Хто сказав промінь світла темному царству. Інші перекази та відгуки для читацького щоденника
Стаття присвячена драмі Островського «Гроза»
На початку статті Добролюбов пише про те, що «Островський має глибоке розуміння російського життя». Далі він аналізує статтю про Островського інших критиків, пише про те, що в них «відсутня прямий погляд на речі».
Потім Добролюбов порівнює «Грозу» з драматичними канонами: «Предметом драми неодмінно має бути подія, де бачимо боротьбу пристрасті та обов'язку - з нещасними наслідками перемоги пристрасті чи з щасливими, коли перемагає долг». Також у драмі має бути єдність дії, і вона має бути написана високою літературною мовою. «Гроза» при цьому «не задовольняє найістотнішої мети драми – навіяти повагу до морального обов'язку та показати згубні наслідки захоплення пристрастю. Катерина, ця злочинниця, представляється нам у драмі не тільки не в досить похмурому світлі, але навіть із сяйвом мучеництва. Вона говорить так добре, страждає так жалібно, навколо неї все так погано, що ви озброюєтеся проти її утисків і, таким чином, в її обличчі виправдовуєте порок. Отже драма не виконує свого високого призначення. Вся дія йде мляво та повільно, бо захаращена сценами та особами, зовсім непотрібними. Нарешті і мова, якою кажуть дійові особи, перевершує всяке терпіння вихованої людини».
Цей порівняння з каноном Добролюбов проводить для того, щоб показати, що підхід до твору з готовим уявленням про те, що має бути показано, не дає істинного розуміння. «Що подумати про людину, яка, побачивши гарну жінку, починає раптом резонувати, що в неї стан не такий, як у Венери Мілоської? Істина над діалектичних тонкощах, а живої правді того, що міркуєте. Не можна сказати, щоб люди були злими за природою, і тому не можна приймати для літературних творів принципів на кшталт того, що, наприклад, порок завжди тріумфує, а чеснота карається».
«Літератору досі надана була невелика роль у цьому русі людства до природних початків», - пише Добролюбов, після чого згадує Шекспіра, який «посунув загальну свідомість людей на кілька ступенів, на які до нього ніхто не піднімався». Далі автор звертається до інших критичних статей про «Грозу», зокрема Аполлона Григор'єва, який стверджує, що основна заслуга Островського – у його «народності». «Але в чому полягає народність, р. Григор'єв не пояснює, і тому його репліка здалася нам дуже кумедною».
Потім Добролюбов дійшов визначення п'єс Островського загалом як «п'єс життя»: «Ми хочемо сказати, що він першому плані завжди загальна обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву. Ви бачите, що їхнє становище панує над ними, і ви звинувачуйте їх тільки в тому, що вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього положення. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними та зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. На наш погляд, ці особи стільки ж необхідні для п'єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, в якій відбувається дія, малюють становище, яким визначається сенс діяльності головних персонажів п'єси».
У «Грозі» особливо видно необхідність «непотрібних» осіб (другорядних та епізодичних персонажів). Добролюбов аналізує репліки Феклуші, Глаші, Дикого, Кудряша, Кулігіна та ін. Автор аналізує внутрішній стан героїв «темного царства»: «все якось неспокійно, недобре їм. Крім них, не спитаючи їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча вона ще й не видно добре, але вже посилає погані бачення темному свавіллю самодурів. І Кабанова дуже серйозно засмучується майбутнім старих порядків, з якими вона повік зжила. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їх значення, але вже відчуває, що немає до них колишньої поваги і що за першої можливості їх покинуть».
Потім автор пише про те, що «Гроза» є «найрішучішим твір Островського; взаємні відносини самодурства доведені у ній до найтрагічніших наслідків; і при цьому більшість тих, хто читав і бачив цю п'єсу, погоджується, що в "Грозі" є навіть щось освіжаюче і підбадьорливе. Це "щось" і є, на нашу думку, фон п'єси, вказаний нами і виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, що малюється на цьому тлі, теж віє на нас новим життям, яке відкривається нам у самій її загибелі».
Далі Добролюбов аналізує образ Катерини, сприймаючи його як «крок уперед у всій нашій літературі»: «Російське життя дійшло до того, що відчулася потреба у людях більш діяльних та енергійних». Образ Катерини «неухильно вірний чуттям природної правди і самовідданий тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя за тих засадах, які йому неприємні. У цій цілісності та гармонії характеру полягає його сила. Вільне повітря і світло, попри всі обережності гине самодурства, вриваються в келію Катерини, вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві. Що їй смерть? Все одно - вона не вважає життям і те животіння, яке випало їй на долю у родині Кабанових».
Автор докладно розбирає мотиви вчинків Катерини: «Катерина зовсім не належить до буйних характерів, невдоволених, котрі люблять руйнувати. Навпаки, це характер, що переважно творить, любить, ідеальний. Ось чому вона намагається все облагородити у своїй уяві. Почуття любові до людини, потреба ніжних насолод природно відкрилися в молодій жінці». Але це буде не Тихін Кабанов, який «занадто забитий для того, щоб зрозуміти природу емоцій Катерини: „Не розберу я тебе, Катю, - каже він їй, - то від тебе слова не доб'єшся, не те що ласки, а то так само лізеш“. Так зазвичай зіпсовані натури судять про природу сильної і свіжої ».
Добролюбов дійшов висновку, що у образі Катерини Островський втілив велику народну ідею: «у інших творах нашої літератури сильні характери схожі фонтанчики, залежні від стороннього механізму. Катерина ж як велика річка: рівне дно, гарне - вона тече спокійно, каміння велике зустрілося - вона через них перескакує, урвище - ллється каскадом, запружують її - вона вирує і проривається в іншому місці. Не тому вирує вона, щоб воді раптом захотілося пошуміти або розсердитися на перешкоди, а просто тому, що це їй необхідне виконання її природних вимог - для подальшого течії».
Аналізуючи дії Катерини, автор пише про те, що вважає за можливе втеча Катерини та Бориса як найкраще рішення. Катерина готова тікати, але тут випливає ще одна проблема – матеріальна залежність Бориса від його дядька Дикого. «Ми сказали вище кілька слів про Тихона; Борис - такий самий, по суті, тільки освічений».
Наприкінці п'єси «нам радісно бачити порятунок Катерини – хоч через смерть, коли не можна інакше. Жити в " темному царстві“Гірше за смерть. Тихін, кидаючись на труп дружини, витягнутий із води, кричить у самозабутті: „Добре тобі, Катю! А я навіщо залишився жити на світі та мучитися!» Цим вигуком закінчується п'єса, і нам здається, що нічого не можна було придумати сильніше й правдивіше такого закінчення. Слова Тихона змушують глядача подумати вже не про любовну інтригу, а про все це життя, де живі заздрять померлим».
На закінчення Добролюбов звертається до читачів статті: «Якщо наші читачі знайдуть, що російське життя та російська сила викликані художником у „Грозі“ на рішучу справу, і якщо вони відчують законність та важливість цієї справи, тоді ми задоволені, що б не казали наші вчені та літературні судді».
З усіх творів Островського п'єса «Гроза» викликала найбільший резонанс у суспільстві та найгострішу полеміку у критиці. Це пояснювалося як характером самої драми (гострота конфлікту, його трагічний результат, сильний та оригінальний образ головної героїні), і епохою, у якому була написана п'єса, – два роки до скасування кріпосного правничий та пов'язаних із нею реформ у соціально-політичного життя Росії. Це була епоха суспільного піднесення, розквіту волелюбних ідей і зростання опору «темному царству» у всіх його проявах, у тому числі й у сімейно-побутовій області.
З цього погляду підійшов до драми Н.А. Добролюбов, який дав найбільш повний та докладний її аналіз. У головній героїні, Катерині Кабанової, він побачив втішне явище, що віщує близький кінець царства самодурів. Акцентуючи силу характеру Катерини, він наголошував на тому, що навіть жінка, тобто найзабитіший і безправний елемент суспільства наважується на протест, то «темному царству» приходять «останні часи». Назва статті Добролюбова якнайкраще висловлює її основний пафос.
Найбільш послідовним опонентом Добролюбова став Д.І. Писарєв. У своїй статті він не тільки не погодився з Добролюбовим в оцінці образу Катерини, але повністю розвінчав його, зробивши акцент на слабкостях героїні і уклавши, що вся її поведінка, в тому числі і самогубство, є не що інше, як «дурість і безглуздість» . Однак треба врахувати, що Писарєв виступив зі своїм розбором після 1861 року і після появи таких творів, як «Батьки і діти» Тургенєва і «Що робити?» Чернишевського. Порівняно з героями цих романів – Базаровим, Лопуховим, Кірсановим, Рахметовим, Вірою Павлівною та інших., у яких Писарєв знайшов свій ідеал революціонера-демократа, – Катерина Островського, звісно, дуже програвала.
Полемічна щодо Добролюбова і стаття А.А. Григор'єва - одного з провідних російських критиків середини XIX ст., Що стояв на позиціях «чистого мистецтва» і послідовно виступав проти соціологічного підходу до літератури. На противагу думці Добролюбова Григор'єв стверджує, що у творчості Островського і, зокрема, у п'єсі «Гроза» головне – не викриття соціального устрою, а втілення «російської народності».
Великий російський письменник І.А. Гончаров дав повністю позитивний відгукпро п'єсу, точно і коротко охарактеризувавши її основні переваги. М. М. Достоєвський, брат великого російського письменника Ф.М. Достоєвського, докладно розібрав характер Катерини у всій його суперечливості і, глибоко співчуваючи героїні, зробив висновок про те, що це характер істинно російський, 77, І. Мельников-Печорський письменник-народник, у своєму відгуку про характер «Грози» наближається до позиції Добролюбова , Вважаючи найважливішим у цій п'єсі мотив протесту проти самодурства У цій статті слід звернути увагу на докладний розбірхарактерів Феклуші та Кулігіна та сенсу їх протиставлення.
Читачі «Современника» пам'ятають, можливо, що ми поставили Островського дуже високо, знаходячи, що він дуже повно і багатосторонньо умів зобразити суттєві сторони та вимоги російського життя 1 . Інші автори брали приватні явища, тимчасові, зовнішні вимоги суспільства і зображували їх з більшим чи меншим успіхом, як, наприклад, вимога правосуддя, віротерпимості, здорової адміністрації, знищення відкупів, скасування кріпацтва та ін. Інші автори брали більш внутрішній бік життя, але обмежувалися дуже тісним колом і помічали такі явища, які не мали загальнонародного значення. Таке, наприклад, зображення в безлічі повістей людей, які стали з розвитку вище навколишнього середовища, але позбавлених енергії, волі і гинуть у бездіяльності. Повісті ці мали значення, тому що ясно виражали собою непридатність середовища, що заважає хорошій діяльності, і хоча невиразно усвідомлювана вимога енергійного застосування насправді початків, визнаних нами за істину в теорії. Дивлячись на відмінність талантів, і повісті цього роду мали більше чи менше значення; але вони укладали у собі той недолік, що потрапляли лише у невелику (порівняльно) частина нашого суспільства та мали майже жодного ставлення до більшості. Не кажучи про масу народу, навіть у середніх верствах нашого суспільства ми бачимо набагато більше людей, яким ще потрібне придбання та з'ясування правильних понять, аніж таких, які з набутими ідеями не знають, куди подітися. Тому значення зазначених повістей і романів залишається дуже спеціальним і відчувається більше для гуртка відомого сорту, ніж більшість. Не можна не зізнатися, що справа Островського набагато плідніша: він захопив такі спільні прагнення та потреби, якими перейнято все російське суспільство, Яких голос чується у всіх явищах нашого життя, яких задоволення становить необхідну умову нашого подальшого розвитку. Сучасні прагнення російського життя найширших розмірах знаходять своє вираження в Островському, як коміці, з негативного боку. Малюючи нам у яскравій картині хибні стосунки з усіма їхніми наслідками, він через те саме є відлунням прагнень, що вимагають кращого пристрою. Свавілля з одного боку і брак свідомості прав своєї особистості з іншого – ось підстави, на яких тримається все неподобство взаємних відносин, що розвиваються переважно комедій Островського; вимоги права, законності, поваги до людини – ось що чується кожному уважному читачеві із глибини цього неподобства. Що ж, хіба ви заперечуватимете велике значення цих вимог у російському житті? Хіба ви не зізнаєтеся, що подібне тло комедій відповідає стану російського суспільства більше, ніж будь-якого іншого в Європі? Візьміть історію, згадайте своє життя, озирніться довкола себе – ви всюди знайдете виправдання наших слів. Не місце тут пускатися нам у історичні дослідження; Досить відзначити, що наша історія до часів сприяла в нас розвитку почуття законності не створювала міцних гарантій особистості і давала широке полі свавілля. Такого роду історичний розвиток, зрозуміло, мало наслідком занепад моральності суспільної: повага до власної гідності загубилося, віра в право, а отже, і свідомість обов'язку - ослабли, свавілля зневажало право, під свавілля підточували хитрість. Деякі письменники, позбавлені чуття нормальних потреб і спантеличені штучними комбінаціями, визнаючи ці безперечні факти, хотіли їх узаконити, прославити як норму життя, а не як спотворення природних прагнень, вироблене несприятливим історичним розвитком. Але Островський, як людина із сильним талантом і, отже, із чуттям істини? з інстинктивною схильністю до природних, здорових вимог, не міг піддатися спокусі, і свавілля, навіть найширше, завжди виходило в нього, насправді, свавіллям важким, потворним, беззаконним – і по суті п'єси завжди чувся протест проти нього. Він умів відчути, що таке означає подібна широта натури, і затаврував, ошельмував її кількома типами та назвою самодурства.
Але не він склав ці типи, так як не він вигадав і слово «самодур». Те й інше взяв він у житті. Зрозуміло, що життя, що дала матеріали для таких комічних положень, в яких ставляться часто самодури Островського, життя, що дало їм і пристойну назву, не поглинене вже вся їх впливом, а містить у собі задатки розумнішого, законного, правильного порядку справ. І справді, після кожної п'єси Островського кожен відчуває в собі цю свідомість і, озираючись навколо себе, помічає те саме в інших. Спостерігаючи уважніше за цією думкою, вдивляючись у неї довше і глибше, зауважуєш, що це прагнення до нового, більш природного устрою відносин полягає в собі сутність всього, що ми називаємо прогресом, становить пряме завдання нашого розвитку, поглинає всю роботу нових поколінь. Куди ви озирнетесь, скрізь ви бачите пробудження особистості, пред'явлення нею своїх законних прав, протест проти насильства і свавілля, здебільшого ще боязкий, невизначений, готовий сховатися, але все-таки вже дає помітити своє існування.
