шкільних уроках. Попереду роки та роки. Що я потім робитиму, якщо від початку до кінця вивчу все одним разом? Але я не наважувався сказати про це Лідії Михайлівні, а вона, мабуть, зовсім не вважала нашу програму виконаною, і я продовжував тягнути свою французьку лямку. Втім, чи лямку? Якось мимоволі і непомітно, сам того не чекаючи, я відчув смак до мови і у вільні хвилини без жодного понукання ліз у словничок, заглядав у далекі у підручнику тексти. Покарання перетворювалося на задоволення. Мене ще спонукало самолюбство: не виходило - вийде, і вийде - не гірше, ніж у найкращих. З іншого я тесту, чи що? Якби ще не треба було ходити до Лідії Михайлівни… Я б сам, сам…
Якось, тижнів за два після історії з посилкою, Лідія Михайлівна, посміхаючись, запитала:
Ну, а на гроші ти більше не граєш? Або десь збираєтеся осторонь і граєте?
Як же зараз грати? - Здивувався я, показуючи поглядом за вікно, де лежав сніг.
А що то була за гра? У чому вона полягає?
Навіщо вам? – насторожився я.
Цікаво. Ми в дитинстві колись теж грали, От і хочу знати, та це гра чи ні. Розкажи, розкажи, не бійся.
Я розповів, промовчавши, звичайно, про Вадика, про Птаху і про свої маленькі хитрощі, якими я користувався у грі.
Ні, - Лідія Михайлівна похитала головою. - Ми грали в «пристінок». Знаєш, що таке?
Ось дивись. - Вона легко вискочила з-за столу, за яким сиділа, відшукала в сумочці монетки та відсунула від стіни стілець. Іди сюди, дивись. Я б'ю монетою об стіну. – Лідія Михайлівна легенько вдарила, і монета, зазвеневши, дугою відлетіла на підлогу. Тепер, – Лідія Михайлівна сунула мені другу монету в руку, б'єш ти. Але май на увазі: бити треба так, щоб твоя монета виявилася якомога ближче до моєї. Щоб їх можна було виміряти, дістати пальцями однієї руки. Інакше гра називається: заміряшки. Дістанеш, значить, виграв. Бий.
Я вдарив – моя монета, потрапивши на ребро, покотилася в куток.
О-о, – махнула рукою Лідія Михайлівна. - Далеко. Зараз ти починаєш. Зверни увагу: якщо моя монета зачепить твою, хоч трохи, краєчком, - я виграю вдвічі. Розумієш?
Чого тут незрозумілого?
Зіграємо?
Я не повірив своїм вухам:
Як же я з вами гратиму?
А що таке?
Ви ж учителька!
Ну і що? Вчителька – так інша людина, чи що? Іноді набридає бути лише вчителькою, вчити і вчити без кінця. Постійно смикати себе: то не можна, це не можна, - Лідія Михайлівна більше звичайного примружила очі і задумливо, відсторонено дивилася у вікно. - Інший раз корисно забути, що ти вчителька, - чи не такий зробишся бякою і букою, що живим людям нудно з тобою стане. Для вчителя, можливо, найважливіше - не приймати себе всерйоз, розуміти, що він може навчити зовсім небагато. - Вона струснулась і одразу повеселішала. - А я в дитинстві була відчайдушним дівчиськом, батьки зі мною натерпілися. Мені й тепер ще часто хочеться стрибати, скакати, кудись мчати, щось робити не за програмою, не за розкладом, а за бажанням. Я тут, буває, стрибаю, скачу. Людина старіє не тоді, коли вона доживає до старості, а коли перестає бути дитиною. Я б із задоволенням щодня стрибала, та за стіною живе Василь Андрійович. Він дуже серйозна людина. У жодному разі не можна, щоб він дізнався, що ми граємо в заміряшки.
Але ми не граємо в жодні «заміряшки». Ви лише мені показали.
Ми можемо зіграти так просто, як кажуть, навмисне. Але ти все одно не видавай мене Василеві Андрійовичу.
Господи, що діється на білому світі! Чи давно я до смерті боявся, що Лідія Михайлівна за гру на гроші потягне мене до директора, а тепер вона просить, щоб я не видавав її. Світловиставлення - не інакше. Я озирався, невідомо чого лякаючись, і розгублено ляпав очима.
Ну що – спробуємо? Не сподобається – кинемо.
— Нерішуче погодився я.
Починай.
Ми взялися за монети. Видно було, що Лідія Михайлівна колись справді грала, а я щойно примірявся до гри, я ще не з'ясував для себе, як бити монетою об стіну чи ребром, чи плашмя, на якій висоті і з якою силою коли краще кидати. Мої удари йшли наосліп; якби вели рахунок, я б на перших хвилинах програв досить багато, хоча нічого хитрого в цих «заміряшках» не було. Найбільше мене, зрозуміло, стискало і пригнічувало, не давало мені освоїтися те, що я граю з Лідією Михайлівною. У жодному сні не могло таке наснитися, у жодній поганій думці подуматися. Я схаменувся не відразу і не легко, а коли схаменувся і став потроху придивлятися до гри, Лідія Михайлівна взяла і зупинила її.
Ні, так нецікаво, - сказала вона, випрямляючись і прибираючи волосся, що з'їхало на очі. - Грати - так по-справжньому, бо ми з тобою як трирічні малюки.
Але тоді це буде гра на гроші, - несміливо нагадав я.
Звичайно. А що ми з тобою тримаємо в руках? Гра на гроші нічим іншим підмінити не можна. Цим вона гарна і погана водночас. Ми можемо домовитися про зовсім невелику ставку, а все одно з'явиться інтерес.
Я мовчав, не знаючи, що робити та як бути.
Невже боїшся? - підбурила мене Лідія Михайлівна.
Ось ще! Нічого я не боюсь.
У мене була з собою якась дрібниця. Я віддав монету Лідії Михайлівні і дістав із своєї кишені. Що ж, давайте грати по-справжньому, Лідіє Михайлівно, якщо хочете. Мені що - не я перший почав. Вадик спочатку на мене теж нуль уваги, а потім схаменувся, поліз з кулаками. Навчився там, навчусь і тут. Це не французька мова, а я і французьку скоро до зубів приберу.
Мені довелося прийняти одну умову: оскільки рука у Лідії Михайлівни більша і пальці довша, вона замірятиме великим і середнім пальцями, а я, як і належить, великим і мізинцем. Це було справедливо, і я погодився.
Гра розпочалася заново. Ми перебралися з кімнати в передпокій, де було вільніше, і били про рівну дощату парканку. Били, опускалися на коліна, повзали по підлозі, зачіпаючи один одного, розтягували пальці, заміряючи монети, потім знову піднімаючись на ноги, і Лідія Михайлівна оголошувала рахунок. Грала вона шумно: скрикувала, плескала в долоні, подразнювала мене - одним словом, поводилася як звичайне дівчисько, а не вчителька, мені навіть хотілося часом прикрикнути. Але вигравала, проте, вона, а я програвав. Я не встиг схаменутися, як на мене набігло вісімдесят копійок, насилу мені вдалося скостити цей борг до тридцяти, але Лідія Михайлівна здалеку потрапила своєю монетою на мою, і рахунок відразу підскочив до п'ятдесяти. Я почав хвилюватись. Ми домовилися розплачуватися після закінчення гри, але якщо справа й далі так піде, моїх грошей вже дуже скоро не вистачить, їх у мене трохи більше рубля. Значить, за рубль перевалювати не можна - чи то ганьба, ганьба і сором на все життя.
І тут я несподівано помітив, що Лідія Михайлівна і не намагається зовсім вигравати у мене. При вимірах її пальці горбилися, не вистилаючись на всю довжину, - там, де вона нібито не могла дотягнутися до монети, я дотягувався без жодної натуги. Це мене образило, і я підвівся.
Ні, - заявив я, - то я не граю. Навіщо ви мені підіграєте? Це не чесно.
Але я справді не можу їх дістати, - почала відмовлятися вона. – У мене пальці якісь дерев'яні.
Добре, добре, я намагатимуся.
Не знаю, як у математиці, а у житті найкращий доказ – від противного. Коли наступного дня я побачив, що Лідія Михайлівна, щоб торкнутися монети, тишком-нишком підштовхує її до пальця, я обомлів. Поглядаючи на мене і чомусь не помічаючи, що я чудово бачу її чистої води шахрайство, вона ні в чому не бувало продовжувала рухати монету.
Що ви робите? - обурився я.
Я? А що я роблю?
Навіщо ви її посунули?
Та ні, вона тут і лежала, - найбезсовіснішим чином, з якоюсь навіть радістю відперлася Лідія Михайлівна нітрохи не гірша за Вадика чи Птахи.
Оце так! Вчителька, називається! Я на власні очі на відстані двадцяти сантиметрів бачив, що вона чіпала монету, а вона запевняє мене, що не чіпала, та ще й сміється з мене. За сліпого вона мене приймає? За маленького? Французька мова викладає, називається. Я тут же геть-чисто забув, що всього вчора Лідія Михайлівна намагалася підіграти мені, і стежив тільки за тим, щоб вона мене не обдурила. Ну і ну! Лідія Михайлівна, називається.