У Островського ви знаходите не тільки моральний, а й життєвий, економічний бік питання, а в цьому й сутність справи. ним визначається матеріальною від нього залежністю. Мало того, ви бачите, як ця матеріальна сторона у всіх життєвих відносинах панує над абстрактною і як люди, позбавлені матеріального забезпечення, мало цінують абстрактні права і навіть втрачають ясну свідомість про них. Справді – ситий чоловік може міркувати холоднокровно і розумно, чи слід йому їсти таку страву; але голодний рветься до їжі, де не побачить її і якою б вона не була. Це явище, що повторюється у всіх сферах суспільного життя, добре помічено і зрозуміло Островським, та її п'єси ясніше будь-яких міркувань показують уважному читачеві, як система безправ'я і грубого, дріб'язкового егоїзму, опанована самодурством, прищеплюється і тих, які від нього страждають; як вони, якщо більш-менш зберігають у собі залишки енергії, намагаються використати її на придбання можливості жити самостійно і вже не розбирають при цьому ні коштів, ні прав. Ми надто докладно розвивали цю тему в колишніх наших статтях, щоб знову до неї повертатися; до того ж ми, пригадавши сторони таланту Островського, які повторилися в «Грозі», як і в колишніх його творах, маємо все-таки зробити коротенький огляд самої п'єси і показати, як ми її розуміємо.
Вже і в колишніх п'єсах Островського ми помічали, що це не комедії інтриг і не комедії характерів власне, а щось нове, чому ми дали б назву «п'єс життя», якби це не було дуже широким і тому не зовсім виразним. Ми хочемо сказати, що у нього на першому плані є завжди спільна, яка не залежить ні від кого з дійових осіб, життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву; обидва вони жалюгідні вам, нерідко обидва кумедні, але не на них безпосередньо звертається почуття, яке збуджується в вас п'єсою. Ви бачите, що їхнє становище панує над ними, і ви звинувачуйте їх тільки в тому, що вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього положення. Самі самодури, проти яких природно має обурюватися ваше почуття, на уважному розгляді виявляються гідні жалю, ніж вашої агресії: вони й доброчесні і навіть розумні по-своєму, в межах, пропонованих ним рутиною і підтримуваних їх становищем; але становище це таке, що в ньому неможливий повний, здоровий людський розвиток.
Отже, боротьба, необхідна теорією від драми, відбувається у п'єсах Островського над монологах дійових осіб, а фактах, що панують з них. Часто самі персонажі комедії не мають ясної, або й зовсім ніякої, свідомості про сенс свого становища та своєї боротьби; зате боротьба дуже чітко і свідомо відбувається у душі глядача, який мимоволі обурюється проти становища, породжує такі факти. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними та зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. На наш погляд, ці особи стільки ж необхідні для п'єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, в якій відбувається дія, малюють становище, яким визначається сенс діяльності головних персонажів п'єси. Щоб добре дізнатися про властивості життя рослини, треба вивчати його на тому ґрунті, на якому воно росте; відірвавши від ґрунту, ви матимете форму рослини, але не дізнаєтеся цілком його життя. Точно так не дізнаєтеся ви життя суспільства, якщо ви розглядатимете її тільки в безпосередніх відносинах кількох осіб, що прийшли чомусь у зіткнення один з одним: тут буде тільки ділова, офіційна сторона життя, тим часом як нам потрібна буденна її обстановка. Сторонні, недіяльні учасники життєвої драми, мабуть зайняті тільки своєю справою кожен, – часто мають своїм існуванням такий вплив на хід справи, що його нічим і відобразити не можна. Скільки гарячих ідей, скільки великих планів, скільки захоплених поривів руйнується при одному погляді на байдужий, прозовий натовп, з презирливим індиферентизмом 2 проходить повз нас! Скільки чистих і добрих почуттів завмирає в нас з остраху, щоб не бути осміяним і зганьбленим цим натовпом! А з іншого боку, і скільки злочинів, скільки поривів свавілля та насильства зупиняється перед рішенням цього натовпу, завжди ніби байдужим і податливим, але, по суті, вельми непоступливим у тому, що раз нею визнано. Тому надзвичайно важливо для нас знати, які поняття цього натовпу про добро і зло, що в нього вважається істиною і що брехня. Цим визначається наш погляд на становище, в якому знаходяться головні особи п'єси, а отже, і рівень нашої участі до них.
У «Грозі» особливо видно необхідність про «непотрібних» осіб: без них ми можемо зрозуміти обличчя героїні і можемо спотворити сенс всієї п'єси.
«Гроза», як ви знаєте, представляє нам ідилію 3 «темного царства», яке поступово висвітлює нам Островський своїм талантом. Люди, яких ви тут бачите, живуть у благословенних місцях: місто стоїть на березі Волги, все в зелені; з крутих берегів видно далекі простори, вкриті селищами та нивами; літній благодатний день так і манить на берег, на повітря, під відкрите небо, під цей вітерець, що освіжаюче віє з Волги… І жителі, точно, гуляють іноді бульваром над річкою, хоч уже й придивилися до краси волзьких видів; увечері сидять на призьбах біля воріт і займаються благочестивими розмовами; але більше проводять час у себе вдома, займаються господарством, їдять, сплять - спати лягають дуже рано, так що незвичній людині важко і витримати таку сонну ніч, яку вони задають собі. Але що їм робити, як не спати, коли вони ситі? Їхнє життя тече так рівно і мирно, жодні інтереси світу їх не турбують, бо не доходять до них; царства можуть руйнуватися, нові країни відкриватися, обличчя землі може змінюватися, як йому завгодно, світ може почати нове життя на нових засадах, - жителі містечка Калинова будуть собі існувати, як і раніше, в цілковитому незнанні про решту світу. Зрідка забіжить до них невизначена чутка, що Наполеон із двадцятьма мовою знову піднімається або що антихрист народився; але й це вони сприймають більш як курйозну штуку, начебто вести про те, що є країни, де всі люди з пісними головами: похитають головою, висловлять подив до чудес природи і підуть собі закусити... Замолоду ще показують деяку допитливість, але їжі взяти їй нема звідки : відомості заходять до них, точно в давній Русі тільки від мандрівниць, та й тих уже нині не багато справжніх; доводиться задовольнятися такими, які «самі, по немочі своїй, далеко не ходили, а багато чули», як Феклуша в «Грозі». Від них тільки й дізнаються мешканці Калинового про те, що на світі робиться; інакше вони думали б, що весь світ такий самий, як і їх Калинів, і що інакше жити, ніж вони, зовсім неможливо. Але й відомості, які повідомляють Феклуші, такі, що не здатні навіяти великого бажання проміняти своє життя на інше. Феклуша належить до партії патріотичної та найвищою мірою консервативної; їй добре серед благочестивих і наївних калиновців: її і шанують, і частують, і постачають усім необхідним; вона серйозно може запевняти, що самі грішки її походять від того, що вона вище за інших смертних: « простих людей, Каже, кожного один ворог бентежить, а до нас, дивних людей, до кого шість, до кого дванадцять приставлено, от і треба їх усіх подолати». І їй вірять. Зрозуміло, що простий інстинкт самозбереження повинен змусити її сказати хорошого слова у тому, що у інших землях робиться. І справді, прислухайтеся до розмов купецтва, міщанства, дрібного чиновництва в повітовій глушині, – скільки дивовижних відомостей про невірні та погані царства, скільки розповідей про ті часи, коли людей палили та мучили, коли розбійники міста грабували, тощо. , – і як мало відомостей про європейське життя, про найкращий устрій побуту! Все це і веде до того, що Феклуша висловлює так позитивно: «Бла-алепія, мила, бла-алепія, краса дивовижна! Та що вже й казати – у обіцяній землі живете!» Воно, безсумнівно, так і виходить, як збагнути, що в інших землях робиться. Послухайте Феклушу:
«Кажуть, такі країни є, мила дівчина, де й царів немає православних, а салтани землею правлять. В одній землі сидить на троні салтан Махнут турецький, а в другій – салтан Махнут перський; і суд творять вони, мила дівчино, над усіма людьми, і що не судять вони, все неправильно. , мила, неправедна; що за нашим законом так виходить, а за їхнім усе навпаки. І всі судді в них, у їхніх країнах, теж усі неправедні: так їм, люба дівчина, і в проханнях пишуть: «Суди мене, суддя неправедний!» А то є ще земля, де всі люди з пісними головами».
«За що ж так, з пісними?» - Запитує Глаша. "За невірність", - коротко відповідає Феклуша, вважаючи всякі подальші пояснення зайвими. Але Глаша тому рада; у тяжкій одноманітності її життя та думки їй приємно почути скільки-небудь нове та оригінальне. У її душі смутно пробуджується вже думка, що ось, однак, живуть люди і не так, як ми; воно, звичайно, у нас краще, а втім, хто їх знає! Адже й у нас недобре; а про ті землі ми ще й не знаємо добре; Щось почуєш від добрих людей…» І бажання знати більше та ґрунтовніше закрадається в душу. Це для нас ясно зі слів Глаші щодо відходу мандрівниці: «Ось ще які землі є! Якихось, якихось чудес на світі немає! А ми сидимо, нічого не знаємо. Ще добре, що гарні люди є: ні-ні та й почуєш, що на білому світі робиться; а то б так дурнями і померли». Як бачите, неправедність і невірність чужих земель не збуджує в Глаші жаху та обурення; її займає тільки нове зведення, яке представляється їй чимось загадковим - "чудесами", як вона виражається. Ви бачите, що вона не задовольняється поясненнями Феклуші, які збуджують у ній лише жаль про своє невігластво. Вона, очевидно, на півдорозі до скептицизму 4 . Але де їй зберегти свою недовіру, коли вона безупинно підривається розповідями, подібними до Феклушин? Як їй дійти до правильних понять, навіть просто до розумних питань, коли її допитливість замкнена в такому колі, яке окреслено біля неї в місті Калинове? Та ще мало того, як би вона наважилася не вірити та допитуватися, коли старші та найкращі люди так позитивно заспокоюються в переконанні, що прийняті ними поняття та спосіб життя – найкращі у світі і що все нове походить від нечистої сили? Страшна і важка для кожного новачка спроба йти наперекір вимогам та переконанням цієї темної маси, жахливої у своїй наївності та щирості. Адже вона прокляне нас, бігатиме, як від зачумлених, – не за злобою, не за розрахунками, а за глибоким переконанням у тому, що ми схожі на антихриста; добре ще, якщо тільки божевільними визнає і підсміюватиметься.-.. Вона шукає знання, любить міркувати, але тільки у відомих межах, наказаних їй основними поняттями, в яких лякається розум. Ви можете повідомити калинівським жителям деякі географічні знання; але не торкайтеся того, що земля на трьох китах стоїть і що в Єрусалимі є пуп землі, це вони вам не поступляться, хоча про пуп землі мають таке ж ясне поняття, як про Литву в «Грозі». «Це, братику мій, що таке?» - Запитує один мирний громадянин в іншого, показуючи на картину. «А це литовське руйнування, – відповідає той. – Битва! Бачиш! Як наші з Литвою билися». - Що ж це таке Литва? – «Так вона Литва і є», – відповідає той, хто пояснює. «А кажуть, братику мій, вона на нас з неба впала», – продовжує перший; але співрозмовнику його мало до того потреби: «Ну, з неба, то з неба», – відповідає він… Тут жінка втручається у розмову: «Тлумай ще! Усі знають, що з неба; і де був якийсь бій з нею, там для пам'яті кургани насипані». – «А що, братику ти мій! Адже це так точно! - Вигукує запитувач, цілком задоволений. І після цього спитайте його, що він думає про Литву! Подібний результат мають усі питання, що задаються тут людям природною допитливістю. І це зовсім не тому, щоб люди ці були дурнішими, безглуздішими за багатьох інших, яких ми зустрічаємо в академіях і вчених суспільствах. Ні, вся справа в тому, що вони своїм становищем, своїм життям під гнітом свавілля всі привчені вже бачити несвідомість і безглуздість і тому знаходять незручним і навіть зухвалим наполегливо дошукуватися розумних підстав у чому б там не було. Задати питання – на це їх ще станеться; але якщо відповідь буде така, що «гармата сама по собі, а мортира сама по собі», – то вони вже не сміють катувати далі і смиренно задовольняються цим поясненням. Секрет подібної байдужості до логіки полягає насамперед у відсутності будь-якої логічності у життєвих відносинах. Ключ цієї таємниці дає нам, наприклад, наступна репліка Дикого у «Грозі». Кулігін у відповідь на його грубості каже: «За що, пане Савел Прокофіч, чесну людину кривдити бажаєте?» Дикій відповідає ось що:
«Звіт, чи що, я тобі стану давати! Я й важливіший за тебе нікому звіту не даю. Хочу так думати про тебе, так і гадаю. Для інших ти чесна людина, а я думаю, що ти розбійник – ось і все. Хотілося б тобі це чути від мене? Отож слухай! Кажу, що розбійник і кінець! Що ж ти, судитись, чи що, зі мною будеш? Ти ти знай, що черв'як. Захочу – помилую, захочу – роздавлю».
Яка теоретична міркування може встояти там, де життя засноване на таких засадах! Відсутність будь-якого закону, будь-якої логіки – ось закон та логіка цього життя. Не анархія 5 , але ще набагато гірше (хоча уяву освіченого європейця і вміє уявити нічого гірше анархії). В анархії так вже й немає жодного початку: кожен молодець на свій зразок, ніхто нікому не указ, кожен на наказ іншого може відповідати, що я, мовляв, тебе знати не хочу, і, таким чином, всі бешкетують і ні в чому погодитися не можуть. Становище суспільства, схильного до такої анархії (якщо вона можлива), справді жахливо. Але уявіть, що це найанархічне суспільство розділилося на дві частини: одна залишила за собою право бешкетувати і не знати жодного закону, а інша змушена визнавати законом будь-яку претензію першою і покірно зносити всі її капризи, всі неподобства... Чи не правда, що це було б ще гірше? Анархія залишилася б та сама, тому що в суспільстві все-таки розумних почав не було б, бешкетництва тривали б як і раніше; але половина людей змушена була страждати від них і постійно живити їх собою, своїм смиренністю та догідливістю. Ясно, що за таких умов бешкетництво і беззаконня прийняли б такі розміри, яких ніколи не могли б вони мати за загальної анархії. Справді, що не кажіть, а людина одна, надана самому собі, небагато обдурить у суспільстві і дуже скоро відчує необхідність погодитися і змовитися з іншими у видах загальної користі. Але ніколи цієї необхідності не відчує людина, якщо вона в безлічі подібних собі знаходить широке поле для вправи своїх примх і якщо в їхньому залежному, приниженому становищі бачить постійне підкріплення свого самодурства. Таким чином, маючи спільним з анархією відсутність будь-якого закону і права, обов'язкового для всіх, самодурство, по суті, незрівнянно жахливіше за анархію, тому що дає бешкетництва більше коштів і простору і змушує страждати більше людей, - і небезпечніше її ще в тому відношенні, що може триматися набагато довше. Анархія (повторимо, якщо тільки вона можлива взагалі) може служити лише перехідним моментом, який сам себе з кожним кроком повинен розумити і приводити до чогось здоровішого; самодурство, навпаки, прагне узаконити себе і встановити як непорушну систему. Тому воно разом з таким широким поняттям про свою власну свободу намагається, однак, вжити всіх можливих заходів, щоб залишити цю свободу назавжди лише за собою, щоб убезпечити себе від будь-яких зухвалих спроб. Для досягнення цієї мети воно визнає ніби не до вищі вимоги і хоча саме проти них теж проступається, але перед іншими стоїть за них твердо. Кілька хвилин після репліки, в якій Дікой так рішуче відкидав, на користь власного примхи, всі моральні і логічні підстави для судження про людину, - цей же Дикий напускається на Кулігіна, коли той для пояснення грози вимовив слово електрика.
«Ну, як же ти не розбійник, – кричить він, – гроза-то нам у покарання посилається, щоб ми відчували, а ти хочеш жердинами та рожнами якимись, пробач господи, оборонятися. Що ти, татарине, чи що? Татарин ти? А кажи: татарин?
І вже тут Кулігін не сміє відповісти йому: "Хочу так думати і думаю, і ніхто мені не указ"-. Куди тобі - він і пояснень своїх уявити не може: приймають з лайками, та й говорити-то не дають. Мимоволі тут резонувати 6 перестанеш, коли на всякий резон кулак відповідає, і завжди кулак залишається правим.
Але – чудова справа! – у своєму незаперечному, безвідповідальному темному володарюванні, даючи повну свободу своїм примхам, ставлячи ні в що всякі закони та логіку, самодури російського життя починають, однак, відчувати якесь невдоволення та страх, самі не знаючи перед чим і чому. Все, здається, як і раніше, все добре: Дикою лає кого хоче; коли йому кажуть: «Як це на тебе ніхто в домі догодити не може!» - Він самовдоволено відповідає: "Ось іди ж ти!" Кабанова тримає, як і раніше, в страху своїх дітей, змушує невістку дотримуватися всіх етикетів старовини, їсть її як жито залізо, вважає себе цілком непогрішною і смакує різними Феклушами. А все якось неспокійно, недобре їм. Крім них, не спитаючи їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко воно, ще й не видно добре, але вже дає себе передчувати і посилає погані бачення темному свавіллю самодурів. Вони жорстоко шукають свого ворога, готові напуститися на самого безневинного, на якогось Кулігіна; але немає ні ворога, ні винного, якого могли б вони знищити: закон часу, закон природи та історії бере своє, і важко дихають старі Кабанови, відчуваючи, що є сила вище за них, якої вони здолати не можуть, до якої навіть і підступити не знають як. Вони не хочуть поступатися (та ніхто поки що і не вимагає від них поступок), але зіщулюються, скорочуються: перш вони хотіли утвердити свою систему життя навіки непорушну, і тепер теж намагаються проповідувати; але вже надія зраджує їм, і вони, по суті, дбають лише про те, як би на їхнє століття стало, Кабанова розмірковує про те, що «останні часи приходять», і коли Феклуша розповідає їй про різні жахіття теперішнього часу – про залізниці і т. п., - вона пророчо зауважує: "І гірше, люба, буде". – «Нам би тільки не дожити до цього», – зітхнувши відповідає Феклуша, «Може, і доживемо», – фаталістично каже знову Кабанова, виявляючи свої сумніви та невпевненість. А чому вона тривожиться? Народ залізницями їздить “ та їй-то що від цього? А ось чи бачите: вона, «хоч ти її весь золотом осип», не поїде за диявольським винаходом; а народ їздить все більше і більше, не зважаючи на її прокляття; хіба це не сумно, хіба не є свідченням її безсилля? Про електрику провідали люди – здається, що тут образливого для Диких та Кабанових? Але бачите, Дикій каже, що «гроза в покарання нам посилається, щоб ми відчували», а Кулігін не відчуває або відчуває зовсім не те й тлумачить електрику. Хіба це не свавілля, не зневага влади та значення Дикого? Не хочуть вірити тому, чому він вірить, – значить, і йому не вірять, вважають себе розумнішими за нього; Розсудіть, до чого це поведе? Недарма Кабанова помічає про Кулігіна:
«От часи прийшли, які вчителі з'явилися! Коли старий так міркує, чого вже від молодих вимагати!»
І Кабанова дуже серйозно засмучується майбутнім старих порядків, з якими вона повік зжила. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їх значення, але вже відчуває, що немає до них колишньої поваги, що їх зберігають вже неохоче, тільки мимоволі, і що за першої нагоди їх покинуть. Вона вже й сама якось втратила частину свого лицарського жару; вже не з колишньою енергією дбає вона про дотримання старих звичаїв, у багатьох випадках вона вже махнула рукою, поникла перед неможливістю зупинити потік і тільки з відчаєм дивимося, як він затоплює потроху строкаті квітники її вибагливих забобонів. Як останні язичники перед силою християнства, так поникають і стираються породження самодурів, захоплені ходом нового життя. Навіть рішучості виступити на пряму, відкриту боротьбу у них немає; вони тільки намагаються якось обдурити час та розливаються в безплідних скаргах на новий рух. Скарги ці завжди чулися від старих, тому що завжди нові покоління вносили в життя щось нове, противне колишнім порядкам; але тепер скарги самодурів приймають якийсь особливо похмурий, похоронний тон. Кабанова тільки тим і втішається, що ще якось з її допомогою простоять старі порядки до її смерті; а там – нехай буде що завгодно – вона вже не побачить. Проводячи сина в дорогу, вона помічає, що все робиться не так, як треба за нею: син їй і в ноги не кланяється - треба саме зажадати від нього, а сам не здогадався; і дружині своїй він не наказує, як жити без нього, та й не вміє наказати, і при прощанні не вимагає від неї земного поклону; і невістка, проводивши чоловіка, не виє і не лежить на ганку, щоб показати своє кохання. По можливості Кабанова намагається встановити порядок, але вже відчуває, що неможливо вести справу зовсім по-старому; наприклад, щодо виття на ганку вона вже тільки помічає невістці у вигляді поради, але не наважується вимагати...
Поки люди похилого віку перемруть, до того часу молоді встигнуть постаріти, - з цього приводу стара могла б і не турбуватися. Але їй, бачите, важливо не те, що завжди було кому стежити за порядком і навчати недосвідчених; їй потрібно, щоб завжди непорушно зберігалися саме ті порядки, залишилися недоторканними ті поняття, які вона визнає хорошими. У вузькій та грубості свого егоїзму вона не може піднятися навіть до того, щоб помиритися на урочистості принципу, хоча б і з пожертвуванням існуючих форм; та й не можна від неї очікувати цього, тому що в неї, власне, немає жодного принципу, немає жодного загального переконання, яке б керувало її життям. Кабанови і Дикі дбають тепер про те, щоб тільки продовжилася віра в їхню силу. Виправити свої справи вони вже й не розраховують; але вони знають, що їхня свавілля ще матиме досить простору доти, доки всі будуть боятися перед ними; і ось чому вони такі завзяті, такі зарозумілі, такі грізні навіть в останні хвилини, яких уже трохи залишилося їм, як вони самі відчувають. Чим менш відчувають вони дійсної сили, тим сильніше вражає їх вплив вільного, здорового глузду, що доводить їм, що вони позбавлені будь-якої розумної опори, тим нахабніше і безумніше заперечують вони будь-які вимоги розуму, ставлячи себе і своє свавілля на їхнє місце. Наївність, з якою Дикою говорить Кулігіну:
«Хочу вважати тебе шахраєм, так і вважаю; і справи мені немає до того, що ти чесна людина, і звіту нікому не даю, чому так думаю», – ця наївність не могла б висловитися у всій своїй самодурній безглуздості, якби Кулігін не викликав її скромним запитом: «Та за що ж ви ображаєте чесну людину?..» Дикій хоче, бачите, з першого ж разу обірвати будь-яку спробу вимагати від неї звіту, хоче показати, що вона вища не лише звітності, а й звичайної логіки людської. Йому здається, що якщо він визнає над собою закони здорового глузду, спільного всім людям, то його важливість дуже постраждає від цього. І здебільшого так і виходить – тому що його претензії бувають противні здоровому глузду. Звідси і розвивається в ньому вічне невдоволення та дратівливість. Він сам пояснює своє становище, коли говорить про те, як йому важко видавати гроші.
«Що ти мені накажеш робити, коли в мене таке серце! Адже знаю, що треба віддати, а все добром не можу. Друг ти мені, і я тобі маю віддати, а прийди ти в мене просити - я облаю. Я віддати – віддам, а лаю. Тому тільки заїкнися мені про гроші, у мене всю нутрену розпалювати стане; всю нутрену розпалює, та й годі… Ну. і в ті часи ні за що вилаю людину».
Віддача грошей, як факт матеріальний і наочний, навіть у свідомості самого Дикого пробуджує певний роздум: він усвідомлює, як він безглуздий, і звалює вину на те, що «серце в нього таке!» В інших випадках він навіть і не усвідомлює добре своєї безглуздості; але по суті свого характеру неодмінно повинен при будь-якій урочистості здорового глузду відчувати таке саме роздратування, як і тоді, коли доводиться необхідність видавати гроші. Йому важко розплачуватися ось чому: за природним егоїзмом він бажає, щоб йому було добре; все навколишнє його переконує, що це добре дістається грошима; звідси пряма прихильність до грошей. Але тут його розвиток зупиняється, егоїзм залишається в межах окремої особистості і знати не хоче її відносин до суспільства, до своїх ближніх. Йому треба більше грошей - це він знає і тому хотів би їх тільки отримувати, а не віддавати. Коли ж, за природним ходом справ, доходить до віддачі, то він сердиться і лається: він сприймає це як нещастя, покарання, як пожежа, повінь, штраф, – а не як належна, законна розплата за те, що для нього роблять інші. Так і в усьому: за бажанням добра він хоче простору, незалежності; але знати не хоче закону, що визначає придбання та користування будь-якими правами в суспільстві. Він тільки хоче більше, якнайбільше прав для себе; коли ж треба визнати їх і за іншими, він вважає це зазіханням на його особисту гідність, і сердиться, і намагається всіляко відтягнути справу та перешкодити йому. Навіть коли він і знає, що вже неодмінно треба поступитися, і поступиться потім, а все-таки колись постарається нашкодити. «Я віддати – віддам, а лаю!» І треба думати, що чим значніша видача грошей і чим настійливіша потреба її, тим сильніше лається Дикою… З цього випливає, що – по-перше, лайка і вся сказ його хоч і неприємні, але не особливо страшні, і хто, злякавшись їх, відступився б від грошей і подумав, що їх вже й одержати не можна, той зробив би дуже безглуздо; по-друге, що даремно було б сподіватися на виправлення Дикого за допомогою якихось намірів: звичка дурити вже в ньому така сильна, що він підкоряється їй навіть усупереч голосу свого здорового глузду. Ясно, що його ніякі розумні переконання не зупинять доти, доки з ними не з'єднується дотикова для нього зовнішня сила: Кулігіна він лає, не слухаючи жодних резон; а коли його одного разу на перевозі, на Волзі, гусар вилаяв, то він з гусаром не посмів зв'язатися, а знову-таки зганяв свою образу будинку: два тижні після цього всі ховалися від нього по горищах та по коморах.
Ми дуже довго зупинялися на панівних особах «Грози», тому що, на нашу думку, історія, що розігралася з Катериною, рішуче залежить від того становища, яке неминуче випадає на її частку між цими особами, у тому побуті, що встановився під їхнім впливом. «Гроза» є, без сумніву, найрішучіший твір Островського; взаємні відносини самодурства і безгласності доведені у ній до найтрагічніших наслідків; і при цьому більшість тих, хто читав і бачили цю п'єсу, погоджується, що вона справляє враження менш тяжке і сумне, ніж інші п'єси Островського (не кажучи, зрозуміло, про його етюди суто комічного характеру). У «Грозі» є навіть щось освіжаюче та підбадьорливе. Це «щось» і є, на нашу думку, фон п'єси, вказаний нами і виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, що малюється на цьому тлі, теж віє на нас новим життям, яке відкривається нам у самій її загибелі.
Справа в тому, що характер Катерини, як він виконаний у «Грозі», є кроком уперед не тільки в драматичній діяльності Островського, а й у всій нашій літературі. Він відповідає новій фазі нашого народного життя, він давно вимагав свого здійснення в літературі, біля нього крутилися наші найкращі письменники; але вони вміли тільки зрозуміти його потребу і не могли зрозуміти і відчути його сутність; це зумів зробити Островський.
Російське життя дійшло нарешті до того, що чесні та поважні, але слабкі та безособові істоти не задовольняють суспільної свідомості та визнаються нікуди не придатними. Відчулася невідкладна потреба в людях, хоч і менш прекрасних, але діяльних і енергійних. Інакше й неможливо: коли свідомість правди і права, здоровий глузд прокинулися в людях, вони неодмінно вимагають не тільки абстрактної з ними згоди (яким так блищали завжди доброчесні герої колишнього часу), а й внесення їх у життя, у діяльність. Але щоб внести їх у життя, треба подолати багато перешкод, що підставляються Дикими, Кабановими тощо; для подолання перешкод потрібні характери заповзятливі, рішучі, наполегливі. Потрібно, щоб у них втілилося, з ними злилася та загальна вимога правди та права, яка нарешті проривається в людях крізь усі перешкоди, поставлені Дикими-самодурами. Тепер велике завдання у тому, як має утворитися і проявитися характер, необхідний ми новим поворотом життя.
Не так зрозумілий і виражений російський сильний характер у «Грозі». Він насамперед вражає нас своєю протилежністю будь-яким самодурним початкам. Не з інстинктом буйства і руйнації, але й не з практичною спритністю залагоджувати для високих цілей свої власні справи, не з безглуздим, тріскучим пафосом, але й не з дипломатичним, педантським розрахунком є він перед нами. Ні, він зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттям природної правди, сповнений віри в нові ідеали і самовідданий у тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя за тих засад, які йому неприємні. Він водиться не абстрактними принципами, не практичними міркуваннями, не миттєвим пафосом, а просто натурою, усією істотою своєю. $ цієї цілісності та гармонії характеру полягає його сила і істотна необхідність його в той час, коли старі, дикі відносини, втративши будь-яку внутрішню силу, продовжують триматися зовнішнім, механічним зв'язком. Людина, що тільки логічно розуміє безглуздість самодурства Диких і Кабанових, нічого не зробить проти них вже тому, що перед ними будь-яка логіка зникає; ніякими силогізмами 7 ви не переконаєте ланцюг, щоб він розпався на в'язні, кула к, щоб від нього не було боляче прибитому; так не переконайте ви і Дикого чинити розумніше, та не переконайте і його домашніх – не слухати його забаганок: приколотить він їх усіх, та й годі, – що з цим робитимеш? Очевидно, що характери, сильні однією логічною стороною, повинні розвиватися дуже убого і мати дуже слабкий вплив на загальну діяльність там, де всім життям керує не логіка, а свавілля.