Цього дня ми займалися французькою хвилин п'ятнадцять-двадцять, а потім ще менше. У нас виник інший інтерес. Лідія Михайлівна змушувала мене прочитати уривок, робила зауваження, за зауваженнями вислуховувала ще раз, і ми не гаючись переходили до гри. Після двох невеликих програшів я почав вигравати. Я швидко призвичаївся до «заміряшок», розібрався у всіх секретах, знав, як і куди бити, що робити в ролі того, хто розігрує, щоб не підставити свою монету під замір.
І знову в мене з'явилися гроші. Знову я бігав на базар і купував молоко – тепер уже у морозива. Я обережно зрізав з кухля наплив вершків, пхав крижані скибочки в рот і, відчуваючи у всьому тілі їх ситий насолоду, закривав від задоволення очі. Потім перевертав кружок вгору дном і довбав ножем солодкуватий молочний відстій. Залишкам дозволяв розтанути і випивав їх, заїдаючи шматком чорного хліба.
Нічого, жити можна було, а незабаром, як залікуємо рани війни, всім обіцяли щасливий час.
Звичайно, приймаючи гроші від Лідії Михайлівни, я відчував себе ніяково, але щоразу заспокоювався тим, що це чесний виграш. Я ніколи не напрошувався на гру, Лідія Михайлівна пропонувала її сама. Відмовлятися я не наважувався. Мені здавалося, що гра приносить їй задоволення, вона веселіла, сміялася, гальмувала мене.
Знати б нам, чим це все скінчиться.
…Стоячи один проти одного на колінах, ми заперечили про рахунок. Перед тим теж, здається, щось сперечалися.
Зрозумій ти, садова голова, - наповзаючи на мене і розмахуючи руками, доводила Лідія Михайлівна, - навіщо мені тебе обманювати? Я веду рахунок, а не ти, я краще знаю. Я тричі поспіль програла, а перед тим була чика.
- «Чика» не вважається.
Чому це не вважається?
Ми кричали, перебиваючи один одного, коли до нас долинув здивований, якщо не сказати, вражений, але твердий, дзвінкий голос:
Лідія Михайлівно!
Ми завмерли. У дверях стояв Василь Андрійович.
Лідіє Михайлівно, що з вами? Що тут відбувається?
Лідія Михайлівна повільно, дуже повільно піднялася з колін, розчервоніла і скуйовджена, і, пригладивши волосся, сказала:
Я, Василь Андрійович, сподівалася, що ви постукаєте, перш ніж входити сюди.
Я стукав. Мені ніхто не відповів. Що тут відбувається? Поясніть будь ласка. Я маю право знати як директора.
Граємо в «пристінок», – спокійно відповіла Лідія Михайлівна.
Ви граєте на гроші з цим?.. - Василь Андрійович тицьнув у мене пальцем, і я зі страху поповз за перегородку, щоб сховатись у кімнаті. - Граєте з учнем? Я правильно вас зрозумів?
Правильно.
Ну, знаєте ... - Директор задихався, йому не вистачало повітря. - Я гублюся одразу назвати ваш вчинок. Це злочин. Рослини. Збочення. І ще, ще... Я двадцять років працюю в школі, бачив усіляке, але таке...
І він підняв над головою руки.
За три дні Лідія Михайлівна поїхала. Напередодні вона зустріла мене після школи і проводила додому.
- Поїду до себе на Кубань, - сказала вона, прощаючись. - А ти вчися спокійно, ніхто тебе за цей безглуздий випадок не чіпатиме. Тут винна я. Вчись, - вона потріпала мене по голові і пішла.
Більше я її ніколи не бачив.
Серед зими вже після січневих канікул мені прийшла на школу поштою посилка. Коли я відкрив її, дістав знову сокиру з-під сходів, - акуратними, щільними рядами в ній лежали трубочки макаронів. А внизу в товстій ватній обгортці я знайшов три червоні яблука.
Раніше я бачив яблука тільки на картинках, але здогадався, що вони.
Примітки
Копилова А. П. – мати драматурга А. Вампілова (Прим. ред.).
МБОУ «Гатчинська гімназія ім. К.Д. Ушинського»
Урок літератури у 8 класі
Тема: «Уроки життя в оповіданні
В. Г. Распутіна «Уроки французької"
Ціль:в результаті аналізу твору донести до уч-ся думка про те, що людина сама формує свою особистість, виховувати в учнях почуття доброти, милосердя, совісті, порядності, гідності.
Вчитель: Капліна Л.В.
Гатчина
2018
Хід уроку
1. Організаційний момент.
Здрастуйте, хлопці, сідайте.
2. Мовленнєва розминка.
Вчитель: наш урок літератури пропоную сьогодні почати з читання вірша, бо він відображає тему та мету нашого уроку.