Рішучий, цілісний російський характер, що діє серед Диких і Кабанових, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлене свого серйозного значення. Відомо, що крайнощі відбиваються крайнощами і що найсильніший протест буває той, який нарешті піднімається з грудей найслабших і терплячих. Термін, на якому Островський спостерігає і показує нам російське життя, не стосується відносин суто громадських та державних, а обмежується сімейством; у сімействі ж хто найбільше витримує на собі весь гніт самодурства, як не жінка? Який прикажчик, працівник, слуга Дикого може бути стільки загнаний, забитий, відчужений від особи, як його дружина? У кого може накипіти стільки горя та обурення проти безглуздих фантазій самодура? І в той же час хто менше її має можливості висловити своє ремствування, відмовитися від виконання того, що їй гидко? Слуги та прикажчики пов'язані лише матеріально, людським чином; вони можуть залишити самодура, як знайдуть собі інше місце. Дружина, за панівними поняттями, пов'язана з нею нерозривно, духовно, з допомогою таїнства; що б чоловік не робив, вона повинна йому коритися і розділяти з ним безглузде життя. Та якби, нарешті, вона й могла піти, то куди вона подінеться, за що візьметься? Кудряш каже: «Я потрібний Дикому, тому я не боюся його і вільнити його над собою не дам». Легко людині, яка прийшла до свідомості того, що вона дійсно потрібна для інших; але жінка, дружина? Навіщо потрібна вона? Чи не сама вона, навпаки, все бере від чоловіка? Чоловік їй дає житло, напує, годує, одягає, захищає її, дає їй становище в суспільстві ... Чи не вважається вона зазвичай обтяженням для чоловіка? Чи не кажуть розсудливі люди, утримуючи молодих людей від одруження: «Дружина ж не лапоть, з ноги не скинеш»? І на загальну думку найголовніша різниця дружини від лаптя в тому і полягає, що вона приносить із собою цілий тягар турбот, яких чоловік не може позбутися, тоді як лапоть дає тільки зручність, а якщо незручний буде, то легко може бути скинутий ... Перебуваючи у подібному становищі, жінка, зрозуміло, повинна забути, що вона така сама людина, з такими ж правами, як і чоловік. Вона може лише деморалізуватися, і якщо особистість у ній сильна, то отримати схильність до того самодурства, від якого вона стільки страждала. Це ми й бачимо, наприклад, у Кабанісі. Її самодурство тільки вже й дрібніше і тому, можливо, ще безглуздіше за чоловіче: розміри його менші, зате в своїх межах, на тих, хто вже йому попався, воно діє ще нестерпніше. Дикою лається, Кабанова бурчить; той приб'є та й скінчено, а ця гризе свою жертву довго та невідступно; той шумить через свої фантазії і досить байдужий до вашої поведінки, поки воно до нього не торкнеться; Кабаниха створила собі цілий світ особливих правил і забобонних звичаїв, за які стоїть з усім тупоумством самодурства, Взагалі - в жінці, яка навіть досягла становища незалежного і con amore вправляється в самодурстві, видно завжди її порівняльне безсилля, наслідок вікового її придушення: вона тяжче, підозрілих , бездушніше у своїх вимогах; здоровому розумінню вона не піддається вже не тому, що зневажає його, а скоріше тому, що боїться з ним не впоратися: «Почнеш, мовляв, міркувати, а ще що з цього вийде, – оплетуть якраз», – і тому вона суворо тримається старовини і різних настанов, повідомлених їй якоюсь Феклушею.
Зрозуміло з того, що якщо жінка захоче вивільнитися з подібного становища, то її справа буде серйозною і рішучою. Якомусь Кудряшу нічого не варто посваритися з Диким: обидва вони потрібні один одному і, отже, з боку Кудряша не потрібно особливого героїзму для висунення своїх вимог. Зате його витівка і не поведе нічого серйозного: посвариться він, Дикій погрожує віддати його в солдати, та не віддасть, Кудряш буде задоволений тим, що відгризся, а справи знову підуть як і раніше. Не те з жінкою: вона повинна мати багато сили характеру вже й для того, щоби заявити своє невдоволення, свої вимоги. При першій спробі їй дадуть відчути, що вона ніщо, що її роздавити можуть. Вона знає, що це справді так, і має змиритися; інакше над нею виконають загрозу – приб'ють, запруть, залишать на покаянні, на хлібі та на воді, позбавлять світла денного, випробувать усі домашні виправні засоби доброго старого часу і приведуть-таки до покірності. Жінка, яка хоче йти до кінця у своєму повстанні проти гноблення і свавілля старших у російській сім'ї, повинна бути виконана героїчного самовідданості, повинна на все наважитися і бути готова до всього. Як може вона витримати себе? Де взяти стільки характеру? На це тільки можна відповідати тим, що природних прагнень людської природи зовсім знищити не можна. Справа дійшла до того, що їй вже неможливо далі витримувати своє приниження, ось вона й рветься з нього, вже не з міркувань того, що краще і що гірше, а лише з інстинктивного прагнення того, що терпимо і можливо. Натура замінює тут і міркування розуму і вимоги почуття та уяви: усе це зливається у загальному почутті організму, що вимагає повітря, їжі, свободи. Тут і полягає таємниця цілісності характерів, що з'являються в обставинах, подібних до тих, які ми бачили в «Грозі», в обстановці, що оточує Катерину.
Таким чином, виникнення жіночого енергійного характеру цілком відповідає положенню, до якого доведено самодурство в драмі Островського. Воно дійшло до крайності, до заперечення будь-якого здорового глузду; воно більш ніж коли-небудь вороже природним вимогам людства і запекліше колишнього намагається зупинити їх розвиток, тому що в урочистості їх бачить наближення своєї неминучої загибелі. Через це воно ще більше викликає ремствування і протест навіть у істотах найслабших. А разом з тим самодурство, як ми бачили, втратило свою самовпевненість, втратило й твердість у діях, втратило і значну частку тієї сили, яка полягала для нього у наведенні страху на всіх. Тому протест проти нього не заглушається вже на самому початку, а може перетворитися на запеклу боротьбу. Ті, яким ще непогано жити, не хочуть тепер ризикувати на подібну боротьбу, сподіваючись, що й так недовго прожити самодурству. Чоловік Катерини, молодий Кабанов, хоч і багато терпить від старої Кабанихи, але все ж таки він вільніший: він може і до Савела Прокофіч випити збігати, він і в Москву з'їздить від матері і там розгорнеться на волі, а коли погано йому вже дуже доведеться від старі, так є на кому вилити своє серце - він на дружину скинеться... Так і живе собі і виховує свій характер, ні на що не придатний, все в таємній надії, що вирветься якось на волю. Дружині його немає жодної надії, ніякої втіхи, передихатися їй не можна; якщо може, то нехай живе без дихання, забуде, що є вільне повітря на світі, нехай зречеться своєї природи і зіллється з примхливим деспотизмом старої Кабанихи. Але зольне повітря і світло, всупереч усім обережностям гине самодурства, вриваються в келію Катерини, вона відчуває можливість задовольнити природній спразі своєї душі і не може залишатися нерухомою: вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві. Що їй смерть? Все одно – вона не вважає життям і те животіння, яке випало їй на долю у родині Кабанових.
Катерина зовсім не належить до буйних характерів, ніколи не задоволених, що люблять руйнувати будь-що. Навпаки; це характер переважно творить, любить, ідеальний. Вона дивна, навіжена з погляду оточуючих; але це тому, що вона ніяк не може прийняти в себе їхні погляди та нахили. Вона бере від них матеріали, бо інакше взяти їх нема звідки; але не бере висновків, а шукає їх сама, і часто приходить зовсім не до того, на чому вони заспокоюються. У сухому, одноманітному житті своєї юності, у грубих і забобонних поняттях довкіллявона завжди вміла брати те, що погоджувалося з її природними прагненнями краси, гармонії, достатку, щастю. У розмовах мандрівниць, у земних уклінах і голосіннях вона бачила не мертву форму, а щось інше, чого постійно прагнуло її серце. На основі їх вона будувала інший світ, без пристрастей, без потреби, без горя, світ, весь присвячений добру і насолоді. Але в чому справжнє добро та справжня насолода для людини, вона не могла визначити собі; ось чому ці раптові пориви якихось несвідомих, неясних прагнень, про які вона згадує:
«Іноді, бувало, рано-вранці в сад піду, ще тільки сонечко піднімається, - впаду на коліна, молюся і плачу, і сама не знаю, про що молюся і про що плачу; так мене й знайдуть. І про що я молилася тоді, чого просила – не знаю; нічого мені не треба, всього у мене було достатньо».
У похмурій обстановці нової сім'ї почала відчувати Катерина недостатність зовнішності, якою думала задовольнятися раніше. Під важкою рукою бездушної Кабанихи немає простору її світлим баченням, як немає свободи її почуттям. У пориві ніжності до чоловіка вона хоче обійняти його, - стару кричить: Що на шию виснеш, безсоромна? В ноги кланяйся! Їй хочеться залишитися однією і понурити тихенько, як бувало, а свекруха каже: «Чому не виєш?» Вона шукає світла, повітря, хоче помріяти і повеселитись, полити свої квіти, подивитися на сонце, на Волгу, послати свій привіт всьому живому, - а її тримають у неволі, у ній постійно підозрюють нечисті, розпусні задуми. Вона шукає притулку, як і раніше, у релігійній практиці, у відвідинах церкви, у душпастовних розмовах; але й тут не знаходить колишніх вражень. Вбита денною роботою і вічною неволею, вона вже не може з колишньою ясністю мріяти про ангелів, які співають у курному стовпі, освітленому сонцем, не може уявити собі райських садів з їхнім незворушним виглядом і радістю. Все похмуро, страшно навколо неї, все віє холодом і якоюсь чарівною загрозою: і лики святих такі суворі, і церковні читання такі грізні, і розповіді мандрівниць такі жахливі... Вони все ті ж по суті, вони анітрохи не змінилися, але змінилася вона сама: у ній вже немає охоти будувати повітряні видіння, та й не задовольняє її та невизначена уява блаженства, якою вона насолоджувалася раніше. Вона змужніла, у ній прокинулися інші бажання, реальніші; не знаючи іншого поприща, крім сім'ї, іншого світу, крім того, який склався для неї в суспільстві її містечка, вона, зрозуміло, починає усвідомлювати з усіх людських прагнень те, що всього неминуче і ближче до неї, - прагнення любові і відданості. У колишній час її серце було надто повним мріями, вона не звертала уваги на молодих людей, які на неї заглядалися, а тільки сміялася. Виходячи заміж за Тихона Кабанова, вона його не любила; вона ще й не розуміла цього почуття; сказали їй, що будь-якій дівчині треба заміж виходити, показали Тихона як майбутнього чоловіка, вона й пішла за нього, залишаючись цілком індиферентною до цього кроку. І тут теж проявляється особливість характеру: за звичайними нашими поняттями, їй би слід було чинити опір, якщо в неї рішучий характер; але вона і не думає про опір, тому що не має достатньо підстав для цього. Їй немає особливого полювання виходити заміж, але немає й огид від заміжжя; немає в ній любові до Тихона, але немає любові і ні до кого іншого. Їй все одно поки що, ось чому вона і дозволяє робити з собою що завгодно. У цьому не можна бачити ні безсилля, ні апатії, а можна знаходити лише недолік досвідченості, та ще й надто велику готовність робити все для інших, мало дбаючи про себе. У неї мало знання і багато довірливості, ось чому до часу вона не виявляє протидії оточуючим і вирішується краще терпіти, ніж робити на зло їм. Але коли вона зрозуміє, що їй потрібно, і захоче чогось досягти, то доб'ється свого будь-що: тут і проявиться цілком сила її характеру, не розтрачена в дріб'язкових витівках. Спочатку, за вродженою добротою і благородством душі своєї, вона робитиме всі можливі зусилля, щоб не порушити миру та прав інших, щоб отримати бажане з можливо великим дотриманням усіх вимог, які на неї накладаються людьми, чимось пов'язаними з нею; і якщо вони зможуть скористатися цим первісним настроєм і наважаться дати їй повне задоволення, добре тоді і їй і їм. Але якщо ні - вона ні перед чим не зупиниться, - закон, спорідненість, звичай, людський суд, правила розсудливості - все зникає для неї перед силою внутрішнього потягу; вона не шкодує себе і не думає про інших. Такий саме вихід представився Катерині, і іншого не можна було очікувати серед тієї ситуації, в якій вона знаходиться.
Почуття любові до людини, бажання знайти споріднений відгук у іншому серці, потреба ніжних насолод природним чином відкрилися в молодій жінці та змінили її колишні, невизначені та безплідні мрії. «Вночі, Варя, не спиться мені, – розповідає вона, – все мерехтить якийсь шепіт: хтось так ласкаво говорить зі мною, наче голуб воркує. Не сняться мені, Варя, як і раніше, райські дерева та гори; а точно мене хтось обіймає так гаряче, гаряче чи веде мене кудись, і я йду за ним, йду…» Вона усвідомила і вловила ці мрії вже досить пізно; але, зрозуміло, вони переслідували і мучили її задовго перш, ніж вона сама могла дати собі звіт у них. При першому їх прояві вона відразу звернула своє почуття на те, що ближче в ній було, - на чоловіка. Вона довго посилювалася зродити з ним свою душу, запевнити себе, що з ним їй нічого не потрібно, що в ньому є блаженство, якого вона так тривожно шукає. Вона зі страхом і здивуванням дивилася на можливість шукати взаємного кохання в комусь, крім нього. У п'єсі, яка застає Катерину вже з початком любові до Бориса Григоровича, все ще видно останні відчайдушні зусилля Катерини – зробити собі милим свого чоловіка. Сцена її прощання з ним дає нам відчувати, що й тут ще не втрачено для Тихона, що він ще може зберегти свої права на любов цієї жінки; але ця сцена в коротких, але різких нарисах передає нам цілу історію катувань, які змусили Катерину, щоб відштовхнути її перше почуття від чоловіка. Тихін є тут простодушним і вульгарним, зовсім не злим, але до крайності безхарактерним істотою, яка не сміє нічого зробити всупереч матері. А мати – істота бездушна, кулак-баба, що містить у китайських церемоніях і любов, і релігію, і моральність. Між нею і між своєю дружиною Тихін представляє один із безлічі тих жалюгідних типів, які зазвичай називаються нешкідливими, хоча вони в загальному сенсі настільки ж шкідливі, як і самі самодури, тому що служать їх вірними помічниками. Тихін сам по собі любить дружину і готовий би все для неї зробити; але гніт, під яким він виріс, так його понівечив, що в ньому ніякого сильного почуття, ніякого рішучого прагнення розвинутися не може, У ньому є совість, є бажання добра, але він постійно діє проти себе і служить покірним знаряддям матері навіть у відносинах своїх до дружини.
Але не схоже на них новий рух народного життя, про який ми говорили вище та відображення якого знайшли у характері Катерини. У цій особистості ми бачимо вже змужнілий, з глибини всього організму, що виникає вимога права і простору життя. Тут не уяву, не чутка, не штучно збуджений порив є нам, а життєва необхідність натури. Катерина не вередує, не кокетує своїм невдоволенням і гнівом, - це не в її натурі; вона не хоче імпонувати 8 на інших, виставитися та похвалитися. Навпаки, живе вона дуже мирно і готова всьому підкоритися, що не противно її натурі; принцип її, якби вона могла усвідомити і визначити його, був би той, щоб якнайменше своєю особистістю обмежувати інших і турбувати загальний перебіг справ. Але зате, визнаючи і поважаючи прагнення інших, вона вимагає тієї самої поваги і до себе, і будь-яке насильство, всяке сором'язливість обурює її кровно, глибоко. Якби вона могла, вона прогнала б далеко від себе все, що живе неправо і шкодить іншим; але, не в змозі зробити цього, вона йде зворотним шляхом - сама біжить від губителів та кривдників. Аби не підкоритися їхнім початкам, всупереч своїй натурі, аби не помиритися з їхніми неприродними вимогами, а там що вийде – чи найкраща частка для неї чи загибель, – на це вона вже не дивиться: у тому й іншому випадку для неї порятунок.
Катерина, поставлена необхідність терпіти образи, знаходить у собі силу довго переносити їх, без марних скарг, напівопорів і будь-яких галасливих витівок. Вона терпить до тих пір, поки не заговорить у ній якийсь інтерес, особливо близький її серцю і законний в її очах, поки не ображено в ній буде така вимога її натури, без задоволення якої вона не може залишатися спокійною. Тоді вона ні на що не подивиться. Вона не буде вдаватися до дипломатичних хитрощів, до обманів і шахраїв, - не така вона сила природних прагнень непомітно для самої Катерини отримує в ній перемогу над усіма зовнішніми вимогами, забобонами та штучними комбінаціями, в яких заплутане життя її. Зауважимо, що теоретично Катерина не могла відкинути жодної з цих комбінацій, не могла звільнитися ні від яких відсталих думок; вона пішла проти всіх них, озброєна єдиною силою свого почуття, інстинктивною свідомістю свого прямого, невід'ємного права на життя, щастя та любов…
Ось справжня сила характеру, яку у всякому разі можна покластися! Ось висота, до якої доходить наше народне життя у своєму розвитку, але до якої в нашій літературі вміли підніматися дуже мало, і ніхто не вмів на ній так добре триматися, як Островський. Він відчув, що не абстрактні вірування, а життєві факти управляють людиною, що не спосіб думок, не принципи, а натура потрібна для освіти і прояви міцного характеру, і він умів створити таку особу, яка служить представником великої народної ідеї, не носячи великих ідей ні на мові, ні в голові, самовіддано йде до кінця в нерівній боротьбі і гине, зовсім не прирікаючи себе на високе самовідданість. Її вчинки перебувають у гармонії з її натурою, вони для неї природні, необхідні, вона не може від них виявитися, хоча це мало б згубні наслідки.
У становищі Катерини бачимо, що, навпаки, все «ідеї», навіяні з дитинства, все принципи довкілля – повстають проти її природних прагнень і вчинків. Страшна боротьба, яку засуджена молода жінка, відбувається у кожному слові, у кожному русі драми, і ось де виявляється вся важливість вступних осіб, яких так дорікають Островського. Придивіться гарненько: ви бачите, що Катерина вихована в поняттях однакових з поняттями середовища, в якому живе, і не може від них відмовитися, не маючи жодної теоретичної освіти. Оповідання мандрівниць і навіювання домашніх хоч і перероблялися нею по-своєму, але не могли не залишити потворного сліду в її душі: і справді, бачимо в п'єсі, що Катерина, втративши свої райдужні мрії та ідеальні, пишномовні прагнення, зберегла від свого виховання одне сильне почуття – страх якихось темних сил, чогось невідомого, чого вона не могла ні добре пояснити, ні відкинути. За кожну свою думку вона боїться, за найпростіше почуття вона чекає собі кари; їй здається, що гроза її вб'є, бо вона грішниця; картина геєни вогненної на стіні церковної є їй передвісником її вічної муки... А все навколишнє підтримує і розвиває в ній цей страх: Феклуші ходять до Кабанихи тлумачити останні часи; Дика твердить, що гроза в покарання нам посилається, щоб ми відчували; прийшла бариня, що наводить страх на всіх у місті, показується кілька разів для того, щоб зловісним голосом прокричати над Катериною: «Всі у вогні горіти будете в невгасимому». Всі оточуючі сповнені забобонного страху, і всі оточуючі, відповідно до понять і самої Катерини, повинні дивитися на її почуття до Бориса як на найбільший злочин. Навіть завзятий Кудряш, espritfort цього середовища, і той знаходить, що дівкам можна гуляти з хлопцями скільки хочеш - це нічого, а бабам треба вже замкнути. Це переконання так у ньому сильне, що, дізнавшись про кохання Бориса до Катерини, він, незважаючи на своє молодецтво і деяке безчинство, каже, що «цю справу кинути треба». Всі проти Катерини, навіть і її власні поняття про добро і зло; все має змусити її - заглушити свої пориви і зав'янути в холодному і похмурому формалізмі сімейної безгласності і покірності, без жодних живих прагнень, без волі, без любові, - або навчитися обманювати людей і совість. Але не бійтеся за неї, не бійтеся навіть тоді, коли вона сама каже проти себе: вона може на якийсь час або скоритися, мабуть, або навіть піти на обман, як річка може втекти під землею або відійти від свого русла; але текуча вода не зупиниться і не піде назад, а все-таки дійде до свого кінця, до того місця, де вона може злитися з іншими водами і разом бігти до вод океану. Обстановка, у якій живе Катерина, вимагає, щоб вона брехала і обманювала: «Без цього не можна, – каже їй Варвара, – ти згадай, де живеш; у нас на цьому вся хата тримається. І я не брехня була, та вивчилася, коли потрібно стало». Катерина піддається своєму становищу, виходить до Бориса вночі, ховає від свекрухи свої почуття протягом десяти днів ... Можна подумати: ось і ще жінка збилася зі шляху, вивчилася обманювати домашніх і розбеститиме тишком-нишком, вдало ласкаючи чоловіка і носячи огидну маску смиренниці! Не можна було б суворо звинувачувати її за це: становище її таке тяжке! Але тоді вона була б одним із дюжинних осіб того типу, який так уже зношений у повістях, які показували, як «середовище заїдає добрих людей». Катерина не така; розв'язка її кохання при всій домашній обстановці - видно заздалегідь, ще тоді, як вона лише підходить до справи. Вона займається психологічним аналізом і тому неспроможна висловлювати тонких спостережень з себе; що вона про себе говорить, то вже це, значить, сильно дає їй знати себе. А вона при першому реченні Варвари про побачення її з Борисом скрикує: «Ні, ні, не треба! Що ти, збережи господи: якщо я з ним хоч раз побачусь, я втечу з дому, я вже не дійду додому ні за що на світі!» Це в ній не розумна обережність каже, це пристрасть; і вже видно, що як вона себе стримувала, а пристрасть вища за неї, вища за всі її забобони і страхи, вища за всі навіювання, почуті нею з дитинства. У цій пристрасті полягає для неї все життя; вся сила її натури, усі її живі прагнення зливаються тут. До Бориса тягне її не одне те, що він їй подобається, що він і на вигляд і з промов не схожий на інших, що оточують її; до нього тягне її і потреба любові, яка не знайшла собі відгуку в чоловіка, і ображене почуття дружини і жінки, і смертельна туга її одноманітного життя, і бажання волі, простору, гарячої, беззаборонної свободи. Вона все мріє, як їй «полетіти невидимо, куди б захотіла»; а то така думка приходить: «Якби моя воля, каталася б я тепер на Волзі, на човні, з піснями, або на трійці на хорошій, обнявшись…» – «Тільки не з чоловіком», – підказує їй Варя, і Катерина не може приховати свого почуття і одразу їй відкривається питанням: «А ти як знаєш?» Видно, що зауваження Варвари для неї пояснило багато чого: розповідаючи так наївно свої мрії, вона ще не розуміла добре їх значення. Але одного слова достатньо, щоб повідомити її думки ту визначеність, яку вона сама боялася їм дати. Досі вона ще могла сумніватися, чи точно в цьому новому почутті те блаженство, якого вона так тяжко шукає. Але коли вимовивши слово таємниці, вона вже й у думках своїх від неї не відступиться. Страх, сумніви, думка про гріх і про людський суд – все це спадають їй на думку, але вже не має над нею сили; це вже так, формальності, для очищення совісті. У монолозі з ключем (останнім у другому акті) ми бачимо жінку, у душі якої небезпечний крок уже зроблено, але яка хоче лише якось «заговорити» себе.
Боротьба, власне, вже закінчена, залишається лише невеликий роздум, стара ганчір'я покриває ще Катерину, і вона помалу скидає її з себе ... Закінчення монологу видає її серце: «Будь що буде, а я Бориса побачу», - робить висновок вона і в забуті передчуття вигукує: «Ах, якби ніч швидше!»
Таке кохання, таке почуття не уживеться в стінах кабанівського будинку з удаванням і обманом.
І точно, вона нічого не боїться, крім позбавлення можливості бачити її обраного, говорити з ним, насолоджуватися з ним цими літніми ночами, цими новими для неї почуттями. Приїхав чоловік, і життя їй стало не в життя. Треба було таїтися, хитрувати; вона цього не хотіла і не вміла; треба було знову повернутись до свого черства, тужливого життя, - це їй здалося гіршим за колишнє. Та ще треба було боятися щохвилини за себе, за кожне своє слово, особливо перед свекрухою; треба було боятися ще й страшної кари для душі ... Таке становище нестерпно було для Катерини: дні і ночі вона все думала, страждала, екзальтувала свою уяву, і без того гаряче, і кінець був той, що вона не могла витерпіти - при всьому народі , що зібрався в галереї старовинної церкви, покаялася у всьому чоловікові. Скінчені воля і спокій бідної жінки: колись хоч її дорікнути не могли, хоч могла вона відчувати повну правоту перед цими людьми. А тепер, так чи інакше, вона перед ними винна, порушила свої обов'язки до них, принесла горе і ганьба в сім'ю; тепер найжорстокіше поводження з нею має вже приводи та виправдання. Що лишається їй? Пошкодувати про невдалу спробу вирватися на волю і залишити свої мрії про кохання та щастя, як уже покинула вона райдужні мрії про чудові сади з райським співом. Залишається їй підкоритися, зректися самостійного життя і стати беззаперечною угодницею свекрухи, лагідною рабою свого чоловіка і ніколи вже не дерзати на якісь спроби знову виявити свої вимоги... Але ні, не такий характер Катерини; не потім відбився у ній новий тип, створюваний російським життям, щоб позначитися лише марною спробою і загинути після першої невдачі. Ні, вона вже не повернеться до колишнього життя; якщо їй не можна насолоджуватися своїм почуттям, своєю волею цілком законно і свято, при світлі білого дня, перед усім народом, якщо в неї виривають те, що знайшла вона і що їй так дорого, вона тоді нічого не хоче в житті, вона і життя не хоче.
І думка про гіркоту життя, яке треба буде терпіти, до того мучить Катерину, що кидає її в якийсь напівгарячковий стан. В останній момент особливо жваво миготять в її уяві всі домашні страхи. Вона скрикує: – «А зловлять мене та вертають додому насильно!.. Швидше, скоріше…» І справа скінчена: вона не буде більш жертвою бездушної свекрухи, не буде більше нудитися під замком з безхарактерним і противним їй чоловіком. Вона звільнена!
Сумно, гірко таке визволення; але що робити, коли іншого виходу немає. Добре, що знайшлась у бідній жінці рішучість хоч на цей страшний вихід. В тому і сила її характеру, тому «Гроза» і справляє на нас враження освіжаюче, як ми сказали вище. Без сумніву, краще було б, якби можливо було Катерині позбутися іншим чином своїх мучителей або якби ці мучители могли змінитися і примирити її з собою і з життям. Але ні те, ні інше – не гаразд речей.
Ми вже сказали, що кінець цей здається нам втішним; легко зрозуміти чому: у ньому дано страшний виклик самодурній силі, він каже їй, що вже не можна йти далі, не можна жити з її насильницькими, мертвими початками. У Катерині бачимо ми протест проти кабанівських понять про моральність, протест, доведений остаточно, проголошений і під домашнім катуванням і над безоднею, у якому кинулася бідна жінка. Вона не хоче миритися, не хоче користуватися жалюгідним склепінням, яке їй дають в обмін за неї живу душу.
Але і без будь-яких піднесених міркувань, просто з людства, нам Втішно бачити порятунок Катерини – хоч через смерть, коли не можна інакше. Щодо цього ми маємо в самій драмі страшне свідчення, яке говорить нам, що жити в «темному царстві» гірше за смерть. Тихін, кидаючись на труп дружини, витягнутої з води, кричить у самозабутті: «Добре тобі, Катя! А я навіщо залишився жити на світі та мучитися!» Цим вигуком закінчується п'єса, і нам здається, що нічого не можна було придумати сильніше і правдивіше такого закінчення. Слова Тихона дають ключ до розуміння п'єси для тих, хто навіть не зрозумів би її сутності раніше; вони змушують глядача подумати вже не про любовну інтригу, а про все це життя, де живі заздрять померлим, та ще яким - самогубцям! Власне кажучи, вигук Тихона нерозумно: Волга близько, хто ж заважає і йому кинутися, якщо жити нудно? Але в тому й горе його, то йому й тяжко, що він нічого, зовсім нічого зробити не може, навіть і того, в чому визнає своє благо і порятунок. Це моральне розбещення, це знищення людини діють на нас тяжче будь-якої, найтрагічнішої, події: там бачиш загибель одночасну, кінець страждань, часто позбавлення необхідності служити жалюгідним знаряддям якихось мерзенностей; а тут - постійний, гнітючий біль, розслаблення, напівтруп, який протягом багатьох років згниває живцем... І думати, що цей живий труп - не один, не виняток, а ціла маса людей, схильних до згубного впливу Диких і Кабанових! І не сподіватися для них порятунку - це, погодьтеся, жахливо! Зате яким же втішним, свіжим життям віє на нас здорова особистість, що знаходить у собі рішучість покінчити з цим гнилим життям будь-що-будь!