Отже, зверніть увагу на екран і прочитайте, дотримуючись інтонації, виразно вірш С. Бондаренко (слайд ).
У кожному параграфі, у кожному оповіданні,
У казці та пісні, навіть у фразі –
Криється найголовніша думка.
Вона не завжди відкривається одразу.
Рядок за рядком, фраза за фразою -
Ти тільки вдумайся, тільки вдивись –
Відкриється найголовніша думка.
(С. Бондаренко).
Про що цей вірш? (Кожен вислів має головну думку).
3. Вивчення нового матеріалу.
Хлопці, я не випадково розпочала наш урок із читання цього вірша. Воно якнайкраще відображає тему і цілі нашого уроку. А тема звучить так: «Уроки життя в оповіданні В. Г. Распутіна «Уроки французької»( слайд) , (запис дати та теми уроку).
А цілі нашого уроку такі:ми повинні з'ясувати, які уроки несе оповідання В. Г. Распутіна «Уроки французької» і розкрити духовні цінності, моральні закони, за якими живуть герої Распутіна, щоб виховувати такі якості характеру, як доброта, гуманізм, чуйність, шляхетність, мужність, етичні норми поведінки та взаємовідносин.
Це означає, хлопці, що ми з вами сьогодні вчитимемося жити. Вчитися у В. Распутіна з прикладу його головного героя.
Працюючи з текстом оповідання, ми у кожному рядку, у кожному фразі шукатимемо ту головну думку , яку хотів висловити автор у своєму творі
А основне питання, на яке ми повинні відповісти:
«Де межі добра?»
2) Знайомство з епіграфом.
Письменник сподівається, що ті життєві уроки, які приготувала йому доля, допоможуть кожному з нас розібратися в собі, замислитись про своє майбутнє. Запишіть слова В. Г. Распутіна, які стануть епіграфом до нашого уроку(слайд), (запис у зошит ).
Хлопці, а якому значенні вживається тут слово урок. Давайте подивимося значення цього слова за тлумачним словником («літературознавці»).
Робота з Тлумачним словником :
Урок 1. навчальний час, присвячений якомусь предмету 2.перен. щось повчальне, із чого можна зробити висновок для майбутнього.
2. Розмова з питань.
1) Хлопці, сьогодні ми говоритимемо про етику, моральність, милосердя, гуманізм.
Давайте згадаємо значення цих слів,
Робота в творчій групі«літературознавців» (з тлумачним словником) (слайд).
2) А тепер давайте заглянемо до тлумачного словника і знайдемо значення цих слів.
( Етика - 1)філософське вчення про мораль, її розвиток, норми і ролі в суспільстві. 2) сукупність норм поведінки.
Моральність - Правила, що визначають поведінку, якості, необхідні людині в суспільстві.
Гуманізм – людяність щодо людей, людинолюбство).
Доброта - Людська якість, що відображає гідність душі.
Діти знаходять у словнику лексичне значення цього слова:
1.Все позитивне, гарне, корисне.
2. Чуйність, співчуття, прагнення робити добро.
Отже, за кількістю лексичних значень воно багатозначне, за походженням споконвіку - російське. Добро – літера у давньоруському алфавіті.
3)Хлопці, на прикладі яких творів ви зустрічалися з цими поняттями, розглядали етику взаємовідносин дітей, говорили про моральність?
(Це казка - бувальство М. М. Пришвіна «Кладова сонця», оповідання Ю. М. Нагибіна «Мій перший друг, мій друг безцінний», В.П. Астаф'єва «Кінь з рожевою гривою», Д. Железникова «Чучело», «Дивник з 6 б », Ю. Яковлєва «Лицар Вася», К. Паустовський «Теплий хліб», «Заячі лапи» та інші).
4. Реалізація домашнього завдання.
1). Слово вчителя на тему уроку.
Сьогодні ми продовжуємо розмову про ці поняття. Творчість В.Г. Распутіна приваблює читачів, бопоряд із звичайним, побутовим у творах письменника завжди присутні духовні цінності, моральні закони, неповторні характери, складний, часом суперечливий внутрішній світ героїв.
2). Робота у творчій групі "бібліографів".
Роботу розпочинають хлопці з творчої групи «бібліографів», які познайомлять насз творчою історієюоповідання «Уроки французької».
У 1973р. В. Распутін пише одне з найкращих своїх оповідань – «Уроки французької». «Там мені нічого не довелося вигадувати, – казав Распутін. – Все це відбувалося зі мною. За прототипом далеко йти не довелося. Мені треба було повернути людям те добро, яке вони свого часу зробили для мене».
6. Розмова з оповідання «Уроки французької» (Слайд).
Авторські роздуми про життя, про людину, про природу не лише допомагають юному читачеві виявити в собі та в навколишньому світі невичерпні запаси добра та краси , але й попереджають: життя людини і природи тендітна, треба її берегти.
Ось такі задатки мужності, добра і краси ми постараємося сьогодні виявити не лише у героя повісті В. Распутіна, а й у собі.
Звернемося до змісту оповідання.
Вдома ви готували питання щодо змісту оповідання по групах.
Слово першої групи літературознавців.
1) Про що говорить назва оповідання? Від чиєї особи ведеться розповідь? Чому?
(Про школу, уроки, однолітки).
4) Хто є головним героєм оповідання?
(11-річний хлопчик, учень 5 класу. Ні імені його, ні прізвища автор не називає).
5) Коли і де відбуваються події, описані в оповіданні?
(Через 3 роки після закінчення В.О. ст. в 1948 році в далекому сибірському селі).
6) Назвіть прикмети лихоліття.
(В оповіданні описано важкий повоєнний час: карткова система постачання продуктами, голод, обов'язкові для населення державні позики, тяготи колгоспної праці Місце дії – Сибір, батьківщина письменника, глухе сибірське село, в якому навіть садів немає, тому що взимку дерева вимерзають).
7) Як жилося хлопчику батьківському домі? У якому віці почалося у героя самостійне життя? Знайдіть уривки у творі і зачитайте їх (читання на стор.121 - 122 зі слів «Так, в 11 років, почалося моє самостійне життя» до слів «Я і не розумів як слід, що мені належить, які випробування чекають на мене, голубчика, на новому місці»).
8) Які ж це випробування? (Не лагодилося з французькою: читання на стор. 117 - 118 "Вчився я і тут добре" до слів "Все було даремно").
9) Які ще випробування? (нудьга по дому: читання на стор. 118 від слів. «Але найстрашніше починалося, коли я приходив зі школи» до слів «Хотілося тільки одного, мріялося про одне – додому та додому»).
10) У героя не ладналося з французькою, він дуже сумував за матір'ю, сумував за домом, але були й інші проблеми (голод, крадіжка продуктів: читання на стор. 118 зі слів «Але схуд я не тільки через тугу за домом») до слів "Легше матері не стане, якщо вона почує правду").
11) Не тільки постійний голод, страждання від самотності, розлуки з будинком, з матір'ю, а й гостре переживання несправедливості, гіркоту обману відчував герой. Чи будь-яка дитина може витримати таке?
12) Чому наш герой не скаржиться дорослим?
Чому не стежить, хто в нього краде?
(Читання на стор.118 зі слів «Я сильно схуд: мати, що приїхала в кінці вересня, злякалася за мене» до слів «Я схаменувся і втік»).
13) Чи легко було матері вчити сина у райцентрі? Син був вдячний матері?
(Життя підносить герою жорстокі уроки і ставить його перед необхідністю вибору: змовчати, змиритися або засмутити матір. Гіркі думки про матір та свою відповідальність перед нею змушують героя рано подорослішати).
- Який перший урок дає нам Распутін? (Срібло)
Запишемо в зошит перший урок розповіді Распутіна: «Справжня мати все життя дбає про своїх дітей, і діти мають бути вдячні їй за це». (Слайд).
15) Як характеризує хлопчика фрагмент із зникненням продуктів?
Чому наш герой не поїхав додому?
Як навчався хлопчик? Чому він завжди готувався до уроків?
18) Що приваблює вас у хлопчику, у його характері? (Жага знань, сила волі, чесність, доброта, шляхетність, самовідданість, завзятість у досягненні мети)(Слайд).
Робота у творчій групі «літературознавців» (робота з тлумачним словником , з'ясування значень слів:благородство - Висока моральність, поєднана з самовідданістю та чесністю;самовідданість – жертвування своїми інтересами заради інших)(Слайд).
- Чому хлопчик уплутався в гру на гроші?
(Потреба змусила героя грати в азартні ігри. У нього не було іншої можливості заробити. Чекати чиєїсь милості або подачки він не став).
- А ось і другий урок. Сформулюйте його. (Халтунен)
Запишемо другий урок Распутіна: «Будь самостійним, гордим. Піклуйся про себе сам, не сподівайся на оточуючих». (Слайд).
- Охарактеризуйте гравців у «чику» (Тішкін, Птаха, Вадик).
Докладно ми з епізодом «Гра у Чіку» знайомилися на попередньому уроці. Згадаймо,
чому нашому герою довелося "змиритися"?Який урок дає нам Распутін? (Орлівська)
Запишемо третій урок Распутіна: «Не гарячкуй, поступися тим, кому все одно нічого не доведеш». (Слайд).