Примітки
1 Мається на увазі стаття Н,А. Добролюбова "Темне царство", також опублікована в "Сучаснику".
2 Індиферентизм – байдужість, байдужість.
3 Ідилія – щасливе, блаженне життя; у цьому випадку Добролюбов вживає це слово іронічно,
4 Скептицизм – сумнів.
5 Анархія – безвладдя; тут: відсутність будь-якого організуючого початку життя, хаос.
6 Резонувати – тут: тверезо міркувати, доводити свою думку.
7 Силлогізм - логічний аргумент, підтвердження.
8 Імпонувати – подобатися, справляти враження,
9 Екзальтувати – тут: збуджувати.
Із захопленням, з кохання (італ.)
Вільнодумець (фр.)
Вже і в колишніх п'єсах Островського ми помічали, що це не комедії інтриг і не комедії характерів власне, а щось нове, чому ми дали б назву "п'єс життя", якби це не було надто широким і тому не зовсім точно. Ми хочемо сказати, що у нього на першому плані є завжди загальна, не залежна ні від когось із дійових осіб, обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву; обидва вони шкода вам. Нерідко обидва кумедні, але не на них безпосередньо звертається почуття, яке збуджується в вас п'єсою.
Ви бачите, що їхнє становище панує над ними, і ви звинувачуйте їх тільки в тому, що вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього положення. Самі самодури, проти яких природно має обурюватися ваше почуття, при уважному розгляді виявляються гідні жалю, ніж вашої агресії: вони й чесні і навіть розумні по-своєму, у межах наказуваних ним рутиною і підтримуваних їх становищем. Але становище це таке, що в ньому неможливий повний, здоровий людський розвиток...
Драма "Гроза" як "найрішучіший" твір А. Н Островського. Закони та логіка Калинівської дійсності. ..."Гроза" є, без сумніву, найрішучіший твір Островського; взаємні відносини самодурства та безгласності доведені в ній до найтрагічніших наслідків... У "Грозі" є навіть щось освіжаюче та підбадьорливе. Це "щось" і є, на нашу думку, фон п'єси, вказаний нами і виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім сам характер Катерини, що малюється на цьому тлі, теж віє на нас новим життям, яке відкривається нам у самій її загибелі.
Відсутність будь-якого закону, будь-якої логіки – ось закон і логіка цього життя. ...Але чудова справа!
У своєму незаперечному, безвідповідальному темному володарюванні, даючи повну свободу своїм примхам, ставлячи ні в що всякі закони і логіку, самодури російського життя починає, однак, відчувати якесь невдоволення та страх, самі не знаючи перед чим і чому... Крім. їх, не питаючи їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко воно, ще й не видно добре, але вже дає себе передчувати і посилає погані видіння темному свавіллю самодурів. Вони жорстоко шукають свого ворога, готові напуститися на самого безневинного, на якогось Кулігіна. Але немає ні ворога, ні винного, якого вони могли б знищити: закон часу, закон природи та історії бере своє, і важко дихають старі Кабанови, відчуваючи, що є сила вище за них, якої вони здолати не можуть, до якої навіть і підступити не знають як... Образи Тихона та Бориса.
У п'єсі, яка застає Катерину вже з початком любові до Бориса Григоровича, все ще видно останні відчайдушні зусилля Катерини – зробити собі милим свого чоловіка. Сцена її прощання з ним дає нам відчувати, що і тут ще не все втрачено для Тихона, що він скрізь може зберегти свої права на любов цієї жінки. Але ця сцена в коротких, але різких нарисах передає нам цілу історію катувань, які змусили Катерину, щоб відштовхнути її перше почуття від чоловіка. Тихін є... простодушним і вульгарним, зовсім не злим, але до крайності безхарактерним істотою, яка не сміє нічого зробити всупереч матері...
Між нею і своєю дружиною Тихін представляє один з безлічі тих жалюгідних типів, які зазвичай називаються нешкідливими, хоча вони в загальному сенсі такі ж шкідливі, як і самі самодури, тому що служать їх вірними помічниками. Тихін сам любив дружину і готовий би все для неї зробити. Але гніт, під яким він виріс, так його понівечив, що в ньому ніякого сильного почуття, жодного рішучого прагнення розвинутися не може. У ньому є совість, є бажання добра, але він постійно діє проти себе і служить покірним знаряддям матері, навіть у своїх стосунках до дружини. ...Борис - не герой, він далеко, не стоїть Катерини, вона й полюбила його більше на безлюдді.
Він вистачив "освіти" і ніяк не впорається ні зі старим побутом, ні з серцем своїм, ні зі здоровим глуздом, - ходить точно втрачений... Словом, це один із тих вельми нерідких людей, які не вміють робити того, що розуміють, і не розуміють того, що роблять...
Освіта відібрало в нього силу робити капості, - правда, але воно не дало йому сили противитися гидоти, які роблять інші; воно розвило в ньому навіть здібності так поводитися, щоб залишатися чужим усьому бридкому, що кишить навколо нього. Ні, мало того, що не протидіє, він підпорядковується чужим гидотам, він хоч-не-хоч бере участь у них і повинен приймати всі їхні наслідки. Про Катерину. ...Характер Катерини, як і виконаний у " Грозі " , становить крок уперед у драматичній діяльності Островського, а й у всій нашій літературі. Він відповідає новій фазі нашого народного життя, він давно вимагав свого здійснення в літературі... Російське життя дійшло, нарешті до того, що доброчесні та поважні, але слабкі та безособові істоти не задовольняють суспільної свідомості та визнаються нікуди не придатними.
Відчулася невідкладна потреба в людях, хоч і менш прекрасних, але діяльних і енергійних. ...Руський сильний характер у "Грозі"... Він, перш за все, вражає нас своєю протилежністю будь-яким самодурним початків. Він зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттям природної правди, сповнений віри в нові ідеали і самовідданий, у тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя за тих засад, які йому неприємні.
Рішучий, цілісний російський характер, що діє серед Диких і Кабанових, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлене свого серйозного значення. Відомо, що крайнощі відбиваються крайнощами і що найсильніший протест буває той, який піднімається нарешті з грудей найслабших і терплячих. …Насамперед, вас вражає незвичайна своєрідність цього характеру.
Нічого в ньому немає зовнішнього, чужого, а все виходить якось зсередини його. Будь-яке враження переробляється у ньому і потім зростається органічно.
Катерина зовсім не належить до буйних характерів, ніколи не задоволених, що люблять руйнувати, будь-що... Навпаки, це характер переважно творить, любить, ідеальний. ...Вона шукає світла, повітря, хоче помріяти і повеселитись, полити свої квіти, подивитися на сонце, на Волгу, послати свій привіт всьому живому, - а її тримають у неволі, у ній постійно підозрюють нечисті, розпусні задуми. Вона шукає притулку, як і раніше, в релігійній практиці, у відвідинах церкви, у душпастовних розмовах.
Але й тут не знаходить колишніх вражень. Вбита денною роботою і вічною неволею, вона вже не може з колишньою ясністю мріяти про ангелів, які співають у курному стовпі, освітленому сонцем, не може уявити собі райських садів з їхнім незворушним виглядом і радістю. Все похмуро, страшно навколо неї, все віє холодом і якоюсь чарівною загрозою: і лики святих такі суворі, і церковні читання такі грізні, і розповіді мандрівниць такі жахливі... Вони все ті ж, по суті, вони анітрохи не змінилися, але змінилася вона сама: у ній вже немає охоти будувати повітряні видіння, та й не задовольняє її та невизначена уява блаженства, яким вона насолоджувалася раніше.
Вона змужніла, у ній прокинулися інші бажання, реальніші. Не знаючи іншого поприща, крім сім'ї, іншого світу, крім того, який склався для неї в суспільстві її містечка, вона, зрозуміло, і починає усвідомлювати з усіх людських прагнень те, що всього неминуче і ближче до неї, - прагнення любові і відданості.
У ній мало знання і багато довірливості, ось чому до часу вона не виявляє протидії оточуючим і вирішується краще терпіти, ніж робити на зло їм. Але коли вона зрозуміє, що їй потрібно, і захоче чогось досягти, то доб'ється свого будь-що, тут і проявиться цілком сила її характеру, не розтрачена в дріб'язкових витівках. Про загибель Катерини як розв'язання конфлікту. ... Кінець цей здається нам втішним; легко зрозуміти чому: у ньому дано страшний виклик самодурній силі, він каже їй, що вже не можна йти далі, не можна далі жити з її насильницькими, мертвими початками.
У Катерині бачимо ми протест проти кабанівських понять про моральність, протест, доведений остаточно, проголошений і під домашнім катуванням і над безоднею, у якому кинулася бідна жінка. Вона не хоче миритися, не хоче користуватися жалюгідним сяйвом, яке їй дають в обмін за її живу душу. Її смерть - це здійснена пісня полону вавилонського...
Але і без будь-яких піднесених міркувань, просто по-людськи, нам радісно бачити порятунок Катерини - хоч через смерть, коли не можна інакше. Щодо цього ми маємо в самій драмі страшне свідчення, яке говорить нам, що жити в "темному царстві" гірше за смерть.
· У чому Н.А. Добролюбов бачить завдання літературного критика?
· Які вимоги критик висуває до літератури?
· Який тип героя вперше зобразив О.М. Островський?
· Що таке «темне царство», за якими принципами воно живіше і яке його стан в епоху, змальовану в «Грозі»?
· Яка загальна оцінка п'єси Н.А. Добролюбовим? Які 2 фактори визначають «просвітленість» фіналу?
· Якою натурою постає Катерина у статті Добролюбова? Як пояснено психологічні та соціальні причини її любові до Бориса?
· Яка характеристика образів Тихона та Бориса?
· Як критик оцінює події п'ятого акта п'єси? Якою, на думку Добролюбова, є загальна тональність фіналу?
Незадовго до появи на сцені "Грози" ми розбирали докладно всі твори Островського. Якщо читачі не забули, - ми прийшли тоді до того результату, що Островський має глибоке розуміння російського життя і велике вміння зображати різко і живо найважливіші її сторони. "Гроза" незабаром стала новим доказом справедливості нашого ув'язнення. Самим найкращим способомкритики ми вважаємо виклад справи те щоб читач сам, виходячи з виставлених фактів, міг зробити свій висновок. Ми групуємо дані, робимо міркування про загальний сенс твору, вказуємо на ставлення його до дійсності, в якій ми живемо, виводимо свій висновок і намагаємось обставити його можливо найкращим чином Але при цьому завжди намагаємося триматися так, щоб читач міг цілком зручно виголосити свій суд між нами та автором. І ми завжди були тієї думки, що лише фактична, реальна критика і може мати якийсь сенс для читача. Якщо у творі є що-небудь, то покажіть нам, що в ньому є: це набагато краще, ніж пускатися в міркування про те, чого в ньому немає і що повинно було бути в ньому. Мірою гідності письменника або окремого твору ми приймаємо те, наскільки вони служать виразом природних прагнень відомого часу і народу. Природні прагнення людства, наведені до найпростішого знаменника, може бути виражені двома словами: " щоб усім було добре " . Зрозуміло, що, прагнучи цієї мети, люди, по суті справи, спочатку повинні були від неї піти: кожен хотів, щоб йому було добре, і, стверджуючи своє благо, заважав іншим; влаштуватись так, щоб один одному не заважав, ще не вміли. Літератору досі була надана невелика роль у цьому русі людства до природних початків, від яких воно відхилилося. Фактично своєму, література немає діяльного значення, вона лише передбачає те, що треба зробити, або зображує те, що вже робиться і зроблено. У першому випадку, тобто у припущеннях майбутньої діяльності, вона бере свої матеріали та підстави із чистої науки; у другому - із самих фактів життя. Таким чином, взагалі кажучи, література є силою службовою, якою значення полягає в пропаганді, а гідність визначається тим, що і як вона пропагує. У літературі, втім, було досі кілька діячів, які у своїй пропаганді стоять настільки високо, що й не перевершать ні практичні діячі на благо людства, ні люди чистої науки. Ці письменники були обдаровані настільки багато природою, що вміли як би за інстинктом наблизитися до природних понять і прагнень, яких ще тільки шукали сучасні їм філософи за допомогою суворої науки. Мало того: істини, які філософи тільки передбачали теоретично, геніальні письменники вміли схоплювати в житті і зображати в дії. Таким чином, служачи найповнішими представниками вищого ступеня людської свідомості у відому епоху і з цієї висоти оглядаючи життя людей і природи та малюючи її перед нами, вони височіли над службовою роллю літератури і ставали до ряду історичних діячів, які сприяли людству в ясній свідомості його живих. природних нахилів. Такий був Шекспір. Таким чином, визнаючи за літературою головне значення роз'яснення життєвих явищ, ми вимагаємо від неї однієї якості, без якої в ній не може бути жодних переваг, а саме - правди. Треба, щоб факти, у тому числі виходить автор і що він представляє нам, були представлені правильно. Коли цього немає, літературний твірвтрачає будь-яке значення, воно стає навіть шкідливим, тому що служить не до просвітлення людської свідомості, а, навпаки, ще більшого потьмарення. І тут уже даремно стали б ми шукати в авторі якийсь талант, крім хіба таланту брехуна. У творах історичного характеру щоправда має бути фактична; у белетристиці, де події вигадані, вона замінюється логічною правдою, тобто розумною ймовірністю та відповідністю до існуючого перебігу справ. Але правда є необхідною умовою, а ще не гідністю твору. Про гідність ми судимо з широти погляду автора, вірності розуміння і жвавості зображення тих явищ, що він торкнувся. Повторимо тут лише одне зауваження, необхідне для того, щоб поборники чистого мистецтва не звинуватили нас знову у нав'язуванні художнику "утилітарних тем". Ми анітрохи не думаємо, щоб кожен автор мав створювати свої твори під впливом відомої теорії; він може бути будь-яких думок, аби талант його був чуйний до життєвої правди. Художній твір то, можливо автором його вразили такі факти дійсності, у тому числі ця ідея випливає сама собою. Читачі " Сучасника " пам'ятають, можливо, що ми поставили Островського дуже високо, вважаючи, що він дуже повно і багатосторонньо умів зобразити суттєві сторони та вимоги російського життя. Сучасні прагнення російського життя, у найширших розмірах, знаходять своє вираження у Островському, як коміці, з негативного боку. Малюючи нам у яскравій картині хибні стосунки, з усіма їхніми наслідками, він через те саме є відлунням прагнень, що вимагають кращого пристрою. Свавілля, з одного боку, і брак свідомості прав своєї особистості, з іншого, - ось підстави, на яких тримається все неподобство взаємних відносин, що розвиваються переважно комедій Островського; вимоги права, законності, поваги до людини – ось що чується кожному уважному читачеві з глибини цього неподобства. Але не він склав ці типи, так як не він вигадав і слово "самодур". Те й інше взяв він у своєму житті. Зрозуміло, що життя, що дала матеріали для таких комічних положень, в які ставляться часто самодури Островського, життя, що дало їм і пристойну назву, не поглинене вже вся їх впливом, а містить у собі задатки розумнішого, законного, правильного порядку справ. І справді, після кожної п'єси Островського кожен відчуває в собі цю свідомість і, озираючись навколо себе, помічає те саме в інших. Куди ви не оглянетеся, скрізь ви бачите пробудження особистості, уявлення нею своїх законних прав, протест проти насильства і свавілля, здебільшого ще боязкий, невизначений, готовий сховатися, але все-таки дає помітити своє існування. Отже, боротьба, необхідна теорією від драми, відбувається у п'єсах Островського над монологах дійових осіб, а фактах, що панують з них. Часто самі персонажі комедії немає ясного чи зовсім ніякого свідомості про сенс свого становища і своєї боротьби; зате боротьба дуже чітко і свідомо відбувається у душі глядача, який мимоволі обурюється проти становища, породжує такі факти. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними та зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. На наш погляд, ці особи стільки ж необхідні для п'єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, в якій відбувається дія, малюють становище, яким визначається сенс діяльності головних персонажів п'єси. У " Грозі " особливо видно необхідність про " непотрібних " осіб: без них ми можемо зрозуміти обличчя героїні і можемо спотворити сенс всієї п'єси, що й сталося з більшою частиною критиків. "Гроза", як ви знаєте, представляє нам ідилію "темного царства", яке помалу висвітлює нам Островський своїм талантом. Але що їм робити, як не спати, коли вони ситі? Їхнє життя тече рівно і мирно, жодні інтереси світу їх не турбують, тому що не доходять до них; царства можуть руйнуватися, нові країни відкриватися, обличчя землі може змінюватися як йому завгодно, світ може почати нове життя на нових засадах, - жителі міста Калинова будуть собі існувати, як і раніше, в цілковитому незнанні про решту світу. Замолоду ще показують деяку допитливість, але їжі взяти їй ні звідки: відомості заходять до них, як у давній Русі часів Данила Паломника, тільки від мандрівниць, та й тих уже нині трохи справжніх; доводиться задовольнятися такими, які "самі, з немочі своєї, далеко не ходили, а багато чули", як Феклуша в "Грозі". Від них тільки й дізнаються мешканці Калинового про те, що на світі робиться; інакше вони думали б, що весь світ такий самий, як і їх Калинів, і що інакше жити, ніж вони, зовсім неможливо. Але й відомості, які повідомляють Феклуші, такі, що не здатні навіяти великого бажання проміняти своє життя на інше. Феклуша належить до партії патріотичної та найвищою мірою консервативної; їй добре серед благочестивих і наївних калиновців: її і шанують, і частують, і постачають усім необхідним; І це зовсім не тому, щоб люди ці були дурніші і безглуздіші за багатьох інших, яких ми зустрічаємо в академіях і вчених суспільствах. Ні, вся справа в тому, що вони своїм становищем, своїм життям під гнітом свавілля всі привчені вже бачити несвідомість і безглуздість і тому знаходять незграбним і навіть різким наполегливо дошукуватися розумних підстав у чому б там не було. Самодурство прагне узаконити себе і встановити як непорушну систему. Тому воно, разом з таким широким поняттям про свою власну свободу, намагається, однак, вжити всіх можливих заходів, щоб залишити цю свободу назавжди лише за собою, щоб убезпечити себе від будь-яких зухвалих спроб. Для досягнення цієї мети воно визнає як деякі вищі вимоги і хоча саме проти них теж проступається, але перед іншими стоїть за них твердо. Кілька хвилин після репліки, в якій Дикій так рішуче відкидав, на користь власного капризу, всі моральні та логічні підстави для судження про людину, - цей же Дикий напускається на Кулігіна, коли той, для пояснення грози, вимовив слово "електрика". "Ну, як же ти не розбійник, - кричить він: - гроза-то нам у покарання посилається, щоб ми відчували, а ти хочеш жердинами та рожнами якимись, прости господи, оборонятися. Що ти, татарин, чи що? Татарин ти? А, кажи: татарин?" І вже тут Кулігін не сміє відповісти йому: "хочу так думати і думаю, і ніхто мені не указ". Куди тобі, - він і пояснень своїх уявити не може: їх приймають з лайками, та й говорити-то не дають. Мимоволі тут резонувати перестанеш, коли на будь-який резон кулак відповідає, і завжди зрештою кулак залишається правим... Але - чудова річ! - у своєму незаперечному, безвідповідальному темному володарюванні, даючи повну свободу своїм примхам, ставлячи ні в що всякі закони і логіку, самодури російського життя починають, однак, відчувати якесь невдоволення і страх, самі не знаючи перед чим і чому. Все, здається, як і раніше, все добре: Дикою лає кого хоче; коли йому кажуть: "як це на тебе ніхто в цілому будинку догодити не може!" - він самовдоволено відповідає: "ось іди ж ти!" Кабанова тримає, як і раніше, в страху своїх дітей, змушує невістку дотримуватися всіх етикетів старовини, їсть її, як іржа залізо, вважає себе цілком непогрішною і ублажується різними Феклушами. А все якось неспокійно, недобре їм. Крім них, не спитаючи їх, виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко воно, ще й не видно добре, але вже дає себе передчувати і посилає погані бачення темному свавіллю самодурів. Вони жорстоко шукають свого ворога, готові напуститися на самого безневинного, на якогось Кулігіна; але немає ні ворога, ні винного, якого могли б вони знищити: закон часу, закон природи та історії бере своє, і важко дихають старі Кабанови, відчуваючи, що є сила вище за них, якої вони здолати не можуть, до якої навіть і підступити не знають як. Вони не хочуть поступатися (та ніхто поки не вимагає від них поступок), А чому вона тривожиться? Народ залізницями їздить, - та їй що від цього? А ось, чи бачите: вона, "хоч ти її весь золотом осип", не поїде за диявольським винаходом; а народ їздить все більше і більше, не зважаючи на її прокляття; хіба це не сумно, хіба не є свідченням її безсилля? Про електрику провідали люди, - здається, що тут образливого для Диких та Кабанових? Але, бачите, Дикій каже, що "гроза в покарання нам посилається, щоб ми відчували", а Кулігін не відчуває, або відчуває зовсім не те, і тлумачить про електрику. Хіба це не свавілля, не зневага влади та значення Дикого? Не хочуть вірити тому, чому він вірить, - значить, і йому не вірять, вважають себе розумнішими за нього; Розсудіть, до чого це поведе? Недарма Кабанова помічає про Кулігіна: "Ось часи прийшли, які вчителі з'явилися! Коли старий так міркує, чого вже від молодих вимагати!" І Кабанова дуже серйозно засмучується майбутнім старих порядків, з якими вона повік зжила. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їх значення, але вже відчуває, що немає до них колишньої поваги, що їх зберігають вже неохоче, тільки мимоволі, і що за першої нагоди їх покинуть. Тепер становище Диких і Кабанових далеко не так приємно: вони повинні дбати про те, щоб зміцнити і огородити себе, тому що звідусіль виникають вимоги, ворожі до їхньої сваволі і загрожують їм боротьбою з здоровим глуздом величезної більшості людства, що прокидається. Звідси виникає постійна підозрілість, педантичність і прискіпливість самодурів: усвідомлюючи внутрішньо, що їх нема за що поважати, але не визнаючись у цьому навіть самим собі, вони виявляють брак впевненості в собі дріб'язковістю своїх вимог і постійними, до речі й недоречно, нагадуваннями та навіюваннями про те , що їх має шанувати. Ця риса надзвичайно виразно проявляється в "Грозі", в сцені Кабанової з дітьми, коли вона у відповідь на покірне зауваження сина: "чи можу я, мамо, вас не послухатися", - заперечує: "не дуже-то нині старших поважають!" " - І потім починає пиляти сина і невістку, так що душу витягає у стороннього глядача. "Гроза" є, без сумніву, найрішучіший твір Островського; взаємні відносини самодурства і безгласності доведені у ній до найтрагічніших наслідків; і при цьому більшість тих, хто читав і бачили цю п'єсу, погоджується, що вона справляє враження менш тяжке і сумне, ніж інші п'єси Островського (не кажучи, зрозуміло, про його етюди суто комічного характеру). У "Грозі" є навіть щось освіжаюче та підбадьорливе. Це "щось" і є, на нашу думку, фон п'єси, вказаний нами і виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, що малюється на цьому тлі, теж віє на нас новим життям, яке відкривається нам у самій її загибелі. Справа в тому, що характер Катерини, як він виконаний у "Грозі", становить крок уперед не тільки в драматичній діяльності Островського, а й у всій нашій літературі. Він відповідає новій фазі нашого народного життя, він давно вимагав свого здійснення в літературі, [Характер Катерини] насамперед вражає нас своєю протилежністю будь-яким самодурним початків. Не з інстинктом буйства і руйнації, але й не з практичною спритністю залагоджувати для високих цілей свої власні справи, не з безглуздим, тріскучим пафосом, але й не з дипломатичним, педантським розрахунком є він перед нами. Ні, він зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттям природної правди, сповнений віри в нові ідеали і самовідданий, у тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя за тих засад, які йому неприємні. Він водиться не абстрактними принципами, не практичними міркуваннями, не миттєвим пафосом, а просто натурою, усією істотою своєю. У цій цілісності та гармонії характеру полягає його сила та істотна необхідність його в той час, коли старі, дикі відносини, втративши будь-яку внутрішню силу, продовжують триматися зовнішнім, механічним зв'язком. Ми запитували себе: як же, однак, визначаться нові прагнення окремої особи? Якими рисами має відрізнятися характер, яким відбудеться рішучий розрив зі старими, безглуздими та насильницькими відносинами життя? У дійсному житті суспільства, що пробуджується, ми бачили лише натяки на вирішення наших питань, у літературі - слабке повторення цих натяків; але у " Грозі " складено їх ціле, з досить ясними обрисами; тут є перед нами особа, взята прямо з життя, але з'ясована у свідомості художника і поставлена в такі положення, які дають йому виявити повніше і рішучіше, ніж буває здебільшого звичайного життя. Рішучий, цілісний російський характер, що діє серед Диких і Кабанових, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлене свого серйозного значення. Відомо, що крайнощі відбиваються крайнощами і що найсильніший протест буває той, який нарешті піднімається з грудей найслабших і терплячих. Термін, на якому Островський спостерігає і показує нам російське життя, не стосується відносин суто громадських та державних, а обмежується сімейством; у сімействі ж хто найбільше витримує на собі весь гніт самодурства, як не жінка? Зрозуміло з того, що якщо жінка захоче вивільнитися з подібного становища, то її справа буде серйозною і рішучою. Якомусь Кудряшу нічого не варто посваритися з Диким: обидва вони потрібні один одному, і, отже, з боку Кудряша не потрібно особливого героїзму для висунення своїх вимог. Зате його витівка і не поведе нічого серйозного: посвариться він, Дикій погрожує віддати його в солдати, та не віддасть; Кудряш буде задоволений тим, що відгриз, а справи знову підуть як і раніше. Не те з жінкою: вона повинна мати багато сили характеру вже й для того, щоби заявити своє невдоволення, свої вимоги. При першій спробі їй дадуть відчути, що вона ніщо, що її роздавити можуть. Вона знає, що це справді так, і має змиритися; інакше над нею виконають загрозу - приб'ють, запруть, залишать на покаянні, на хлібі та воді, позбавлять світла денного, зазнають усіх домашніх виправних засобів доброго старого часу і приведуть-таки до покірності. Жінка, яка хоче йти до кінця у своєму повстанні проти гноблення і свавілля старших у російській сім'ї, повинна бути виконана героїчного самовідданості, повинна на все наважитися і бути готова до всього. Як може вона витримати себе? Де взяти стільки характеру? На це тільки можна відповідати тим, що природних прагнень людської природи зовсім знищити не можна. Натура замінює тут і міркування розуму і вимоги почуття та уяви: усе це зливається у загальному почутті організму, що вимагає повітря, їжі, свободи. Тут і полягає таємниця цілісності характерів, що з'являються в обставинах, подібних до тих, які ми бачили в "Грозі" в обстановці, що оточує Катерину. Катерина зовсім не належить до буйних характерів, ніколи не задоволених, що люблять руйнувати будь-що... Навпаки, це характер переважно творить, любить, ідеальний. Ось чому вона намагається все осмислити і ушляхетнити у своїй уяві; той настрій, при якому, за словами поета, Весь світ мрією благородною Перед ним очищений і омитий... цей настрій до останньої крайності не покидає Катерину. Кожен зовнішній дисонанс вона намагається погодити з гармонією своєї душі, всякий недолік покриває із повноти своїх внутрішніх сил. Грубі, забобонні оповідання і безглузді марення мандрівниць перетворюються в неї на золоті, поетичні сни уяви, не лякаючі, а ясні, добрі. Бідні її образи, тому що матеріали, що представляються їй дійсністю, такі одноманітні: але і з цими мізерними засобами її уява працює невтомно і забирає її в новий світ, тихий і світлий. Вона змужніла, у ній постнулися інші бажання, реальніші; не знаючи іншого поприща, крім сім'ї, іншого світу, крім того, який склався для неї в суспільстві її містечка, вона, зрозуміло, і починає усвідомлювати з усіх людських прагнень те, що всього неминуче і ближче до неї, - прагнення любові і відданості . У колишній час її серце було надто повне мрій, вона не звертала уваги на молодих людей, які на неї заглядалися, а тільки сміялася. Виходячи заміж за Тихона Кабанова, вона його не любила, вона ще й не розуміла цього почуття; сказали їй, що будь-якій дівчині треба заміж виходити, показали Тихона як майбутнього чоловіка, вона й пішла за нього, залишаючись цілком індиферентною до цього кроку. У неї мало знання і багато довірливості, ось чому до часу вона не виявляє протидії оточуючим і вирішується краще терпіти, ніж робити на зло їм. Але коли вона зрозуміє, що їй потрібно, і захоче чогось досягти, то доб'ється свого будь-що: тут і проявиться цілком сила її характеру, не розтрачена в дріб'язкових витівках. Спочатку, за вродженою добротою і благородством душі своєї, вона робитиме всі можливі зусилля, щоб не порушити миру та прав інших, щоб отримати бажане з можливо великим дотриманням