(«Перегляд кінофрагменту: «Не до складу! - Оголосив Вадик »
22) Чому Вадик та Птаха б'ють хлопчика? Як поводиться хлопчик під час побиття?
(За те, що він постійно вигравав, намагався вести чесну гру. Але гра на гроші не може бути чесною) (Макєєв)
- Що випробував герой після бійки? Зачитаємо стор 129.
Пізніше герой згадує: «Звідки мені знати…» стр.127
- Чим відрізняється цей урок від попереднього? ( Темір)
Запишемо четвертий урок Распутіна: Будь принциповим. Не плазуй». (Слайд).
- _Назвіть основні риси характеру героя (слайд).
Хлопці, як ви розумієте сенс висловлювань (Слайд):
«Чим людина розумніша і добріша, тим більше помічає вона добра в людях» (Л. Н. Толстой).
(До цих добрих, чуйних людей відноситься в першу чергу вчителька хлопчика Лідія Михайлівна. Оцінюючи те, ЩО зробила для нього Лідія Михайлівна, Распутін пише «...добро має бути безкорисливим і впевненим у своїй тихій чудодійній СИЛЕ»)
Чому хлопчик довірив вчительці свою таємницю? Чи будь-якому вчителю можна довіритися? (Коробова Д.)
Лідія Михайлівна вирішила займатися з хлопчиком французькою у себе вдома? Чому?
(Вона хоче захистити хлопчика від гри з хлопцями).
Сцінка Гра в пристінок. (Ніконоренкова, Макєєв, Яковлєв)
- Яким постає образ Лідії Михайлівни на сторінках оповідання? ( слайд) . (Ліза)
(Молода вчителька – людина великої душі. Вона зуміла побачити в хлопчику справжню людську гордість і недитячу мужність. Вона доводила хлопчику: ти не самотній у цьому світі, зі своїм голодом, синцями, саднами, тобі допоможуть. І вона допомогла. У неї був дар. співпереживання, вона своєю добротою врятувала хлопчика (вчителька дала своєму учневі уроки доброти і мужності).
І як ви вважаєте, яким буде п'ятий урок? (Яковлєв)
Запишемо п'ятий урок Распутіна: «Будь добрим і чуйним, люби людей». (Слайд).
- Хлопці, а як ви дасте відповідь на запитання: що таке доброта, де межі добра? (Читання учням міні-творів).
Читання вірша «Доброта». (Аліса)
Добрим бути зовсім не просто,
Доброта не залежить від зростання,
Не залежить доброта від кольору,
Доброта – не пряник, не цукерка.
Тільки треба, треба добрим бути
І в біді одне одного не забути.
І закрутиться земля швидше,
Якщо будемо ми з тобою добрішими.
Добрим бути зовсім, зовсім не просто,
Не залежить доброта від зростання,
Доброта приносить людям радість
І натомість не вимагає нагороди.
Доброта з роками не старіє,
Доброта від холоду зігріє.
Якщо доброта, як сонце, світить,
Радіють дорослі та діти.
8. Узагальнення матеріалу:
- Хлопці, чому розповідь називається «Уроки французької»?
Який головний урок виклала вчителька?
Які уроки дав нам В. Распутін? Чим цікава його розповідь? (Звернення до епіграфу).
(Уроки французької, спілкування з Лідією Михайлівною стали для героя уроками життя, вихованням почуттів.)
Вчитель:Чому навчили вас ці уроки? (Участю, розумінню оточуючих людей, чуйності, самовіддачі та цілеспрямованості)
"Уроки французької" - уроки життя, мужності, доброти.
Письменник розповідає про мужність хлопчика, який зберіг чистоту душі, непорушність своїх моральних законів, що несе безтрепетно і відважно, як солдат, свої обов'язки та свої синці. Хлопчик приваблює ясністю, цілісністю, безстрашністю душі. Долучаючись до нелегкої долі хлопчика, ми співпереживаємо разом з ним, розмірковуємо про добро і зло, відчуваємо «добрі почуття».
Нестандартний вчинок вчительки залишається незрозумілим для всіх, хто дізнається про нього. "Це злочин. Рослини. Спокушання...» - каже розгніваний директор, дізнавшись, що викладач французької мови грає в «пристінок» зі своїм учнем. Хіба доведеш йому, що для малокровного хлопця це – єдиний спосіб видобути гроші на хліб та рятівне молоко?!
Не так важливо, що вчительці довелося покинути школу. Набагато важливіше те, що вона залишила в душі учня яскравий, незабутній слід, віру в себе і в людей, допомогла йому в гіркі хвилини самотності та туги за рідним домом, підтримала в голодний повоєнний час. Образ вчительки назавжди залишився в душі скромного, терплячого, доброго і цілеспрямованого хлопчика і, мабуть, неодноразово допомагав йому в досягненні своїх світлих і високих цілей.
Суворі уроки піднесла герою Распутіна міське життя. Але вона й багато чого навчила його: він дізнався, що поруч зі злом йде добро, з потворним – добре і світле. І головне, на мою думку, у тому, що життя подарувало йому зустріч з такою доброю, мудрою, все розуміючою вчителькою, як «француженка» Лідія Михайлівна. Я думаю, що ця зустріч вплинула на все подальше доросле життя героя.
Уроки французької"
- одне з кращих творівВалентина Распутіна. Здавалося б, які далекі від нас важкі, голодні повоєнні роки та події, що описуються в оповіданні. Але чому і сьогодні ми приміряємо він вчинки його героїв? Щодня ми зустрічаємо людей, які потребують нашої допомоги, але часто не готові робити добро. Можливо, не вистачає сил переступити громадські канони, може, тому, що живемо за інерцією, не бажаючи подивитись життя іншими очима…
Героїня оповідання "Уроки французької" - молоденька вчителька французької мови - Лідія Михайлівна одна лише побачить, як нелегко живеться далеко від дому та сім'ї її талановитому, але напівголодному учню. Випробувавши всі відкриті способи допомогти йому, вона зважиться, за словами директора школи, на "злочин" - наважиться грати з хлопчиськом у "пристінок" на гроші. Інакше приймати допомогу дитині здається принизливою. Що означав цей її вчинок у ті часи? Чим це обернулося для самої вчительки? Як оцінював мотиви її дій той хлопчик? Про це згадує через багато років герой, який пережив і поступово для себе самого усвідомив сенс цих "уроків" - уроків людяності, доброти і співчуття.
Мало хто знає, що, незважаючи на вигаданість подій, прототип образу головної героїнііснував. Лідія Михайлівна Молокова у ті повоєнні часи вела уроки французької у школі, де навчався майбутній письменник Валентин Распутін.
Вчитель: Доброта – ось що приваблює у героях оповідання. Герой відкриває собі доброту і, розуміння серед оточуючих людей.
Ви сьогодні потрудилися на славу, виявили один одному пошану, чуйність, взаємовиручку – одним словом, доброту. І я рада, що ви тепер розумієте, що означає це слово.
Завтра, 15 березня, відзначає свій 76-й день народження російський радянський письменник Валентин Григорович Распутін. Сьогодні і найближчим часом у багатьох російських школах і насамперед у Сибіру, в Прибайкаллі, учні будуть говорити про творчість письменника. Слайд)
Відеоролик
Вчитель:В.Г. Распутін якось сказав: читач вчиться у книг не життя, а почуттям. Література –, на мою думку, – це насамперед виховання почуттів. І насамперед доброти, чистоти, благородства».
9. Підсумки уроку.
10. Домашнє завдання:
Напишіть міні - твір про те, чи ви зустрічали в житті таких людей, як герої Распутіна, мужніх, чесних, добрих. Розкажіть про них.
Я говорю, урок закінчено, але сподіваюся, що ви продовжите його у своїй душі, у своєму серці!
ЧЕТВЕРТИЙ ЕТАП.
1.Створення синквейну.
Вчитель:
-Наш герой справді багато чого в житті зазнав. Головне, що він залишився людиною, набув духовного досвіду самостояння. Шукав і знаходив вихід із найважчих ситуацій, не втратив доброго ставлення до людей, навчився цінувати дружбу як однолітків, а й дорослих. Я пропоную в завершенні уроку висловити свої думки про кохання, дружбу, чистоту душі, життя, долю ... у написанні синквейну.
Чистота
Наївна, дитяча.
Терпіти, вірити, чекати
Світ зміниться на краще.
Життя.
Доброта.
Щира, душевна.
Вчить, наставляє, спрямовує.
Гуманних людей має бути багато.
Доброта-сенс життя.
Закінчити урок хочу невеликим віршем:
Як добре, що доброта
Живе у світі разом із нами.
Без доброти – ти сирота,
Без доброти – ти сірий камінь.
Усі твори Валентина Распутіна пов'язані з долями земляків, їх сумами, надіями, радощами та переживаннями. Його героям властива чесність, доброта, завзятість у досягненні цілей. Чергова розповідь Валентина Распутіна Уроки французької є яскравим прикладом людської доброти, розуміння та чуйності. По цій роботі ми напишемо підсумкове, розглянувши портрет героя, і підкріпивши наші думки аргументами з литературы.