усіх вимог, які на неї накладаються людьми, чимось пов'язаними з нею; і якщо вони зможуть скористатися цим первісним настроєм і наважаться дати їй повне задоволення, добре тоді і їй і їм. Але якщо ні, - вона ні перед чим не зупиниться: закон, спорідненість, звичай, людський суд, правила розсудливості - все зникає їй перед силою внутрішнього потягу; вона не шкодує себе і не думає про інших. Такий саме вихід представився Катерині, і іншого не можна було очікувати серед тієї ситуації, серед якої вона знаходиться. Тихін є тут простодушним і вульгарним, зовсім не злим, але до крайності безхарактерним істотою, яка не сміє нічого зробити всупереч матері. А мати - істота бездушна, кулак-баба, що містить у китайських церемоніях - і любов, і релігію, і моральність. Між нею і між своєю дружиною Тихін представляє один із безлічі тих жалюгідних типів, які зазвичай називаються нешкідливими, хоча вони в загальному сенсі настільки ж шкідливі, як і самі самодури, тому що служать їх вірними помічниками. Тихін сам любив дружину і готовий усе для неї зробити; але гніт, під яким він виріс, так його понівечив, що в ньому ніякого сильного почуття, ніякого рішучого прагнення розвинутися не може. У ньому є совість, є бажання добра, але він постійно діє проти себе і служить покірним знаряддям матері, навіть у своїх стосунках до дружини. Тихін теж відчуває, що він не має чогось потрібного; у ньому також є невдоволення; але воно знаходиться в ньому настільки, на якій, наприклад, може бути потяг до жінки у десятирічного хлопчика з розбещеною уявою. Тому саме шукання свободи в ньому набуває характеру потворного і робиться неприємним, наскільки гидкий цинізм десятирічного хлопчика, без сенсу і внутрішньої потреби повторюючого гидоти, почуті від великих. Тихін, бачите, чув від когось, що він "теж чоловік" і тому повинен у сім'ї мати відому частку влади та значення; тому він себе ставить набагато вище дружини і, вважаючи, що їй так і бог судив терпіти і упокорюватися, - на своє становище під керівництвом у матері дивиться як на гірке і принизливе. Катерина не вередує, не кокетує своїм невдоволенням і гнівом, - це не в її натурі; вона не хоче імпонувати на інших, виставитися та похвалитися. Навпаки, живе вона дуже мирно і готова всьому підкоритися, що не противно її натурі; принцип її, якби вона могла усвідомити і визначити його, був би той, щоб якнайменше своєю особистістю обмежувати інших і турбувати загальний перебіг справ. Вона терпить доти, доки не заговорить у ній якийсь інтерес, особливо близький її серцю і законний у її очах, доки не ображено в ній буде така вимога її натури, без задоволення якої вона не може залишатися спокійною. Тоді вона ні на що не подивиться. Вона не вдаватиметься до дипломатичних хитрощів, до обманів і шахраїв, - не така вона. Все проти Катерини, навіть і її власні поняття про добро і зло. У цій пристрасті полягає для неї все життя; вся сила її натури, усі її живі прагнення зливаються тут. До Бориса тягне її не одне те, що він їй подобається, що він і на вигляд і з промов не схожий на інших, що оточують її; до нього тягне її і потреба любові, яка не знайшла собі відгуку в чоловіка, і ображене почуття дружини і жінки, і смертельна туга її одноманітного життя, і бажання волі, простору, гарячої, беззаборонної свободи. Приїхав чоловік, і життя їй стало не в життя. Треба було таїтися, хитрувати; вона цього не хотіла і не вміла; треба було знову повернутись до свого черства, тужного життя, - це їй здалося гіршим від колишнього. Та ще треба було боятися щохвилини за себе, за кожне своє слово, особливо перед свекрухою; треба було боятися ще й страшної кари для душі... Таке становище нестерпно було для Катерини: дні і ночі вона все думала, страждала, екзальтувала свою уяву, і без того гаряче, і кінець був той, що вона не могла витерпіти, - при всьому народі, що зібрався в галереї старовинної церкви, покаялася в усьому чоловікові. Що лишається їй? Пошкодувати про невдалу спробу вирватися на волю і залишити свої мрії про кохання та щастя, як уже покинула вона райдужні мрії про чудові сади з райським співом. Залишається їй підкоритися, зректися самостійного життя і стати беззаперечною угодницею свекрухи, лагідною рабою свого чоловіка і ніколи вже не дерзати на якісь спроби знову виявити свої вимоги. .. Але ні, не такий характер Катерини; не потім відбився в ній новий тип, створюваний російським життям, - щоб позначитися лише безплідною спробою та загинути після першої невдачі. Ні, вона вже не повернеться до колишнього життя: якщо їй не можна насолоджуватися своїм почуттям, своєю волею цілком законно і свято, при світлі білого дня, перед усім народом, якщо в неї виривають те, що знайшла вона і що їй так дорого, вона нічого тоді не хоче в житті, вона й життя не хоче. П'ятий акт "Грози" становить апофеозу цього характеру, настільки простого, глибокого і так близького до становища і серця кожної порядної людини в нашому суспільстві. Ніяких ходуль не поставив художник своїй героїні, він не дав їй навіть героїзму, а залишив її тією ж простою, наївною жінкою, якою вона була перед нами і до "гріха" свого. Сумно, гірко таке визволення; але що робити, коли іншого виходу немає. Добре, що знайшлась у бідній жінці рішучість хоч на цей страшний вихід. У тому й сила її характеру, тому "Гроза" і справляє на нас освіжаюче враження, як ми сказали вище. Без сумніву, краще було б, якби можливо було Катерині позбутися іншим чином своїх мучителей або якби оточуючі її мучителі могли змінитися і примирити її з собою і з життям. Але ні те, ні інше – не в порядку речей. Ні, їй би потрібно було не те, щоб їй щось поступилися і полегшили, а те, щоб свекруха, чоловік всі оточуючі стали здатні задовольнити тим живим прагненням, якими вона перейнята, визнати законність її природних вимог, зректися будь-яких примусових прав на її і переродитися до того, щоб стати гідним її любові та довіри. Нема чого й говорити про те, якою мірою можливе для них таке переродження... Менш неможливості уявляло б інше рішення - тікати з Борисом від свавілля та насильства домашніх. Незважаючи на суворість формального закону, незважаючи на жорстокість грубого самодурства, подібні кроки не уявляють неможливості власними силами, особливо для таких характерів, як Катерина. Але тут і спливає перед нами на мить камінь, який тримає людей у глибині виру, названого нами "темним царством". Камінь цей – матеріальна залежність. Борис нічого не має і цілком залежить від дядька – Дикого; Дикої з Кабановими владнали, щоб його відправити до Кяхти, і, звичайно, не дадуть йому взяти з собою Катерину. Тому він і відповідає їй: "не можна, Катю; не по своїй волі я їду, дядько посилає, вже і коні готові", і пр. Борис - не герой, він далеко не вартий Катерини, вона і полюбила-то його більше на безлюддя . Він вистачив "освіти" і ніяк не впорається ні зі старим побутом, ні з серцем своїм, ні зі здоровим глуздом, - ходить точно втрачений. Словом, це один із тих вельми нерідких людей, які не вміють робити те, що розуміють, і не розуміють того, що роблять. Тип їх багато разів зображувався в нашій белетристиці - то з перебільшеним співчуттям до них, то із зайвою жорстокістю проти них. Островський дає їх нам так, як вони є, і з особливим йому вмінням малює двома-трьома рисами їхню повну незначність, хоча, втім, не позбавлену певної міри душевної шляхетності. Про Бориса нема чого поширюватися: він, власне, має бути віднесений також до обстановки, в яку потрапляє героїня п'єси. Він представляє одну з причин, які роблять необхідним фатальний кінець її. Якби це була інша людина і в іншому становищі - тоді б і у воду кидатися не треба. Але в тому й річ, що середовище, підпорядковане силі Диких і Кабанових, виробляє зазвичай Тихонов і Борисов, нездатних підбадьоритися і прийняти свою людську природу, навіть при зіткненні з такими характерами, як Катерина. Ми сказали вище кілька слів про Тихона; Борис - такий самий по суті, тільки "освічений". Освіта відібрало в нього силу робити капості, - правда; але воно не дало йому сили чинити опір гидотам, які роблять інші; воно не розвило в ньому навіть здатності так поводитися, щоб залишатися чужим усьому бридкому, що кишить навколо нього. Ні, мало того, що не протидіє, він підпорядковується чужим гидотам, він хоч-не-хоч бере участь у них і повинен приймати всі їхні наслідки Втім, про значення матеріальної залежності, як головної основи всієї сили самодурів у "темному царстві", ми вели широку розмову в наших колишніх статтях. Тому тут тільки нагадуємо про це, щоб вказати на рішучу необхідність того фатального кінця, який має Катерина в "Грозі", і, отже, рішучу необхідність характеру, який би, при цьому положенні, був би готовий до такого кінця. Ми вже сказали, що кінець цей здається нам втішним; легко зрозуміти, чому: у ньому дано страшний виклик самодурній силі, він каже їй, що вже не можна йти далі, не можна жити з її насильницькими, мертвими початками. У Катерині бачимо ми протест проти кабанівських понять про моральність, протест, доведений остаточно, проголошений і під домашнім катуванням і над безоднею, у якому кинулася бідна жінка.
Стаття «Промінь світла темному царстві» Добролюбова було написано 1860 року і присвячена драмі А. М. Островського «Гроза». Заголовок критичної статті швидко став популярним фразеологізмом, що позначає світле явище, що обнадіює душу, в будь-якій складній, заплутаній обстановці.
Для кращої підготовки до уроку літератури рекомендуємо читати онлайн короткий зміст «Промінь світла у темному царстві». Переказ статті Добролюбова буде корисним і для читацького щоденника.
Свою статтю Микола Олександрович починає з визнання того, що «Островський має глибоке розуміння російського життя і велике вміння зображати різко і живо найістотніші її сторони». Згадавши кілька критичних статей на адресу п'єси «Гроза», він пояснює, що багато хто з них не розкрили повною мірою суть твору.
Далі публіцист наводить «головні правила драми», серед яких він особливо відзначає «боротьбу пристрасті та боргу», при якому обов'язково бере верх борг. Крім того, в істинній драмі має дотримуватися «сувора єдність і послідовність», розв'язка має бути логічним продовженням зав'язки, всі дійові особи та всі діалоги повинні брати безпосередню участь у розвитку драми, мова не повинна «віддалятися від чистоти літературної і не переходити у вульгарність» .
Починаючи розбирати п'єсу Островського, Добролюбов вказує, що автор не розкрив повною мірою найважливіше завдання драми – «викликати повагу до морального обов'язку і показати згубні наслідки захоплення пристрастю». Катерина представлена образ мучениці, а чи не злочинниці. На думку Добролюбова, сюжет зайве перевантажений деталями та персонажами, а мова «перевершує всяке терпіння вихованої людини».
Але тут же Микола Олександрович визнає, що критика, затиснута в лещатах панівної теорії, прирікає себе на ворожнечу «до всякого прогресу, до всього нового та оригінального у літературі». Як приклад він наводить творчість Шекспіра, який зумів підняти рівень людської свідомості на раніше недоступну висоту.
Публіцист зазначає, що всі п'єси А. М. Островського можна сміливо назвати «п'єсами життя», оскільки в них панує «загальна, не залежна ні від когось із дійових осіб, обстановка життя». У своїх творах письменник "не карає ні лиходія, ні жертву": обидва вони часто смішні і недостатньо енергійні, щоб протистояти долі. Таким чином «боротьба, необхідна теорією від драми», у п'єсах Островського здійснюється не за рахунок монологів дійових осіб, а в силу обставин, що тяжать над ними.
Так само, як і в реальному житті, негативні персонажідалеко не завжди несуть заслужене покарання, так само, як і позитивні герої не набувають довгоочікуваного щастя у фіналі твору. Публіцист ретельно розбирає внутрішній світ кожного з другорядних та епізодичних персонажів. Він зазначає, що у п'єсі « особливо видно необхідність про «непотрібних» осіб» , з допомогою яких найточніше і яскраво вимальовується характер головної героїні, а сенс твори стає зрозумілішим.
Добролюбов зазначає, що «Гроза» – «найрішучіший твір Островського», але при цьому справляє «враження менш тяжке та сумне», ніж усі інші п'єси автора. У «Грозі» відчувається «щось освіжаюче та підбадьорювальне».
Далі Добролюбов приймається аналізувати образ Катерини, який « становить крок уперед » у творчості Островського, а й у всій російській літературі. Реальна дійсність дійшла до того, що потребує «людей, хоча б і менш прекрасних, але більш діяльних та енергійних». Сила характеру Катерини полягає в цілісності та гармонії: для дівчини краще власна загибель, ніж життя в неприємних і чужих їй обставинах. Її душа сповнена «природними прагненнями до краси, гармонії, достатку, щастя».
Навіть у похмурій обстановці нової сім'ї Катерина «шукає світла, повітря, хоче помріяти та повеселитись». Спочатку вона шукає втіху в релігії і душевних спасенних розмовах, проте не знаходить тих яскравих і свіжих вражень, яких потребує. Усвідомивши ж, що їй потрібно, у героїні проявляється «цілком сила її характеру, не розтрачена в дріб'язкових витівках».
Катерина сповнена любові та творення. У своїй уяві вона намагається ушляхетнити ту дійсність, що її оточує. У ній сильно «почуття любові до людини, бажання знайти споріднений відгук у іншому серці». Однак сутність Катерини не дано зрозуміти її дружину - забитому Тихонові Кабанову. Вона намагається повірити в те, що чоловік – її доля, «що в ньому є блаженство, якого вона так тривожно шукає», проте незабаром всі її ілюзії розбиваються.
Цікаве порівняння героїні з великою повноводною річкою, яка спритно та безперешкодно обходить усі перешкоди на своєму шляху. Розбушувавшись, вона прориває навіть запруди, але бурління її викликане не обуренням і злістю, а потребою продовжити свій шлях.
Аналізуючи характер і вчинки Катерини, Добролюбов робить висновок, що найкращим рішенням для героїні стає її втеча з Борисом. У своїй гіркій долі вона нікого не звинувачує, і єдиною втіхою для себе бачить смерть, як тиху, спокійну гавань. «Сумно, гірко таке звільнення», але іншого виходу Катерина просто не має. Саме рішучість жінки зробити цей непростий крок справляє на читачів «освіжаюче враження».
Висновок
У своїй статті Добролюбов робить акцент на тому, що потрібно мати достатню мужність і чесність перед самим собою, щоб нести в собі живе, зігріваюче світло.
Після ознайомлення з коротким переказом«Промінь світла у темному царстві» рекомендуємо прочитати статтю Добролюбова у повній версії.
Тест за статтею
Перевірте запам'ятовування короткого змістутестом:
Рейтинг переказу
Середня оцінка: 4.5. Усього отримано оцінок: 473.