Уроки французького твір
Розповідь Распутіна Уроки французької це не просто твір про шкільну вчительку, це справжній приклад уроків доброти, яким кожен з нас має слідувати. Ця роботаРаспутіна є біографічною, де автор показує роль мудрої вчительки у житті.
З твору ми дізнаємось про долю підлітка, якого мати відправляє на навчання до райцентру. У холодні та голодні повоєнні роки матері доводиться віддавати останнє, щоб вивчити сина. Все було б добре, та тільки тітка обкрадала племінника, поїдаючи його продукти. Хлопчикові доводилося голодувати, а щоби якось вижити, він грає на гроші зі шкільними хлопчиками.
Портрет героя
На момент розповіді головного героя Уроків французької було близько одинадцяти років. Хлопчикові доводилося ходити в старому одязі, з якого він уже виріс, і жити надголодь. Сором'язлива, мовчазна, але разом з тим, спостережлива і здатна дитина всіма силами намагається досягти поставленої мети. Через недокрів'я йому доводиться пити молоко, та тільки на нього постійно не вистачає грошей. Розуміючи, що мати і так живе надголодь, він не просить у неї грошей, а вирішує самостійно заробити гроші грою.
Будучи за вдачею чесним хлопчиком, він не міг мовчати, побачивши шахрайство у грі, за що його постійно б'ють. Це й помітила вчителька. Розібравшись у всьому, вона вирішує допомогти дитині, але хлопчик відмовляється від їжі. Він надто гордий. І Лідія Михайлівна йде на хитрість, і запрошує його додому під приводом покращити знання з французької мови. Ні посилка з продуктами, ні спроби Лідії Михайлівни нагодувати голодну дитину під час уроків французької ситуації не змінюють. Хлопчик цурається допомоги, і вчительці доводиться йти на хитрість, пропонуючи учневі грати з нею на гроші. Таким чином хлопчик зміг заробити якісь гроші та купувати собі молоко. Це тривало доти, показа цим заняттям їх не застав директор школи. За свій вчинок вчительку було звільнено, після чого Лідія їде на Батьківщину і навіть там не забуває про свого підопічного, відправивши йому посилку з великими яблуками, які хлопчик до цього бачив лише на картинках.
На прикладі вчительки Валентин Распутін показав безкорисливість, самовідданість і бажання допомогти людям у скрутну хвилину. Уроки доброти допомогли вижити учню в непростий час, і не втратити себе та своїх людських якостей.
Аргументи із літератури
Однак уроки французької не єдиний приклад доброти і того, як учитель впливав на подальшу долю своїх учнів. Ця проблематика піднімалася багатьма письменниками, і на підтвердження цього ми наведемо й інші аргументи з літератури.
Так, у творі Перший вчитель Айтманова ми бачимо вчителя, який рятує сироту і відправляє дівчинку вчитися в місто. У майбутньому героїня стає доктором наук, а побудовану школу назве ім'ям першого вчителя.
Розповідь «Уроки французької» – це уроки доброти, мужності, життя.
Головному герою розповіді Володі пощастило – його класним керівником виявилася розумна та чуйна людина, Лідія Михайлівна. Спостерігаючи, у якому тяжкому становищі перебуває хлопчик і водночас його здібності, бажання вчитися вона намагається допомогти йому. То вчителька запрошує його до себе додому додаткові заняттяпо своєму предмету, а потім хоче посадити за стіл, щоб хлопчик поїв досита, то відправляє йому посилки з їжею.
Але всі її старання і хитрощі ні до чого не призводять, тому що гордість і почуття власної гідності головного героя не дають йому розповісти про свої труднощі, а й прийняти допомогу. Володя відмовляється від їжі. Лідія Михайлівна, у свою чергу, не наполягає на своєму, але все ж таки постійно шукає все нові способи допомогти хлопчику.
Зрештою, вчителька вирішує схитрувати. Вона пропонує своєму учневі грати в «пристінок» – гру на гроші. Володя вважав це за чесний виграш.
Але цей вчинок Лідії Михайлівни розкривається, за грою їх застигає директор школи, і Лідію Михайлівну звільняють зі школи. Їй доводиться виїхати до Кубаню, на батьківщину. І все-таки, це ставлення, та жертва, яку принесла вчителька заради того, щоб допомогти хлопчику, не буде забута ним ніколи і залишиться в пам'яті на все життя.
Вчителька Лідія Михайлівна була тим, хто наділений найпрекраснішими душевними якостями – співчуттям, добротою, любов'ю, тобто це те, з чого складаються духовні цінності людини.
Оновлено: 2018-02-25
Увага!
Спасибі за увагу.
Якщо Ви помітили помилку або помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.
Тим самим надасте неоціненну користь проекту та іншим читачам.
